Я, Кочубеїха!
Богдан Лепкий
– Зв’язала мене доля з Кочубеями, – говорив до себе гетьман. – Де яке лихо, там і Кочубей. От і тепер. Двоє їх лежить у дворі, а ти ще тайну тримай, щоб не довідалася Мотря. Самі тайни. Га, що ж? Наварив каші, тепер їдж! Але що робити з Любов’ю Федорівною? Нема що, треба повідомити її, скажу, що Василь Леонтійович занедужав, і заспокою, що небезпеки нема та що він завтра, мабуть, додому верне. А завтра знов пішлю таку саму вістку, і так, доки треба буде. Щоб тільки не скортіло їй відвідати хорого мужа. До доньки не приїхала, бо гнівається з нею, а до чоловіка, може, приїде. Що тоді робити? Як цей приїзд пояснити Мотрі?.. От біда мені з Кочубеями!
Але Кочубеїха не приїхала. Вона вперто трималася свого: не поступитися Мазепі і воювати з ним до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням гетьмана і засланням його десь у далеку Сибір. На його місці бачила не кого другого, а свого чоловіка, Василя Леонтійовича Кочубея, «гетьмана зъ войскомъ ихъ царского пресвѣтного величества Запорожскимъ». Чого-то не гадає собі чоловік!
Любов Федорівна немало затривожилася вісткою про недугу Василя Леонтіиовича. Він, щоправда, часто западає тепер на здоровлю, а останніми часами таки дуже подався, особливо після тієї пригоди з Мотрею, бодай би її Бог того не пам’ятав! А все-таки до гетьмана поїхав здоровий і – нараз уже й вернути не може. Або схвилювався надміру, розмовляючи з гетьманом про Мотрю, або з’їв щось чи випив недоброго.
Отся друга гадка більше їй припала до вподоби.
А вже ж Мазепа до всього спосібний, підсипав чогось до страви або до чарки, і Василь Леонтійович занедужав. Щоби від того вмер, – не гадала, бо Мазепа не такий дурний, щоб душегубство в своїй власній хаті чинити, але пошкодити здоровлю він може.
Любов Федорівна не вірила тому, а все-таки вмовляла в себе, що воно так, бо з того вимислу могла бути для неї неабияка вигода. Сказати тільки: доньку пірвав, а батькові трутки підсипав, чи треба більшого злочинця?
У підходячий мент може воно дорешти принизити нелюбого гетьмана в старшинських кругах, а як треба, то й серед народу.
Старшинські круги! І Любов Федорівна переходила в гадках не тільки генеральних, а й полкових старшин, пригадуючи собі, коли хто з них і якого добра або зла зазнав від гетьмана Мазепи. Для кращої пригадки добула ящик, в котрім чоловік переховував чорновики своїх листів до всіляких визначних людей і оригінальні листи їх до себе. Пам’ять може милити, а що написане пером, того не витягнеш волом. Любов Федорівна перечитувала старі листи, неначе історію свого чоловіка від незначного канцеляриста до генерального судді і стольника його.царського величества. Яка висока драбина!
«Мосцѣ пане полковнику комонный, велцѣ мосцивий мой пане! Листь в. м. мосцивого моего пана зъ ласкавимъ одозвомъ, и гостинець два пасы ременю донесены мнѣ суть: за що покорнѣ дякую в. м. моему мосцивому пану. Відомостей жадныхъ до ознайменья годныхъ на сей часть не згодилося. Кончу теды сее мое писанье, отдаючи мой найнижшій в. м. поклонъ, и затымъ зостаю вашой мосци моего мосцивого пана зычлывым слугою В. Кочубей. Зъ Батурина, генваря 27, року 1679».
До кого воно писане, до гетьмана якого чи до царського воєводи? Де там! До комонного полковника Новицького!
Який принижений тон, яка покірливість перед звичайним пірначем! А вже ж оцей гостинець «два паси ременю», за котрий так щире дякує Новицькому Кочубей, ні, це нині щось прямо неподібного до правди! Смішно, та й годі.
