Чи плакати, чи сміятися

Богдан Лепкий

Мотря нетерпеливо дожидала гетьмана. Але він тільки поклін тіткою Лідією її милості переслав і передав дарунки, які для неї привіз, – нові, в дорогоцінних переплетах книжки. Розпитувався про її здоровля і поводження, але до спальні не входив. Тоді, як вона без пам’яті лежала, цілими годинами пересиджував біля її постелі, а тепер, коли могла б уже й розбалакатися з ним, не приходив.

Мотря була лиха на себе й на гетьмана. Догадувалася, чому він тепер осторонь від неї держиться, знала, що такий «політичний» чоловік, як Мазепа, не може входити до дівочої спальні, коли хора, дякувати Богові, поправляється. А все ж таки недобра була, що не бачить його. Так довго, крім скучних «медікусів», крім тітки Лідії і свого чури, не бачила нікого. Скучала. Дні такі короткі, а вечори і ночі безконечні, чому ж він не прийде до неї, щоб розігнати скуку? Може, ранком, ніби сонце – зійде.

Але нарано гетьман тільки велику китицю квіток прислав, а в ній маленьку записочку, що «цілує її рученьки білі і бажає скорого подужання її милості Мотрунонці Василівній».

Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п’яніла від гетьманських слів.

– Я нині встаю, – сказала до лікаря, що прийшов її відвідати вранці.

Німець перестрашено глянув на неї.

– Як же це?

– А так, знаєте, правою ногою скакиць з ліжка і встала.

Вдавала сильну і бадьору, хоч тої сили ще не багато було. Лікар зашурав ногами, розкашлявся, то знімав, то закладав на ніс великі окуляри.

– Сіє можно учинить і в сіє мгновеніє, – почав своїм окремим язиком, – але какая польза від того?

– Польза, польза! – жартувала Мотря. – Мені наскучило лежати тільки.

– Панночка делікатної комплекції, не може рискувати своїм дорогоцінним здоровлям. Це недозволенная химерика. Хорий повинен повинуватися лікареві, ібо той печалиться об його здравствії.

– Уповай на мя, ісцілю і… правда?

Німець аж рота роззявив. Він не бачив Мотрі здоровою і не міг надивуватися, що вона така «резолютная». «темпераментная панночка, temperamentvolles Fräulein».

– Химерика, істерика, комплекція, апоплексія, – кажіть собі що хочете, а я встаю, встаю, бо довше влежати не можу, – скука! Чули ви коли таке слово, шановний добродію ляйбмедікусе?

– Чув. Скука, Langeweile, довга хвиля, себто такое психологіческоє настроєніє, коли час здається тобі довшим, навіть багато, дуже багато довшим, ніж він у дійсності є.

– Говори до нього, коли він німець. Не вміє по-людськи відповісти, зараз «фізическоє, психіческоє і всякое другое настроєніє». Мені цікаво знати, чи скучали ви, добродію, от що! Мабуть, ні. Ваші земляки, здається, ніколи не скучають, це виключно наша слов’янська недуга, та ще англицькая. Отже, знайте, це недуга дуже грізна, настільки грізна, що як ви схочете мене довше тримати в «одрі недуги», так я попаду в меланхолію, в манколію, або в мехлодію, як у нас кажуть, от що!

Німець не знав, чи поважно приймати ті погрози, чи сміятися з них. До гетьманських жартів привик. Гетьман не раз як стане по-латинськи жартувати, то хоч кладися від сміху. Які він латинські терміни вміє підбирати, які дотепні дефініції творить. Але з Мотрею він не знав, як йому бути. Привик до гарно образованих панночок, котрі в розмові з чужим чоловіком поза «так» і «ні» далеко не виходили, а тая українська німфа прямо грається ним, як куклою з вертепу.

– Ну, пане німець, що ж ви скажете на те, коли я в меланхолію попаду? – питала його.

Лікар глянув на ту безпримірну красоту, пригадав собі щонайкращі Мадонни і Венери і, сумно зітхаючи, відповів:

– Невозможно, ваша милосте, невозможно, щоб панночка такого високого ума й такої жизнерадісної психіческої комплекси попадала в таку погану хоробу.

– А що, не казала я: психіческої комплекції, німець, німець і годі! Так послухайте тоді, що я вам скажу. Позвольте мені встати на пробу. В дворі тепло. Можете казати натопити в печах скільки вам завгодно, не перестуджуся. А як побачу, що не маю ще сил, так сама положуся знову. Добре? Згода, ну, кажіть, чи згода?

Лікар взяв її за руку і слухав ударів живчика, потім ухо до грудей приклав. (Ухо почервоніло, як грань).

– Нині – ні, – сказав рішучо.

– А коли ж?

– Може, за два-три дні.

– Жорстокий народ тії німці. Хай буде завтра. Добре? Завтра спробую встати.

Торг у торг, стало на тім, що завтра після обіду Мотря на годинку встане. Але лиш на годинку.

