Білий сніг

Богдан Лепкий

В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали. Одному не везло. Що кине – програв. В кармані останні золотівки теліпалися.

– Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, – говорив той, що щастя мав, – мабуть, рука тобі не сприяє, кидай з чарки.

– Хай буде з чарки.

Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув, – дев’ять.

А другому сім впало. І знов програв.

Бунчукові товариші, сини полкових, а то й генеральних старшин, заслугувалися, повнячи біля гетьмана службу. З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не осоромити себе перед гетьманом, вони бавилися не із-за жадоби гроша, а для розваги.

– Тепер граємо на честь.

– Себто?

– Як матиму гроші, то віддам.

– Пам’ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі.

– По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі – то ти ніщо, а я за двох.

– Хіба тому, що за двох їш.

– А ти за двох брешеш.

І дальше кидали. Щастя поверталося. Програвший відбивався.

– Не люблю я святого вечора.

– Чому?

– Бо не дають обіду.

– Зато вечеря добра.

– Вдома краща.

– Бо ти мамин син.

– А тебе до дівчат тягне.

– Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху?

– Кочубеєва донька краща.

– Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги.

Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.

– Боже ти мій, таку кралю дістати! Чуйкевич встав.

– Військовому канцеляристові не читається.

– Не даєте.

– Чому ж то?

– Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого.

– А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про отого вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене.

Чуйкевич кинув книжкою в кут.

– Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять.

Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов.

– О, тому, мабуть, уже добре замакітрено!

– Краще й не треба.

– А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати.

– І служить як!

– Довірений гетьманський.

– А диви, й тому дівка світ закрутить.

– І розкрутити важко.

– Навіть не пробуй, поб’є.

– А на шаблю він мистець.

– Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть..

– Як чий. Наш – то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав.

– І одної досить. Шабас! Войнаровський! – І поховали кістки.

Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята.

Дратувати його будуть. Вже одна свідомість, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут.

Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське.

І, не гаючись, подбав.

Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святвечір їхати хоче.

– До батьків – розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив?

– Не лишив, ваша милосте, бо не маю.

– Ні? – і гетьман пронизливо глянув на нього. – Чого ж тоді спішишся?

– Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі.

– Пробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс.

Чуйкевич зрозумів, що гетьман нарочно так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна.

– Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете. Від гетьмана до тітки Лідії пішов.

– А ти ж куди? Хто бачив на сам святий вечір? Гонить тебе хто?

– Гонить нудьга.

Тітка покивала головою.

– Того цвіту по всьому світу – та кажи вам це! Молодість-буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може, з Мотрею попрощатися – хочеш, вона ось тут, у другій світлиці.

Чуйкевичеві годі було сказати «ні», – пішов.

Мотря в оксамитнім, золотої краси контушику, горностаями підбитім, була якась друга, ніж звичайно. Краща, але дальша.

Здивувалася, побачивши його.

– Попрощатися прийшов, Мотре Василівна. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова і весела.

– Спасибі, і ти весело святкуй.

– Жартуєш… Глянула в вікно, а тоді:

– Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже ж світ не стоїть перед тобою отвором?

– Краще не говори, Мотре. Ти сама не віриш в те, що кажеш. Знаєш, що діється в моїй душі.

– Ти ще не забув?

– І не забуду.

– А обіцяв же.

– Забути не обіцяв, бо обіцяти не міг. Це не в моїй силі.

– І не в моїй забуття тобі дати. Ти мужчина, козак. Візьми себе в руки. Пригадай, що ми говорили. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо.

– Ой, заплатимо! – повторив, як відгомін далекий.

– От і бачиш. Пощо такий настрій. Ніби псалтиру читати прийшов. Нині свято радості. Нині над Віфлеємом займається зоря. Може, й над нашим Віфлеємом уже якась зоря зоріє, та ми не бачимо її.

– Може, Мотре, може і, – що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у тую веселу світлицю. Не хотів. Не маю жалю до тебе, але знаєш, святий вечір, нагадуються дівочі літа, і хлоп’ячі мрії, і перша зірка, – нагадалася ти. Прости!

Поклонився і вибіг у сіни…

– Який дивний! – І Мотря пригадала собі вчорашні дзвінки: «Цитьте, білі коні».

Сніжок став політати, ніби Бахмач вбрав на свята білу сорочку. Крізь дерева в парку ясніла золота смужка, як застіжка. За лісами заходило сонце. Накидало на Бахмач червону кирею.

«Дзень-дзелень!» – дзвонили дзвінки при санях, котрими поїхав Чуйкевич.

«Може, щастя їхало до нас, побачило зачинену браму і завернуло».

«Цитьте!»

Білий сніг, білі коні, тільки гадки червоні! Що таке світ, що таке щастя і що таке любов?

«Дзень-дзелень! – І знов, і знов, – цитьте вже раз, цитьте! Досить!»

Білий сніг тихими жмутками злітав згори на дерева, на поля, на криші, ніби Бахмач справді вбирав на свята чисту, білу сорочку.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 387 – 391.