4

Іван Нечуй-Левицький

З нашим інспектором Страховим трапилось щось чудне. Часом старші вченики, смерком вертаючись з міщанських квартир од товаришів по стежці понад Россю, бачили, що [він] йшов з палицею в руках і спинявся коло старих верб, котрі росли понад стежкою коло Росі. Він спинявся сливе коло кожної товстої верби й довго лупив по вербі палицею так здорово, що аж кора лупилась і сипалась на стежку. Попобивши всмак донесхочу одну вербу, він згодом натикався на другу вербу і знов лупив її з усієї сили. Це здивувало нас усіх. Старші вченики гадали так, що йому верби здавались учениками, і він карав їх сучкуватою палицею, заганяючи додому. Але річ була простіша і втямнітливіша. Та стежка вела до греблі й до Беркового шинку, куди смерком часом простували й старі ченці з монастиря…

Через рік своєї служби Страхов десь зник, кудись виїхав, а куди він перейшов, ми так і не допитались. Замість його в нас за інспектора став міський священик і благочинний Мирон Акимович, людина тиха, помирлива, з доброю вдачею, красунь такий, якого трудно було й побачить. Він викладав грецьку мову дуже добре й зрозуміливо задля нас. Він нікого не вибив різками ні одного разу, навіть не сердився й не кричав на нас. Це було велике щастя задля нас усіх. Його делікатність нагадувала шляхетність давнішого Ігнатія Мацькевича. Було вже знать, що давня жорстокість в школі минулась, й запанувала гуманність давньої, дуже давньої культури історичної на Україні, що йшла, може, ще од князівської доби на Україні та од цивілізації візантійсько-царгородських греків, а не од Батиєвої дикої татарви.

Несподівано в половині мая смотритель оповістив в училищі, що в четвер, саме серед тижня, нас поведуть на рекреації в монастирський ліс на монастирському хуторі за три верстві за горою. Певно, вчителі просили смотрителя поновить цей давній звичай маївки, занедбаний і знехтуваний суворим аскетом ченцем.

Старші вченики, котрі ще пам’ятали останні рекреації в лісі, заворушились, на радощах голосно співали різних веселих пісень, дригали ногами, махали з нестямки руками, неначе знавісніли.

Регент хору, Билінський, ігуменів небіж, послушник в монастирі, розпочав співки хору, щоб повиучувати напам’ять старовинні канти й пісні, щоб співати їх для розваги вчителів та й школярів. Билінський по обіді сливе щодня скликав півчих в училище (я співав у хорі дискантом), і ми вчили під грання скрипки Билінського старовинні канти: «Проснется день, его краса, увижу божий свег. Увижу море, небеса, а родины уж нет» (вольний переклад початку поеми Байрона «Чайльд Гарольд»), «Мы тебя любим сердечно» і т. д.

В четвер година була ясна й тепла, неначе влітку. Після раннього обіду нас вчителі поставили в ряди й повели навпростець через межі полів, проз величезну озію Браніцького, коло самої царини в Хохітві та через спадисту довгу гору до монастирського лісу. Ми забрали м’ячі, навіть цурки й гилки, щоб розважать себе в лісі, як нам дозволять. Поки ми дійшли до [лісу], смотритель і монастирський економ чернець диякон Меркурій були вже там.

Смотритель в сизому кафтані та чернечій літній шапочці був зовсім не страшний, мов простий якийсь панотець. Він усьому давав лад. Під густими липами в тіні стояли коні, а на широкому возі білів довгий стіл та червоні стільці. Меркурій з погоничем поставили під липами стіл та стільці, поскладали на столі якісь пакунки й поставили блискучий самовар, потім вийняли два заступи, закопали в землю два стовпчики й прибили цвяшками довгу дошку.

Поки вони порались під липами, усі школярі навкруги тієї прогалини визирали на те вештання з густих кущів, дивлячись та кмітячи за тим рушінням попід липами, мов за якоюсь сценою в театрі.

Надворі була спека. Сонце шкварило, як улітку. Нам остогидло дивиться на те вештання. Декотрі розпочали на близькій, просторій галявині грати в м’яча, в гилки, обравши дві матки і їх дітей і розділившись на дві ворожі партії: одну в городі, а другу в полі. Простір на галявині був широкий. Щоб бігати, було багацько місця.

Незабаром прийшли вчителі, прийшов і наш регент, а згодом прибули й сусіди батюшки з близьких сел, запрошені смотрителем на ті рекреації. Малі школярі позбігались і зорили по прогалині потаєнці й крадькома з-за кущів.

– Гей, ви! Зайчики! – гукнув на них веселий Меркурій, – глядіть лиш, не потолочіть та не поїжте нашої капусти та моркви на нашому огороді коло течії! – гукав він нас в кущі наздогад.

Ми нишком розбіглись на всі боки й реготались в кущах, що він дражнить нас зайцями.

