2. Міркують про Олексу

Микола Лазорський

Щаслива й весела Докійка порпалась у своїй скрині. Дорош, що жив у Чемерях, гонів так за десять, частенько приходив до Розумів; він несміливо сідав на лаві, та й то коли просили, говорив мало, коротенько, щоб не набридати, як сміялась пані Килина. Був молодий ще парубок, він не так давно закінчив київську бурсу і тепер пособляв батькові в господарстві: йому хотілось послужити в сердюках, але батько придержував покищо. Хотів, щоб його Дорош взяв швидше шлюб з найменшою Розумишиною дочкою, бачив бо, що молодята паруються. І батько і мати дуже хотіли пошлюбити пару, тоді вже, мовляв, не потягне з хати клопітне козацьке життя. Всі знали, що Дорош і Докійка поберуться восени. Докійка тягла Дороша з хати до саду, в поле по полуниці або аж до Татарської балки, за якою вже синів гайок.

Рясніли яблука, сливи та черешні, жваві шпаки вчили шпаченят літати, і зозуля кувала в гущавині старих лип. Докійка ставна, рожева, як маків цвіт, гукала:

– Зозуленько, зозуленько! Скажи скільки весен матиму щастя-долю!

І весело сміялась, коли не могла злічити зозулиного куваннячка.

– Все життя будеш щаслива, Докійко! – говорив Дорош і намагався взяти її за руку. Вона виривалась, бігла далі в густий сад, і через мить їхні дзвінкі голоси й безжурний сміх далеко було чути над широким яром в темному гаю серед розлогих дубків.

– От яничари! – легенько гнівалась мати, – чисто тобі всі троянди попсували, і в кухлика нема що поставити перед божницею.

І дбайливо поправляла кущі.

У неділю Дорош приходив з сестрою Оленою, меншою від нього на рік, такою ж соромливою й тихою дівчиною, як і її брат. Приходила вона найчастіше в зеленій керсетці з випущеними рукавами білої сорочки, вишитої так густо виноградним гроном, що здалеку панянка скидалась на казкову лілею з червоними смугами по краях. У неї й очі були, як у русалки: глибоко сумні й втаємничені, ніби вона ховала в серці якусь тугу. Її тут так і називали русалкою, або ж зажуреною царівною.

Тоді втрьох ішли до Татарських горбів, сідали біля кам’яної баби і слухали старого Онисифора або, як скрізь називали його, – діда Ониська. Дивно було те, що в неділю він завжди сидів тут зранку з старою, як і сам, кобзою. Ніхто не знав стільки пісень та дум, як дід Онисько. Ніхто не вмів так і співати їх тужно, як осінній вітер в степу. Квилила кобза і сивий дід, хитаючи головою, з глибоким болем співав-голосив про лицаря-золоту душу славного Морозенка, якого так тужно виглядала мати. Дорош хмарно зсовував брови й гладив темного вуса, а Докійка лячно тулилась до козака та шепотіла йому на вухо, що більш не прийде сюди слухати старого Ониська. Олена стояла віддалік і сплітала вінок з ромашок та васильків. Тоді врочисто й таємничо надівала його на кам’яну бабу.

Увечорі Докійка бігла до своєї «коханої» Ярини й тулилася до колишньої подруги: вона вже боялась поділитись своїм щастям і тільки намагалась якось розвеселити дівчину, розрадити, сказати щось втішне. Але та тільки хмарно поглядала та знизувала плечима. Старий Пруденко й не дивився на Докійку: чуже щастя жалило його, як кропивою, пекло, як вогнем. Він не любив цієї «цокотухи» й мовчки виходив з хати. Та і Ярина не та стала, якою була колись. Відколи Розуми стали споживати хліба-солі з паном сотником та породичались з чемерівським дукою Стришенком, старий Пруденко і Ярина дуже змінились, стали непривітні, стали дивитись на Докійку, як на непрохану гостю.

Докійка й собі охолола, заглядала до подруги вряди-годи, а згодом перестала й заходити. Проте вона все ж любила свою Яринку й дуже вболівала за нею. По правді, не заходила до подруги через свої клопоти: весь час вона марнувала на метушню, все її єство просякнуте було особистим щастям: Дорошем, віном, гостюванням у батьків Дороша, багатих людей, що мали, крім великих орних ланів, ще й добрий млин та садибу на Золотаревих хуторах на Лубенщині, де Дорош збирався жити по шлюбі. Часто Докійка заглядала й до сотникової доньки Настусі. З нею Докійка швидко здружилась, бо Настуся була весела панна, що дуже пасувало Докійчиним чарам кохання. Час летів, і Докійка зовсім забула свою Ярину.

– Чи то правда, що твій брат Олексій має наречену селянку? – якоїсь питала сотникова Докійку.

– То його справи, – говорила подруга нерадо й відводила очі.

– Ото! – копилила губу Настуся, – такий гарний пан Олексій, полковник, а хоче взяти просту козачку, не пара вона йому. І глузливо засміялась.

