Semper idem

Богдан Лепкий

– Старий прелюбодій, безсоромний женолюб, нищитель дівочої цноти, – зневажала Любов Федорівна Івана Степановича, слухаючи звіту свого мужа з його поїздки в Бахмач. – Казала я тобі, що Мазепа до всього спосібний, казала я тобі, що ніхто другий, тільки він Мотрю в дорозі переймив, і бачиш, на моїм стало.

– І стало, і не стало, – відповів Кочубей, насилу добившися до слова.

– Господи, Боже, великомученице Варваро і ви всі святі й угодники Божі, згляньтеся на мене, безпомічну і безрадну женщину, і порадьте, що мені з таким бездарним чоловіком робити! – кричала Кочубеїха, аж підскакуючи зі злості.

– Не взивай імені Господа Бога надаремно, а мене не доводи до того, щоб я мав загнуздувати тебе, як нев’їжджену коняку, – відповів Кочубей, виведений жінкою з рівноваги.

Він сподівався, що Любов Федорівна, як зм’якла два дні тому й покаялася, та ще хрест святий поцілувала, так і лишиться такою, – відміниться. Аж ось, бач, яка переміна! На гірше…

– Нев’їжджена коняка, як ти це сказав, повтори ще раз, ну – повтори!

– Піп проповіді двічі не говорить! – відповів Кочубей рішучо, – але ти, жінко, вважай, щоб я тобі ще чогось гіршого не сказав, на що ти собі давно заслужила. Уважай! – і так грізно завернув очима, що Кочубеїха замовкла. Але, як той кіт, готовилася до скоку.

А Кочубей, дірвавшися до слова, став нарікати, що через язикату жінку він зраджує собі старого товариша – гетьмана, що через неї мусить дивитися на терпіння своєї доньки і що довше на таке знущання не дозволить, не дозволить! Донька вмирає, а мати із-за марних амбіцій пекло в хаті робить, Господа Бога не боїться.

– Мотря вмирає? І ти віриш в тую комедію?

– Но, знаєш, жінко, все має свій кінець, тільки злість твоя безконечна. Коли ти хочеш, щоб я вірив твоїй злості, а не своїм власним очам, то я з тобою більше говорити не буду.

Тріснув дверми і пішов до своїх кімнат.

Не роздягаючись, положився на ліжко.

Вдивився у стелю і думав. Усі його сподівання розвіялися, як дим. Мотря хора, з Любов’ю Федорівною хоч розвід на старі літа бери, роби що хоч!

Стурбований заснув.

Коли збудився – побачив на крайчику ліжка Любов Федорівну.

В старосвітськім контуші, з дорогої парчі, в очіпку, що як жар горів, мабуть і нарум’янена трошки, виглядала святочно.

До ліжка був присунений стіл, заставлений їжею і питвом, що аж угинався.

– А се що? – спитав Кочубей і затулив губи, бо позіхав.

– Я тобі борщику принесла, пісного, печерського, ти його любиш, і лина з родзинками й магдалями, і щупачка начинюваного, і пиріжків смачненьких.

– Але чому ж тут? Невже ж я не можу встати до стола, чи що?

– Гадаю собі, втомився, бідний, і стурбувався дуже, нехай спічне.

– Ну, так спасибі тобі, Любонько. Я дійсно дуже втомлений, і жура мене їсть. Ти, мабуть, і не знаєш, що діється у моїй душі і в мойому батьківському серці.

– Кому ж тоді знати, як не мені, що вік свій з тобою звікувала, що гадки твої вгадую, неба тобі прихилити б рада.

Вона підперла голову правою рукою, ліву під правий лікоть підложила і кивалася, ніби журилася дуже. Подобала тоді на сільську зажурену жінку, що сама не знає, як у велике панство попала.

– Правда, що славний борщ? а спробуй рибки, славна риба, варта за кождий шматочок спасибі сказать.

– І прихвалювати не потребуєш. Крім одного Мазепи, не знаю, чи є де така добра кухня, як у нас, – дякуючи тобі, Любонько. Хазяйка ти в мене славна, – правди не затаю.

Любов Федорівна губи рукою обтерла і знову підперлася і кивалася, як і перше. Генеральний суддя заспокоїв свій голод, випив з жінкою знаменитої грушівки, котрої нігде не вміли так добре готовити, яу у них, і знову положився:

– Уф! Та й утомився я! Бачиться, не по моїм силам такі турботи. Ще один-два такі удари, і мене нема.

