Вертеп

Богдан Лепкий

Від бібліотеки до сіней відчинено широкі двері. Перед порогом поставлено для гетьмана фотель. За ним крісла для тітки Лідії і Войнаровського. За ними, трохи збоку, сиділа Мотря.

Вона бачила всіх, а її мало було видно.

Сіни рясно освічено свічками, з коминка била полумінь і пахло королівським кадилом.

Посеред широких сіней на підвищенню стояв вертеп, як церква з трьома банями, розмальованими й позолоченими. Цілий фронтон вироблений гарно: гзимзи, пілястри, вікна. У вікнах, замість шибок, воскований папір, за ним свічечки, так що церква була освічена, ніби в ній вечірню правлять.

До церкви сходи, за останнім – двері. Над ними широка галерея і знову двері, ніби на хори.

– Щоправда, – замітив гетьман, – двері трохи заширокі, особливо горішні, і це псує архітектуру, але цілість обдумана як слід.

Він оком знавця дивився на ту мініатюру, що мала в собі прикмети київських церков, ним побудованих. Культурний діяч брав на хвилину верх над політичним, будівничий держави цікавився будівлею вертепу. Сам собі дивувався, що за великим про мале не забув, що до всього живого й гарного прикладав увагу.

– Як у театрі, не зачнуть виставу, – зауважив Войнаровський. – Усе готове, лиш занавісу підняти… Ось і дзвінок.

Задзвонили в бічнім покою, і трьох бурсаків жвавим кроком виступило перед гетьмана. Поклонилися, пальцями правих рук доторкаючись землі, і середній став говорити заздалегідь вивчену святкову орацію.

Говорив про віфлеємську зорю, про поклін пастирів і про дари трьох царів з востока, про радість цілої вселенної, що народився Христос, про втіху бідного бурсацтва, якому милосердний Бог дав такого благородного й великодушного опікуна муз і грацій, як ясновельможний гетьман Іван Степанович Мазепа.

– Як колись бідні пастушки бігли з бараньцями й овечками до віфлеємської стаєнки, так отсе ми з нашими вбогими кунштами прибігаємо до тебе, наш добродітелю, щоб подякувати тобі за твою печаливість, ласкавість і великодушність, а якою пособляєш нам добути науку і знання. І як перед пастушками отсими горіла ясна зоря – комета і вела їх у Віфлеєм, так перед нами сіяла стать твоя, вказуючи нам шлях у Бахмач. Прийми ж тоді, наш достойний пане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа – Христос рождається.

– Славім його, – відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної київської almae matris.

– Позволите, ясновельможний пане гетьмане, починати? – спитав оратор.

– Починайте з Богом!

Озвався дзвінок, і відчинилися горішні широкі двері в вертепі.

…Темно. Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько.

– Іване, Петре, Климе, Онисиме, вставайте! Глядіть, яка зоря засіяла на небі!

На небі дійсно сіяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, нарада: що робити? Рішили йти, куди їх звізда запровадить. Чим хата багата, тим рада, – понесуть в дарунку. Будять сонну отару, вибирають щокращі. Вівці блеють…

Той бурсак, що суває ляльками у вертепі, так знаменито вдає блеяння овець, що навіть Войнаровський сміється й Мотря не може здержатися від сміху.

Двері вертепу закриваються, хор співає різдвяний тропар. Усі встають і потягаються за ними, як у церкві. Знов дзвінок, і знову відчиняються ті двері. Стаєнка, Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла; віл, кінь і осел хухають на дитинку. Старий Иосиф на палицю сперся і думає. Образ простий, як давний малюнок, зготовлений рукою, якою водить віра і прив’язання до традицій.

Хвилина мовчанки. Особи в вертепі не рушаються, живий образ.

Лиш кінь сумно пасеться,

Осел з зимна трясеться,

Пастиріє клячуть, клячуть, клячуть,

Бога в плоти бачуть, бачуть, бачуть,

Тут же, тут же, тут же, тут же, тут.

За пастирями надтягають троє – царі. З повагою підходять до ясел і клякають. Середущий старий, по боках двох молодших. На всіх оксамитові, горностаями підбиті довгі плащі, наопашки, а під плащами козацькі вбрання.

