11. Ярина черницею

Микола Лазорський

Сьогодні пан Лелека зранку поспішав до церкви помолитись за усопших, та й казали, новина якась є: гомоніли, що читатимуть якогось універсала, а що, про що – ніхто не знав. У церкві вже було повно. Отець Сильвестр у нових ризах врочисто правив службу Божу й поглядав на лівий крилос, де стояв високий чоловік, якийсь бородач, мабуть, москвин. Після літургії він зайшов у вівтар і через хвильку вийшов з довгим папером і великою печаткою на шовкових нитках. Кахикнувши в хустку, він розгорнув папера й басисто прочитав про «восшествіє на престол дочері Петра Єлисавети Петровни».

Зараз же й почали правити молебен за здоров’я нової цариці, а москвин поздоровив усіх з новиною.

Люди посунули з церкви. На цвинтарі юрбились і тихо гомоніли.

– Часто восходять на престол царі у тій Московії, – казав дід Саква, поглядаючи на москвина, що виходив з церкви разом з панотцем.

– Мруть, місто таке, кажуть, на болоті, – озвався Юхим Лебідь, присадкуватий вже чоловік. – Казав кум Сидір, козаки наші там хоріли дуже і теж мерли на канальських роботах.

– Так то ж на канальських роботах, – хмарно кинув Прокіп, – а царі ж нічого не роблять.

– Клопоту і в них багато: все думають, – буркнув Явтух. – Треба ж лад дати всім і всьому, кого, приміром, посадити в багаті палати, кого в тюрму, а кого запросити і до фортеці, клопотне діло.

– Хіба й таке буває? – спитав хтось з гурту.

– А тож… наш, приміром, наказний гетьман Полуботок у фортеці просидів аж до смерті, та не як-небудь, а прикутий ланцюгами до стіни: царі вміють нас пригощати.

– Може нова цариця, як її, Лисавета буде ласкавіша до нас.

– Все одно чи москвин, чи московка.

– Та може ж посаде до тюрми не на цепах.

– Не потрібна нам цариця ні ласкава, ні неласкава.

– Тихо, куме, тихо, часи наспіли погані, не ті.

– Часи ті самі, тільки люди не ті.

– Тихо, бо й москалі вже не ті: вбрались у силу на нашій же землі.

– То дарма! Маємо й ми силу: ще маємо Січ-матір, та й Великий Луг-батенько не схибить.

– Там пан кошовий присмирнів, став немов теля.

– Знайдемо натомість нового кошового, нового Сірка, нового Гордієнка!

– Так найди ж його, не найдеш і за сотню років!

– Знайдемо, панове: хто чого шукає, той найде, аби хіть, – говорив Явтух, виходячи на шлях.

Пан Лелека й собі йшов попідтинню, обминаючи калюжі після вчорашнього дощу: він хотів пройти на кладовище.

– Пане Петре! пане Петре! – гукнув хтось.

Пан Лелека пристояв, йому привітно махав рукою дяк з вікна своєї хати.

– Зайдіть-но до світлиці: щось маю казати.

Лелека мовчки поспішив до дякової садиби. На своє здивування ще на порозі побачив старого Пруденка: той сидів кінець столу й уважно переглядав якісь папери.

– Здоровенькі були! – привітався пан Лелека, – з неділею святою! А я й не знав, що ви вже приїхали з святої лаври, пане Свириде.

– Приїхав, приїхав, треба ж колись і на господарство глянути.

– Так, так. Без хазяїна, як кажуть, і товар плаче.

– Гм… цього не можу сказати: товар мій був і нагодований і в теплі. Лавро, спасибі йому, порядок давав.

– Саме вчасно приїхали, на косовицю. Як же Ярина, господарює? – обережно спитав Лелека.

– Ні, – нерадо мовив Пруденко, – вона там, у монастирі.

– У монастирі… гм… вона у вас дуже побожна, мосьпане, дуже побожна… гм…

– Вона не в Києві, у Пушкарівці вона: там, бачите, моя рідна сестра гуменія, так от Ярина хоче біля неї пожити, нездужає, треба б і трохи грошенят.

Старий Пруденко замовк і зітхнув, Лелека сидів і думав: «Щось старому ведеться погано, нащо йому гроші?»

– Хочу продати гайок.

– Який? Що за Лоскотуновою левадою?

– Той самий. Може б ви купили, пане Петре?

Пан Лелека подумав і пожував губами:

– Коли поцінно, то…

– Гай добрий, дерево не старе, хотілось продати своєму чоловіку, бо зазирає один москаль тут.

– Хіба що, хоче купити?

– Так, а мені притьмом треба грошей.

– Гм… москалям не вільно купувати наші землі: є таке право, в артикулах записано. Хіба не знаєте!