Кочубеїха не перечила.

– Може, файку хочеш? – спитала.

– Подай, будь ласка!

Коли в Кочубея файка в роті, так, значиться, з ним можна безпечно говорити.

– А що ж тоді нам з Мотрею робити? – спитала зітхаючи.

– Гу-ум! Що робити? Нічого. Це Боже діло, не наше. Вона ж, як тобі відомо, хора, і дуже! Добре, як за який місяць двигнеться, за що до скончанія літ дякуватиму Господеві мому, встаючи й лягаючи. – Кочубей поклав люльку й перехрестився.

– Поки вона недужа лежить, – почав по хвилині, – поти, ясна річ, нема що з нею робити. Звичайно, недужа. І ще як! – журився Кочубей.

– А «політично ж» воно, що наша донька в гетьмана лежить? Що скажуть люди? Він удовець, і всякому відомо, що на жінок сильно ласий, не знаю, чи гарно, щоб Мотря Кочубеївна у його за стіною лежала, щоби він до її ліжка підходив і нею, ніби жінкою своєю, турбувався.

– Мотря не сама. Біля неї Лідія Петрівна сидить, дякувати їй, як рідною дитиною, нашою Мотрею турбується. Власними очима бачив, як плакала.

– Кодкодрилеві сльози!

– Не кажи! Гріх каменем платити за хліб.

– Та хай і по-твойому буде. Лідія Петрівна того самого «фасону» жінка, що й наша Марія Федорівна. Дивиться на Мазепу, як на Бога, і жодної гріховної плями на ньому не бачить. Але ти вважай, що скажуть люди, як довідаються.

– Не довідаються. Гетьман у тайні держить.

– Люди вже знають, що Мотря від батьків утікла.

– Але не знають, де вона сидить.

– Люди все знають, перед ними нічого не скриєш.

– Наплювать мені на твоїх людей, щоб мені Мотря здорова була.

– Що по здоровлю тілесному, коли її чекає смерть душевная.

– О-го!

– А так. Погадай, Мазепа її до гріха доведе небезпремінно. А він же її хрещений батько, так, значиться, двічі тяжкий гріх. А де ж тоді честь, де наш гонор, Василю Леонтійовичу?.. На мою гадку, нам треба Мотрю додому забрати.

Кочубея ніби шпильками кольнуло, – сів.

– Що це ти, жінко! Ти не бачила Мотрі. Вона ледве дише, а ти її додому везти хочеш?

– Криті сани, можна настелити подушок, обтулити, навіть незчується, як з Бахмача в Батурин переїде. Моя в тім голова, я мати, я це на себе і на свою совість беру.

– А я згоди своєї не дам. Хай би так, не дай Боже, сталося щось недоброго з нею, то я спокою до смерті не мав би. Викидав би собі, що рідну дитину забив… Не хочу… Та й подумай тільки, чи гетьман дозволить. Він без ума від неї. Мабуть, влюбився в Мотрю.

– Боженьку мій! – вже не говорила, а прямо співала Любов Федорівна. – Боженьку мій, які ви легковірні, Василю Леонтійовичу. Вас, як дитину, легко піддурити можна; не нинішних часів ви чоловік. Нинішні люди, як вовки, а ви, простіть за слово, як баран. Розідруть вовки барана, ой розідруть!

– А но, панахиду по живому справляй! Не такий-то я вже і легковірний, як комусь може здаватися. І в мене зуби є.

– Але які? М’ягкі, як віск, а тепер треба твердих, як сталь. Послухай, ваша милість, що я вам скажу… Послухай, Василю.

Кочубеїха поправила на голові парчевий кораблик, погладила рукою складки контуша, так суто золотом перетканого, що й зігнути його було важко, обтерла рукою товсті губи і, тримаючи чоловікову руку у своїх м’ягких долонях, шепотом клала йому до уха:

– Гадаю собі, Василю Леонтійовичу, чи не прийшла тепер пора розрахуватися нам з Мазепою. Тепер не він нас, а ми його тримаємо в руках.

– Бога бійтеся, Любове Федорівно, ви вже іншої матерії не вмієте почати. Все те саме торочите, аж остогидло. Казав я вам, що в пірванню Мотрі гетьман рук своїх не мачав.

