12. Розумиху кличуть до столиці

Микола Лазорський

По селу пішов гомін. Ніхто добре не знав нічого, але сталося якось так, що серед селян пішла поголоска, ніби син пані Розумихи Олексій, отой, серце, Олекса-співака і наш таки орач, заслужив у цариці великих маєтків і став графом. Це істино так, паньматко, бо вже до вельможної приїхали москвини аж із столиці. Беруть її до палацу, де живе отой Олексій, отой простий козак з нашого села.

– Свят… свят, що діється в світі. Ніколи б не повірив, куме, якби сам не чув своїми вухами: москвини величали Розумиху ясновельможною.

– Така її, виходить, щаслива доля.

– Я думав, – казав дід Саква, – питають москвини когось іншого, направду якусь графиню, та й торочу: немає такої тут.

– Утнув Олекса, не одному полковнику засвербить у носі.

– Оце так Розум.

– Не Розум, а вже Розумовський, сам чув, як начитували.

– А де ж ясновельможна?

– Графиня?

– Еге ж, еге ж, графиня в сіряку.

– Не кепкуй, Дороше: коли полковники низько кланяються, то тобі й навколішках стояти доведеться.

– Не діжде, син недавно виліз з вибійчаних штанів, а мати й досі не скинула джерги.

– То дарма: одягне дорогі шати, і не впізнаєш. Пани полковники кланяються, не треба й нам відставати.

– А де ж вона? Кажуть дома немає.

Хтось побіг назустріч і дав знати. Пані Розумиха підходила до хати спокійно, була, як і завжди, лагідна й воднораз поважна. Перед нею ще здалеку москвини поскидали шапки. Вона привітно запросила їх до хати.

– Прошу сідати, – говорила Розумиха, показуючи на ослона. – Отче Саватію, сідайте й ви, послухаємо, що говоритимуть гості з далеких країв.

І вона вільним рухом витерла хусточкою лоба й рожеві вуста. Москвини зам’ялись, але все ж посідали. Чорнявий, що розпитував діда Сакву, труснув головою.

– Ваша светлость! – почав він. – Прієхалі ми із сталіци Петербурха с ніскім паклоном от сина вашей светласті Алексея Григор’євіча графа і шефа конно-гвардейського єя величества полка. Привезли падаркі і пріказ єво светлості немедля предстать перед ясниє очі єя велічества всеросійской імператріци.

– Як це? Я не второпаю, – здивувалась пані Розумиха й глянула на дяка. Той кахикнув у долоню.

– Гм… тобто матушку графа Олексія Григоровича кличуть до столиці? – спитав він.

– Вот імено! – в один голос такнули москвини. – Требуєт сама імператриця, ея велічество… немедля.

– О, Боже милостивий! – тихо шепнула пані Розумиха.

– Вашей свєтлості нет прічин беспокоїть себя напрасна, – озвався другий москвин, вже пристаркуватий, з лисою головою. – Паєдетє у вольготной карете з Глухова, где вам всьо уже ізгатовлєно. «Малоросійська колегія» ізвєщена. Паєдетє с намі. Всьо, што вам надоть, будєт ісполнено неукоснітельна, как повелела імператріца, єя велічество, – і він низенько вклонився пані Розумисі, яка замислено розглядала пакета.

– О пріказє єя велічєства дасть знать вашей свєтласті князь Барятінській севодня алі завтра па утру.

– Ви хіба з Глухова приїхали? – спитав дяк.

Москвин хитнув головою.

– «Маларасєйська калегія» паслала значіть нас вперьод с гастінцем, а пріказ прівезуть гаспада палковнікі.

Пані Наталія розгорнула листа й почала читати, але очі їй ніби застелило туманом і рука стала мліти: пані Розумиха була приголомшена і зачудовано дивилась на гостей.

– Прочитайте ви.

Вона обережно, мов коштовного й тендітного келиха передала листа дяку. Той витяг з кишені окуляри, витер старанно хусткою, кахикнув і розгорнув листа.

