1

Іван Нечуй-Левицький

З початку сорокових років мій панотець почав вчити мене читати, писать та загадував мені вчити коротеньку «Священную історію» напам’ять. Саме в той час прийшов з синода указ, щоб оддавали дітей в духовні училища в вісім год, бо передніше, до того часу оддавали дітей в училища в 12 або й більше год. В тодішніх училищах було три класи: інфіма, середній клас, в которому кінчали етимологію російської граматики, і синтаксис, а учеників звали так: інфімісти в першому і другому класі і синтактики в третьому класі з курсом по два роки в кожному класі. В синодальних духовних особ було на думці завести ще один нижчий клас, бо батьки багатьох дітей, диякони та дячки, були не здатні доладу вивчить своїх дітей для вступління їх в інфіму.

Цей нижчий клас тоді назвали заправляльним, або заправляльницьким, а учеників звали заправляльниками [В Галичині до наших часів додержалось це назвище в назвищі «школа вправ», щось схоже на слово заправляльний. Як відомо, це слово народне: заправляються рибалки та вловчі для вдатності свого ремесла (?), що в нас у Стеблеві під церквою кують гачки на рибу і виковують олив’яні кулі саме тоді, як у церкві співають «Іже херувими», і, певно, задля того, щоб бог поміг вдатно ловити рибу та стрілять звірів..

А відьми заправляються тим, що на утрені, як вперше заспівають «Христос воскресе», держать в роті грудочку сиру й ковтають, певно, його, обертаючись за поміччю до якогось язичеського бога, щоб допоміг красти молоко од чужих коров. Ще заправляють і горілку перцем та калганом, щоб вона поміцнішала.

В народній українській мові нема навіть слова приготовлять, з котрого вивели теперечки слово приготовчий клас, а натомість єсть слова готувати, наготувать чогось або заготувать щось. Як кажуть у приказці: «Вміла готувать (обід, їжу), та не вміла подавати». Од цього слова колись давно й виведені слова заправляльний клас, заправляльник («приготовишка», по-російському, «ученик приготовительного класса»). – І. Н.-Л.]

Ще мені не минуло вісім год, і мій панотець одвіз мене в Богуслав до мого дядька по матері Євтропія Лук’яновича Трезвінського заправлятись, котрий був вчителем в інфімі. Він вчив мене так добре, що я був заправлений надто добре для інфіми: я видержав іспит в інфіму, а не в заправляльний клас. З цього курсу зібралась все малеча дрібна, котрій було по вісім год. В заправляльнім класі був свій опрічний вчитель Черняк. В синтаксисі була добра половина таких великих синтактиків, що вони здавались мені вчителями. І вже мені второкурсники товариші сказали і витовмачили, що то не вчителі, і вони такі ж школярі, як і ми, але ми усі казали їм ви, а не ти, не тикали на них в розмові на квартирах.

Нас набралось в інфімі 32 школярі, все дрібна малеча, і між нами був тільки один чималий ученик Стрижевський 14 літ, син нашого стеблівського диякона, котрий опізнився з заправлянням вдома свого сина. Але сливе через тиждень якось несподівано перед початком уроку ввійшов в клас смотритель ігумен монастиря Феодор Мислінський, сухорлявий, невеличкий на зріст, а за ним увіходить в клас якийсь парубчак, котрому, певно, вже стукнуло 17 рік, і стає рядом з ігуменом. На йому був короткий вовняний чорний халат, схожий на сьогочасне тепле пальто. Ми всі встали. Мені здалося й уявилось, що смотритель привів ще одного нового нашого вчителя, бо він був високий, поставний, гарний з лиця. Але смотритель звелів ученикам на передній парті посунуться, трохи стіснитись і посадив його на кінці парти, того вчителя. То був Яким Нетупський, син дячка з сельця Таращі за три верстві од нашого Стеблева, пізнюр по заправлянні в училище, бо його батько так само опізнився з заправлянням сина. Він був між нами такий великий, що ми довго не знали, тикати на його чи викать. Але швидко оговтались з ним, пересвідчившись, що цей красунь панич – «одного поля ягода» з нами.

