9. Похорон Килини

Микола Лазорський

Страшне лихо у вдовиній хаті схвилювало все село. Люди не могли збагнути того жахливого злочину. Явтухова Одарка розказувала всім, як воно сталося, але в тому всьому була мало ймовірного.

– Тільки засукала рукави і збиралась вже посадити коровай на лопату, коли він, отой гемонський Микола, тиць у хату. Плечистий та дужий. І почав, наставив на бідну мою голубку ратище, та як гримне: «Проколю наскрізь, зараз же ходімо до церкви на рушники! І вас, іродові дочки, – цебто на мене та на вельможну пані Наталю, – і вас посічу на капусту». А вона ж, моя перепеличка, стоїть біла, як полотно, склала руки й каже йому: «Січи мене шаблюкою, бузувіре, а не піду за тебе заміж, люципере». То він, сучий син, як стрельне, так у мене у вухах тільки: дзень…. дзень… і сама не знаю, як вискочила. Погнався за мною, кричить: «Всіх поріжу!»

– Кажуть, гроші давав.

– А якже, якже… цілу торбу давав, от таку завбільшки!

І Одарка показала на лантух, що стояв у кутку з просом.

–… повна золота… як розв’язав, так воно тобі так і засяяло. Каже: «Бери, моя зозуленько, все, тільки йди за мене» – і став перед нею навколішки.

– Навколішки!

–… навколішки, хрест мене побий! Плаче та голосить. А вона йому: «Геть з моєї хати і з своїми грішми, іроде!»

– І він забрав гроші?

– Де там, так на столі й лежали. Війт відніс з понятими пану сотнику, а сотник зараз же передав на церкву та шпиталь.

– Так і не спекли коровая, – зажурилась якась молодиця.

– Не до коровая, серце, було. Як хопив ратищем по тісту, так і покотилось у попіл. «Таке, – каже, – зараз і тобі буде». Хрест мене побий!

– Де ж він дівся?

– Сів на коня і наче у воду впав. З ним було аж сто козаків: обступили хату, кричать. А той паливода як стрельне, так у мене у вухах дзень-дзень! зараз ще гуде… насилу вискочила, вже був хопив за плече, та якось вирвалась. Пан Бог не допустив.

Тільки пані Розумиха більш спокійно й до ладу розказала; комісару та пану сотнику, як саме сталося душогубство. Ствердили це й інші жінки, що бачили все і були в хаті. Комісія все списала і послала діло до Глухова на розшуки вбивці.

Ховали всім селом. Журно співав хор «Святий Боже», і дим кадильний сивими смутами танув над труною в ранковому повітрі. Старий панотець Сильвестр чуло читав «Со святими упокой душу усопшої» і хор тужив і ридав «ідеже несть ні болєзнь, ні печаль, ні воздиханіє». Метушився пан дяк і з сльозами на видючому окові піддержував віко або підбігав поправити на домовині покрівець. Дивився на усопшу красуню й беззвучно шептав: «Голубко, голубко, яка краса! Не нажилась і на світі. Таке горе!» – і біг до панотця на возглас.

Пані Розумиха, запнута чорною хусткою з білою окравкою, йшла за домовиною своєї найліпшої сусідки й куми. Вона була пригнічена горем і немов постаріла. Не зводила очей з своєї молодої квітки, що так передчасно йшла тепер у Божу дорогу. На цвинтарі вона стала плакати, як мала дитина й невтішно голосити:

– Моя ж ти голубонько, моя ж ти перепеличко! Та відкіль же тебе виглядати, та відкіль дожидати. Та куди ж ідеш, та нащо кидаєш нас, така вродлива та пишна. Моя ти розрадо, моя ти утіхо. Та встань, моя сестро, та подивись на білий світ, який же він гарний, який же він красний; усміхнись своїми рожевими вустоньками, промов привітненько хоч словечко. Яка ж я буду рада, яка ж я буду щаслива! Зустріну ж тебе у хаті, привітаю на покуті, пошаную низеньким поклоном, солодким медом. Та чого ж ти розгнівалась на нас, та нащо посиротила нас, та покинь, ластівочко, свою тісну хату, свою домовину, та обійму ж тебе щиро та приголублю ласкаво, моя ти найліпшая порадниця.

Пана Лелеку вели попід руки кращі його сусіди Хведір Непийпиво та осавула Мирон Левенець. Йшов поволі, низько схиливши посивілу голову. Час від часу підносив до очей хустку. Осавул Левенець тихо казав:

– Не тужіть, куме, не тужіть. Не вдавайтеся так у журбу: на то Божа воля. Так судилося, нічого не вдієте.

Він спідлоба дивися на пана сотника, який приїхав на похорон і давав порядок.

– Не зумів піймати волоцюгу, – бурмотів Непийпиво, – не зумів.

– Е, не кажіть так, пане Хведоре, не кажіть, – мовив осавула. – Ми кинулись навздогін, так хіба ж їх піймаєш! Погнали, гаспиди, тільки курява пішла. Пан сотник відписав до Глухова, щоб кошовий видав запорожця Гармаша Миколу, як душогуба, такого значить, що занапастив безневинну християнську душу.

– Еге ж… так тобі вони й видадуть: на Низ поїхав – вже не шукай.

З Батурина примчав брат забитої пані Килини – Йосип Колодій, чоловік уже літній, теж ставний і з таким же високим чолом, як і його безталанна сестра. Приїхав не сам, а з жінкою і двома великими вже синами. Біля труни закляк у невимовній тузі, ридав та припадав до сестри: він якось болісно клопотався за якісь хусточки і крізь сльози шепотів:

– Хусточки, хусточки роздайте молодицям і хору. Панотцю рушник, рушник, гаптований самою… самою…

І рясні сльози спливали по змарнілій тварі.

– Вже роздали, пане Йосипе, роздали, не клопочіться.

За десять хвилин на цвинтарі виросла висока могила.

В головах поставили хреста й посадили тоненьку тополю. В сонячному сяйві грали меткі ластівки й журно кигикала сріблиста чайка, літаючи над луками. Довго ще гомоніли в селі й по хуторах про страшну пригоду в удовиній хаті, довго розказувала Явтухова Одарка про велетня-запорожця та сотню дужих козаків, довго не могла втихомиритись пані Розумиха, що так щиросердно любила свою наймилішу куму.

Чимало списали паперу і в Глухівській генеральній канцелярії, вимагаючи від січового козацтва арешту й видачі січовика Гармаша. З коша відписали, що на Січі такого козака немає, так само не найдено січовика на прізвище Гармаш й по всіх козачих ланках. Не значиться він і в реєстрах та що з січовиків за цей час жоден не кидав свого куріня й не виїздив з Січі нікуди. На тому й стала та сумна й незвичайна справа.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 113 – 116.