3

Іван Нечуй-Левицький

Одначе така біда не трапилась Масі. Наш вчитель К…ий зайняв парафію свого батька, оженився й поїхав до Києва висвячуватись на священика. Так ніколи нікого не бив лозою в класі, хоч був палкий на вдачу й скуб школярів за чуб та за вуха. На його місце перейшов в нашу інфіму з свого заправляльного класу вчитель Черняк, високий, чорнявий та з рум’янцем на щоках. Цей Черняк був тихий на вдачу та поміркований – ніколи не сердився на школярів, не верещав, мов навіжений, як передніший вчитель. Він не вибив різками ні одного з нас, навіть не сердився, ніколи не скуб за чуб. В йому була примітна навіть якась тонка делікатність та звичайність заможного пана. Він сам на уроках співів по «Обіходові» співав гарним тенором і поохочував нас співать. Ми з охотою цілим класом співали, аж кричали усі, мов навісні дівчата на вулиці ввечері.

Повчившись ще рік у Черняка, ми усі перейшли в середню інфіму. Перевели в цей клас Якима Нетупського. Але згодом його батько взяв його з училища з тієї причини, що він став вже дорослим, а латинська та грецька мова не потрібна задля його як будущого заступника чи настоятеля на місце дяка в Таращі, як гадав старий батько. Його гадка справдилась, бо старий батько довго слабував, і син зайняв його місце ще за його живоття. Ми всі шкодували, що не буде вже кому в класі чинити нам пера, як чинив їх дядько Нетупа.

В середньому класі було два вчителі: Креховський та Лихнякевич. Креховський був вчителем грецької мови й катехизису й св. історії, а Лихнякевич – латинської мови й інших наук. На моє щастя, в училищі трапились гуманні й добрі вчителі. І ці два вчителі за ввесь курс класу (два роки) не вибили різками ні одного школяра! Обидва були зовсім культурні люди, гуманні вчителі, з охотою і вважливістю вчили кожного з нас, були ласкаві до нас, а особніше Креховський.

Він був невисокий на зріст, чорнявий, з чорними вусиками, з карими чималими блискучими очима, такими добрими очима, з таким ласкавим поглядом, якого мені потім на віку не доводилось бачить. Але на виду він був блідуватий. Зародок якоїсь хвороби, певно, вже тоді був у нього… Лихнякевич був схожий на випещеного веселого пана, високий, гарний, з веселими чорними очима, з високими тонкими бровами, котрі при осміху неначе сунулись ще вище, як тільки од сміху блищали його білі рівні зуби. Він любив заводить в місті знайомства по сім’ях урядовців та офіцерів, і до його залицялись не тільки панни, але й панії і запрошували часто до себе в гості. Креховський любив самотність і все сидів за книжками, а ввечері влітку любив ходити понад Россю стежкою, а найбільше на широкі луки понад Россю, де попід лозами та вербами вилася стежка до самого села Хохітви.

Йдучи проз наше житло на углі баркана, він часом мене й Дашкевича брав з собою і, певно, з нудьги балакав з нами, розпитував, з яких ми сіл, і, як вчитель географії, оповідав нам [про] зорі, про місяць, що зорі – це такі ж самі сонця, як і наше сонце, тільки вони так далеко од нашого сонця, що здаються для наших очей тільки блискучими свічками, що мигтять високо в небі, але кругом їх певно й без вагання можна гадати, обертають такі ж землі, як і наша земля. Ми обидва мало йняли віри цьому, бо не розуміли здогадів астрономії, до котрої ми ще розумом не доросли. Але як він показав нам вечірню зірку, велику, як м ячик, що стояла на небі над Россю, і сказав, що вона така ж достоту, як і наша земля, сусіда нашої землі, ближічаї до сонця, ми пойняли йому віри, бо ця аврора була велика, як блискучий кулак.

Виясняючи на уроках уроки з ширшого катехизиса, Креховський навіщось одступав убік од катехизиса й навіщось розказав нам, в чому одрізняється од нашої православної віри віра католицька, в чому одличка й різнація їх. Він казав про найголовніші одлички католицтва в тому, що в католицтві за главу церкви христової вважається не Христос, як у нас, а папа римський, а по католицькому катехизисові дух святий виходить не од одного бога отця, а нібито од отця й сина, і що в католиків причащаються не вином та проскурою, а облатками, цебто прісними коржиками з борошна, спеченими на вині.

Кілька уроків Креховський дуже широко розказував про ці одлички, ще й звелів написати на урок це усе по пунктах. Ми й понаписували це усе, як він звелів, і подали йому. Він перечитав наші [записи] дуже вважливо, подописував, що було невповні й дуже коротенько виложено, роздав, щоб ми вивчили свої писані одповіді на дальший урок, що ми й зробили. З цієї причини ліг в моїй пам’яті цей урок, як щось надзвичайне, причину котрого я втямив потім згодом, як пішов по вищих класах. Одначе доросліші й розумніші синтактики дометикувались за ту причину.