Докійка мовчала, не знала. що казати. Сумління підказувало, що треба заступитись за подругу, але вона тільки зітхнула й стала тихенько виводити: «Ой не цвіти буйним цвітом, зелений катране».

– Йому б личило стати на рушники з донькою хорунжого, – вела своє Настуся, – або і з самою донькою сотника. Не личить полковнику знатися з простими дівчатами. Треба йому залицятися вже до панночок.

І вона знову засміялася. Докійка глянула на ставну Настусю й мимохіть пригадала Ярину – виснажену й змарнілу в простій плахті.

– То правда, – мовила й запнулась. «Боже милий! – вжахнулась вона, – що я кажу! який сором! Яриночка така гарна, це янгол, вона тільки занедбала себе через оте безталанне кохання. А я така невдячна, я… потвора. Бідна сердешна моя Яриночка!» Вона ледве не плакала.

– Коли твій брат приїде до Лемешів? – питала Настуся.

– Писав, може, восени, коли впорається з ділом, він же управитель маєтками царівни, – бундючно мовила Докійка.

– От бач, серце! Царський управитель, а залицяється до селянки, від якої тхне коров’ячим кізяком, адже вона, мабуть, порпається в гною. Йому треба вже шукати товариства серед старшинських панночок. Ти мусиш допомогти брату, ми вдвох допоможемо: коли він приїде, приведи його до нас, мусить бути серед значної старшини, такої, як мій тато.

І панна Настуся гордо повела бровою.

– Добре, – шепнула Докійка.

– Приходь зразу ж, як тільки приїде полковник пан Олексій, – сказала, мов відрубала, сотникова донька.

Докійка була дуже збентежена. Їй ніколи не спадали такі думки, бо на братове полковництво вона дивилась так само, як і її мати: чин, який не зобов’язує ні до чого. Настуся примусила її над цим замислитись: чин невблаганно тяг до великих змін у житті не тільки брата Олексія, а й усієї їхньої родини. Це тим більш вірно, що Олексій дуже любив матір і всіх своїх рідних і міцно держався родинних зв’язків. Вже тепер сталося багато змін, ніби незначних, але коли пильненько приглянутись, дуже разючих.

Прості селяни хоч і вітались, але якось запобігливо й шанобливо, обережно, щирість зникла, відступились старі зичливі приятелі. Натомість Розуми придбали нових кумів та сватів, зацних дуків, різного рангу старшин, навіть з глухівської канцелярії пишуть якісь улесливі решпекти пані Розумисі та Докійці, довідались і про їхнє наймення і про всю родину.

Такі ж чесні орачі, як Пруденко, Савка або Явтух Ковінька зовсім відійшли від них, стали обминать. І є за що: сама Докійка вже втяглась у нове товариство, мати хоч і держиться старих кумів та сусідів, а все ж частіш буває то у пана сотника, то у панотця Сильвестра або у сватів Стришенків, бо як не як, а від цих нових людей вона більш і новіш почує та й більш довідається про таке, чого ніколи й не знала: все воно корисне і часто-густо дотичне було й до її Олекси. Саме діло вимагало бути ближче до панства.

Все це добре бачила Докійка, але аж ніяк не хотіла кидати тих дорогих їй людей, з якими прожила все своє дитинство й дівочі літа. Навіть не хотіла й думати про таке гидке діло. Найпаче вона побивалась за Ярину і не знала, як запобігти лиху. Не могла винуватити й Олексу: справді, чи винен брат, що на нього так несподівано впало щастя, що став нині паном, полковником. Тепер він став правдивий пан, і Настуся каже правду, що Ярина йому вже не пара, таке скажуть всі, розуміє і старий Пруденко і Ярина!

Це так, але інший голос шептав їй: добре, Олекса тепер полковник, ну і що з того! Ярина стане полковницею і тільки. Вона вміє повестись, як правдива пані, її зараз шанують, а тоді шануватимуть і поготів, дарма що дочка простого козака. Була б поважною полковницею, кожен скидав би шапку й низенько кланявся, як кланяються зараз їй, Докійці. От лихо! Якби ж такі самі були думки і в Олекси, – все пішло б гладенько й любенько. Але Олекса, треба гадати, держиться інших думок: лист його кепський, багато чого не каже.

Докійка була в розпачі й не знала, що робити: «Завтра ж піду до моєї зажуреної голубки і все розкажу про сотникову доньку», – думала вона з болем. – «Ні, не треба, не треба, ще, боронь Боже, більш завдам жалю. Просто відвідаю, приголублю, а звеселити немає чим, – щиро журилась вона. – Немає нічого від того бундючного пана полковника, хоч би слово промовив до своєї Яриночки, а то мов німий! Піду приголублю завтра ж, воно буде саме впору: завтра неділя. Хай вже Дорош з Оленою самі йдуть на могилу до кам’яної баби слухати діда Ониська. Цур йому з його тугою, а я раненько до Яринки».

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 86 – 91.