По одежі й по убранні ця уся громадка була схожа на збір селянських хлопчаків з паничами: половина їх була одягнута в козини (чемерки), одна частка була одягнута в сіртучки та халатики. З усього класу вмів добре говорити по-російській тільки один школяр Коломійцев, син міського протопопа, з міста Звенигородки, діти священиків трошки вміли говорити поруській, ті, котрих батьки повиходили з нових семінарій. Решта школярів знала тільки свою рідну сільську українську мову і ма[ло] [нрзб.] й розуміла мову свого вчителя, як він виясняв і витовмачував якесь правило з «Русской грамматики» Греча, котру склав чехо-німець Греч (Gretsch), цю першу коротеньку граматику для школ. Школярам доводилось вчити заразом і науку, і чужу незрозуміливу мову, а це була надзвичайна труднація і гальмувала швидке рушіння в розвиткові й поспіхові школярів. Ми мусили вчити напам’ять усі правила з книжок, часто не збагнувши гаразд самої тями тих правил, і лепетали їх перед вчителем, мов сороки.

Мій дядько ще влітку оженився і став священиком в селі Семигорах. На його місце в нашому класі був назначений новий вчитель А. К…ий, людина здатна, але він був палкий на вдачу, гарячий, як присок, і дражливий. Високий на зріст, в шинелі з довгим дармовісом (коміром) на спині, що тоді за царя Миколая І носили офіцери, він трохи лякав малих хлоп’ят, котрі дуже боялись його, він був битливий, скуб за вуха й давав стусани й поляпаси по морді. З цієї причини постраждав мій товариш Дем’яновський, котрий незабаром і помер.

К…ий виясняв і писав на дошці коло порога рядки цифр, показуючи, як їх складати. Він викликав до дошки Дем’яновського, щоб він написав цифри і повторював, як складати цифри. Цей хлопець був дуже смирний та несміливий і ще до того ніби заляканий. К…ий витовмачував йому, але він, певно, не розумів гаразд мови свого вчителя і все помилявсь. Вчитель зопалу, аж в нестямці ляснув Дем’яновського по щоці. Повна, пухка, але біла щока почервоніла. Він зблід на виду й з переляку витріщив очі на вчителя і тільки дивився просто в очі вчителя. Вчитель знов почав вдруге вияснювати, але, очевидячки, хлопець був так переляканий, що вже нічого не тямив. Вчитель знов ляснув його по другій щоці, а потім вхопив за вухо і стусонув по спині й прогнав за парту.

Зараз після того хлопець заслаб. В його стала якась ніби гарячка. Йому уявлялась якась здоровецька постать, ніби чорна копиця, котра насовувалась на його і була напоготові ніби задушити його. Незабаром батько його, дячок, приїхав, узяв його додому, і бідне хлоп’я недовго нездужало і вмерло.

Усі менші вченики довго цурались та якось одхилялись од Якима Нетупського: трохи страхались, щоб він часом не телепнув кого кулаком по спині. Але другокурсники, котрі вже просиділи в цьому класі, швидко набрались сміливості, поєднались і навіть заприятелювали з ним. Згодом вони так здружили з ним, що стали поводиться з ним запанібрата й дали йому навіть прізвище, звали його в жарти дядьком Якимом або Якимом Нетупою. Але цей Нетупа був добрий на вдачу, не зобижався і навіть сам сміявся, бо в класі ці другокурсники незабаром надавали усякових різних прізвищ та назвищ тим школярам, котрі кидались в вічі якими-небудь видатними значними прикметами, та ще й смішними або чудернацькими.

Нетупський був здатний до наук, вчився добре, був кмітливий, слухав оповідання уроків вчителя вважливо, але він не знав гаразд російської мови, і це було великою притичиною, щоб гаразд втямить уроки. Тоді він просив другокурсників або й мене, як близького сусіди по наших рідних селах, і знав навіть мого панотця, і ми перекладали Якимові призначений урок на українську мову. Він був дуже вдячний за цю маленьку послугу, котрою користувалось частенько багацько школярів.

– Розкажи мені, Іване, оце правило з арифметики, то я принесу тобі з Таращі на Спаса на храм у вас груш-панянок та дуль з свого садка цілу миску, та таких смачних та червонобоких, що ти таких у своєму Стеблеві й не бачив, – було манить мене Нетупа.

І ті червонобокі груші поохочували мене більше од усього. В мене аж слинка текла в роті, і я аж облизувавсь, уявляючи собі ті смачні груші.

Батько Нетупського хоч мав місце дяка в маленькому селі, але був людина заможна… Старий Нетуп був сім’янистий, ротів у сім’ї було багацько, але в Таращі і в околишніх селах серед крутих і спадистих горбів понад Россю, в Таращі і за Таращею поля вирівнювались. Багацько громадських і церковних полів були вкриті такою чорноземлею, неначе вугіллям або ваксою, котра після дощу аж лисніла на сонці, мов чорне скло.

