5. Весілля Докійки
Микола Лазорський
Ще не пожовкло й листячко на вербі й сонечко не ховалось ще за осінні хмари, ще журавлі не летіли у вирій, а Докійка вже впередостаннє ходила по саду, прощалась з кожним кущем, кожним укоханим куточком, кожною квіткою на матірному городі. «Прощайте, материні пороги, що сходили вас мої ноги», – думала вона сумовито. «Відвідуватиму матусину хату та вже не дівчиною, а молодицею». Спадав якийсь невимовний жаль на серце, туга по красному дівуваннячку, що так швидко промайнуло, як той вишневий квіт.
Після Покрови зараз же стала й на рушники. Пані Розумиха справила гучне весілля: віддавала ж найменшу. З’їхались усі родичі, приїхали й батьки Дороша з жонатими синами, була сотникова донька Настуся і сам пан сотник Висоцький. Пишалась серед турецьких килимів замріяна «русалка» – сестра Дороша Олена, на яку задивлявся сам пан полковник: на це весілля вельможної Докії приїхав і полковник з Глухова. Привіз в дарунок коштовну білу габу, якою вкрили молоду в церкві, і золоті ковтки, рясно вквітчані дорогими перлами. Сивий як голуб полковник Миклашевський зустрів на порозі молодих і привітав їх щирим словом:
– Хай вам Бог дає щастя-долю! Будьте багаті, як наша мати земля. Ростіть синів-козаків, шляхетних лицарів, хоробрих, як усі наші військовики. Щасти вам Боже довгого віку й праведного життя.
Він махнув рукою, і враз молодих обсипали з усіх боків житом-пшеницею, а мати з полумиска кинула жменю буйного хмелю. Пан полковник випив келих оковитої, а рештками бризнув у стелю, тоді облобизав молодих і підніс Дорошу стару козацьку шаблю з срібним ефесом, бо молодий був уже записаний в полк хорунжим, а мати – коровай, обсипаний пелюстками троянд. Щасливе подружжя кланялось усім гостям, гості ж одне по одному дотикались білої габи й дарували китиці нагідок, щоб молода була щаслива й багата.
Загриміла музика. Пан полковник поважно провів молоду в танці, а тоді з поштивим уклоном передав її молодому. Пили здоров’я молодих, тоді батьків, всіх зацних гостей та всього козацтва. Про це дбав пан Дараган, якому допомагав пан Закревський. Закревський боявся образити батьків Дороша й часто заглядав у книжечку, чи не проминув бува учтою старих Хому й Хомиху Стришенків.
Пану полковнику услугували осавули Жоравка та Валькевич: вони перехоплювали від наймичок страву й поштиво ставили перед вельможним паном полковником, наливали меду й вигукували по рангу здоров’я гостей. Точилась за столом весела розмова, бринів жіночий сміх, лунали молодечі дотепи. Вже трохи напідпитку пан полковник підняв келишок за здоров’я панни чарівної Олени! Панна лагідно вклонилася й пригубила солодкого меду. Подія була незвичайна: на учті була більш зацна особа – сотникова донька панна Настуся. Вона відчула образу й нараз сполотніла, пан сотник хмарно глянув на полковника, який зневажив його доньку. Дараган заметушився: він вмить побачив, що гості починають «каламутити воду», і підбіг до Валькевича.
Цей в’юнкий козак з поглядом хижої птиці прихилив вухо до Дарагана й гримнув на всю світлицю:
– Здоров’я панни сотникової!
Гості поштиво вклонились Настусі, гукнули: «Солодкого життя!» й брязнули чарками. Настуся гречно вклонилась, пан сотник розпогодився й бундючно гладив вуса: хмари розійшлись. «Треба пильненько стежити», – думав пан Дараган, заклопотано мнучи папірець, – гірш, як на косовиці, скрізь пече! Не забути б головного – Олексу».
І він знов підбіг до Валькевича.
– Здоров’я полковника Олексія Розумовського! Многія йому літа! – гримнув осавула.
Гості один перед одного вихвачувались пити здоров’я пана полковника «столичного», кожен хотів сказати щось гарне матері, напророкувати незвичайного щастя. Мати сяяла, дякувала й припрошувала їсти.
– То голова! – казав дяк багатирю пану Непийпиво. – Далеко піде, бо не так я вчив його, щоб співав тільки в церкві. Не так вчив, вчив усякої політики і… теє… політики….
І пан дяк копирснув пальцем над головою.
– Нам би його до Глухова, в колегію, – обережно намацував розмову пан Левенець. – Своя людина – все краще, – і глянув на пана полковника.
– Плекаємо надію, – озвався полковник. – Вельможний пан Олексій в столиці зробить нам більше, як дома: адже там вся влада: там наші депутати і клопочуться про наші різні турботи, полковник же Олексій може пособити доброю порадою.
