7. Дід Опанас розповідає Кирику про запорожців

Микола Лазорський

Кирик прочитав «Помилуй мя Боже», згорнув книжку й насунув на лоба шапку, хоч сонечко пригрівало вже добре. «Треба подивитись, як там воли», – говорив він сам собі й хазяйновито пішов у степ; по дорозі витяг люльку і взяв у зуби. Але вона була порожня: Кирик ніде не міг добути тютюну. Він все ж удав, що палить, навіть викресав вогню, пихкав люльку і спльовував. «Міцний тютюн… де я пак купив його? Ага, у Берка за містком. Міцний клятий, роменський». Він швидко йшов, пихкав люлькою. Ще здалеку побачив діда Опанаса, який сидів під вербою й щось стругав. Біля нього паслись воли.

– Здорові були, діду Опанасе! – гукнув хлопчина.

– О! Кирик прийшов. Здоров, здоров, – зрадів старий Опанас.

Дід був у латаній свитині й постолах; шапка лежала біля великої герлиги й клуночка. Мав сиве, аж рудаве волосся, довгі вуса й широкий ніс, увесь у ряботинні. Вся твар була у дрібних зморшках, але лагідні очі привітно всміхалися. Через усю щоку й підборіддя лиснів глибокий рубець.

– Що то буде? – спитав Кирик, сідаючи біля діда.

– Треба підстругати ось тут сопілочку, – казав Опанас, показуючи ножем, де саме треба підстругати, – тоді вона братиме, голубе, тихіш і журливіш.

– Нащо журливо? – питав Кирик, витяг з рота люльку і плюнув.

– Ого! – підвів голову старий чабан й здивовано глянув на хлопця. – Диви, де ти добув таку гарну люльку?

– Подарував запорожець Микола Гармаш, – недбало кинув Кирик і пихнув знову.

– А ке но сюди, ще раз гляну. Добра люлька, їй же Богу добра, гм, лепська, – казав дід, розглядаючи люльку. – Правдива запорозька. – Дід схилив голову й задумався. – Микола Гармаш, кажеш, запорожець?

– Не хто інший, як він. Казав, ще дасть малахая та навчить їздити верхи на огирі.

Дід всміхнувся і навколо його лагідних очей збіглись зморшки.

– То добре, хлопче, то по-козацькому.

– Поїхав туди, – і Кирик махнув рукою в бік до Дніпра. – Далеко, діду, від нас до Січі?

Дід глянув на гай, степ і чомусь зітхнув.

– Таки далеченько, мабуть, їхати треба буде аж до смерку, та й то на доброму коні. А куди пішов, попелястий! – гукнув старий, беручи герлигу. – Вертай назад, щоб тебе горобці подзьобали!

І дід пошкандибав завертати попелястого. Кирик пильненько придивлявся до вола.

– Діду! А ви були у тій Січі? – питав Кирик, коли той сів під вербою і знов узявся за сопілку.

– Був, синку, був, тільки давненько. Ще як прилуцький полковник Галаган привів москалів на Січ та вимордував запорожців, тоді саме наші подалися в татарські степи. Пішов з ними й я, ще молодий був. Вів Гордієнко кошовий, за ним запорожці не журилися, а вже за Мелашевича набідувались усі. Жили там довгенько, повернули додому вже за гетьмана Данила, звали Апостол, так тоді стали кошем на Базавлуці, тільки я був вельми побитий… ноги… Радили доживати віку в шпиталі, так я не схотів, пішов на свій хліб: оце у вас і наймитую, заробляю на прожиток. Бач, яка голосна сопілочка, – казав старий, усміхаючись, і заграв.

Долиною пролунала журна мелодія: була проста й вільна, як той степовий вітер, та й сумна і безрадісна, як осіння хмарна днина, як останній скісний промінь, що так ніжно прощається з позолоченим гаєм, самотньою тополею, тендітним стеблом. Дід умів грати.

– А в Січі запорожці дужі?

– Гм… козаки були вельми дужі, – мовив дід, кладучи на клунок сопілку. – Були такі, що коли розгорне вуса, то і в хату не влізе. Були, синку, були. Був один такий, правда, не за мене ще, а так гомоніли в Січі… був такий собі запорожець Грицько Горбатий, так йому три чорти услугували.

Кирик дивився на діда переляканими очима.

–… три чорти, бо, бачиш, синку, прості земні люди не могли услугувати йому, був бо вельми сильний, одним тільки дмухом міг звалити з ніг, а до того ж був щей характерник.

– Що то характерник? – пошепки спитав Кирик і зняв шапку. Він забув і за люльку, що лежала біля мережаної баклажки.

– Характерник, синку, такий собі запорожець, – казав дід, краючи хліб і дрібненько кришачи принесене Кириком сало, – такий собі запорожець, що вміє себе замолитвувати: тоді його не бере ворожа куля. От, приміром, куля летить просто тобі на характерника, долетіла, вдарила в груди і сплескалась. А козак стоїть і нічичирк! Ото тобі й характерник, – всміхнувся дід до Кирика і вломив хліба з салом.

