1. Микола Гармаш – запорожець

Микола Лазорський

Пані Розумиха направду байдуже прослухала про Олексієве полковництво. Вона раділа, що йому добре живеться у столиці, де його слухала навіть царівна, і вірила всьому, що він писав. Але коли до Глухівської канцелярії прийшов наказ величати її вельможною, про що сказав їй пан сотник, і давати їй перше місце в церкві, вона занепокоїлась і навіть злякалася. Була вона людина проста, до всіх привітна, любила побувати на учті в доброго сусіди, пригостити й собі, міцно держалась дідівських законів і старих звичаїв і дуже не любила пишатись, бути гоноровою. А тут, направду, боронь Боже, ще примусять через оте Олексієве полковництво не вітати простих селян, таких же, як і вона сама, не творити з ними, може, ще скажуть скинути керсетку та носити якусь московську одежу. Цього вона дуже боялась, хвилювалась і за порадою куми Килини пішла до панотця, що він скаже.

Панотець Сильвестр послухав клопоти старої Розумихи й лагідненько торкнув її за плече:

– Вельможна пані Наталія! Маєте ви просте, незлобиве серце, горнетесь до своїх людей, з якими прожили вік. Це дуже добре, бо гординя – великий гріх. Бог почув ваші молитви й возвеличив сина вашого, а через нього й вас, але серцю вашому наказав бути близько до селян, наказав вам бути все своє життя такою, якою ви є від дня народження. Будьте собі великою пані, але ніколи не цурайтесь простих людей, до яких і ви колись причетні були, серед яких жили й зараз ще живете та споживаєте з ними хліба-солі. Бо шаноба й багатство скороминущі, дочасні, то велика марнота, а добрі діла й любов до Пана Бога – нетлінні. Будьте і в пишних палатах такою, якою ви є зараз, і серце ваше втихомириться і заспокоїться. Примусу ніхто вам не чинитиме.

Розумиха направду втихомирилась і занурилась у свої господарські клопоти. На прислані Олексієм гроші вкрила гонтою хату, поставила новий тин, нову клуню й стала лаштувати Докійці віно. Восени мала стати на рушники з Дорошем, треба було подбати і про скриню і про весілля, треба й заздалегідь закликати зацних старшин: пана сотника з донькою Настусею, осавула Мирона Левенця, державців Остапа Непийпиво, Петра Лелеку, хорунжого Степана Жоравку, всю їх родину, багато кого з зацних селян. Може, приїде Олекса, натякав же у листі. Вона плекала надію й дуже хотіла, щоб у нього було все «по-божому» з Яриною.

Вчора зустріла старого Пруденка, ледве вклонився, не схотів навіть слова сказати, пройшов, мов чорная хмара. Ярини ніде не видно. Переказувала Докійка, що походжає по саду, сумна, мовчазна, і нишком плаче. Жде й вона осени: хоче направду довідатись, чи забув Олекса, чи, може, й знов злетяться, як голубів пара. Все б і гаразд, а от тільки з Яриною виходить кепсько. Розумиха добре це відчувала, зітхала: хотіла б, щоб усі були веселі біля неї. Пані Розумиха була щаслива, привітненько всміхалась, низенько кланялась, пристоювала де з ким на теревені. Всі теж спішили привітатись з нею і величати «вельможною», як наказував пан сотник. Коли ж побачили, що вона та ж сама пані Наталка, як і колись була, така ж собі млявенька, як і колись була, любить теревені та посиденьки, селяни перестали сторонити її. Вони точили балачки, часто гуторили на призьбі про різні новини й скоро зовсім забули всі приписи пана сотника. Жінки цікаво розглядали обнови, куплені на Тахтаулівському ярмарку – сувої тонкого полотна, гарусові плахти, адамашки, намітки, шовкові керсетки, червоні чобітки, квітчасті хустки.

– Все Докійці, – казала щаслива мати, – треба як слід видати заміж, остання ж. Самій доведеться жити.

І вона зажурено підпирала щоку.

– Що ви, пані Наталко! – вихоплювалась тітка Ївга – мати хорої Явдошки. – А Кирик! хвала Богу, росте, вже зараз матері в помочі.

Вона вважала себе «своєю» в хаті Розумихи, відколи дістала дарунок від «полковника».

– Кирику! адже допомагатимеш мамі, коли вони будуть старенькі? – питала Ївга хлопця, що сидів при столі за книжкою. Він ходив до дяка вже другу зиму.

– А тож, – буркнув Кирик.

– Він, мабуть, буде писарювати, – мовила чемно тітка Одарка, огрядна жінка пана Явтуха.

– Коли брат полковником, то буду я хорунжим, вчитись буду їздити на огирі, як Микола Гармаш.

– Чи чули таке! – здивувалась мати. – Хорунжий Гармаш, є в кого вчитись, лайдак!

– Він не лайдак, – спокійно мовив Кирик, дивлячись у книжку, – а запорозький хорунжий, так він мені сам сказав.

Мати згортала сувій будищанського полотна та так і прикипіла на місці. Пані Килина кинула вишивати сорочку і собі глянула на Кирика.

– Коли він тобі казав? Де ти його бачив? Може, тобі вздрілось, обізнався.

Той мовчав. Трохи подумав, тоді поліз до кишені й витяг мальовану невеличку люлечку.