Маєтність сливе на цілий здоровецький повіт в Канівщині, Васильківщині і т. д. першого графа Ксаверія Браніцького, подарована йому на Україні останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським, вже тоді була поділена між трьома братами. Меншому Браніцькому дістався так званий «Богуславський ключ», найстаршому – «Білоцерківський ключ», найбільший, з багатьма селами, а найменшому – Ставищанський в Таращанському повіті за Россю.

Менший Браніцький обрав собі за осередок, ніби за столицю, місто Богуслав, поставив в Богуславі гарний мурований костьол на найвищому місці міста поруч з двома дерев’яними церковцями стародавніми, маленькими, [неначе] сільськими. Він мав на думці збудувати собі палац за монастирем, недалечко од Хохітви, на горі недалечко од Росі, звелів насадить великий овощний садок алеями та рядками, насадив поблизу широкий парк до самого скелистого берега Росі, де шуміла вода на порогах, і поставив садовника коло квітника коло самого берега, де була купальня в глибшому березі. Далі на низькому березі він згодом збудував велику сахарню в Хохітві, де за горою поставив палац на Поташні для свого «рондзи», цебто задля головного управителя «ключа», і забудування для його канцелярії.

Коло парку на горі, коло самої царини сельця Хохітви збудували прездорове забудування на три етажі, муроване, довге, неначе казарма задля солдатів, нібито призначене задля зсипання й складу пашні, й склад борошна нібито на продаж в околиці. Такі ж самі здоровецькі та довгелецькі нібито «магазеї» були збудовані в м. Рокитні і трохи нижчі в Миронівці, на середині дороги до Білої Церкви, в самій Білій Церкві, ще й в Києві на Подолі, коло самої пристані Дніпра.

Довго, довго стояли ці «магазеї», здоровецькі, мов Колізей у Римі, без рам у вікнах, без дверей. Ніякої пашні в них не зсипали, ніякого сіна не складали. Вони через здорові вікна світились наскрізь. І всі в околиці казали що це понаставлені казарми для жовнірів колишньої знов одбудованої Польщі. Богуславський Браніцький навіть ніколи й не жив у Богуславі, а всім правував його «рондза» на Поташні. Я чув, що їх озія стоїть і досі. В селі Хохітві збудували здоровецьку сахарню й забудування для сахароварів, і в Рокитні з такої озії звеліли забрати цеглу на збудування церкви, а в Білій Церкві з такої ж озії скинули два поверхи й зробили стайні для коней кавалерії, а з цегли поставили рядок жител для офіцерів, ще й збудували довгелецькі на один етаж казарми для москалів.

В народі в околиці пішла поголоска про ці озії-магазеї. що пани ховають в них свої незліченні скарби, що внизу на першому етажі скрізь на стелях почеплені торби з червінцями та карбованцями, бо на вікнах були товстющі залізні гратки, що вночі там спали самі пани на ліжках і стерегли ті скарби.

В той час в цих маєтностях графів усі місця на сахарнях, на усіх інших фабриках і навіть питлях були обсаджені поляками, і українців приймали туди на службу, як бракувало своїх поляків. Поляків запрошували на службу з Польщі. Питлі й млини оддавали доконче багатим євреям.

Сливе усі станові пристави були так само поляки, котрі брали хабарі незгірше. Канцелярії головних управителів маєтності були повні поляків, а цих одділів канцелярії було, мабуть, більше, ніж в деяких невеличких німецьких герцогствах. В Богуславі й по містечках, у Білій Церкві усі євреї вміли розмовляти з панами польською панською мовою, щоб запобігти в панів ласки й вигід задля себе, скуповуючи пашню, борошно та сахар. На Волині і Подольськіи губерніях навіть священики розмовляли польською мовою з дідичами, а в Київщині в їх довго не виводився цей язик у Липовецькому та в межуючих з Волинню повітах.

Але дрібна «сірячкова» шляхта вже тоді почала вертатись до давньої своєї православної віри й почала ходити по містечках до церков. Ще давно більші польські дідичі пооднімали од них клапті поля, загарбавши їх і прилучивши до своїх полів, зоставивши їм на прожиток тільки оселі та городи, що вже вчинив великий дідич, перший Браніцький, польний гетьман Ксаверій, попаливши в каміні документи на їх поля в околиці і зоставивши їм як власність, і то чиншову, садиби та городи. Так втратив поля і батько Сошенка, художника й друга Тараса Шевченка, як він був вчителем чистописання й мальовництва в першій київській гімназії.

Перед польським повстанням 1862 року наш стеблівський дідич просто-таки не втерпів і сказав моєму батькові, що по Дніпро повинна бути знов Польща, а отих гайдамак ми викинемо за Дніпро, нехай вони там заводять свою козаччину… Мій панотець раз якось зайшов в магазин суконної фабрики, де сидів за прикажчика якийсь старий ксьондз, втративший парафію. Коло його на столі лежала здоровецька купа польських букварів. Панотець зацікавивсь і розгорнув одну книжечку.

– Навіщо це ви накупили так багацько польських букварів? – спитав він у ксьондза.

– Та для тутешнього ж хлопа, для народу, – одповів він.

– Адже ж наші хлопці, наші школярі не втямлять і не розберуть їх, – сказав батько.