Кирик не зводив очей з Опанаса. «Цей все знає», – думав він.

– А ви, діду, не… характерник?

Дід проковтнув шматок хліба і мотнув головою.

– Ні, синку, не характерник, бо якби був характерник, не дався б галагановським козакам сікти себе шаблями, а то всилу відбився, врятував побратим… був такий, Галушкою звався, царство йому небесне: врятувався він від Галагана, а на списа татарського наскочив у поході, коли москвини брали наших на підмогу проти Криму. Теж був простий козак не характерник, бо характерник знає таку молитву: як замолитвує себе, то тоді його ніщо не бере.

– То ви вивчили б ту молитву, вона, мабуть, не довша псальми: «Помилуй мя Боже».

– Не знаю, чи довша, чи коротша, тільки жоден характерник не скаже тобі її.

– Чому?

– Тому, що тоді відійде її сила, зараз же, як відкриє оту тобі молитву, стане він простим собі козаком, а не характерником, – і дід знов уломив хліба з салом.

«Ні, – думав Кирик, – цей Опанас не простий собі дід, він все знає», – і здивовано дивився, як той їв житній хліб і заїдав салом.

– Були козаки, – казав дід. – Правда, не всі ставали характерниками, кому як випадало від Бога, але всі були завзяті, кусючі, як джмелі, йшли проти напасника навалом, як один, бились за віру, за край свій, не боялись і стовпової смерті.

– Якої стовпової смерті? – питав Кирик, розглядаючи нову сопілочку.

– Такої стовпової, – всміхнувся щиро дід. – Стовпової… козак нічого не боїться, і в писанії сказано: «Козак суща буря»; от він і стовпової смерті не боїться.

– Не боїться?

– Куди там! Коли гетьман Байда не побоявся гаків: три дні висів на гаках залізних, за ребра почеплений був бусурменом. Турки так зробили йому, а він і не побоявся, глузував з них. Так коли він не побоявся гаків, то стовпова смерть козаку просто тьфу!

І дід Опанас презирливо плюнув.

– А яка вона, тая смерть? – допитувався Кирик.

– Така, стовпова. Бачиш, синку, козаки те й діло, що бились то з москвином, то з ляхом: боронили волю, віру – не потурали цим ворогам.

– Не потурали?

– Куди там! Козаки скрізь били ворога. Так щоб настрахати козаків, ворог вигадав таку люту смерть січовику-козаку: на кілок настромить і сиди. Закопають в землю кілок, затешуть добре, ще й залізом заклепають, щоб гострий був, та ото й посадять на кілок: проб’ють усі нутрощі, іншому сердезі гостряк вийде аж до рота.

Дід помовчав.

– Люта смерть, що й казати, інший мучиться так днів зо три. Ото тобі й стовпова смерть.

І дід перехрестився, ховаючи окраєць хліба в клунок. Кирик похолов.

– Козаки не боялись того кілка: були такі, що глузували з ворога вже на кілку. Тепер народ пішов слабодухий, не видержить таких мук, і козацтво занепадає, слабодухе стає…

– А Микола Гармаш видержить стовпову смерть? – питав Кирик.

– Микола?

– Еге…

Дід Опанас пожував губами.

– Бог його знає. Здається, запорожець, хоч би й до кошового Сірка: кривди не стерпить, не стерпить. І гордий козак: такі, як він, і стирчали на кілку. Цей добуде свого права і шаблюкою або ж загине від ворожої руки: козак, яких мало тепер.

Але Кирик вже не слухав старого: він пильно придивлявся до вершників, які мчали битим шляхом і швидко зникли з очей за невеликим гайком. Скоро вони знов виткнулись і летіли просто на них, мов якісь привиди на дужих крилах. Їх було чоловік із п’ять: з усього видно було, що то запорожці. Попереду на вороному гнав козак у вельветах, червоному жупані, смушева шапка була з довгою китицею і відлога шовкового шлика тріпотіла від скаженого гону.

– Діду, діду! – говорив пошепки Кирик, хапаючи старого за руку. – Діду! дивіться, дивіться! То ж Микола Гармаш з козаками.

Дід Опанас і собі почав придивлятись, він навіть підвівся й сперся на герлигу.

– Справді запорожці, – казав він. – Бач, як женуть коні! Гм… Так ніхто не їздить, тільки запорожці.

– Микола Гармаш попереду, – шепотів Кирик.

– Бачу, бачу, Микола, він, він, – бурмотів дід. – Козарлюга, що й казати, орел… йому б до Сірка… шкода, Сірка немає! Куди вони поспішають?

– Може на Низ.

Кирик стежив за казаками, які круто повернули ліворуч просто на село.

– Ні, синку, не на Низ, їдуть вони знизу, он з-за того лісу, де проходить Ромоданів шлях, – казав дід, заслонюючи очі долонею від сонця. – Ніби пустили коні на село, чого б то? Яка-така справа січовикам у нашому селі?

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 106 – 111.