– Рідна матінко, братику й сестриці! – читав голосно дяк. – Волею милосердного Пана-Бога на царський трон вступила дочка великого Петра імператриця Лизавета. З того часу на мене, недостойного раба, впала велика її ласка за мої слабі, але доброчинні послуги для її величності. Її величність уласкавила мене генеральським чином і титулом графа за вірну службу престолу й отечеству. Але добрість її величності до мене невичерпна: государиня хоче осипати своїми милостями не лише мене, але й усю мою рідню, найпаче ж вас, рідна матінко, братика Кирика і сестер…

– Добридень! – чемно привітався пан Павло Дараган й поштиво поцілував у руку матінку.

До світлиці вступила млява Віра: жили вони недалеко біля Чемерів і зараз же прочули про гостей від пана полковника Олексія. Дараган запріг буланого й мерщій погнав на Лемеші. Мати показала на ослона й шепнула:

– Сідайте, читають листа від Олекси.

Дараган пригладив долонею волосся, покрутив вуса й важко сів ближче до дяка. Пані Віра притулилась до матері, яка пригорнула до себе свою улюбленицю.

Дяк повів оком з-під окулярів по гостях і став читати:

–… гм, де пак я став, ага: «і сестер та всіх наших зятів».

– Кха… – кахикнув пан Павло і втопив очі в дяка.

–… «всіх наших зятів. Її величність імператриця видала наказа до Глухівської колегії допомогти вам, матінко, приїхати до столиці з тим решпектом, який личить матері графа й шефа конно-гвардійського її величності полку. Така воля імператриці, і її не можна ані нехтувати, ані тім більше ламати. Як їхати і в якій вигоді, про те подбає колегія, бо їй послано інструкцію. З собою візьміть мою милу сестрицю Віру і мого дорогого зятя пана Павла…»

«От туди! А як же мій хутір? – подумав пан Павло, – але відразу зрозумів, що йдеться тут про щось важливіше, ніж хутір, і наставив вуха.

–… «і дорогого зятя пана Павла. Докійка приїде з паном Дорошем іншим разом, бо в неї мала дитина, а шлях довгий. Приїде вона разом з Парасею та її чоловіком хіба аж на ту весну, як Бог дасть доживемо благополучно».

– «Тепер ще одне: з вами, матінко, мусить приїхати Кирик»…

– Я не поїду, – твердо відказав Кирик, ховаючи до кишені Опанасову сопілку: він за ці часи підріс і вже приятелював з Явтухом.

– Тихенько сиди, – шепнула мати.

– Не поїду я: мені треба ще доручити дещо пану Явтуху, він збирається на Січ.

– Вгамуйся! – гримнула мати, – Явтуху тільки на Січ… баламута.

– І не баламута, бо вже є шабля від Опанаса, а Опанасу дав її колись сам кошовий, важенна й коштовна.

– Тихо, вгамуйся, хлопче, – мовила Віра й притягла до себе Кирика.

–… Гм, де я став? Так:

– «візьміть Кирика й усі його книги, та купіть у Глухові ще книжок, бо тут з книгами тяжко – немає. Про це хай поклопочеться отець Саватій. В дорогу надінете ту одежу, яку оце я вам переслав. Поїдете з вірними людьми. Цілую вас, матінко, в руку, всім земно кланяюсь і сподіваюсь скоро до себе. Ваш граф Олексій Розумовський».

Дяк замовк, перегорнув листа.

– Все? – спитала Віра.

– Ще трохи… щось ніби за мене.

–… «посилаю вітцю Саватію за науку і всякі клопоти шкапові чоботи, кожух і шапку, щоб узимку не мерз, а панотцю Сильвестру шубу. Вам же, матінко, і сестриці Вірі видадуть з генеральної скарбівні на руки по тисячі золотих на дорогу. Цілую, прошу матінко вашого благословення й дуже буду виглядати вас всіх. О. Р.»