– Чому не втямлять? Ми їм розтовмачимо мову й навчимо їх. Це мені недавно їх прислали для стеблівської школи.

– Але в нас і школи нема для мужичих хлопців!

– То ми позаводимо й школи незабаром, – одповів старий ксьондз, – бо тут повинна буть незабаром Польща.

Мій панотець, не гаючи часу, зараз влітку завів першу в Стеблеві школу для селянських дітей в пасіці в катразі. Набрав він хлопців в сім’ях шляхтичів та крестян. Вони почали вчитись вкупі зо мною в катразі щодня. Але дідич Зіновій Головінський покликав мого панотця і сказав йому: «Покиньте ви оту школу. Як ви їх понаучуєте, як вони постають письменними, то й ви, ксьондже, будете самі ходити в поле на роботу, й я муситиму ходить в поле орать та сіяти пашню».

Дідич зараз позабирав дітей панщанних батьків й послав в суконну фабрику, звелівши посадити їх до легшої роботи. В школі зостались тільки діти дрібних шляхтичів, що були усякими майстрами на фабриках.

Креховський, певно, бачив у своєму містечку те, за що дізнався й мій панотець. З тієї причини він і вияснював нам дуже докладно різнацію між католиками й православними, щоб покласти в наших головах принаймні зародок, паросток для дальшого розвитку нашої свідомості в справах націоналізації й для напутіння на будущі часи нашого живоття, щоб ми не чевріли і тільки животіли на світі несвідомо, а набирались досвіду й свідомості серед людей усякої масті в рідній околиці нашого краю, де якийсь польський дідич мав нібито якесь право вмикуваться в шкільні наші справи, а його прикажчик ксьондз готував вже польські букварі для дітей українських селян.

Як Катерина II одібрала в 1795 році од Польщі наш край і прилучила до Російського царства, як цар Миколай І в тридцятих роках скасував в краї унію, справа, що стосувалась до віри, пішла правдивою давнішою стежкою. Дрібна наша шляхта знов верталась потроху до своєї давнішої віри, котрої держалася уся суцільна маса народу. В нашому Стеблеві почало ходити до церкви п’ятнадцять сім’їв сірячкових шляхтичів, здебільшого різних майстрів на фабриках. Коло Фастова в Білоцерківщині почалося таке ж саме рушіння. В Білій Церкві було те ж саме.

Вертались до віри свого народу й дідичі й нащадки усяких дідичів, якот, прикладом, Борис Познанський в Білій Церкві, дідич Рильський, проф. В. Б. Антонович і т. д. Наше духовенство, вважаючи на захист нашої віри од правленства, захист механічний з силуванням та усякронами, дрімало й куняло, забезпечене од нападів супротивників, котрих не вгамувала історія Хмельниччини і нічому їх не навчила. Наші дрібні шляхтичі незабаром знов почали переходити до католицтва…

Але в останні часи в добутку усього вийшов несподіваний результат, що стосується до віри в нашім краї. Де стикаються будь-які супротилежні течії думок та гадок, там вийде щось надзвичайне й несподіване задля обох супротивників: в нас вийшла в цім краї штунда, вона з явилася й ширшає й досі дійсно в цих краях стички вір: в Богуславі й околишніх селах та в Білоцерківському краї.

Супротивники зачепили й порушили самий грунт, саму сущість справи віри, – і врешті виникла несподівана направа в душах та пересвідченнях народу, направа (настроение) критична, раціоналістичний потяг до критики обох вір, і штунда виникла не тільки в українських масах, але з’явилась і поміж католиками поляками в Білоцерківщині. Білоцерківські священики не так давно з’їхались на з’їзд в Білій Церкві, почуваючи небезпечність в справах віри, запросили на з’їзд і трьох ксьондзів і місцевого єврейського равина, бо й між місцевими євреями, а найбільше вченими, по школах, з’явився раціоналізм, вдививший самого равина, котрий жалівся на байдужність євреїв до синагоги, що по суботах вона буває сливе порожня, бо єврейські «барині» і паничі в час одправи в синагозі сидять на балконах й одпочивають од тижневої праці, замість того, щоб йти на молитву до синагоги.

В Богуслав в той час з Києва часто приїжджав відомий місіонер Скворцов для напутіння штундів й на пораду з місцевими священниками, але його силкування були сливе надаремні: релігійний грунт в масі порушився й захитався так, що й до цього часу він хилитається і по околицях Богуслава рушіння це не спинилося й досі…

Примітки

Як Катерина II одібрала в 1795 році од Польщі наш край… – Помилка в автографі. Треба: «в 1793 році».

Познанський Борис Станіславович (1841 – 1906) – український етнограф, автор праці «Одяг українців» (М., 1905).

Рильський Тадей Розеславович (1841 – 1902) – український культурний діяч, батько Максима Рильського. Належав до Київської громади. 1860 р. відмовився від своїх дворянських привілеїв. Автор праць «До вивчення українського народного світогляду», К., 1903, «Про херсонські заробітки», К., 1904.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – український історик, археолог і етнограф.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 38 – 44.