В старого Нетупи було чудове напродиво родюче поле. Він брав в посесію ще клапті запасного громадського поля, засівав сахарськими буряками і спродував їх або в Стеблівську сахарню, або в близьку за горбом сахарню в селі Селищі і мав добрий заробіток. Взимку з нудьги він робив вози, бо був тесля й штельмах, гнув обіддя, виробляв війя, осі, лушні і всякі різні причандали до кінських так званих богуславських возів, обшитих лубком з позакругленим випнутим задком, складав ці нароблені частки двох возів на дві хурі і возив на продаж в недалекі звідтіля міста в Херсонщину на великі рокові ярмарки в Златопіль, Новомиргород і в Ялисаветград. Там ці візки цінувались удвоє дорожче і давали добрий заробіток старому Нетупі.

Село було невеличке. Приносин з парафіян до церкви, само по собі, небагацько. Але в Таращі хазяїни були заможні, бо в малих селах, котрі з давніх давен розростались з опрічних розкиданих по степах хуторів, полів було багато більше, ніж в старовинних давніх селах. Старий Якимів батько Демид падкував коло хазяйства, був запопадистий, з усього вмів добувати користь і з цієї причини мав по своєму дяківському становищі засіб такий, що спромігся найняти недорогу квартиру міщанина Івана Гурця, котрого оселя була над Россю на низині, під самою стрімкою крутою горою, де на самому шпилі стояв монастир. В старого Демида була думка, щоб син повчився в школі принаймні два роки і потім згодом міг зайнять його місце дяка в Таращі.

Яким Нетупський вчився непогано, був кмітливий і добре прилягав до книжки, вчив напам’ять усі уроки до слова, як тоді вчили звичайно усі школярі, і якось згодом таки оговтався з книжною мовою, потроху постерегаючи мислі й тяму вивчених уроків.

Вивчивши уроки напам’ять, ми вислухували один одного, щоб не пропускать слів і щоб напевно пересвідчитись, що ми вже повиучували усе гаразд. Яким спочатку прибігав до мене на моє житло в монастирській квартирі по другий бік монастиря і просив вислухать його, щоб пересвідчитись, чи знає пак він свій урок. Він лепетав, мов сорока, свій урок, заплющивши очі, й не минав ні одного слова.

– Прийди до мене завтра, я зроблю для тебе гарну гилку й цурку, бо до мого хазяїна вчора привезли цілий віз добрящої деревні на дрова. Я витешу тобі гарну гилку, будете грати в м’яча, в гилки та в свині, – казав він мені.

І він і справді витесав мені легеньку, але замашненьку гилку: з одного кінця широченьку. Ми, сливе усі первокурсникиновички, не вміли гаразд підчинять гусячих пер. Після обіду на третьому уроці завжди було в нас чистописання, і тричі на тиждень ми вчили співати церковні співи з «Обихода церковного пения» на вечерні, утрені та службі божій. Перед уроком чистописання ми обставали Якима навкруги, і він усім нам чинив чудово пера, бо він вивчився цього ще в батька. Батько його чудово вмів писати.

Яким сидів за партою й з великою звагою, але помаленьку, не хапаючись, чудово підчиняв нам пера, по черзі, неначе в його була якась майстерня або фабрика чиніння гусячих пер. Нас було багацько, але сам майстер робив своє діло з терпеливістю, бо був поміркований на вдачу й робив своє діло неначе з охотою й неначе заіграшки, неначе розважав себе з нудьги до початку урока, поки вчитель прийде в клас. Заіграшки й з охотою він робив нам млинки з дощок, котрі ми ставили в час дощу на течіях калюж, загативши воду гребелькою, робив нам замашні гилки, ще й гарно й штучно вирізував на держалнах якісь взорці для прикраси.

Але в його найбільший потяг був до якої-небудь хазяйської роботи, що буває в хлопців селян. Він з охотою брав заступ і копав в леваді Гурця, свого хазяїна, грядки, садив картоплю, хапав часом косу і скошував попід тином зелені бур’яни. Як хазяїн привозив віз деревні на дрова, він зараз брав сокиру й рубав на дрова колодки. Як часом траплялась сукувата колодка, він було наважиться доконче порубати її всю, розколював цупкі смолкі сучки на дрібні тріски й скалки, неначе задля того, щоб доказати Гурцеві свою наважливість в цій роботі. В цій наважливості, в цьому потязі до праці виявлялась його вдача простого селянина, як нащадка його давнього селянського роду. Інші школярі хапали сокиру й цюкали дерева тоненькі, дрібний хмиз більше для розваги. Поцюкають трошки та й кидають сокиру. Не так цюкав наважливий нащадок робітницьких предків селян, а може й козаків. Недурно ж він продражнив декоторих товаришів паничами, панками.

