4. Сумніви Килини

Микола Лазорський

Від пані Килини Докійка довідалась, куди їхала подруга.

– Ще в середу поїхали, – казала пані Килина, – саме натрапила, коли виїжджали з двору. Якось мляво й попрощалась Яринка, була чи сумна, чи хора, нічого й не сказала. Батько тільки буркнув, що їдуть ніби на Київ поклонитись святим угодникам, а тоді до Пушкарівського монастиря: «Там, – каже, – моя рідна сестра гуменією, хочу, щоб Яриночка трохи спочила біля неї, та і я посиджу там, дома все одно немає нагальної роботи». З тим і поїхали обоє, сумні й зажурені.

Докійка зітхнула.

– Виходить, не скоро й дома будуть? – спитала й сама зажурилась.

– Не знаю, голубко. Казали, що перезимують у монастирі, а там видно буде.

– І не попрощались зо мною, – мовила Докійка з сльозами на очах.

– Вони ні з ким не попрощались. На селі жили на останку як вовкулаки, не хотіли ні з ким знатись, горді козаки, – сказала пані Килина.

– Гірко образив Олексій Ярину, – в задумі відрекла Докія. – Гірко… дівчина не може цього забути.

– Бачу сама, що дівчину ославили, – кинула й собі пані Килина. – Треба б було якось інакше, адже любив її Олексій: як же можна забути вербу й вечірні зорі! На них вони дивились удвох з Яриною. Серце ж не камінь! Казав Любисток нишком, що Олексія вже не пізнати: дуже запанів і женихається з московками. Додому не сподівається скоро. Дівчина відчула все це серцем: серце не обдуриш.

Матері було прикро слухати такі розмови: вона б воліла не чути гірких нарікань та ще від дочки.

– Риба шукає – де глибше, людина – де краще, – озвалась вона. – Хіба Олексій сватав Ярину? Цього не було: знали, що женихається, Яринку величали навіть нареченою, так що з того! До весілля ще було далеко. Чи мало козаків женихається, але ж не всі й на рушники стають з тими, до кого залицялися, так уже в світі ведеться.

– Воно так, – замислилась Килина. – Не знаєш, де впустиш, де знайдеш, як ось мені: ніколи не думала за старого виходити, а, мабуть, доведеться.

– А що? – стрепенулась Розумиха.

– Обіцяє пан Лелека золоті гори, – всміхнулась пані Килина.

– Пора, кумо, пора! Не вагайтесь: хоч і старий, так хазяїн на всю губу та й до вас вельми прихильний: будете жити, як гетьманша.

– Боюсь, кумо, боюсь.

– Чого боїтесь? – здивувалась Розумиха.

– Та… Микола казав ждати, і я його люблю, – тихо мовила пані Килина.

– І-і-і кумо! Киньте оті любощі та жарти! Не личить воно вам: не ждіть січовика; коли пішов на Січ – ніколи вже не вернеться додому. Немає у нього хати, ні рідні. У нього Січ – мати, а Великий Луг – батько. І не сподівайтесь бачити того Миколу: вже коли скликає козаків у похід, то чого ждати? Не ждіть, кумо, вітра в полі, а виходьте любенько за пана Лелеку.

Кума Килина мовчала й зажурено дивилась у вікно.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 93 – 95.