– Добре. Спасибі вам, пане ляйбмедікус. Очень благодарная. Смачного обіду! І дай Боже, щоб ви ніколи в життю не довідалися, що таке скука.

Ах, як тривожно дожидала Мотря тої завтрашньої днини!

Побачить його!

Чи відмінився?

Як стріне її? Може, холодно й байдужно, може, чемно, але політично, може, це в нього була не любов, а химера, химерика, як медікус казав. А може, за той час, як вона нездужала, гетьман порозумівся з її батьками і скаже вертати до них? Чого то не буває з людьми та ще з такими нерозгаданими, як Іван Степанович.

Мотря якраз прочитала гетьманські листи й універсали і довге гетьмановання Івана Степановича ясно зарисовувалося перед її очима. Бачила його боротьбу за булаву. Леонтій Полуботок, Михайло Галицький, Семен Троцький, повстання Петрика, – скільки витрати сил на поборення невсипущих коверз! На жаль, і її батько грав тут деяку ролю. Року 1690-го думний дяк Українцев секретно доручав генеральному писареві Василеві Кочубеєві доглядати за поведениям гетьмана Мазепи, а Петрик у Кизикермені розповсюджував вість, буцімто його післав писар Кочубей, що ворогує з Мазепою і хоче скинути його з гетьманства, щоб самому гетьманом стати. Не без причин воно!

Як сумно доньці чути таке про батька. І він, значиться, також належав до тих, що чинили заколот на Україні, щоби з того заколоту винести для себе булаву. Старі гріхи!

І чи не велів тепер Господь, щоб донька направила батькові провини, щоб поєднала Мазепу з Кочубеєвим родом?..

Тую гадку скріпляли останні події, її переїзд з батькового до гетьманського двора. «Мамо, чого ж ти не хочеш того примирення, чого своїми загребущими руками розпалюєш ватру наново?»

Кажуть, гетьман хитрець, чоловік влесливий і підступний. А як же йому іншим бути серед тих загальних хитрощів і підступу, серед коверз, котрі, як гадини, чаяться за кождим корчем, здовж кождої стежки? Будь він легковірний і щиросердний, так давно втратив би не тільки булаву, але й життя. І так диво, що такий довгий шлях пройшов серед тих, своїх і чужих, ворогів. Коли б на чисту воду виплив, на гладку дорогу ступив, коли б воно сталося скоро, дай йому Боже!

Увійшла тітка Лідія і засвітила свічки.

Мотря полюбила її. За той час як лікар позволив хорій розмовляти, вони познайомилися ближче. Тітка Лідія нагадувала Марію Федорівну, тільки була живішої вдачі. Пам’ять мала здорову. Мотря довідалася від неї не одно про молоді літа Мазепи і про його родину. Як з книжки вичитувала, хто з ким оженився і котра за котрого віддалася. На пальцях перечислювала дітей, при дівчатах додавала: primo voto, secundo voto, tertio voto, така-то а така-то.

Мотря кликала її тіткою, а вона Мотрю донею.

– Тітусю, я завтра встаю.

– Ти? Завтра?

– Так. Лікар мені позволив, під вечір, на годинку, як жару не буде.

– Славити Бога, що так. Тільки ти, дитино, не воюй, вважай на себе, бо з такої хороби нераз сухота буває. Чула, може.

– Може, й чула. Але я сухоти не дістану. Я хочу жити.

– Хто з нас жити не хоче, а диви, скільки людей вмирає.

– Я молода, здорова.

– Молоді найгірше не шанують здоровля. Як молоді коні, з тягарем під гору рвуть.

– Тітусю!

– Що, дитино?

– Я вас щось хочу спитати, але підійдіть ближче. Лідія Петрівна підійшла до Мотриного ліжка. Мотря обіймила її за шию.

– А що робить ясновельможний? – спитала нараз так щиро, як дитина, і тою щиростею геть розоружила тітку.

– Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а ігли – не ласка, що?

– Ні, не ласка, не цікаві.

– Боже ти мій, які тепер часи настали. Дівчина відрікається того, до чого її Господь создав.

– Мене Господь не создав для веретена.

– Гадаєш, до булави? – спитала тітка Лідія, і вони обі розсміялися вголос. Довго не могли заспокоїтися.

Одна другій долонею затулювала губи, і сміялися ще гірше.

– Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде, – сказала тітка.

– Овва, нехай приходить, не страшний, – відповіла Мотря.

– А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась.

– А ти – ні?

– Ну, тихо, ша! – І вони хвилину вдавали поважних, щоби сміятися наново.

Мотря вертала до здоровля, тішилася життям. Здавалося їй, що поборола не одну хоробу, а дві, і що тепер не має вже чого боятись. Що гіршого може статись від того, що вже було? Батьки заслали її до монастиря, а вона втікла до гетьманової палати… Чи плакати, чи сміятися?

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 339 – 343.