Ще як нас поприймали в інфіму, через два тижні смотритель перевів в наш клас з заправляльницького класу одного заправляльника Максима Коломацького, чи Масю Коломацького, як він звав сам себе. Цей Мася був так добре заправлений, що вчитель просив перевести його в інфіму. Цей хлопчик був якийсь чудний. Він був невеличкий на зріст, хоч йому вже було 10 год. Плечі в його були широкі, а голова дуже велика й стовбовата, зверху ширша, внизу ужча, неначе на шиї хтось поставив великий та високий вазон, вгорі дуже широкий. Як він часом було біжить, то голова коливається за кожним ступенем на обидва боки наперемінку. Ноги в його були короткі й малесенькі, як у дитини. Уся його постать була схожа на клинок, широкий зверху й дуже вузький, сливе загострений внизу. Він був слабкий, не дерзкий на ногах, так що, йдучи стежкою не рівною од бакаїв або по бакаюватій дорозі, він часто спотикався й падав.

Як почалася влітку спека, після третього пообіденого уроку інспектор водив усе училище купатись до Росі, котра була близенько од училища, протікаючи попід самим шпилем, де зверху па шпилі був дощаний баркан кругом монастиря. Усі школярі купались по класах окроми один од одного, ділячись на опрічні купи нарізно. Більші ученики, цебто синтактики, купались під високою скелею, де було глибоко, і плигали з плисковатого подовжастого каменя на березі просто в воду. Інфімісти купались на плисковатому піскуватому березі, а за ними на мілкому місці дрібні заправляльники.

Інспектор ввесь час ходив вгорі попід барканом і наглядав над тим гуртом, щоб хлопці не дуже дуріли та пустували в воді, плаваючи далеченько од берега до виникаючого подекуди з води каміння. Ми, усі малі, звичайно, вчились плавати. Вчився плавать і Мася. Але як тільки він лягав поверх води й починав розводить руки й брьохать ніжками, то важка голова зараз пірнала на дно, а ніжки стирчали з води, неначе в жаби, як вона з ляку шубовсне в воду. Ми хапали Масю за ноги й витягали його з води. Очевидячки, в його середина ваги в постаті припадала високо вгорі, певно, під пахвами, і він у воді перекидався зараз униз головою і стирчав догори ногами.

Мася був дуже здатний до вчення і дуже швидко виучував урок, швидше од усіх на квартирі, так що всі дивувались. Наша монастирська перша квартира була за барканом монастиря, на кінці гори над самим шумом на Росі, як у нас скрізь по Росі звуть спадисті водоспади по невеликих розкиданих каменюках од берега до берега. По крутій горі скрізь росли старі гіллясті та густі дикі груші поміж кущами глоду. Декотрі менші вченики любили вчитись в самотині, далеко од шуму й клекоту в кімнатах. Вони з книжками в руках вилазили на груші і сідали на гілках, де можна було притулиться на товстих гілках, і голосно вчили свої уроки, неначе на грушах щебетали або цвірінькали якісь невідомі птахи. Внизу попід шпилем, сливе понад Россю, вилася стежка в місто, куди звичайно ходили люди з близького села Хохітви, котре було за дві верстві за горою нижче по Росі. Молодиці часто спинялись на стежці й слухали, не знаючи, звідкіль і од кого йде те щебетання.

А Мася, вивчивши вже свої завдання, тільки походжав по покатій горі та грався м’ячиком з нудьги.

– Невже ти, Масю, повиучував усі уроки? – гукав з груші котрий-небудь хлопець. – Як ти так швидко вчиш уроки?

– Ого-го! Я знаю напам’ять усю псалтир, – гукав до них Мася.

– Не бреши-бо! Невже ж таки усю псалтирку знаєш?

– Усю! Од дошки до дошки знаю, – обзивався Мася.

Другого дня в класі йому дали в руки псалтир і показали пальцем на один псалом. Мася прочитав усей псалом без помилки. Я перегорнув кільки листків і тикнув пальцем на псалом. Мася переказав і той псалом до кінця. Перегортаю далі, аж на кінці, і показую йому початок псалма, – Мася прочитав напам’ять за одним духом. Ми тільки очі повитріщали з дива.

– Як ти її вивчив напам’ять усю до решти? – спитали в його школярі.

– Мене батько посилав читати псалтир по мертвих по хатах на селі, бо він дяк, і часом йому було ніколи в жнива читати над мерцями псалтир. Отак я й вивчив усі псалми, – казав Мася.