Поки закипав самовар, декотрі вчителі прийшли до нас на галявину й загадали нам грати в кота та мишки, поставивши нас в широкі кружки й одібравши по двоє – котів та мишок. Потім поставили нас в рядок парами й звеліли грати в «Довгої лози», щоб передня пара розбігалась врозтіч і перескакувала через рядок нагнутих школярів, плигаючи через їх спини й нагинаючись на кінці рядка. Ця «Довга лоза» тяглася далеко через простір на галявині до самої густої стіни лісу.

Меркурій прийшов подивиться на ту «Довгу лозу» і з жартами напутював нас збоку:

– Та задирайте вгору ноги вище! Плигайте, як плигають кози в город через тин та прямо на грядки капусти та огірків.

– То покажіть нам, як плигають! – гукнули деякі ученики.

– Моє плигання вже минуло, бо якби плигнув, то заплутався б у полах та й бебехнув би на землю, – одгукнувся Меркурій з-під гілля липи, неначе перегукувався в лісі з нами.

Вже сонце стояло на вечірньому прузі й спускалося над лісом униз. На галявині з’явився регент Билінський й скликав півчих й повів до стола. На столі стояв самовар і спорожнений кошик з пирогами, начиненими рижом та просільним судаком. Пироги спожили сливе усі, і їх валялось на дні кошика кілька штук того сухого, не дуже ласого поживку. Вчителі, ігумен та три батюшки сиділи щільно за столом і вели веселу розмову. Хор поставили збоку в кущах ліщини саме проти стола. Передніше од усього ми заспівали старовинну пісню Григорія Савича Сковороди, відому в ті часи по всій Україні: «Бідну птичку уловили і в кліточку посадили навсегда. А вже ж мені не літати, тьох, тьох, тьох! А вже ж мені тут бути, ох, ох, ох!» Потім співали старовинні канти: «Суетен будешь ты, человек», інші, а нарешті заспівали кант во славу нашого начальника:

Мы тебя любим сердечно.

Будь нам начальником вечно.

Наши зажжены сердца.

Мы тебя любим, отца.

Рады с тобой веселиться,

Рады с тобой водки напиться.

[Замість слова водки регент звелів нам вставляти в спів слово вина. – І. Н.-Л.]Этот налитый стакан

Выпей, начальник, сам, сам, сам.

Рады с тобой в непогоду!

Рады с тобой в огонь и воду.

Этот прекрасный наш край

Кажется нам рай, рай, рай!

Ніякого стакана з вином ми не бачили на столі, на що натякав цей облесливий для начальника кант. Стояли тільки стакани з чаєм навкруги самовара, з котрих вчителі сьорбали ложечками гарячий чай й закусювали смачними пісними пиріжками. Хохітвянський батюшка, вже літній і бездітний, нахилився позад себе, дістав крамну червону хусточку з чимсь, розв’язав її й вийняв з того червоного пакунка печеного каплуна, завинутого в листок паперу, та чималу паляницю, дістав з кишені ножика, покраяв це усе на шматки й запросив вчителів до полудня, котрий він «одняв од зайця» в лісі, йдучи з Хохітви через ліс, як звичайно приказують батьки до дітей, вертаючись додому з ярмарку.

Нас усіх зібрали докупи, поставили в ряди й повели додому вже при заході сонця. Старші вченики несли в руках товстенькі сучкуваті палиці, вирізані з гілля диких груш з держалнами, штучно й гарно повирізуваними ножиком мережками, певно задля того, щоб було чим оборонятись од лютих собак в подвір’ях міщанських квартир.

Ми усі були голодні, мов вовки, бо піснюкали в лісі довго, й кинулись на полудень з жадобою вовків, вже як сонечко стояло на заході. Поки гуляли, поти й голоду не почували, бо були ладні бавиться в лісі та грати в «Гуси та Вовки» хоч би й до пізньої ночі, як дівчата на вулиці під вербами співають та роять голосно пісні до пізньої ночі й сливе до світу.

Перед зеленими святками починалась літня спека. Після полудня нас мордувала така смага, а річана вода в діжці в сінях з Росі була тепла, неначе ми пили літепло. Ми, менші школярі, сливе перед вечором брали кухоль і бігли до криниці Кам’янки в Лужок, щоб напитись всмак холодної криничаної погожої води. Кам’янка була од нас недалечко, зараз за училищем, внизу під монастирською спадистою горою, звідкіль треба було [йти] через насипану ніби гребельку між двома ровами по обидва боки, бо гребелька була насипана через долину на мочарах до самої криниці. Криниця була під високою, рівною, мов стіна, скелею, котра висунулась з крутої «ламаної» гори, як звуть круті покручені гори понад Россю. З-під цієї скелі внизу була щілина, ніби печерка, а звідтіль дзюрчала товста цівка чудової холодної погожої води й спадала вниз в глибоченьку западину, ніби в яму з кам’яним дном вже в нижчому гранітному шарі, на котрому й стояла вища скеля.

