6. Килина подає рушники за Лелеку
Микола Лазорський
Перестала вагатись пані Килина тільки аж на весну, коли направду не було вже кого ждати. Не чути було того січовика Миколу. Саме на святого Володимира сиділа вона у вельможної Розумихи й пошепки говорила:
– Приходьте ж, кумо, завтра зранку бгати короваї, хоч там що!
– Подали таки рушники, кумо? – питала Розумиха, вішаючи на кілочок свиту. – Слава Богу, добре зробили.
– Бог його знає, чи добре чи зле. То вже побачимо, як розвидниться. Сказати правду, набридло вдовине життя.
Вона замовкла. Пані Розумиха сіла біля куми й дивилась на неї пильненько.
– Ви таки, кумо, змарніли. Треба б радіти, а ви все журитесь: сидить в голові той Микола, а ждати його не доводиться. Козаку не до жінки: його жінка – шабля, постеля – степ. Сам же він, як буря, – зараз тут, а через мить – подався на край світу.
– Перестала ждати… хай буде право Лелеки, – і вона зітхнула.
– З Богом, кумасю! Хай буде так: завтра будемо бгати коровай без весільної жички.
– Червону жичку давно вже з’їли гості покійного Нездойминоги.
Обидві засміялися.
– Буде добре, голубко.
– Не знаю… удівець говорить, мов на цимбалах грає, а як насправді буде, побачимо, все ж моторошно.
– Що ви, кумо! пан Лелека вас поважає.
– Гм… поважає. А як стане з байбарою посеред хати та скаже: «Ану, вдово, кидай свої норови та звикай до моїх», а я й спитаю: «Які ж твої норови?» Як вріже він мене по плечах, що аж кров’ю обкиплять, та тоді вже й скаже: «Оце мої норови!» Так було з Домахою Передрій: пригадуєте, як бив її чоловік!
– Що ви кажете, кумо! – сплеснула руками Розумиха. – На все село був тільки Передрій такий розбишака, старі люди казали, що не бачили в нашому селі таких заводіяків! Пан Лелека поштивий, чоловік іншої вдачі… І мій такий був, як Лелека: прожила з ним у згоді та любові двадцять весен… Хай царствує на тім світі…
І Розумиха побожно перехрестилась.
– Чого ж би вас бив Лелека? Хазяйновиті, не змарнуєте, робити вмієте, вдовою прожили чесно: все село знає, люди хвалять – не нахваляться. Не сушить голови задурно.
– Дуже вже старий для мене.
– Не скакатиме в гречку, дома сидітиме біля жінки.
І вони знов засміялися.
– У вас, кумо, тільки й розвеселюсь, а в своїй хаті така нудьга, все з наймичкою.
– Ви, серденько, дуже вже наполохані, вгамуйтесь, підіть до церкви, поговійте, воно й полегшає, – і Розумиха витерла хусточкою ясне чоло й рожеві ще вуста.
Вона привітненько всміхалась молодій своїй кумі й тепло зазирала їй у вічі. Але та сиділа безрадісна й засмучена. Якось без сліду зникла тінь усмішки і вона знов говорила своє.
– Направду я стала полохлива, вчувається все таке, цю ніч довго не спала і чую, щось зашелестіло над хатою, а тоді як заплаче! «Чи не пугач, – думаю, – де він узявся, треба подивитись». Вийшла з хати, а він клятий сидить на димарі, блимає очима та як засміється! У мене так і потерпли руки; увійшла до хати, перехрестилась, а сама тремчу. Лежу та думаю: що б воно значило? так до ранку й не заснула.
Розумиха й собі задумалась, вона боялась теж пугачів та всякої «нечисті» і нічого не могла пораяти кумі в такій пригоді. Тільки зітхнула й мовчки дістала з креденця пляшку вареної та дві срібні чарочки.
– Випийте, кумасю, чарочку оцієї запіканки: вона свячена на Великдень у Нехворощанському монастирі. Я, коли стривожусь, завжди п’ю чарочку її, і мені тоді стає легше. Вип’ю й зараз з вами, бо чогось стало журно. Чи все благополучно у Докійки: треба б відвідати, нічого не чути.
– Ви б, кумо, справді відвідали Докійку, відтіль недалеко й до Мгарського монастиря, вклонились би мощам святого Афанасія сидячого.
– Все за клопотами не зберусь.
– Киньте все на Марину, вона ж у вас як своя: все зробить і Кирика догляне, та й я назирну через тин.
– Треба б, треба, а то віддала в чужу сторону, а сама й очей не покажу, як вона там. Слава Богу, хоч Віра близенько: у мене і сіла і впала, за всім пригляне: млява на речах, а в роботі моторна. А от Докійка й Парася ті далеченько.
– Дасть, Бог, житимете вкупі: я вже бачу, що полковник Олексій про те подбає. Напророкувала вам добре життя, тепереньки напророкую й життя вкупі та згоді.
Розумиха тільки охала та; бідкалась, що давно бачила Докійку.
– Сон ви й направду добре розгадали.
– Атож. Розгадайте тепер мені отого пугача. Що воно таке?
Розумиха тільки руками розвела:
– То ж, серце не сон, а так притичина. Махніть на те все, краще скажіть, хто ще прийде коровай бгати.
– Сусіди будуть: ви, кумо, будете, прийде Одарка Явтухова, Марія Левадна, Підорка Копистка, багато буде.
– Добре, голубко, прийду.
Ранком стара Розумиха накраяла хліба й сала для Кирика, а сама зібралася йти до сусідки.
– Куди ви, мамо?
– Піду до пані Килини, є діло, а ти тут порядкуй з бабою Мариною.
– Коровай бгати?
– Еге ж, – засміялась мати, – коровай.
– Ну, то бабська справа, – буркнув Кирик недбало. Я зараз поснідаю та піду в степ: подивлюсь, як там наші воли, чи добре пасе дід Опанас. Тільки добуду тютюну та люльку.
Мати була вже на порозі.
– Раніш вивчи те, що тобі казав прочитати пан дяк, – а тоді вже й воли доглянеш. Олексій передав через Любистка, щоб добре вчився, бо хоче зробити з тебе пана.
– Який з мене пан, – озвався Кирик, шукаючи псалтирю. – Я простий собі козак, виросту – піду на Низ.
– Поки виростеш, все ж треба навчитись читати й писати, – всміхнулась мати, – бо й на Низ вже не беруть неписьменних.
– Я знаю… Вже вивчив добре псальму: «Помилуй мя, Боже». Ось слухайте, матусю!
– Немає часу зараз слухати, увечері прокажеш. Марино! – гукнула мати. – Дай Кирику поснідати та попильнуй, щоб учив псалтирю, – і пані Розумиха поквапно пішла до сусідки через перелаз.
– Гм, так і постережеш цього джигуна, – бурмотіла баба Марина.
Вона ставила на стіл накраяний хліб, сало, мед в щільниках.
– Чув, що казали матінка? – блимнула вона на Кирика.
Але той удав, що не чує: молився, бив поклони й щиро хрестився. Ранок був погожий, теплий. Кирик сумлінно читав псалтирю та поглядав у вікно на степ. З степу заносило чебрецем і чути було, як в очеретах свистів бугай. В долині паслись воли й хтось журно грав на сопілці.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 102 – 106.