Зимою – грім!
Богдан Лепкий
Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії – урядував.
Давно його таким сердитим не бачили.
Навіть пера не були так застругані, як хотів.
Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив.
– Вам би так ніздря, як у Москві, рвати, то пильнували б діла, лінтяї, дармоїди!
З душею в п’ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей.
На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності.
Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге, – ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав.
– Увійти! – гукнув Кочубей.
Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиту від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип.
В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство…
Кочубей не обертався.
Писар стояв.
Вибила дванадцята година.
Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря.
– Чого?..
Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної руки доторкнувся до канцелярської долівки.
– Письма вашій милості до підпису приношу.
Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив. Кочубей лист мало що не до самого носа підніс, – не довиджував трохи.
Читав. Не знайшовши ніякої похибки, підписався, аж перо затріщало.
Взяв другий лист і так само підписав, тільки жида під закрутом зробив, бо дуже рукою на перо наляг.
– До чорта з таким пером! – гукнув і кинув його в напрямі печі. Чорнильні цятки зазначили дорогу.
– Хто це такі пера у нас струже?
– Канцелярський помічник, Держирученко.
– Тиждень гільтая в канцелярії на ніч замикати, щоб перо гарно стругати навчився!
– По приказу милості вашої.
Кочубей дальше читав, аж знайшов коромисленне «ѣ», замість двохраменного «и». «Ах ти, каламарська душе!» – гукнув.
Писар присів..Наставив спину, ніби просив: «На! Бийте!»
– Ти, йолопе старий, мабуть, щолиш на другім світі навчишся безпохибно писати. Іже, як «иже єси», ять, як «согрѣшихъ» – зрозумів?
– По приказу вашої милості.
– Каламарська душа, йорчик началословний!
Писар повеселішав. Він знав, що коли Кочубей лається, то вже добре, а зле, коли він мовчить. Підступив кроком да стола і спитав:
– Як ваша милість зволили сказати?
– Йорчик началословний?
– Йорчик началословний… гi-гi-гi!
– Чого іржиш?
– Бо смішно, гостро так… А що воно, ваша милосте, значить?
– Значить воно, що як йорчика в началі слова не тpeбa так і ти непотрібний у генеральній канцелярії і во все на світі.
Хтось постукав у двері.
– Увійти!
На порозі стояв канцелярський слуга.
– Ті милість Любов Федорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, пильне діло якесь.
– У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду… Геть!
Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент входила.
Кочубей глянув на жінку.
Була зеленаво-біла, як гербова бумага.
Писареві рукою на двері показав, – щез.
Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває.
– Сідайте, милість ваша! – сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі.
Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила.
– Що таке? – спитав Кочубей.
– Наша Мотря…
– Що Мотря?
– Наша Мотря не доїхала до монастиря.
Кочубей взяв жінку за золочений гузик соболевої шуби і потермосив ним.
– Жінко! Ти не при умі!
– При умі я. Мотря не доїхала в монастирі. Ігуменя казала… Вона в нас.
– Хто?
– Ігуменя.
Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло вгору.
– Як? – крикнув не своїм голосом. – Ти п’яна!
– Твереза я, Василю Леонтійовичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали.
– Пірвали? Мотрю?!
– Пірвали й увели з собою, – хлипала Любов Федорівна.
Кочубей зірвався на рівні ноги. Трутив крісло, жбурнув каламарем до стіни, папери рвав…
Жінка за руки його вхопила.
– Проч, бо вб’ю! Як скажену суку, розірву тебе, ти, ти, ти!..
Підніс кулаки над жінчиною головою, як Мойсей скрижалі, і – тримав.
Любов Федорівна присіла. Почуття вини пригнуло її, – уперве, відколи з мужем жила.
Побачив це Василій Леонтійович і, замість спустити руки на голову жінки, запустив їх у своє волосся:
– Mотре! Mотре! Mотре!
Кочубеїха навколішках стоила перед ним.
– Убий мене, убий, я тому винна!
Відсунув жінку від себе і, як вітер, пустився по кімнаті. Ходив, ходив, ходив…
Любов Федорівна з острахом водила за ним вибалушеними очима.
Перший біль минув.
– Встань! – промовив Кочубей до жінки. Встала.
– Сідай!
Сіла послушно.
– Хто пірвав Мотрю? – питався, вдивляючись а неї.
– Не знаю.
– Але прогнати рідну доньку – то знала! Знала, – ти!
– Я її не проганяла. Ти згодився.
– Мовчи! – гукнув Кочубей.
Любов Федорівна глянула, чи це він, чи ні? Ніколи не бачила його таким. Не пізнавала.
– Без серця жінка ти, без серця. В тебе серце, як маятник у годиннику, кивається, але нічого не чує. Камінь ти носиш якийсь, а не серце.
Кочубеїха ридала.
– Не слинь! Не вірю в сльози твої. Неправдиві вони, нещирі. Хто пірвав Мотрю?
– Не знаю, Василю Леонтійовичу, не знаю. Але Богом моїм, во тройці Св’ятій Єдиносущим клянуся, що коли б Господь умилосердився над нами і вернув нам її, то доброю буду для неї, і ласкавою, і не одно прощу, чого не прощала передше.
– Правду говориш, жінко?
– Так мені, Боже, допоможи отнині і во віки віков.
– Амінь! – доповів Кочубей і Розп’яття зі стола взяв, що між двома свічками стояло.
– Поцілуй хрест святий! – сказав грізно.
Поцілувала.
– Пам’ятай же, щоб не зломила присяги! От що!
– Ні, не зломлю.
– Гаразд! – І знову спитався: – Хто пірвав Мотрю?
– Ігуменя казала, люди якісь, чужі, незнайомі. Нашим жінкам такого страху нагнали, що обімліли. Били їх. У монастирі хорі лежать.
– А наш візник? Гайдуки наші де?
– Нема.
– Змова. Ніщо друге, лиш змова.
І він знов пустився по кімнаті.
– Коли б які розбишаки задля викупу пірвали Мотрю, то вже повідомили б були мене і сказали би, де маю гроші покласти, коли б негодяї, прелюбодії, то побили б людей наших і Мотря боронилася б. Були б сліди… Тут змова і тільки змова, щоб вона не пішла в монастир. А Мотрин чура де?
– Нема!
– Ось, бачиш, і він теж там. Його, де не посій, там уродиться.
І Кочубей заспокоївся трохи. Думав тільки, хто тую змову міг учинити. Чуйкевич?.. Не посмів би… Гетьман?.. Неможливо… Хто ж би такий?.. Може, сама Мотря?..
І тої гадки вчепився Кочубей, як потопаючий бритви. Хотів, щоб так було. Це відповідало би її вдачі. А для нього тому було б добре, бо Мотря, щоб охоронитися перед неславою, мусіла б віддатися за Чуйкевича. І щойно тоді був би спокій.
Заспокоєний пішов прикази давати, щоб гінці на всі сторони світа бігли і шукали Кочубеєвої Мотрі, котру якісь негодяї у дорозі пірвали. Вибрав довірених людей і назначив високу нагороду…
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 280 – 284.