– Знаю. Він купує тільки дерево: порубати й вивезти.

– А, псувати наші гаї ми не дозволимо: тоді я купую.

Пан Пруденко сказав ціну.

– Божа ціна, – чемно рек Лелека, – сьогодні ввечорі або завтра зранку дістанете й готівку.

– Хотять вклад зробити на монастир за Ярину, – кахикнув у долоню дяк.

– Що ж з Яриною? Хворість яка у неї?

– Скорбота велика, – лагідної мовив за Пруденка дяк, – тужить вона: київські святі ченці порадили послужити Богу.

Пруденко шарудів паперами і щось перечитував.

– Тобто Ярина постриглась у черниці? – здивувався Лелека.

– Ні, – озвався батько, – ще не постриглася, хоче лише побути біля тітки гуменії Анастасії, пожити у монастирі послушницею. За це треба щось дати на монастир, пожертву скласти: такий порядок.

– Угу, – мугикнув пан Лелека, – така молода і… теє…

Дяк болісно знизив плечима: – Запечалилась дівчина, сіреч убо у великому смутку, втратила хіть до мирського життя.

– Так, так, – хитав головою пан Лелека, – добре розумію панну Ярину… добре розумію і вболіваю. Найкраща козачка в нашому селі.

– То так, пане Петре! Вас теж розуміють добрі люди, – сказав Пруденко і поліз до кишені. – У монастирі знають про ваше лихо: там була тітка Ївга з своєю Явдохою і все розказала про безталанну пані Килину. Гуменія дуже вболівала, а оце, коли я їхав, просила передати вам молитву: її читають за душі безневинно забитих, а на втихомирення серця вам хрестик, освячений орденською водою.

Пан Лелека заплакав.

– Сердечно дякую, сердечно! Коли будете в доньки, передайте від мене гуменії трохи грошенят. Хай помолиться з усіма сестрами за спокій душі усопшої Килини.

– Виберусь скоро, як тільки впораюсь, посижу там і я.

– Он як! А як же з оранкою?

– Орачів найняв, засіють, заволочать без мене. Товар, садибу догляне Лавро, а я вже догляну єдину мою втіху Яриночку.

І голос старого батька забринів.

– Суєта суєт, все в світі марнота, – тихенько сказав дяк і заплющив око.

– А що ж не марнота, отче?

– Любов до людини, – і дяк підняв угору пальця, – добрі діла вічні. – Наш филосоп Григор Сковорода каже: «плоть нічтоже, лише дух животворить». Життя в страху Божому – вічне, все інше марнота.

Дяк встав, виглянув у вікно й постукав у шибку. До хати вступила худа, як жердина, стара наймичка.

– Векло ! принеси нам… суєти.. тієї, що у запічку ліворуч: треба покропити гайок, – якось хмарно мовив він ні до кого, – святе діло зроблено в моїй хаті.

Векла мовчки внесла пляшку й полумисок пісних з капустою пирогів.

– За здоров’я панни Ярини!

Дяк зробив рукою рух сідати до столу.

– А за полковника Олексія знов нічого не чути, – казав дяк, витираючи вуса, – ні дзень, ні бов, а часу спливло чимало.

– Що б то значило? – обережно спитав пан Лелека.

– Чутки ходять, ніби став великим паном, а направду ніхто нічого не знає: далекий край, і їм до нас не близко.

– Стара Розумиха щось копилить губу.

Дяк мотнув головою: він пережовував пирога.

–- Щоб пані Наталія копилила губу, того не помічав: привітна й лагідна, як і завжди. І дуже вболіває, що таке трапилося не з її вини, не винна вона в тому, Бог свідок – не винна.

– Суща правда, – твердо відрік Пруденко. – Винні москвини, що затягують наших людей, часом і живосилом, а тоді обмосковлюють по-різному: чинами, маєтками, незугарними шлюбами, вигодами всякими. Москвини крадуть у нас все і землі і людей. Так вони зробили і з Олексою, таке, мабуть, станеться і з усією їх ріднею.

– Допомагають трохи і з колегії.

– Чесні козаки не продають себе: Ярина козачка з діда-прадіда, не пішла б за помосковленого гульвісу, та і я став би на перечепі.

І Пруденко гнівно вдарив кулаком по столу. Дяк кахикнув в долоню.

– Втихомиртесь, пане Свириде: у нас панна Ярина була в пошані й… теє… хоч і любила козака.

– Любила козака, – відрубав старий батько, – козака ж любила! Тому й серце болить у неї, що помилилась: помосковлену падлюку козацькій дочці не личить любити. Плюнути треба та гоїти обиду.

– Плюньте й ви, пане Свириде, бо той Олекса вже не наш: йому вже не пара і гетьманська дочка, якби така трапилась у нас на Гетьманщині.