Лідія Петрівна повертається до Мотрі.

– Бачиш? Середущий на гетьмана скидаються, цей справа на Орлика, зліва на Войнаровського… Хитрі які!

Гетьман насилу робить поважну міну; ляльки навіть рухи підхопили, хід, повороти голови, – як живі.

– Ніби на образах німецьких митців, – шепче Войнаровський. – Мати Божа з дитиною, а перед нею бургомістер зі своєю жінкою і з дітьми.

– Мистецтво пристосовується до життя.

– Незнання обстановки радить собі як може.

– Як і не було б, живе і гарне. А це річ найважніша. Образ кінчиться колядкою.

Зачинають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп.

Пауза.

– Втомилися актори, – каже Войнаровський, – мусять відпочити.

Зачув це бурсак, що водив ляльками. Зі спорим ящиком вибіг.

– Ось вони! Таких чемних акторів у світі пошукати. Слухняні і спокійні. Не сваряться і не п’ють, навіть їсти не хочуть. Божим духом живуть.

Витягнув з ящика одну куклу і так уміло порушував нею, що була, ніби справжня людина.

– Поклонися, Остапе, бачиш, хто перед тобою сидить! – І кукла кланялася, головою хитала, рукою доторкалася землі.

– Їм щоб тільки вбрання було. Такі горді, як пошити їм новий контуш або починити чобітки. А жінота – так прямо за вбранням пропадає.

– Завтра дістанеш від мене сукна, оксамиту і шовків золототканих на вбрання.

– Подякуйте ясновельможному за ласку, – відповів сміливий бурсак, добував з ящика ляльки, і вони кланялися, прикладали руки до серця, жінки присідали злегка, піддержуючи спідниці; то цілий двір сміявся.

Нараз бурсак поскидав ляльки в ящик:

– До роботи! – гукнув і побіг зі своєю акторською трупою за вертеп.

Знов дзвінок, і відчиняються долішні двері.

Іродова пристольний зал. На пристолі Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить.

– Петро! їй-Богу, Петро! – шепче Войнаровський. Гетьман небожеві руку кладе на коліно: «цить!» Перед Іродом Рахиля, вбрана, як українська жінка.

Свитка, плахта, червоні чобітки.

– А це – ніби Україна! – зауважує тихо Лідія Петрівна. Гетьман глянув на неї, і вона теж мовкне.

Рахиля дорікає Іродові за його жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить смертю.

– Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий вовіки!

З тим і відходить. Ірод думає. «Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Та я ще поборюся з нею. Гей, воїни мої, ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її якомога!»

За вертепом хор співає грізну пісню, що кінчиться словами: «О Іроде преокаянний!»

– Страшно, – шепче тітка Лідія. – Коли б так у дійсності, а не в вертепі…

– І скоро, а не Бог вість коли, – додає Войнаровський. Виходить Смерть. Кістяк, коса, – кламцає зубами.

– Отся то вже до нікого не подібна, – каже Мотря. Смерть гнівається на Ірода, що він своїм воїнам казав її убити, і кличе в поміч чорта:

Вийди, брате, друже любезний, пособити,

Кровопийцю Ірода от землі істребити.

Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з крилами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає.

– Гу-гу, гу-гу!

Пощо, другиня, кличеш на пораду?

Побачивши, в чому діло, вбиває Ірода косою.

От так його во главу,

Щоб знали повсюди нашу державу!

Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги.

Хор за вертепом співає:

Заслуга його

Знатна всім і явна,

За те ж і пекельна

Бездна ізготована.

О, Іроде преокаянний!

Всі відітхнули, ніби їм легше стало, що Ірода стрінула заслужена кара і він більше не буде знущатися над бідними людьми. На сцену вискакують дід і баба:

От тепер і нам пристало,

Як Ірода вже не стало,

Потанцюймо ж, молодичко,

Чорні брови, біле личко.

На те вона:

Гляди тільки, сучий діду,

Щоб не ввели танці в лихо,

Забрались би у тісний кут

Да хліб собі їли б тихо.

Але дід на таку недіяльну роль не згоджується і тягне бабу під черешеньку:

Ой під вишнею, під черешнею,

Стояв старий з молодою,

Як із ягодою.