– Тепер усе, – сказав пан дяк і суворо глянув на москвинів.

Столичні гості мусять пошанувати і його, бо, мосьпане, він не простий якийсь собі дяк, а вчитель великого пана-графа, вчитель і його меншого брата. Той граф, мосьпане, не забув його, згадує у листі, як свого навчителя і пересилає коштовного дарунка за науку, мосьпане.

Пані Розумиха все ще сиділа у глибокій задумі: не могла вона збагнути такої великої зміни в житті її Олекси. Якось непомітно ті зміни діткнулись і її самої, її родини. Мова мовиться вже про колегію, про генеральну старшину, яка з наказу столиці мусить віддати їй, простій козачці, графський решпект. Ох-хо-хо. Її тихий Олекса – тепер граф, живе біля цариці, яка хоче побачити її, говорити з нею. Про що? Боже милосердний! Якась казка.

Немає милої куми Килини, немає найкращої порадниці: вона, голубонька, дала б усьому лад, вона б і пораяла, що робити, як спекатись великої халепи: адже хотять її живосилом відірвати від рідного села, від рідних людей. Ох, життя, життя! Правду кажуть, вік прожити – не поле перейти. До старості прожила в супокої на селі, а тепереньки їдь на край світу, до самої цариці! Хай би вже сам Олекса їхав додому, відвідав би матір, а то…

– Мамо! – почула вона, – чого ж ви зажурились?

Пані Віра взяла її за руку.

– Не журюсь я, доню, не журюсь, а так якось… не віриться.

– Не журитесь, а самі плачете. Наш граф пише, щоб не барились, а їхали. Люди он питають, коли вирушимо.

– Да, – мовив чорнявий москвин, – нам надоть знать кагда, тоїсть в какой день ізволітє виєхать, штоби ми, значіть, билі готови.

– Не знаю, – тихо сказала пані Розумиха, – не знаю, панове.

– Тагда пазвольте я скажу, – озвався худорлявий москвин. – Сєйчас ми здадім падаркі і паєдем в Глухов, там у нас дєла. Сюда прієдет ганец от князя Барятінскаво с указом. Прієдуть і прочіє палковнікі… значіть для пачота. Ані уж скажуть вам… вам, ваша свєтлость, надобна єхать в Глухов, там ажідаєт вас, ваше сіятельство, карета. Паспєєм в аккурат на Свєтлий празднік… єхать надабна по пріказу.

– Я хотіла Великдень святкувати… дома.

– Не можна, ясна пані, не можна, – вмовляв пан дяк. – Приїдете додому благополучно й тоді відсвяткуєте по нашому на провідній чи трохи згодом, а зараз треба збиратись.

– Зараз?

Вона говорила мов у сні.

– Не зараз, мамо, не зараз… втихомиртесь і не плачте, – горнулась до неї Віра, – а так через тиждень. Їдемо ж усі, вас не кинемо: їду я, і Павло, і Кирик. Кирик! поїдеш з нами? – питала вона брата.

– Якщо не надовго…

– Сама гадаю, що не надовго: побачимо Олексу, подивимось, який він граф, де живе, що робить – та й додому.

– Ми з Кириком правитимемо кіньми аж до столиці, – жартував пан Павло, весело поглядаючи на пакунки.

– Добре, – зрадів Кирик, – навперемінку, щоб не виморитись.

Дарунки розібрали та все поклали до великих скринь. Тут були дорогі шуби на ведмежому хутрі, саксаки з високими ковнірами, червоні сап’янці, золотом шиті черевички, добре намисто, шовкові шалі, турецькі великі хустки і ще якийсь одяг, якого тут ніхто й не бачив. Москвини казали, що то заморські роби, так би мовити, панські плахти, їх жінки мусять надіти в дорогу, так наказав граф Олексій Григорович.