Таку напродиво велику пам’ять мають індуси, буддисти, як писав один вчений, бо є індуси, котрі знають напам’ять цілі санскритські святі книги; і якби якимсь випадком були знищені усі буддистські книги, то їх було б можна вдруге записати по пам’яті декотрих індусів.

Чи не мав пак відомий священик Ездра такої ж великої пам’яті? Бо в «Біблії» записаний давній переказ, що як десь були загублені і втрачені святі біблійні книги, то Ездра сам їх писав ще й разом з тим диктував двом чи трьом писарям, щоб вони записували з його слів…

Але незважаючи на таку свою силенну пам’ять, Мася часто просив переказати йому, розтовмачить по-українському, що то воно значиться, що написано в шкільних книжках і що він його не втямив гаразд. Він, як син дяка в малому селі, зовсім не розумів російської мови, ще гірше, ніж Яким Нетупський. Він одповідав уроки до словечка, мов лепетлива сорока, ледве тямлячи, що він лепече, ледве постерегаючи, які думки та мислі замикаються в рядках мало зрозуміливих слів не рідної своєї мови.

В ті давні часи починали вчити дітей по «Грамматиках» (букварях) на церковнослов’янській мові, де було багацько слів, котрі друкувались звичайно під усяковими різними титлами, добротитлами, ірцититлами, онтитлами й іншими вкороченнями слів (теперечки ця поведенція ще й досі зосталась в деяких українських книжках в словах з апострофами, якот: в сім’ї, б’є (бье), з’їзд, її (йіі) і т. д.). Од цієї граматики з старовинною її мовою переходили до научаних шкільних книжок, писаних російською, так само незрозумілою для українських дітей, неначе старовинною. Це все страшенно трудило дитячий розум, заважало їм швидко вчитись і жваво розвиваться, робило шкільну науку якоюсь надто мертвою, дуже нудною, не зачіпало в дітей нічого живого в думках, нічого бадьористого. Усе це нагадувало науку стародавніх середніх віків у Європі, коли треба було передніше вивчити латинську мертву мову, щоб опанувать усю багату класичну латинську літературу та щоб стати розвитішим і розумнішим, культурним, дійсно просвіченим чоловіком.

З цієї причини і українська школа, загалом, і наше Богуславське училище з його усіма підручними книжками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов’янській, і для нас – і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика.

Вивчивши свої уроки, усі школярі кидались на грання в усякі забавки: грали в мети, гилки, свинки, в «рай та пекло», в куці-баби, в кота й мишки і т. д. Скрізь по дворах квартир літали опуки, хурчали цурки в повітрі, хурчали скраклі, були викопані ямки для мети, свинки – масло, більша яма посередині кружала, і дучки – маленькі ямки навкруги, де втикали грачі свої палиці, щоб не пустить в те масло опуки, котру гнав києм один поза кругом. Ученики весною, як линяють воли, скубли шерсть на коровах, котрі паслись понад Россю по крутих горах за барканом, збивали собі м’ячі, а декотрим старшим сусіди шевці навіть обшивали опуки тонкою шкурою. Рідко хто з учеників не мав своєї опуки. Старші ученики хвалились, хто б’є найвище опуку (звідсіль вийшла приказка: це такий митець, що б’є і котючу і летючу, цебто майстер на все).

Мася теж наскуб собі чимало шерсті з корів і збив собі доладну опуку. Але грати в мети або гилки йому було трохи трудно. Він, часом, натрапивши на мету – ямку або на дучку, часто падав, силкувався встать на ноги, але це силкування було трудне задля його: він ставав на коліна рачки й рачкував, поки хтось прискакував і підводив його. Усі ученики жартували з ним, але жаліли його, не сміялись з його, почуваючи в душі, що в його є якесь каліцтво зроду. Він постерегав те почування симпатії до себе і ласкаво осміхався до їх, ніби з подякою за спочування до його. Але самий осміх його був якийсь невеселий: в його карих гарних очах був примітний якийсь сутінок смутку, очі були журливі, хоч і ясні, добрі й блискучі. Він неначе передчував, що його вік не буде довгий та щасливий…

Ввечері, як було лягаємо спати, він роздягнеться, сяде на ліжку, підобгає ноги та сидить, похиливши ніби з журбою високу голову з високим лобом та високими тонкими бровами, і все ніби щось думає та гадає, та про щось міркує. І він сидів би, мабуть, довго, але в другій кімнаті було [хтось] дмухне й погасить лойову свічку, і Мася раптом шугне під укривало і закутається в його з головою.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 18 – 27.