– Я там не була, не знаю, а вірити не потребую. Але знаю, що Мотря не в монастирі, а в Бахмачі, в гетьманському дворі. І того досить, щоб відплатити йому за нашу кривду.

– За яку?

– Боже ти мій, він ще питає! В тінь тебе відсунув, – він, гетьман, рейментар твій, а ти хто такий? У його Андрій на груди, а в тебе гузик, та ще доньку до себе забрав, на амори йому зібралося, а нас осмішив, осоромив. І ти ще питаєшся, яку він нам кривду зробив?

Кочубей глянув на жінку з-під лоба, позіхнув і повалився горілиць на подушки:

– Остогидло! – сказав, махаючи рукою. – Як восени дощ зі стріхи або як літом наскучливі мухи, так ви мені все те саме й те саме кладете до уха. Така мудра жінка, а іншого «концепту» в своїй голові не має. Аж дивно.

– А ви ж як хотіли, Василю Леонтійовичу? Чим горнець накипів, тим і віддає. Моє серце накипіло жалем до гетьмана за тую кривду, яку він нам учинив. Нехай йому Господь простить, а я не можу, ніяк не можу, душа мене болить, кров бунтується в мені. Дивлюся на вас і плакати хочу, такий ви жалісний і такий покривджений, прямо принижений його ясновельможностю. Як вірна ваша дружина, стерпіти того не можу.

– Не гніви Господа Бога, жінко. Пам’ятай, що тепер не на помсту пора, а на молитву, щоб Мотря подужала. Я завтра по всіх моїх церквах пішлю, щоб молебен за неї служили, за її видужання.

– Живий живе гадає, Василю. Що в Божій силі, оставмо Богові, а що в нашій, – робім. Час не стоїть. Утратимо добру нагоду і жалуватимем. Скажемо, чому ми так глупо зробили. Нам треба зажадати Мотрі, а як гетьман не дасть, вчинити крик, такий крик, щоб цар і митрополит почули, щоб народ піднявся проти гетьмана, от що нам треба зробити.

Любов Федорівна вп’ялила свої очі в зіниці свого чоловіка. Але цей повіками їх накрив і тільки головою хитав.

– Ні, ні, ні, і ще раз ні! Не треба того, не зроблю, не хочу, не дозволю! Добре, що Мотря жива, ще краще буде, як подужає, а поки що вона в гетьмана, під його опікою і під його доглядом. Не християнська річ устами молитися, а серцем помсти бажати. Це гріх. Досить гріхів на моїй совісті, досить! До того ти знаєш, ми побили царських людей, нам гетьманської «протекції» треба. Він один може тому ділу голову скрутити, – хитрець. От що!

Любов Федорівна правою рукою прислонила уста, – позіхала. Лівою очіпок поправила, потім обома пригладила контуш.

– Пора мені, – сказала і – вийшла.

«От тобі раз завзята душа, – говорив до себе Кочубей. – Донька вмирає, а мамі помста жити не дає. Диявол опутав мою жінку. З одного боку гетьман, а з другого вона; я ніби між молотом і ковалом. Важкий молот, але й ковало не легке. Нелегко Василеві Кочубеєві, ох нелегко!»

Покликав чуру і казав роздягти себе.

– Уважай, бо мене кожда кістка болить! Не тягни чоботи, як собаку за хвіст, легко зсувай, так-ак… Пішов!

Чура побажав доброї ночі і зник, Кочубей дальше думав. В тому, що Любов Федорівна говорить, є дещо правди, видно, що жінка в тім’я не бита. Вміє дивитися на світ і на людей. Але що з того, коли спокою не дає? Все її чогось забагається, то честі, то помсти. А йому не до того. Йому хотілось би спокою. Ціле життя працював, турбувався, гріш до гроша складав, великих маєтків надбав. Тепер є і вигоди, і почесті, і значення, тільки спокою нема. Ах, коли б хоч один рік спокійно пережити, не йти в похід, не турбуватися політикою, не сунути пальців поміж двері. «Titere tu patule, recubans sub tegmine fagi», – почав скандувати римського поета, поки, вколисаний плавкими звуками колись світової, а тепер завмерлої мови, не примкнув своїх повік.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 299 – 305.