Це збентежило пані Розумиху. Після роздумів сказала: хай буде так, коли велів Олекса, але напне на себе тую робу тільки в столиці, щоб догодити сину, а їхатиме в своїй ноші, бо так буде зручніш. Зодягне все своє святкове, на голову надіне шапочку найкращих смушків, таку, як у полковниць або гетьманші Апостолової.

Так само хотіла їхати й Віра. На тому й сталось. Москвини пили здоров’я її сіятельства і заїдали карасями та пирогами з картоплею, бо був великий піст. Пан Павло, як і годилось, давав усьому лад.

– Славнає вінцо! – смакував москвин запіканку. Він дивився, як пан Дараган викрешував на люльку вогню.

– Атрадясь не відал такой трубкі.

– Це не трубка, а люлька, справжня козацька люлька, – говорив пан Павло.

– У нас такіх нетуті, єсть всьо насагрейкі.

– Гм… ми не гріємо носа люльками, а ось цим, – показав він на горілку.

– Після запіканки слід випити чарку білої, як пани скажуть?

І налив всім по чарці.

– Махонькі.

– Як кажете?

– Махонькі, рюмкі то, ми карцамі.

– Коряком! – здивувався пан Павло, – адже то міра для коня, – і він показав на цеберку.

– Не, карец – єта п’ять шкаліков.

– Як кажете?

– Махонькі… – якось сумовито махнув рукою москвин на свою чарочку.

Пан Павло зметикував, що москвину мало одної чарки і приніс три великі кухлі.

– Міра буде добра? – питав сміючись.

– Ана самая, – зраділи москвини і єдиним духом спорожнили кухлі.

«Ото п’ють! – дивувався пан Павло, – як коні!»

– Отче Саватію! а ви ж чому не… теє…

– Тільки не кухоль! – озвався пан дяк, розглядаючи з усіх боків кожуха.

Він мацав ковнір, поли, гачки й хитав головою. Брав чоботи й старанно приміряв: «Ні, не тісні, саме раз», – бубнив він. – «Наче знав, які я ношу, а може й направду знав, він такий, той Олекса… гм… граф, ясновельможний пан. Де? По що?»

– Суєта суєт, – вже вголос сказав пан дяк.

– Та киньте приміряти, хай роблять те жінки, а ви випийте за здоров’я свого учня.

– Сугуба истина, – казав пан дяк, підходячи до столу, – сугуба истина. За ясновельможного, хай йому так легко живеться, як пір’їна об пір’їну черкнеться.

І він випрів чарочку солодкої за солодке життя свого «найкращого» учня.

– Дарунок від мого коханого графа, – говорив дяк москвинам.

Він держав в одній руці пиріг, у другій чобіт, їв і скорботно похитував головою.

– Вознісся юноша, яко орля до незримих висот. А спитати чому? Тому, панове, що я тільки й думав, як зробити з нього великого пана, зело мудрого. Не токмо вдень, а і вночі думав про це, бо юноша був з великим талантом: попав він у добрі руки, сіреч до мене і тепер… теє… я можу вже спочити: сей юноша нині їх сіятельство.

– Випийте, отче, і поставте чобіт під лаву.

– І вип’ю, бо годиться невелику чарочку солодкої за солодке життя всіх Розумів: вони ж бо всі народились під щасливою зіркою.

Дяк покрутив у руках чобіт, ковтнув рештки пирога й тяжко зітхнув. Москвини чемно слухали і підставляли порожні кухлі.

«Коли вони питимуть оцими кухлями ще годину, горілки не вистачить не то що у мене, а й у корчмаря Берка», – думав занепокоєний пан Павло.

Дяк випив ще чарочку з москвинами.

– Найліпший мій співака, вчив пильно й сугубо: що не так – зараз к… камертоном по… г… олові.

Він був розчулений, плакав і витирав хусточкою око та червоного носа.

– Казав граф, коли їхав уже до столиці, казав: ніколи не за… забуду науки. Вчи… в по… оліт… ики, нині при… цариці… пер… ий міні… стерр.