– Правда… сута правда, – підтакнув пан сотник і примружив око на пана Левенця.
«Завжди стане на перечепі отой лукавий сотник», – злісно подумав пан Левенець і втопив очі в полковника.
Пан Закревський весь час крутився тут: йому вкрай хотілось дещо вивідати у глухівського панства:
– Ніби наші колегіянти вже поїхали до столиці… поздоровити, – таки вкинув він слово.
Полковник їв поросятину і мовчав; витираючи руки рушником, він скоса глянув хто питав, і нараз змінився:
– Так, пане Закревський, депутація наша вже виїхала до столиці здоровити пана Олексія з високим дарунком її величності, – зичливо мовив.
Пан Закревський зміцнів на голосі й спитав твердіш:
– Хто саме поїхав?
– Люди високого рангу: Семен Кочубей, Скоропадський, Безбородько, Ханенко. Майже вся генеральна старшина.
– Мій брат теж поїхав, – з пихою озвався пан Жоравка.
– Приїдуть назад – будуть у мене, – вів своє пан полковник, поглядаючи, як хорунжий наливав йому червоної, як кров, запіканки, – будуть у мене, розкажуть всякі новини, може, й мені доведеться їхати.
«Гм, – думав Закревський, – щось ви, пани підскарбії та полковники, заметушились, заметушились. Бач, не полінувався приїхати з Стародубу до якоїсь невідомої йому Докії Розумівни. Родичка ж, сестра столичного полковника, т-е-е-к. Чує муха, де струп. Лізуть тепер і в родичі й так у приятелі. Мабуть, знають щось про Олексу більш, ніж ми».
Він заклопотано глянув на пана Дарагана. Той стояв біля вікна, відкіль видно було тополі, на яких вже пожовкло листя, і зелену леваду, всю синю від пізніх «Петрових батогів». Він вже охолов чомусь до тієї левади, а лише пильненько прислухався, що говорив пан полковник.
«Біля нашого Олексія вже кружляє гайвороння», – думав і собі пан Дараган. – «Збираються летіти з Гетьманщини на пораду, не знати тільки яку: боронити свої «старожитні права» чи просто виклянчити собі секвестровані «мазепинські» маєтки або ще гірше: просити закріпачити селянство. Ждати можна всього, тільки не добра для рідної землі».
Роздуми увірвала музика, весела, бадьора: від неї прудчіш кров бігла у літніх, молодь давно вже пурхала в безжурному танку.
Сивий пан Лелека сидів край столу так, ніби у світлиці й не було пані Килини. Він гладив вуса й тихо говорив сусіду Хведору Непийпиво:
– Цього літа дуже підмокло сіно на луках, пане Хведоре. Доведеться прикуповувати в гуджулян: за горою не такі були дощі.
– То правда, – мовив басисто пан Непийпиво. – Я сам про це думав: нема чим годувати воли, хочу продати пар з десять, а землі гонів сотню кину під пар.
– Кепсько стало і з наймитами; все кривим оком дивляться на тебе: не справив чоботи, не дав там нову свитку чи шапку подарував не решетилівського смушку, – зараз побанітував і на Січ.
– То як водиться. У мене багато розбіглось тих дейнеків. Кажуть: погано харчую, не даю доволі сала, розбігаються.
– Стали тікати, від коли отой паливода-броварник Микола пішов на Низ. Немає снаги терпіти цю голоту!
– По правді багато ремствує на москвинів: скрізь тепер їх наставлено за наглядачів.
– У нас теж. То правда: москаль – чужа людина, крута людина! У нас було таке, що і вбивали таких наглядачів. Тоді на Січ! Шукай вітра в полі.
Під старими яблунями за довгими столами гостювали, пили та їли лемешівські селяни. Услугувала всім Одарка, Явтухова жінка, та ще три молодиці. Подбала про це стара Розумиха: хай, мовляв, згадують люди, як гуляли на весіллі в найменшої доньки Розумихи. Були тут і дід Саква, і селянин з латкою на коліні, і Прокіп, і Явтух. Прийшов навіть броварник Лавро: він позамикав все, посадив Бровка на призьбу й причвалав сюди «на хвилину».
– Серце, Одарко! – гукав Явтух до жінки, – почастуй хоч ти мене, бо за дуками та старшинами не протовплюсь до пані Розумихи. Вип’ємо за щасливу долю молодих!
– Людина я не горда, – всміхалась Одарка, – прийшла не до старшин, а до молодих, що ж і вип’ю за їх здоров’я.
– Налийте ж і пану Лаврові, не обминайте! – не вгавав Явтух. – Пани орачі! – вигукував він, – ще по чарці, хоч і не такої, як пану полковнику, а все ж горілка. Жінка каже правду: прийшли ми до молодих! Хай брязнуть чаркою з нами козаками, кличте молоду!
