Між книжками

Богдан Лепкий

Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від’їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський «ляйбмедікус», як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. «На свята, – казав, – ясна панночка буде могла встати і послухати, колядників».

Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.

Було їх у дворі багато. Та,на жаль,хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам’ять уміла.

«Манна хлъба животнаго», «Акось, или врачеваніе», «Извѣстіе истинное», «Показаніе истины», – прочитував хлопець наголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні.

Мотря слухала і перечила головою. Не хотіла їх.

– Які ще маєш?

Хлопець дальше читав: «Инокъ Евфимій: Остень», «Братья Лихуды: Мечецъ духовный», «Инокъ Евфимій: Посланіе на подвергъ латинскаго мудрованія».

Мотрі і тії не підходили під смак.

– Це про хлібопоклонну єресь, – казала, – наскучило. Не цікаве для мене.

– Як панночка зволили казати?

– Хлібопоклонная єресь.

– А що воно таке?

– Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує: «Прійміте, ядіте… пійте от нея всі!», чи як призиває Духа Святого словами: «І сотвори хліб сей честное тіло Христа Твоего а ежи в чаши сей честную кров Христа твоего, преложив духом Твоїм святим».

Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався її красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними.

– А що слова: «І сотвори убо хліб сей» – проізносяться в літургії пізніше від слів «Прийміте, ядіте», так, значиться, при «прийміте, ядіте» хліб є ще звичайним хлібом, а не тілом Христовим і тому тих, що вірять, немов то при «приміте, ядіте» хліб є вже тілом Христовим, православна церква вважає єретиками, а єресь їх називає «хлібопоклонною», бо вони поклоняються хлібові, а не тілу Христовому, котре являється щолиш при словах «І сотвору убо хліб сей». Розумієш?

Хлопець покліпав очима й заперечив головою:

– Ні, прошу ясної панночки, ніяк не розумію.

– Ах, дурнику ти малий, а пощо ж питаєшся мене, коли не хочеш розуміти?

– Не можу. В голову ніяк не лізе.

Мотря усміхнулася:

– Але в тую твою голову багато дечого другого влазиться, правда?

– Може, й правда. Але до того тут у мене хисту нема. Бог не дав.

Сказав це так поважно, що Мотря розсміялася вголос.

– Але до всього другого тобі Бог хисту не відмовив. Все ти підглянеш, підслухаєш, усього догадаєшся, хитрий ти, небоже!

– Я лиш ради панночки.

– Невже ж? Та хай тобі. Шукаймо дальше, може, щось підходяче знайдемо. Так багато книжок, а нема що читати.

– Арифметика, сирѣчь наука числительная, – просилябізував хлопець… – Книжка нова, ще може й не читана. Який чистий папір і переплеть яка то гарна.

– Що ж з того, коли й ця книга для науки, а не для розваги. Що ми з тобою тепер числитимем?

– Правда.

– Шукаймо дальше.

– «Ведомости о военных и иныхъ дѣлах», – прочитав паж, і очі йому засвітилися. – О воєнних ділах, – повторив, – цікаво!

– Якщо тобі цікаве, то відложи тую книжку набік і прочитай собі окремо. Для мене вона не цікава, бо це перша печатна газета, сиріч вісті, що діялося в Росії року 1703-го. Тоді воно було цікаве, бо нове, а нині перестарілося і перестало бути цікавим.

– Так… – Хлопець долонею уста приткнув, – позіхав.

– Як бачу, тобі спати хочеться.

– Мені?

– Та же не мені, бо я виспалася за всі часи.

– Ні, я не хочу спати, тільки так тихо в дворі, як у церкві, коли з неї люди вийдуть.

– А ти до тишини не звик. Тобі захочується пригод, вітреннику ти малий… Ну, так читай же щось, а то ще чого доброго заснеш.

Хлопець потер чоло рукою, відкашельнув і почав читати, сильно наголошуючи початкові склади слів і відділюючи павзами речення:

– «Мой ласкавий приятелю, пане полковнику комонний. З умислу через сей лист наш ознаймуєм вашей милости, же приспільсьмо до царствующого великого града Москви. Августа в десятий день, гді стрічею чинов розних и всиланнєм монаршого предорогое шестьоконноє карети пристойне з ізобильним ушанованнєм прийняти і на приготованном дворі посельськом поставлені єстесьмо, а одинадцятого дня Августа в неділю били єсьмо в руки їх царського пресвітлого величества…»

Прочитавши останнє довге речення, хлопець підніс очі від книжки і глянув на свою паню: «Читати?»

– Читай, це інтересне!

– «…Тут теди, видячи їх пресвітліє монаршії лица, превеликую і премилосердную а праве неізглаголанную получили-сьмо їх монаршую милость, понеже они великії государі і великая государиня, їх царское пресвітлоє величество премилосердним своїм приклоненієм, повеліли приняти нас честно і своїми монаршими устами, яко нас рейментара, так і всіх особ, при нас будучих, похваляли милостиво за наші служби, обіцяючи і вперед нас, гетьмана і все військо Запорозьке і ввесь Малоросійський народ ховати в такой же своей премилосердной монаршей милости; на знак чего обосланим от свого монаршого стола їства і пиття і чиненнєм всякого довольства преізобильно нас контентують, і милостивим вскорі ущедривши жалованием, ку домам отпустити ізволяють…»

– Ух, та й довго як, але гарно, – додав від себе паж. – Читати?