Дяк встав, визирнув у вікно й знов постукав. До хати вступила Векла:

– Чого вам?

– Принеси другої суєти, тієї, що в комині.

Векла принесла вишнівку й знову мовчки поставила на стіл.

– Бач, червона яка! – милувався дяк.

Він налив усім по чарці.

– Якось був я у Глухові, – казав він, смакуючи вишнівку, – зайшов після служби Божої до панотця Герасима…

–… вітця Канталупенка?

– Так, так, а в нього сидить Петро Лазарович, уставщик. Каже, щойно приїхав з столиці. Мамо, моя рідна! Що там робиться!

– А що? – нашорошився пан Лелека.

– Каже, пішов ваш Олекса вгору: голою рукою не бери опечешся. Там таке… – і дяк нахилився до вуха пана Лелеки й щось шепнув. Той здивовано відсахнувся.

– Свят, свят…

– Істинний Бог, сказав так, – і дяк перехрестився. – Може, воно люди плещуть, але все ж…

– Дивна річ, отче, дивна…

І пан Лелека шепнув старому Пруденку. Той хмарно відрік:

– Дурниця.

– За що купив, за те й продаю, – мовив дяк, – тільки нічичирк!

– У тій Московії або в шати вбирають, або в рогожу кутають, – в задумі сказав Пруденко.

– Простий козак, і на тобі! – дивувався Лелека.

– Вберіть в шати і пенька, то стане за Панька, – сміявся дяк. – Козак вродливий, не взяв його кат: вподобався якійсь вельможній московці, але щоб самій цариці припав до серця… сам не вірю.

– Дурниця! – знов кинув Пруденко.

– Чому дурниця! Пригадуєте, як у нас був Роман, простий собі пастух. А що втнув: узяв шлюб з удовою Вовкоїжкою, на всю округу багатирка, і Роман з голоштанька став дукою на всю губу. Ніхто вже не гукав: Романе, зажени воли, щоб тобі тей та сей… Кожен вже здіймав шапочку здалеку та солоденько говорив: ясний пане Романе. Буває всяко на світі.

Пан Лелека випив чарочку й облизав губи:

– Лепська наливка, лепська. Як ви її робите, отче?

– Сиплю цукру не шкодуючи, тоді ставлю на сонце, не дуже щоб пек…

У вікно хтось постукав. Дяк поставив чарку й суворо глянув на вікно: дід Саква махав ціпком і щось казав чоловіку в синьому жупані й кошлатій шапці не нашого крою. Дяк здивовано відхилив вікно.

– Що таке?

– Та ось подорожній, – озвався дід Саква, – питає, де тут живе графиня Розумовська… Далебі в наших краях такої немає, не чули щось. Може, в якому сусідньому селі або в самому Батурині.

– Не-е, мілай, – перебив діда подорожній. – Указано нам єта сяло… здеся жив’єт графіня, ея сіятельство, значіть Разумовская… Прієхалі ми правільно.

І подорожній показав батогом на церкву. Дяк глянув на майдан: там стояла берлина, запряжена добрими кіньми, біля них ходили ще двоє чужинця, в синіх жупанах і шкапових чоботях. Біля них збирались лемешівці, щось говорили машталіру в чорному кобеняку з довгим батогом у руках і показували на дворище дяка.

Гості й дяк вийшли на вулицю.

– Даруйте мені, – чемно перепросив дяк. – Відкіль ви приїхали й пощо до цієї графині?

Подорожній весело труснув головою:

– Прієхалі то ми із самай сталіці Санкт Петербурха в єта самое сяло. Прівезлі гастінец от графа єво сіятельства Алексея Григор’євіча Разумовськаго, матушке то єво радімой і ніскій синовій паклон.

– Гм… а як зовуть тую… матушку? – питав здивований вкрай дяк.

– А звать то єйо…

Чужинець поліз до кишені, витяг великого пакета і вголос прочитав:

– «Єя сіятельству Наталії Діомідовне графіні Разумовськой».

– Т-е-е-к, – протяг дяк і вщипнув себе за борідку. – Т-е-е-к, у нас направду є така вельможна пані Наталія… тільки вона полковниця по сину, син у столиці полковником…

Подорожний весело труснув головою:

– Не-е… бил палковнік, а тапереча енерал, а тітул графський… єво, значіть, сіятельство.

Дяк скинув бриля й ветер хусткою лоба.

– Здається, уставщик Лазарович казав правду, – шепнув він пану Лелеці.

– Коли сталися такі зміни? – допитував він подорожнього.

– Да вот как только нонешняя матушка царіца взошла на престол.

– Тоді ходімте за мною до її сіятельства пані Розумихи.

Москвин махнув рукою, і берлина покотила просто до хати пані Розумихи.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 118 – 126.