Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

3. Ярина з батьком виїхали

Микола Лазорський

Рано-вранці на другий день Докійка бігла до Пруденків; несла кошик стиглих груш і яблук. Хату видно було здалеку, і Докію здивували найбільш віконниці: вони були щільно прихилені, до всього старий Бровко сидів на призьбі й жалісно скиглив, чого за ним ніколи не водилось. Нікого не було й на подвір’ї. Докійка зазирнула в сіни й відхилила двері до хати.

– Чи є хто в хаті! – гукнула Докійка. – Невже ще спите? До церкви благовістять.

В темній хаті щось зашаруділо й сплигнуло з ліжка. Якийсь чоловік з розкуйдовченою головою підійшов до дверей: то був броварник з хуторів, Старцьовод.

– Чого питаєш, чого блукаєш? – спитав понуро.

Докійка злякано дивилась на патлатого броварника й не знала, що казати. Вона його добре знала, бо колись ходила на хутори з Яриною до цього ж броварника. Там він пригощав їх медом, бо ходив ще біля пасіки, навіть жартував. Ярина казала, що то їхній родич, якийсь небіж старого Пруденка. Докія здивовано оглядала цього чоловіка, та й він, мабуть, пізнав її.

– Чого шукаєш, вельможна панна Докіє? – спитав, голосно позіхаючи. – раненько ти мене збудила, моя ясочко.

– Де Ярина? Я прийшла до Ярини.

– Гм, Ярина, – позіхнув знов броварник. – Ярини… теє… немає.

– А де ж вона? До церкви пішла? – питала Докія.

– Немає її й у церкві, немає й на вигоні, немає і в гаю, немає, і в самому селі, хе!

«Якийсь божевільний!» – подумала Докійка і стала відступати до дверей.

– А де ж вона? –спитала вже на подвірні.

Закуйданий чоловік очуняв зовсім, ще раз позіхнув і тоді вже сказав:

– Три дні тому, як виїхала з батьком. Мене лишили тут наглядати добро. Хазяйную вперше за все своє життя.

Бровко сумно почав скавучати.

– Геть ік бісу! – затупотів Старцьовод на собаку. – Виє й виє на свою голову.

– Куди ж виїхали і чи надовго? – допитувалась Докійка дуже здивована.

– Не казали куди, не казали й коли, не розпитував. Гомоніли проміж себе, ніби їдуть чи до Києва, чи до якогось монастиря помолитись святим угодникам. А мене тут кинули на хазяйстві. Кажуть: хазяйнуй, Лавро, не доки ж і в броварні сидіти, треба ж і в господарстві попрацювати… без горілки. Помолимось і за тебе, подамо на часточку «о здравії Лаврентія». Хе. Відколи живу на світі, ніхто не молився за Лавра, всяк кляв та в потилицю бив, ночував під тином… а тут… на часточку «о здравії Лаврентія»! Спасенна душа наша Яриночка! Янгольська душа… гм… «о здравії».

– А, може, казали, коли будуть дома? – допитувалась вражена дівчина.

Але броварник Лавро ніби й не чув, що казала Докійка, він бубнив своє:

– Хазяйную, стараюсь, позамикав усе добро, а вночі з клепалом, стережу від злодіїв: цілу ніч зазираю, оце заснув тільки на світанку. Дурно їсти хліба не хочу, заробляю по-чесному! Яриночка… на часточку «о здравії» Лавра.

Він помовчав.

– Зараз подивлюсь на корову, – стрепенувся він, – нарізати свіжої травиці.

І броварник зичливо всміхнувся. Докійка простягла кошика:

– Візьміть собі.

– Красненько дякую, вельможна Докіє! Тільки ж нічим мені пригостити вас, голубко, нічим, бо на своє ще не розжився, а хазяйського – а ні руш! стережу, так, як обіцяв.

– Не треба мені нічого.

– Ну, тоді іншим разом: за мною не пропаде, – зрадів новий господар.

– Прийду вдруге, коли дома буде Ярина.

І Докійка замислено вийшла з двору.


Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 91 – 93.