Це відома пісня, але бурсак так знаменито вдає розмову діда з бабою, так гарно перескакує від старечого баритону до нестарого ще жіночого сопрано, що навіть гетьман всміхається і плеще в долоні. Він значучо дивиться на Мотрю.

Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, беруться запід боки і ну ж, у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують від себе, вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо – розкіш!

– Ось до чого мої бурсаки спосібні, – каже гетьман. – Тут вони мистці, не в правилах риторики й піїтики.

– Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики пліснею тхне.

– Скажи це, Андрію, авторам «Свободи вожделінной натурі людской» і «Мудрості предвічной».

– А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати.

– Життя не вб’єш. Не бійсь, знайде воно собі щілинку, щоб добутися з схоластичного гробу, як тут. Цей вертеп – це одна сатира, бурлескний образ України. Талановита отся бурсацька голота, їй-Богу, талановита.

– А підівчаться та й у Москву потягнуть чужого хліба шукати.

– Бо нашому братові свій хліб проїдається скоро, а до того там, бачиш, незалежна держава, двір, цар, туди наших, як нетлі до світла,тягне. Але дивімся на вертеп.

На сцену вийшов салдат. Хвалився, кілько то він хохлушок розкохав і кілько хохлів послав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейські блага любить горівку й жарене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившись, добув із штанів плящину і пив-пив, поки не повалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: «рох-рох-рох». Рот йому лиже.

Сценка видимо подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.

Виходить циган. Дивиться на салдата і каже:

– Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю! – Бере салдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в’їжджає на салдатовій кобилі.

Криця не лошиця, кремень не кобила,

Як біжить, то дріжить, як впаде, то лежить.

Кобила паде і він з нею:

Пху, побила б тебе лихая година,

Пре-пре-прекаторжного батька скотина!

Щоб тобі ні стригло, ні брило,

Щоб тебе на світі не було,

Один в роті зуб держався,

Да й той тепер у снігу зістався.

Шукає, – нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б’є її пліткою:

– До шатра, до шатра, до шатра! – Кобила підводиться й вибігає.

Все те так справно, смішно й живо, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди.

Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на ту тему з сином і жінкою.

Жінка:

(питається його)

Чом, цигане, не ореш?

А він:

Бо не маю плужка,

Тільки в мене пояс є,

За поясом пужка.

Чом, циганко, не прядеш?

Циганка:

Бо не вмію прясти;

Із-за гаю виглядаю,

Щоб сорочку вкрасти.

Циган:

Ходім, стара,

До шатра,

Фун-фун-фунфора,

Проживем без хати.

Танцюючи виходять. Входить шляхтич:

Шляхтич:

А цо, панове?

Я із дзяда, із прадзяда

Уродзони єстем шляхціц.

Билем ве Львове,

Билем в Кракове,

Билем в Кійове,

А тераз єстем

У ясновельможного пана

Гетмана,

Ктурему до нуг надам,

Жиче здровя і на многая літа!

Танцює з панею краков’яка, а йому за спиною Танцює його служка. Знаменито вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються.

Шляхтич:

(падає й кричить)

А пуйдзь до дябла, лайдаку, я цє батогем забіє!

Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:

Шляхтич:

Цо ти, едукована кобіто, мувіш?

Як Бога кохам,

Я сам тшидзесцє козакуф забіє.

А між тим за сценою чути спів: «Та не буде лучше, Та не буде краще, Як у нас на Україні…»

Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані.

Запорожець

Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!

Коли траплялось кому у степах бувати,

То той може прізвище моє угадати.

А в мене ім’я не одно, а єсть їх до ката,

Так зовуть, як набіжить на якого свата.

Жид з біди за рідного батька почитає,

Милостивим добродієм ляхва називає.

А ти як хоч назови, на все позволяю,

Аби лиш не назвав крамарем, – за те то полаю.

– Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія.

– Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер.

– По зовнішньому вигляді видно, що симпатії шкільної молоді по його боці.

– Але тільки зверху. Зі слів і вчинків щось друге виходить.

– Що саме?

– А ось те сумовите «колись». Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу за ширшу, загальну справу.

Правда, як кінь в степній волі,

То так козак не без долі,

Куди хоче, туди скаче,

За козаком ніхто не заплаче.

