10. Горе старого Лелеки

Микола Лазорський

А час спливав.

Літечко промайнуло, як один день. Незчулися лемешівці, як і зима минула, як зашуміли по ярах та балках весняні потоки і в садах зацвів бузок. Прилетіли з вирію журавлі на Стороженкові плавні й затьохкав соловей у спорожнілому садочку пані Килини, що так передчасно кинула свій затишний куточок, свою хату. Зазеленіла на цвинтарі тоненька тополя, і висока вдовина могила вквітчалась зеленим барвінком. Але рідко вже хто згадував «безталанну вдову».

Пам’ять людська коротка.

Тільки пані Розумиха вчащала на могилку своєї милої вдовиці та пан Лелека приходив сюди щонеділі. Сідав мовчки на лаву, схиляв голову й довго так горбився у великій задумі. За рік, відколи поніс тяжку втрату, ще більш зістарівся, перестав і всміхатись. «Через мене, голубонька, передчасно відійшла до Всевишнього», – думав він, оправляючи вінка, – «через мене. Збив я тебе, перепеличко, з глузду, не дав пожити на білому світі. Великий гріх узяв на свою душу», – і витирав сльози, що набігали на старі очі. Рідко де й бував, все порпався по господарству та все вчащав до церкви. Справив по усопшій сорокоуста, а в роковини запросив усе село на обід. Сам припрошував їсти й пити за «безневинну душу».

– Грішний чоловік я, – казав, коли питали про його здоров’я, – занапастив людину, загинула праведна душа за моє несите око.

– Ви тут нічим не завинили, пане Петре, це тяжке душогубство запорожця. – Ні, не запорожця, а моє, – і він журно хитав головою, – моє, панове.

– Хай Пан Бог милує вас, пане Петре, тут ви вже не причетні.

– Причетний і дуже. Не треба було старому дурню чіплятися до молодої вдови, треба було дати їй супокій.

– Вона ж, покійниця тобто, сама хотіла вийти заміж, ніхто не силував.

– То так, але ж спокушав я: грішми, господарством. Не треба було ставати на перечепі, жила б вона тихо-мирно без усяких спокус: ангельська душа загинула.

Люди знизували плечима:

– Звела чоловіка з ума: і в могилі не дає покою старій людині.

А Лелека направду дуже змінився: не той став! Богобоязний та до людей он який прихильний. В біді-лиху перший в допомозі, наймитам платив добрі гроші, косарям, женцям давав спочивок, а годував краще за всіх державців. Скоро й люди перемінились до нього: перестали кепкувати, дівчата й хлопці поштиво вітались кожен хотів заробити у пана Лелеки.

– Здорові були, пане Петре! З святою неділею, – зачіпали його. – А ми це до вас.

Він пристоював, схиляв голову й слухав:

– Косовиця ж, – казали хлопці, – час косити, а у вас переспіває, пора в поле.

– І бур’яни на буряках, треба полоти, – щебетали дівчата.

– Треба б, он як треба, та все якось забуваю.

– То може завтра прийдемо?

– Приходьте, приходьте голуб’ята, – радів Лелека, – пирогами нагодую, а кашу зварить Юхим таку, що он яку!

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 117 – 118.