– І то правда, молоду сюди! – вдарив по столу хуторянин-плугатар Корній Лемішка.
– Схаменіться! – гнівалась Одарка, – що вигадали, порушуєте пристойність!
– Яку пристойність! Це звичай! Молода за звичаєм мусить бути серед нас – козаків, дівчина нашого села; молоду сюди! – лементував Явтух.
– Навіжений! ти вже в хмелю.
Але Явтуха підхопили парубки:
– Молоду, молоду до яблуні!
– Панство! – сміявся заводіяка Явтух. – Просимо пана броварника викликати молоду до нашого товариства; чи згода?
– Просимо, згода!
Броварник Старцьовод встиг вже випити за здоров’я всіх. Зараз він уминав пирога і поглядав на пляшку біля сусіди. Його витягли з-за столу попід руки й товкмачили, чого хотять від нього. Броварник мовчки підсмикав очкура, погладив кошлатого вуса і зібрався до хати, але раптово стукнув себе по голові й швидко повернув до воріт.
– Збігаю додому, подивлюсь на Бровка! – гукнув він.
Але його перейняли. З жартами та дотепами хлопці й дівчата живосилом впхнули його до світлиці. Тут щойно розпочались веселощі: музика грала метелицю, гамір, брязкіт чарок, танці, сміх – все це трохи спантеличило броварника. Огрядний підскарбій трохи не збив його з ніг: Старцьовод впав на пана Дарагана, а тоді скотився на лаву. До нього підійшов пан Закревський і спитав, чи він їв що. Але броварник тільки махнув рукою і сказав, що прийшов по ділу від товариства. Закревський вдарив у долоні й гукнув:
– Панство! прийшов депутат від гостей, що гостюють під яблунями.
– Просимо!
Музика стихла, гості розміщувались де хто, зачудовано поглядали на броварника. Але той спокійно оглядав панство, тоді встав, пригладив вуса й низенько вклонився:
– Вельможний пане полковнику! Вельможна пані Наталія! Ясні пани-молоді! Люди, що гостюють під яблунями, просять молодих випити з ними чарку та протанцювати метелицю, як годиться за нашими звичаями.
Він ще раз уклонився. Пан полковник махнув рукою:
– Просьба місце має.
Молоді вийшли з хати. Слідом за ними вийшла мати, за нею сам пан полковник. Гості з гомоном і сміхом рушили й собі на подвір’я.
Пан Явтух зустрів молодих вже з чаркою. Він весело посміхався й пильненько приглядався до пана полковника. Дід Саква держав на кленовій тарілці два келишки. Закрутивши вуса за вухо, Явтух став перед Дорошем і Докією:
– Вельможні пани-молоді! Всі, що ось тут зібралися з’їсти хліба-солі, всі ми зичимо вам щасливої долі й безжурних довгих літ. Ми, лемешівські козаки й козачки, старі й молоді, не забудемо вас, панно Докіє, ніколи, бо ж хіба можна забути добру людину, чи ж можна забути її добрі діла. А ви були до нас завжди доброзичливі. Ось тут стоїть багато тих, з ким дівували. Вони радіють вашому щастю, але ж і сумують, що кидаєте рідне село на своє нове гніздо. Бажаємо ж, щоб з того гнізда випурхнули найкращі козацькі діти на втіху батькам, а ще й на більшу радість всій нашій матері-землі. Бажаємо щастя-долі й не забувати рідного села, близьких людей. На прощання просимо випити з нами по чарці та протанцювати під яблунею метелицю, під тою яблунею, яка бачила ваше щасливе дитинство й веселе дівування, а нині бачить вас щебетливою пташкою в щасливій парі.
Коли молода озвалась, у неї бринів голос і тремтіла рука, в якій вона держала чарку, поштиво піднесену дідом Саквою.
– Дякую панство за зичливе слово та щирі бажання. П’ю чарку під такою мені любою яблунею, ніколи не забуду рідного села, рідних ланів, рідних людей. Поки й віку мого, збережу в серці найкращі дні мого дівування у милих Лемешах серед молодих подруг.
Від хвилювання Докія не могла говорити. Дорош підняв келишок й гримнув:
– За лемешівських козаків!
– Хай живуть молоді! – гукнула молодь.
– Многія їм літа! – лементував броварник. Він встиг налити собі добру чарку з пляшки сусіда й зовсім забув про Бровка.
– Музику сюди, музику!
На все село вславлена «троїста» вдарила метелицю. Молода з молодим закрутилась у веселому, як той буйний хміль, танку. Били закаблуками, дзвеніли підківками, пурхали, мов легкі метелики на квітчастих луках.
З старої яблуні, пригрітої осіннім сонцем, тихо падало на молодих золоте листя.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 95 – 102.