– Твоя правда, Андрію, «куди хоче, туди скаче» – краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття.

Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому зеркалі.

Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком бакаларем і зі свинею. Дядько Клим рішається свиню дякові на школу дати, бо вона вже давно хотіла здихати.

Гетьман сміється:

– Це ж знаменито. Сатира на нашу прихильність до освіти.

А дяк ще й дякує:

Ми вашу обречену жертву,

Хотя живу, хотя мертву,

Со благодарностю приемлем.

В тій подяці – верх іронії. Глядачі сміються, аж за боки беруться.

А дядько Клим обертається до публіки й говорить:

– Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня, хоч куди свиня, – ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати.

Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить.

Вертепна вистава скінчилася. За вертепом збираються бурсаки, чути, як «реєнт» роздає голоси і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка:

Що в пана Івана по його двору – святий вечер!

Сам Господь ходить з трьома святими,

З трьома святими із янголами.

Що пертий янгол у Бога просить:

Ой пошли, Боже, пану Івану,

Пану Івану у полі долі:

У полі долі – густеє жито,

Густеє жито, частії снопи!

А другий янгол у Бога просить:

Ой, пошли, Боже, пану Івану,

Пану Івану в пасіці долю:

Тисячу роїв, сто бочок меду.

Сто бочок меду, сто пудів воску!

А третій янгол у Бога просить:

– Ой пошли, Боже, сьому хазяйну у дому долю:

У щастю жити, Бога хвалити,

Слави добути, щасливим бути, святий вечер!

Гетьман киває головою, дякує за колядку. Так ось колядники побачили за його спиною гарну панночку. Не знають, хто вона, мабуть, гетьманова своячка, треба ж її честь віддати.

Та жала панна шовкову траву,

Ой, рано!

Ой, рано-рано зійшло сонечко

Кохано!

І загубила вона золотий перстень, і просить косарів, щоб його шукали. Першому буде шовкова трава, другому буде золотий перстень, третьому буде сама молода, сама молода, як та ягода.

– От і шукати варта, – жартує гетьман. Мотря посувається з кріслом за одвірок, щоб її не бачили. Перед гетьмана виступає наймолодший бурсак, ще дитина. Гарненький, сміливенький, мабуть, його ціла бурса любить. Поправив ковнір, відкашельнув, рецитує:

Ось юж і я студентик маленький,

До науки пильненький,

З новиною ся ставлю,

Вашмосці не забавлю,

Бо давно ся готовал,

Аби з вами розмовлял,

Только слухайте пильно,

Повім вам неомильно:

Христос ся нині народил,

І всіх нас увеселил,

Тоє од мене приймайте,

А мені коляду давайте.

Кланяється головою, як той коник-табунець на свіжій траві. Хлопчик усіх до себе відразу прихилив. Гетьман добув гаманець і дає коляду, тітка Лідія хлопчика в голову цілує.

– Такий маленький, і не в батьків нині, так далеко їхав, щоб нам «повінчувати», добре, що не заков’яз по дорозі.

– У мене батьків нема, я сирота, милосте ваша.

Тітка Лідія бере хлопця за руку й веде туди, де наготовлені святкові дарунки. І других бурсаків кличе. Переходять попри гетьмана, кланяючись йому в пояс.

Дворові люди розходяться, замикаються двері від бокових покоїв, сіни пустіють. Тільки в свічниках догоряють свічки з ярого воску, кидаючи останні свої блиски на золочені куполи церкви-вертепу. З одної віск скапує на старий килим. Войнаровський встає і гасить її.

– Finita la comedia, – каже гетьман до Мотрі.

Перед хвилиною блиск, сміх, гамір, а тепер світло гасне, театр пустіє, пітьма огортає його. Актори лежать у скриньці, дожидаючи другого святого вечора: Ірод коло Рахилі, пастухи на трьох царях з вострка, чорт біля ангела небесного.

– Як у житті, милосте ваша, – відповідає Мотря.

– Як у житті, – повторяє гетьман. – А нам здається, що наш вертеп вічний.

– Нема нічого вічного на світі.

– А слава?

