Державна конечність

Богдан Лепкий

Старшини засиділися поза північ і від’їхали гуртом. Орлик також. Біля гетьмана остався Войнаровський. Гетьман не спішився спати. Знав, що не всне.

– Гарне Різдво, правда, Андрію? – говорив з жалем до свого небожа. – А заповідалося так гарно.

Войнаровський заспокоював дядька. Любов Федорівна відома по всій Україні, як жінка загониста і язиката. Її слів не можна поважно брати.

– Мала потіха, Андрію. Тут не в словах, а в ділі сила. Вона може попсувати діло. Подумай, вже й до воєводи побігла, а що нині знає воєвода, це за кілька днів знатиме й цар. А мені не хочеться, щоб він знав. Скажуть у Москві: тепер рішається війна, а старому гетьманові захочується весілля.

– Невже ж, дядьку, можна оглядатися на все, що люди скажуть? Чоловік кроку не ступив би.

– Мені поки що оглядатися треба, щоб про мене там, – він показав рукою на північ, – якнайкраще гадали. Поки що, бо за деякий час, може, я на нікого не буду оглядатися.

Гетьман хотів з кимсь поділитися своїми гадками. Надто пригнітили його. До того надавався лиш один Войнаровський. Він хоч молодий, але поважний, може, навіть надто поважний на свій вік. Не виявить нікому, що почує, це син його коханої сестри. Гетьман його любить. Дивиться на нього, як на свого наслідника, якщо задуми його не вдадуться і сина йому Господь Бог не дасть.

– Ти, Андрію, мабуть, навіть не уявляєш собі тієї халепи, в яку я попав. Недаром карлик говорив мені літом: «Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!» Ось і здійсниться його осторога. З одного боку булава, а з другого – серце. Може, й воно дивно з моїх уст щось такого почути, але так воно є. Вдержиш булаву, зробиш серцю кривду, заспокоїш серце, так скривдиш булаву. І не лиш її, але все, що з нею і для неї міг ти зробити. Любов Федорівна добре це розуміє, і тому вона так сміливо починає собі.

Войнаровський не розумів цього вислову, але не перебивав свому дядькові. Слухав уважно і не без почуття гордості, що гетьман робить його повірником своїх гадок.

– Не розумію, – зважився перервати сповідь гетьмана, – чому ваша милість таку велику вагу прикладають до Кочубея і до його дружини?

– Бо Кочубей, як колишній генеральний писар, як мій давній товариш, а тепер генеральний суддя, знає дещо, чого знати не повинен. Краще було б, коли б не знав. Зрозумів?

– Догадуюся, але ваша милість можуть усунути Кочубея. Чимало в нас людей спосібніших від нього і певніших.

– А Мотря? Подумай, – Мотря! Все ж це її батько, не хочу робити прикрості Мотрі.

– Про це я не гадав.

– А я на всі боки роздумав. Туті як у годиннику, колісця за себе заходять. Пусти одно, всі обертаються. Так і труднощі мої і турботи. Одна другу тручає.

Гетьман присунув фотель до коминка і вдивлявся в полумінь, ніби в неї шукав розв’язки своїх питань. Сухі колоди дотлівали тихо. Полумінь не бухала, а боролася з димом. Іноді тільки відкололася якась щіпка, спалахнула і спалювалася скоро. Огонь сам себе їсть…

– Коли б я був не гетьманом, – почав по хвилі Мазепа, – а полковником яким або так собі багатою людиною, що після життєвих трудів спокійно доживає віку, діло було би куди легше. Тямлю не один подібний випадок… Посмарували й поїхали… Мені воно не йде. Мені, бачиш, треба оглядатися і на своїх людей, і на Москву. Щоб свої не казали, що я зневажаю закони святої віри і підкотую повагу інституції родини, чужі, щоб не мали козиря в руках. Міг би я піти на перебій, щоб поставити на свому, але не хочу, щоб не попсувати діло. І так я між Сцилею і Харибдою. Ніс Rodus, hic salta!

Войнаровському жаль зробилося свого старого дядька. Він щолиш тепер зрозумів його справді клопотливе становище, його боротьбу між серцем і обов’язками. Гетьман, видно, дійсно полюбив Мотрю і зрікатися її не хоче..Як тую гарну й мудру дівчину віддавати знов на поталу злющої мами. А не віддати – це значить почати війну з Кочубеями і їх одномишленниками, війну домашню, найнебезпечнішу з усіх, бо домашня війна почнеться серед невеликого кругу, а опісля може перетворитися в bellum omnium contra omnes.

– Приходить мені на гадку, – почав знову гетьман, – скликати на Новий рік старшинську раду і покласти на стіл булаву: беріть у кого є відвага! Але що тоді совість скаже? Я, Андрію, затіяв дуже небезпечне діло, і ніхто другий його за мене не скінчить. Аж дрижу, що коли б так Господь чагло покликав мене на судище своє, то задуми мої пропали б навіки. Не можу, ніяк не можу я зрікатися булави, не покінчивши задуманого діла. Стільки літ праці, стільки повсякчасного турбування і все задармо, – ні, того я зробити не смію!.. Дійсно, чи не переїхали оці білі коні, котрі Лідії причувалися…

Войнаровський пригадав собі цей момент, побачив перед собою збентежену тітку Лідію, як вона рукою тримається за серце, і – мурашки побігли йому по спині.

Мимохіть насторив уші. Почувся далекий, глухий тупіт.

Білі коні біжать по білих снігах і сіркою дишуть. Безголосно сунуться за ними великі чорні сани. Буда на них піднята. Не видно, чи сидить там хто, чи щолиш сяде.

Але хто? Сани великі, і місця в них багато.

– Їдуть? – спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа.

– Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі пригадки. Не годен позбутися пересудів родинних. Вони ніби, в крові нашій живуть.

– Пересуди родинні. Невідоме. Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу…

Войнаровський підняв мрійливі очі, питаючися: «Яка?»

– Державна конечність, – відповів гетьман, встаючи і простуючи свої втомлені кості.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 440 – 442.