Москвини, вже сп’янілі, дивились на дяка, як сови. Один з них вже мацав лаву і мостився лягти. Гостям постелили в комірчині й відвели спочивати з далекої дороги.

Вже смерком пан дяк ув’язав свої дарунки, низенько вклонився ясновельможній і тихенько почвалав додому. Його перестрівали й розпитували.

– Отче! скажіть, Бога ради, яка там новина у Розумів.

– Новина… гм… така новина: пан полковник уже не полковник.

– Слава Богу! Зрікся московських ласощів!

– Козак – скрізь козак. Мабуть, скоро й додому.

– А що йому робити в тій гемонській Московії.

– Так-так, тут же його й поле.

– Те-те-те. Не спішіть поперед батька в пекло, – хмарно відрубав пан дяк. – Не спішіть. Олекса вже не Олекса.

– Свят-свят! А що ж він?

– Він вже генерал і граф, розумієте, граф Олексій Григорович, і величають його ниньки «ваше сіятельство пане генерале!» Цариця нова нагородила.

– За що?

– За вірну службу престолу і цариці.

– Вірну службу? – питав пан Явтух і зсунув шапку на потилицю.

– Вірну службу, – мотнув головою дяк і зібрався йти.

– То це виходить, що коли ми не схочемо йти на московські канальські роботи, то він нажене сюди москалів з рушницями?

Дяк став, подумав і мотнув головою.

– То це виходить, він допомагатиме москвинам заводити у нас панщину? – Не вгавав пан Явтух.

Дяк ще раз мотнув головою.

– І в походи братиме, і в обози московські, і в пікінери здаватиме козаків? Христопродавець отой граф лемешівський… тьфу на нього!

– Не плюй, Явтуше, не плюй! – суворо відрік дяк, ще й посварив пальцем. – Граф буде нам ще колись у пригоді, може, і тобі доведеться просити у нього оборони.

– Не діжде він цього, лайдак московський, ланець лемешівський: вивірчувався дома не робити то співами, то гулями… Батько його був правдивий козак: був під Конотопом і разом з гетьманом Виговським бив отих сучих синів москвинів, син – наймит московський! Не козак, а падлютина… тьфу!

Явтух насунув шапку на вуха, круто повернув й пішов геть до села.

Дяк мовчки дивився йому у слід.

– А це ж що несете? – питали цікаві жінки й смикали поли нового кожуха.

– Дарунок від графа: чоботи, кожух, а бач шапку й забув.

Він хотів бігти до Розумів по шапку, але роздумав і махнув рукою.

– Завтра заберу: воно й приключка буде – подивлюсь, чи збираються Розуми їхати, – казав він сам собі.

– Куди ж вони їдуть? Усі?

– Їдуть на поклін до самої цариці, усі, і Кирика малого беруть.

– До самої цариці? – питали здивовані селяни. – Може, не так воно?

– До самісенької цариці, з Глухова так і покотять у кареті.

– У кареті!

– У золотій кареті з гербами, як графи: бо вони усі графи по ясновельможному.

– Це ви, отче, щось не так кажете, мабуть з радощів, що дістали нового кожуха.

– Через тиждень самі побачите.

Він тихенько йшов додому і все поглядав на шлях: радість його була захмарена докірливими словами Явтуха. «Все ж Явтух каже правду, – думав він. – Правдоньку святу: крути не крути, а правдоньку каже. Батьки били лютого ворога, а дітки вірно служать тому ворогу. Ох-хо-хо».

Дяк зітхав і все вдивлявся в шлях, ніби хотів щось питати. Але чорна ніч мовчала.

«І я беру дарунки».

Все ж ранком, ледве благословило на світ, він побіг до Розумів взяти шапку. Москвинів уже не було: чуть світ вони вирушили на Глухів.

Пані Розумиха, мовчазна й сувора, передивлялась одежу, витягала з скринь різні клунки й клуночки та важко зітхала.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 126 – 137.