«Мостипане Кочубей, вельце мнѣ зычлывый пріятелю и куме! Ведомость отъ вашей милости мостипане присланая о смерти вельможного его милости пана Симеона гетьманича, полковника Стародубовского, полная жалю и фрасунковъ, не листовныхъ пріятельскихь отвѣтовъ, але великого по мнѣ вытягаетъ плачу… рачъ доложити ясновельможному добродѣеви, абимъ и я при похоронѣ на назначеное мѣсце моглъ быти притомнымъ, и просити покорнѣ мнѣ панского его на тое позволенья. Затымъ милостивой ласцѣ и пріязни вашей мости моего милостивого пана себе полѣцаю. Зъ Переясловля, Іюня 12 дня, року 1685…»
Хто ж це до Василя Кочубея пише, хорунжий який, чи сотник охочекомонної сотні? Де там! «Зычливый всего добра пріятель и повольный до услугъ, Леонтій Полуботокъ, полковникъ войска ихъ царского пресвѣтлого величества Запорожского Переясловскій».
Ось яка різниця! Земля і небо!
І всього за 5 літ така переміна! А нині? Куди там нині до минулого! Нині Василь Кочубей перзона, перша по гетьмані. По гетьмані!? І доки йому давати себе затемнювати тій гетьманській фігурі. Пора наперед, пора!
Любов Федорівна турбувалася невдалим нападом на Бахмач. Усе було приготоване так гарно, здається, і не мож краще, і не вдалося.
Мотрю мали привезти не додому, а переховати у якомусь певному місці, сповіщаючи Кочубеїв, що вона є і буде віддана за викупом. В такий спосіб мали бути затерті сліди, котрим Любов Федорівна походила. Прямо харцизи на свою руку напад зробили, сподіваючись доброго окупу, і годі. А рівночасно з Мазепи була би зірвана личина. Весь світ довідався б, що він спосібний навіть доньку від родителів пірвати, та ще від яких! Від Кочубеїв!!
Любов Федорівна пригадувала собі цілу історію з M огрею, від приїзду гетьмана, аж донині, і лиха була на себе, що сама не відвезла доньки в монастир, а післала отсі дві мацапури, що навіть такого марного діла не припильнували. За те й посидять собі в монастирі не менше як до Великодня, нехай попостять трохи, будуть їм краще Кочубеєві хліби смакувати.
«Не треба було, – міркувала собі Любов Федорівна, – робити ніякої тайни, а явно-славно в днину відвести доньку в монастир. Не було б такого припадку. Бо невже ж це сором? Чи одну панночку з найкращих родин у черниці віддавали. І зацні матрони ішли туди. Перша – гетьманова мати. Кажуть про неї, що вона чарівниця, навіть до царя такі вісті доходили, а вже ж таки ігуменя, хоч син гетьман. Могла й Мотря Кочубеївна ігуменею стати. Всьому лиху винен Василь. Він настоював на тому, щоб потаймиру ціле діло робити, а Любов Федорівна притакнула лиш тому, щоб гетьман не довідався,де Мотря, і не добув її. А тепер, гляди, вона таки в нього. «Але, – сказала собі Любов Федорівна, – не дочекає він, щоб я за нього доньку віддала, гори порушу, а на своїм поставлю!».
Її міркування перервав приїзд коршмарки. Кочубеїха кликала її. Вірна дорадниця й помічниця приїхала позиченим берліном в новій шубі, з великим ковніром, щоб її не пізнали, бо й сама те гаразд розуміла, що негарно Кочубеїсі з коршмаркою в потайні діла заходити.
Замкнулися в окремій кімнатці і перешіптувалися.
– Недобре ви діло підготовили, – нарікала Кочубеїха, – а я вас так дуже просила, щоб як-будь не починати, бо діло велике й важне.
– Підготувала я його, як своє власне, та лихий Чуйкевича наслав. Недаром його Чуйком прозивають. Чує, як трава росте. Де ж кому до голови могло прийти, щоби він ні з того ні з сього, такий ліс, куди зимою хіба яка собака за зайцем забіжить, перешукувати взявся.
