14. Проводи пані Розумихи

Микола Лазорський

Так в обідню пору примчав сотенний осавула Левенець та ще хорунжий Довгополенко з півсотнею городовиків: усе подвір’я зароїлось синіми жупанами. З’їжджались і сходились на проводи всі, хто знав матір великого пана графа Розумовського. Лемешівці почали вже звикати до казкового щастя пані Наталії. Вони не заздрили… о, ні! Якщо й не вірили колись, то тому тільки, що важко було повірити відразу. Тепереньки селяни навіч побачили, що дяк казав правду.

На подвір’ї пані Розумихи чинилось таке, чого ніхто ніколи не бачив навіть у пана сотника: панство з’їжджалось – велике й мале, всі квапились бути на очах у тієї, яка мала великого сина. Світлиця була повна вщерть. Пан Закревський з своєю Парасею і вже величеньким Івасиком давно оглядав комори й клуні: з бажання матінки мусив тут лишитись, доглядати майно, аж поки вернуть усі назад. Він весело собі щось мугикав й зачіпав на подвір’ї синьожупанників, які варили кашу з хазяйським салом.

Докійка теж примчала з хуторів з мовчазним Дорошем та немовлятком Юрасем. Вона ще покращала, була весела, цілувала матінку і раз-у-раз годувала свого Юрка. До неї весь час горнулась сотникова Настуся.

– Докієчко! – лащилась вона до подруги, – коли ж поїдеш ти до столиці?

– Не раніш осени, а то може й на ту весну, – говорила Докійка, поглядаючи на сина, – коли мій Юрась підросте.

– Я хотіла б теж поїхати… з тобою: ти мене візьмеш? Татко дозволяє.

– Коли дозволяє, то чому ж і не поїхати, – просто мовила пані Докія. – З нами поїде сестриця Парася, пан Степан, буде весело!

– Я так хочу поїхати! Хочу бачити панство, правдивих кавалерів, розкіш… там, кажуть, чудова музика, заморські танки, там вертеп, не наш ляльковий, а правдивий з людьми! Ах! То правда, Докієчко?

– Так, серце, правда: казав пан полковник, він бачив.

– А брат твій так і не приїхав до нас і не бачив нареченої Ярини.

Пані Докія мовчала.

– Я чула, ніби вона в монастирі, в черниці пішла, – торочила Настуся, – така молода і вродлива: шкода її дуже мені.

– Мені теж її шкода, – озвалась тихо пані Докія. – Вона любила брата дуже, казала мені колись, що ні за кого не піде, зістаріється в дівках, піде в черниці.

– То пусте, – перебила Настуся. – Їй граф не пара, хоч вона і вродлива і козацька дочка: вийти заміж їй можна було і за парубка не з старшинського роду.

– Вона тому й пішла у черниці, що граф їй не пара, – мовила Докійка, – вона це знає краще нас з тобою, серце.

– Наша слобода дуже порожня: мені там теж немає пари, і я нудьгую. У Глухові є старшинські молодики, там і розважаються вже, як у столиці. Татко бере мене сьогодні до міста, до Глухова.

Вона раділа з того, як мала дитина.

– А після Глухова поїдемо до столиці удвох, – мріяла вона.

– Поїдемо, серце, аби були здорові.

На подвір’ї ясновельможна вітала кожну сусідку, кожну малу дитину: «Може востаннє бачу, – думала вона, – шлях далекий». Селяни поштиво кланялись і зичили щастя-долі, благополучної дороги.

– Щасти вам Боже, паніматко, доїхати без пригод та побачити сина в доброму здоров’ї – говорив дід Саква.

– Не забувайте нас, – казав Красношапка, витираючи рукавом чоло. – Воно гм… Їдете, паньматко, аж до царів, то там може й житимете, так… гм… просіть там панів, щоб скасували поволовщину.

– Не гребуйте нами, простими людьми.

– А ми молитимось за вас щоденно.

Пані Розумиха кланялась і тихо говорила кожному:

– Якою була замолоду, такою й зістаріюсь, до віку буду простою собі козачкою. Хай сини вже старшинують, а мій вік короткий.

Вона кланялась, дякувала й зворушливо з усіма прощалася; йшла повільно до хати. Попід її руками з хати вискочив Кирик: він шукав діда Опанаса.

– Діду, – гукнув йому, – приїду з столиці – привезу доброго тютюну, такого, як палив характерник Сірко!

– Ото добре, синку, – казав Опанас, цілуючи хлопця в голову. – Мабуть, тільки довго доведеться ждати.

– Я не забарюсь.

– Гм… – мугикнув дід Саква, – брат твій теж казав – «не забарюсь».

– Їдь здоров, синку, їдь здоров, – прощався дід Опанас, – на Великдень приховаю тобі мальовану писанку.

А в світлиці вже лаштувались. Панотець Сильвестр правив молебень, кропив святою водою і давав цілувати хреста. Пан сотник глянув на ясновельможну:

– Здається, пора переступати пороги.

– Мамо! пора зодягатись, – лагідно мовила пані Віра, – я вже зібралась.

Пані Розумиха якось полохливо глянула на дочку:

– Хіба вже під’їхали коні?

– Вже давно стоять, – глянув у вікно пан Дараган.

Біля ганку справді стояла вигідна берлина, на конях шикувались синьожупанники. Видно було, як пан Довгополенко вигравав на огирі і щось гукав, У неї тремтіли руки: поважна й розсудлива, на цей раз вона схибила: адже вперше за все своє життя довелося кидати рідне село, а чи ж вернеться назад! І сумнів, як присмерковий морок, всмоктався в серце: тінь великого непокою лягла на її таку спокійну завжди твар. Чи вернеться ж!

– Сядьмо, щоб все добре було, – тихо мовила вельможна пані.

Всі сіли, мовчали.

– Тепер по чарці на коні, – порядкував пан Закревський, як господар хати.

Підніс кожному по чарці вареної.

– На коні!

Вийшли всі юрбою на ганок!

– Здорові вертайте назад!

–Здоровте від мене графа-юношу, від мене, навчителя! – лементував пан дяк.

– З Богом! – кинув пан сотник і перший покотив з донькою у своїй берлині. За ним покотила берлина вельможної пані, оточена козаками. Хтось сипнув услід житом-пшеницею. Дід Саква стояв і дивився на збиту куряву.

– Чи тож приїде назад наша Розумиха?

– Важко сказати, голубе! – знизав плечима дяк. – Коли закандзюбилось на панство, та ще й неабияке панство, то вважай, серце, то вже не наші люди. Не вернеться Розумиха.

– Та вона ж з діда-прадіда козачка, до старості жила з нами, не вірю, щоб кинула нас!

– До ласощів швидко звикає людина, а ще швидше верне її від житняка: всяк те знає.

– У неї ж тут хата й усього біля хати, як же можна таке казати!

– Садибу продасть, або й так подарує кому: у сина ж є маєтки, а в маєтках палаци, не один і не два. Є де жити і матері і всій рідні. Все те, діду, я вже добре знаю.

– Не вірю, щоб забула нас.

– І я намагаюсь не вірити цьому: правда, добра вона душа, по доброті своїй і зробить, може, щось нам, але вже зробить як ясновельможна, а не як проста козачка: вже годі нам сидіти з нею рядом на лаві, як колись, годі, минулося. Хіба що постоїш на порозі палацу, та й то чи пустять на поріг. Ні-ні-ні, не вернеться ніколи, ніколи. Згадаєте мене, добродію, згадаєте.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 140 – 144.