– Читай! Тільки живіше, а то ти ніби Апостола в церкві вичитуєш. Живійше читай!

– Не вмію, в школах не вчився, до ретора не дійшов, – відповів, зітхаючи, хлопець.

– Так читай тоді як умієш.

– «…Такою теда великих государей і великой государині їх царського пресвітлого величества превеликою милостію, якая нам, подданим над заслуги наші для самої православної християнської віри, пребогатими ізливається щедротами, не тільки перед військом і Малоросійським народом похвалитись пристоїть, але і перед всім світом виславляти оную належить. А так хотя ваша милость всему при собі будучому товариству старшому і меншому, кому пристойно, тоє об’явити, жеби тая великая доброта і щедролюбивость, кождому нам освідчаючаяся, била відома, а при том постерегай те того пильно, аби порядок, в справованнє вашей милости злецоний, ку цілості общого добра бил заховай в належитом ісправленіє». – Хлопець відсапнув і спочене чоло рукою обтер.

– Втомився?

– Тяжкувато трохи, але цікаво. Це, мабуть, пан гетьман пишуть, як їх московські царі приймали.

– Догадався. Ось, бач, до чого ти цікавий. Покажи мені тую книжку.

Хлопець несміливо підійшов до ліжка панночки і подав нетовсту, в пергамін оправлену книжку, яка замикалася на гарно вироблені спряжки.

Відступив до стола, Мотря розглядала книжку.

Були це вправним писцем зготовлені відписи з черновиків гетьманських універсалів і листів. Мотря уперве бачила щось такого. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Цікаво! Мовчки прочитувала до кінця цей лист з 1689 року, писаний Мазепою з Москви-города до компанійського полковника Новицького.

– «Неспокойниє зась і малодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязания давани і держани до нашого приїзду. Огоє пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашій милості, его ж поручаем Господу Богу.

З царствующого града Москви, Августа 12, року 1689».

Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися «ониї великі государі і великая государиня», де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка. Не змінилася тільки залежність наша від царствующого города Москви і так, як тоді, так тепер неспокійні й малодушні голови всенародний спокій нарушають.

– Спасибі тобі, Павлусю. Тую книжку лишу в себе до завтрашнього дня, а інші віднесеш назад і повкладаєш на полицях там, де вони стояли. Знаєш де?

– Ще б то ні! По нумерах. Ось на кождому хребті нумер написаний стоїть.

– Який догадливий. Хочеш, я тебе за бібліотекаря колись візьму.

– Ні, дякую вашій милості. Мене більше до коня і до шаблі тягне.

– А тут тобі їх не дають?

– Не смію просити, – відповів з жалем.

– Підожди, Павлусю, як видужаю, то попрошу за тебе. Подивимося, який ти козак. А що тут нового, – не чув?

Павлусь потилицю рукою почухав:

– Боюся, щоби щось непотрібного не сказав.

– Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш.

– Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять.

– Чуйкевич?

– Еге ж!

– Якось на гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двора.

– Карали?

– Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, – Їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока.

– Поздорови пана Чуйкевича від мене.

– Вони і панночку казали здоровити.

– Та-ак?

– Переповідж, казали, що я своєї роботи на других не здаю.

– О-го!

– Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був.

– Але пан Чуйкевич не віддячиться панові гетьманові так, як Петрик.

– Звісно, що ні. Пан Чуйкевич сильно правдивий чоловік. – Тут Павлусь зірвався з місця і насторошив уха.

– Хтось їде.

– Чи мало хто їде, – відповіла Мотря.

Він підійшов до вікна і хотів подивитися, але не міг, бо шибки були замуровані морозом.

– Скочу на рундук.

– Цікавий ти, Павлусю. Побіг.

Мотря розглядала універсали і письма Мазепи.

Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося перше. Не гадала, що це таке трудне і складне діло – гетьманувати. Треба боронити краю і перед зовнішними, і перед внутрішними ворогами. Одних і других багато. І цареві годи, і своїх людей собі не зражуй, – поміж дощ ходи, незамітно скріпляючи й поширюючи свою владу. Одно листування з полковником Новицьким яке цікаве. Раз величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що приказу не виконав як слід. А все такими вважливими, деколи навіть хитрими словами. Нелегка річ гетьманська булава.

Нараз Павлусь, як вітер, у світлицю ускочив.

– Гетьман! – і руками об поли вдарив.

– Що ти кажеш?

– Ясновельможний пан гетьман приїхати зволив.

– Як же це? Без сурм, без дзвонів?

– Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними.

Мотря книжку під подушку сховала.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 326 – 332.