– Пропало. А тепер уважайте, щоб не викрилося, що я про це знала. Я собі того не бажаю.
– Я про те з ніким не балакала, лиш з отаманом, а то чоловік певний, і він, як чую, втік, і не зловили його.
– То гаразд. Усе можна, але зосторожна! – навчала Любов Федорівна шинкарку.
– Ваша милість не потребують мені того казати, вірнішої і розсудливішої помічниці та довірниці, як я, ваша милість і зі свічкою не знайдуть.
– Не сумніваюся і даром того не хочу.
– Я не для нагороди милості служу, а з великої зичливості і вдячності за все добро, якого я від ясновельможних панів зазнала. Але що ж ти з Мазепою почнеш, коли, видно, йому сам чорт помагає.
– Гадаете?
– Хто що проти нього задумав, тільки пальці собі попік.
– Себто.
– Досить пригадати діло Михайла Галицького, Семена Троцького і ченця Соломона. Здавалося, люди недурні, не поривалися з мотикою на сонце, а дивіть, чим скінчилося. Вони винуваті, їх покарали то на смерть, то на Сибір, а гетьман вийшов білий, як серафим. Та ще й Полуботки тоді потерпіли.
– Військовий суд присудив відібрати від обох Полуботків маєтності й держати під доглядом варти. Тямлю, бо мій засідав у тому суді.
– Ох, тяжкі то були часи, милосте ваша, і голод, і морове повітря, і саранча налітала. Аж до самого Стародуба весь хліб у полі з’їла, дохла,і такий сморід розходився від неї, що аж згадувати прикро. Прихильні до гетьмана ченці та попи казали, що це кара Божа за те, що народ свого гетьмана не шанує і що нібито й на крилах сарани написано «кара Божа». До того ще й пожежі пішли, натерпівся народ.
Кочубеїха слухала й притакувала головою.
– Кара Божа. А чому ж Бог перше такими карами нас не карав?
– Не знаю. А пригадаймо собі Петрика. Здавалося, чоловік мудрий, учений. І татарів мав за собою, а гетьмана таки не поборов і ще головою своєю наложив.
– Не політично брався до діла.
– А які спокусливі листи писав на Україну. Аж любо було читати. То Петрик. А Стародубець Сусла. З добрим виказом на гетьмана до Москви ішов, а вернув у Батурин на тяжке мордування. Ще нібито вийшло таке, що Мазепа дуже милосердний, бо дарував йому життя.
– Фарисей! – мало не крикнула Любов Федорівна, а коршмарка вичислювала дальше.
– Не дуже-то давно, як пан Данило Васильович Забіла, бунчуковий товариш, разом з гетьманським двірським чоловіком Андрієм Солониною та з попом Леонтієм до боярина Шереметева з доносом на Мазепу дібрався… Пригадує собі, ваша милість?
– Ще би ні; це ж недавно було, літ яких шість чи сім. Здавалося, зловили щуку.
– А щука все-таки вискочила з сітки і плаває собі безкарно й досі. А тамтих, як собі ваша милість пригадують, судили, мордували і на смерть присудили. Але гетьман, як до приказу цей приговір військового суду посилав, то додав до нього милостиву пільгу – помилував їх. І знову вони чорні, а він білий.
– Лицемір!
– І так воно кождого разу бувало. Тому-то я й говорю, що Мазепі сам чорт помагає.
– Доброму чоловікові не поможе.
– Бо добрий на таку дорогу не піде… Давали своїм язикам волю.
В Кочубеїсі злість накипала. Помста не давала їй спокою. Безуспішні затії пошкодити гетьманові підштовхували її, додавали охоти доказати цього, що не вдалося дотепер нікому.
Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи на ліву долоню, заявила рішучо:
– Скорше мені тут волосся виросте, як я своє дарую. Мотрю відберу і віддам за кого схочу, а тоді прийде черга на решту. Я не який там Забіла або Солонина, я Кочубеїха!
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 358 – 363.