13. Явтух пішов на Січ

Микола Лазорський

Тільки на Середохресній неділі пані Розумиха нарешті зібралась до сина. Генеральний обозний Семен Кочубей вкупі з генеральним хорунжим Миколою Ханенком привезли ясновельможній царициного наказа. З вишуканою чемністю двірцевих кавалерів вони поштиво й докладно розповіли про подорож, в яких вигодах буде їхати її вельможність до графа Олексія Григоровича і який почет буде її проводити. Точно визначено було й час виїзду з Глухова. Приїхав сам генеральний підскарбій Михайло Скоропадський і з низьким поклоном передав їй золоті дукачі на далеку дорогу.

Зацні члени колегії мусили везти матір сіятельного графа аж до столиці й допомагали в дорозі, щоб не було їй ніяких перешкод і неприємностей. Наказ був сухий і шорсткий, його мусили виконувати хорунжий пан Ханенко, який часто їздив до столиці та був приятелем графа Розумовського, і генеральний писар Андрій Безбородько, людина, яка не хотіла знати слова «не можна». Зимний, впертий і воднораз байдужий до всього, пан Безбородько легко усував всякі перешкоди, багато мав друзів при дворі – щирих і нещирих, а ще більше удаваних. Як правдивий дипломат найбільше дбав про блиск та елоквенцію, прикриваючи в той спосіб всякі огріхи в Гетьманщині. Граф Розумовський дуже вірив йому і надіявся, що пан Безбородько допоможе матінці пристойно зустрітись з її величеством імператрицею Лисаветою. Пан писар впевнив його, що все обійдеться добре і склав навіть план авдієнції.

Ясновельможна пані Розумиха пакувалась та все клопоталась, чи не забула бува чого. Їй допомагала Явтухова Одарка, яка тут тепер і днювала й ночувала. Вона радила брати всього: і харчів, і одежі якнайбільше, не забути й дрібниць, найпаче солі.

– Мій покійний тато, царство їм небесне, вічний спокій душеньці, бувало часто їздили, пакувались добре й казали: «Ідеш на день – бери харчів на тиждень». А їздили вони, бувало, й далеко: і на ярмарки, і на прощу до Почаївської, і до гетьмана за громадський млин, бувало скрізь завжди брали гарбу харчів, казали: «В дорозі ніхто не дасть, а запас біди не чинить». І вона веселенько бігала по хаті, тикала в торбини все, що їй здавалось потрібним у дорозі, і радила, як берегти себе від застуди.

Але сьогодні, перед самими проводами панства, прийшла засмучена та заплакана.

– Що вам таке, серце? – занепокоїлась пані Розумиха.

– Ох, і не питайте, голубко! – мовила Одарка й почала плакати.

– Що сталося, Мати Божа!

– Сталося велике лихо! мій… мій луципер пішов на Січ… ох, Боженьку мій, – причитувала Одарка.

– Хто? На яку січ?

– Мій Явтух пішов на Січ! – хлипала Одарка. – Каже: «Не хочу сидіти дома, хай без мене порпаються в землі, а я на Січ!» Я благаю: «Схаменись, на Січі й без тебе обійдуться, не кидай хати». – Де там: слухати не хоче. Каже: «Не розводь теревень і не роби з мене полежая: мені дорожчі за все наші люди та наша віра, а зараз на тому боці Дніпра ляхи мордують наших людей і топчуть нашу віру; не хочу сидіти тут сиднем, бо збожеволію».

– І що ж?

– Пішов… каже: «За нашими звичаями на Низ треба йти на Великдень… хай пан бог і святая Покрова будуть охоронцями мого рідного краю», – перехрестився тричі на церкву, взяв горстку землі в хустку й подався на Низ.

– Із вами не попрощався? – питала здивована пані Віра, яка вже сиділа у матері напоготові.

– Попрощався, – знов заплакала Одарка. – Вчора це сталося.

– Може він пожартував? – питала Віра, не ймучи віри, щоб таке сталося: вона задумалась: «Невже всі такі наші козаки, чого доброго, може й мій таке утне».

– Правдивий козак не жартує, бо йому не личить порпатись у землі, – озвався Кирик, зав’язуючи свій клуночок зубами, щоб було міцніш.

– Чи ба, який козак! – здивувалась Одарка і всміхнулась крізь сльози.

– А ти мовчи! – гримнула мати.

Кирик замовк. Він, правда, хотів було сказати, що пан Явтух може спізнитись і не встигне на Низ, якщо їхатиме на своєму гнідому. Але глянув на вікно і нічого не сказав. До хати підкотив візок, і до світлиці вступив пан сотник Висоцький. З ним була і його кохана донька Настуся. Обоє щиро привітались, пан сотник сказав, що за приписом мусить провести ясновельможну та її родину аж до самого Глухова. Його посадили на покуті, як зацну парсуну [8].

Пан сотник пихкав люльку, гладив вуса й розказував новини. Від самого генерального писаря довідався він, що граф Розумовський нині при цариці, мабуть, чи не найповажніша людина, і всі віддають йому решпект: всі б’ють поклони, всі його шанують, але є чимало ворогів, найпаче з таких, що дуже заздрять йому, і граф їх знає: це насамперед канцлер Бестужев, граф Іван Шувалов, князь Апраксін та ще хіба косяки подає родич царицин пан Наришкін. Є багато й інших, але ті не такі лихі, як ці, що стоять при владі. При цариці, ясновельможна пані багато панства: кожне нашіптує одне на одного. Клопітне там життя, і треба завжди бути насторожі.

– Але ваш син, ясна пані, вправна людина і там перша парсуна.

– Як же він таким став? – не розуміла мати.

Пан сотник знизав плечима.

– Як він таким став, того я не знаю. Знаю, що воно так, і вам, ясна пані, в дорозі будуть віддавати решпект, як вельми задній парсуні. Не дивуйтесь з того, що вас у Глухові будуть проводити досить бундючно: така столична етикета. У Глухові вас привітають полковники всієї нашої лівобічної Гетьманщини з бунчуковими та значковими товаришами. Ці ж полковники з вибраними козаками будуть проводити вас аж до Путивля. Відтіль ескорт переберуть вже московські гренадири.

Ясновельможна слухала, зітхала і витирала хусточкою рожеві вуста. В своїй звичайній джерзі вона мало скидалась на матір великого магната, хоч і велася спокійно й статечно, як і личило літній розсудливій людині.

Пан сотник поглядав на Розумиху і приємно всміхався.

– То так, ясновельможна пані, то так. Але немає тут чим турбуватись. Я чув, що вам прислали таку цінну робу, якої ще не мала й жінка пана Наришкіна: одягнете тую робу, а до неї зараз же причепиться, як шевська смола, і пиха і бундючність.

І сотник щиро засміявся.

– Пані Віру і вчити не треба: вона у вас, ясновельможна, з пелюшок, мов королівна.

Пані Віра повела тільки шовковою бровою: вона чепурила Кирика.

Примітки

8. Парсуна – це портрет, не персона. – М. Ж., 2.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 137 – 140.