Гетьман подає руку Мотрі. Йдуть до того покою, де їли святу вечерю. Тут уже прибрано. Тільки срібні підноси з овочами й цукрами стоять і кутя у великій срібній мисці. Остатки страв у хрусталевих тарілках біля коминка покладено.

Це тітка Лідія для духів наготовила. Може, прийдуть.

Гетьман думає, котрі. Багато їх, багато! заповнили б весь двір. Добре, що чоловік не бачить, добре, що між цим і другим світом покладена незрима стіна. Незрима для наших смертельних очей…

Мотря відчуває гетьманові думки. Лиш відчуває, бо в неї другі на гадці. Її совість чиста. Ніякої душі на ту совість не взяла.

– Не знати, Mотре, чи колись наготовить хтось і для мене страву, чи пом’яне хто душу Івана Степановича?

– Що ви це такими питаннями турбуєтеся, Іване Степановичу! Не пора. Нині родиться Христос, славім його.

– Мати стара, тітка Лідія теж у літах, дітей мені Господь не дав, один Войнаровський, може, пом’яне мене.

– А народ?

– Народ, Мотре, стихія, – все одно, що степ і що море. Шумить! У кожного свої турботи, а в народі своє. Живий живе гадає. Поки живеш, шанують тебе, бо ти цей вітер, що над степом віє, для кого, може, ти й сонце, в котрого теплім промінню він росте і розвивається. А помреш, все одно, що сонце зайде і що вітер на хвилину ущухне. Підожди, другий повіє і завтра знову зробиться день. Почнеться нова праця і нові турботи. За ними ж забудуть про тебе, може, й проклинатимуть, хто вгадає?.. Дітей не дав мені Господь. От що! Коли б так син, та ще годящий, от і жив би я в ньому.

– А я ж для вас ніщо?

Гетьман підводить на Мотрю свої дивні очі.

– Для мене ти, Мотре, все. Ціла моя Надія, сонце моє, – і бере її за руку.

Мотря не борониться. Вона рада бути для нього всім. Рада з’єднати свою долю з його, кріпити його, працювати спільно, щоб народ не забув про нього. Каже це йому.

– Може, ти й вимовиш у щасливу годину, нині ж святий вечір. Я більше нічого не хочу. Люблю тебе, а в тобусе, що гарного пережив у світі, усе, чим пишається наша земля, усе добре, що скривається в українській вдачі.

– Люблю у тобі велич минувшини нашої і будучі гордощі наші, здійснення їх у тобі бачу.

– Мотре, сонце моє!

– Пане мій!..

І двом душам сон один приснився.

– На друге Різдво, дасть Бог, ти дружиною моєю станеш. Вберу тебе, як ніхто й ніколи не вбирався, бо й краси такої на світі не було. Обжемчужу тебе, осяю…

– Славою своєю, Іване.

– Тобі її не треба. Ти сама славною станеш. Гетьманші такої вродою, умом і серцем пишної ще не було. І зберуться старшини мої на Різдво, на старшинську раду, а ти гостити їх будеш солодким вином і ще солодшими з уст своїх словами. І завидувати стануть генеральні старшини свому гетьманові старому, не багатств, не святого Андрея, не булави, нічого, лиш дружини кращої над усе: «Ось яке добро послав йому Господь на старі літа». І прийде день такий, коли я, дивлячись на твою пишну вроду, на твій ум і на твоє про все піклування, возрадуюся серцем своїм і скажу: «Нині отпущаєши, владико, раба твоего со миром».

Він пригорнув її до грудей, а вона очима, повними безмежної віри і великої надії, дивилася в його темні, глибокі зіниці. Потопала в них.

– Це буде колись, а нині мені до церкви пора. Вже коні перед ганком чекають. Прощай!

Мотря хотіла їхати разом. Та гетьман не згодився. Раз, що по недузі, а друге – нащо дразнити людей.

– Я про людей не дбаю, коли ти мій!

– І мені вони, як п’яте колесо в возі, коли б я гетьманом не був. А так, мусиш вважати, не ради себе, а ради булави тієї, на яку всякий як не заздрим, так цікавим оком зазирає. Приватному чоловікові все на світі вільно, що він тільки добути і силою своєю обстояти може, гетьманові – ні. Прощай тоді, до Різдвяного ранку.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 403 – 414.