– Ось! – подав він пані Килині люльку.

– Що таке? – дивилась та на люльку і нічого не розуміла.

– Від пана Гармаша дарунок. Казав: «Чув, що брат подарував тобі добрі чоботи й шапку, ну, а я дарую тобі оцю люльку. Виростеш – палитимеш». Я, правда, не стерпів і вже палив сьогодні.

Всі мовчки дивились на нього.

– Де ж ти його бачив? – тихо спитала пані Килина, бліда, як те полотно, що держала в руках.

– Там, – махнув рукою Кирик, ховаючи люльку до кишені, – на шляху. Їхав на доброму коні вороному. Сам у вельветах, шаблюка, пістолі аж сяють. З ним було чоловіків з п’ять січовиків.

– І що ж?

– Нічого, поїхали.

– Більш нічого й не казав? – питала наполохана пані Килина.

Кирик мовчав, тоді звів очі на хрещену матір і поважно відрік:

– Казав, згадав вас матінко: «Уклонись, – каже, – пані Килині, навідаюсь», вдарив коня межі плечі й помчав, аж курява знялась.

– Я думала, його вже немає й на світі, – озвалась мати.

– Таке ледащо не втоне і не згорить. Бач відкіль подав голос! – гнівно кинула Ївга.

– Він не ледащо, а запорожець, – буркнув Кирик.

– Овва! – засміялась мати. – Стає в оборону.

– Шаблюка добряча, – такої, мабуть, немає і в Олекси.

Пані Килина замислилась: вона почала вже забувати того Миколу, адже повернуло на другий рік, як кудись вимандрував парубок. Химерний був, правда, працьовитий, чесний, вмів і свитку накинути по-козацькому, але ж химерний був. Говорив казна-що, та й чи можна було брати на віру всю нісенітницю, що він плів. Був тут – задивлялась, пішов з очей – стала забувати. Часом сумувала, восени навіть виглядала, бо козак хоч і вбогий, та все ж козак. Ну, помандрував, і хай Бог помагає йому. А що казано в садочку, то все не навічно: не виглядати ж його до сивини!

Та й направду вона вже не виглядала. Почав вчащати вдівець пан Лелека, почав улещувати: мовляв, у нього їй буде добре, як у Бога за дверима, робитимуть наймити та наймички, немає чого виглядати та нудьгувати, пора, давно пора обжити своє гніздо. І кума Розумиха теж саме радила: виходити заміж за вдівця Лелеку, чоловік заможній, господарства не згайнує, дасть всьому раду. Всяке кохання вже не до лиця статечним людям, аж ніяк не личить: «Всі ті дурниці не личить нам, кумо, витівати», – так казала Розумиха.

Так стала думати й пані Килина: «Микола пішов на Січ, ну, який чоловік з січовика! У нього на думці все шабля та ворог, не подбає він ні про колосисте жито, ні про орні лани, ні про круторогих, а вже напевне не подумає про жінку. Козак буря – прошуміла й немає її; святе діло орач».

– Люди казали таки правду за Миколу – пішов на Січ, – мовила Килина, важко зітхнувши.

– Еге ж, серце! – підхопила Одарка. – Гомоніли люди, гомоніли. Мій Явтух ніби сам бачив у Полтаві на ярмарку.

– Аж у Полтаві, чому там?

– Полтава найближче до Січі: там тільки й товчуться січовики, там і набирають молодих парубків, все це Явтух казав. Бачив він Миколу на ярмарку: стояв на возі у вельветах та з рушницею. Кликав парубоцтво на Січ, а відтіль на той бік Дніпра бити ляхів: ніби там ляхи позамикали церкви та мордують люд хрещений, махав шаблюкою та нахвалявся бити і ляхів і москалів. Це ви, серце, теж на ярмарку купили?

Вона розглядала коралі й перебирала грубими пальцями кожну намистину.

– Ні, це Олекса передав.

– Добре намисто, добре.

– Я краще привезу, – мовив Кирик, розглядаючи свою люльку. – Коли буду січовим хорунжим.

Пані Килина засміялась.

– Де ж ти набереш тих коралів?

– Відберу в ляхів та москвинів, бо то наше, і земля наша, а їх прожену.

– Боженьку мій, світоньку мій! – сплеснула руками мати. – Хто тебе такому навчив?

– Казав пан Явтух.

– Який Явтух? – питала здивована Одарка.

– Ваш Явтух, – спокійно відказав Кирик. – Ляхи запрягли нас у ярмо, живуть з нашої праці, а москвини, як сарана, лізуть до нас, заводять панщину, виганяти треба. А коралі наші, і золоті дукачі.

– А як не дадуть?

– Постинаємо голови, нас багато, а в Січі ще більше.

–Це буде запорожець, – сміялась пані Килина. – Не інакше, як запорожець або й сам кошовий. Ото козарлюга! Давай синку, я поцілую тебе за це.

Кирик скривився.

– Запорожці не цілуються, – і поважно сховав люльку до кишені.

– Ох, моя матінко! Диви який!

– Вони тільки рубаються на шаблях, – додав Кирик. Він обережно згорнув книжку й вийшов з хати.

– Чи не страшний запорожець, – насмішкувато пропустила його Докійка.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 81 – 86.