Певно, що в дуже давній час хтось поклав з трьох боків і примостив три довгі кам’яні плити – надгробники, взявши їх з могил ченців, бо на цих плитах було ще знать сліди написів, виклюваних колись гострим молотком – клювачем. Плити були обсипані землею і обкладені дерном, а вода з Кам’янки стікала в визубень внизу з-під поперечної плити й стікала вниз в мочар Лужка. Під скелею був поставлений рядок каменюк для сидіння на одпочинок.

Ми тут пили воду й розташовувались для довгого гуляння по Лужку. Сюди збігались в цей час й інші школярі з квартир, що були на горі за возвозом в крутій горі, й з інших ближчих жител на низині понад Россю.

Широка долина Лужка загиналась півкругом попід спадистою монастирською горою, й по другий бік її стирчали так само півкругом Ламані круті гори, вкриті лісом, де росли граби, липи та дикі груші. Певно, в дуже старовинні часи через цю мокру долину текла Свавілка (рукав) з Росі, бо така Свавілка в Богуславі є і в наш час, а в нашому Стеблеві така Самовілка тече з Росі кругом високого острова Замка, де за гетьмана Тетері, котрому польський король Владислав четвертий подарував як маєтність Стеблів [незакінчен.]. Але цей Лужок коло монастиря замулило мулом і по мочарах по куп’ї поросли вільшини та росла густими купами чорна смородина, а подекуди лисніли плеса води, обсипані зеленою ряскою, чи [багаті] безоднями, од котрих ми бережно одмикували, щоб не застрягнути в їх та щоб нас часом не поглинула навіки страшна безодня, як ми нишпорили в кущах смородини.

Дрібних пташок була тут незліченна сила! Вони тут вили скрізь по кущах свої гнізда і надвечір в пишні та ясні дні так щебетали, аж Лужок гудив], ніби лящав од співу усякових пташок. Співали соловейки, щебетали щиглі, чижики, синички, снігурі, одуди викрикували своє туптуптуп, ніби тенори; чубаті сусідкипосмітюхи викрикували своє «підпідьом!», десь далі, над ставочком внизу Лужка дерчали деркачі в кущах глоду. А ще далі обзивались зозулі, кували одна за другою. В величезних осиках з білим листом спідсподу витягала співуча омелга свої м’які рулади, неначе десь грала делікатна флейта, виспівувала. Деркачі в кущах дерчали безперестану, неначе решето з брязкотьолами (бубон) брязкало на троїстих музиках на сільському весіллі. Ввесь Лужок ніби співав на радощах, мов справляв своє пташине весілля раз на рік в ці пишні ясні вечори над своїми гніздечками, котрих було повно в кущах та на деревах по крутих Ламаних горах.

Школярі, понапивавшись води, гуляли по стежці, що вилася по покатій горі через ввесь Лужок до ставочка. Раз ми застукали на стежці їжака. Він в одну мить вглядів нас, скрутився в клубок і ніби завмер, як ми перевертали ломакою. Він був такий шпичастий та колючий, що До його не можна було й доторкнуться пальцями. Цих їжаків було багацько. Попід грушами та кислицями вони, певно, живились своїм поживком, грушами та кислицями, Що оббивав вітер на гіллі, і вони сипались на стежку. Ми поминули того їжака, і він це, мабуть, бачив, бо став на ніжки й пошився в траву та й зник в кущах. А крик невгамований, галас пташиний, якийсь ніби навіжений, все тягся та аж лунав по високих Ламаних горах, неначе на прощальне привітання червоному сонцю, що скотилося на верби внизу над Россю, йдучи на свій одпочинок.

Менші школярі любили назнавать гнізда усяких пташок. Що стосується до пташиних гніздечок, то ці малі школярі були такі нишпорки, такі цікаві кміти, як закатовані вчені натуралісти, котрі любили сідати на засідки в кущах і кмітили за будьякою пташкою в гнізді, як вона вертається до гнізда, як годує і яким поживком годує своїх дітей. Менші школярі в своїй прилюбності виявляли свою прилюбність до природи, бо ця любов до пташок єсть один з проявків любові до природи в кращих крилатих її виявках, до усякого птаства.

Школярі знали, в яких кущах і в яких місцях пташки люблять вити свої гнізда. Гнізда довгохвостих плисок вони знаходили попід довгими каменюками, котрі лежали над Россю в лозах. Чижі, щегли та снігурі вили гнізда в Лужку в гущавині кущів. Де на кущах глоду теліпались зверху довгі сухі порожні шкурки плазуючих (пресмыкающихся) животин, маленьких гадюк та ужів, там в кущах хлопці шукали гнізда деркачів, бо деркачі, певно, живляться цими плазунами, вбивають їх дзьобом й виносять і чепляють їх на колючому глоді й видзьобують усей їх м’якенький осередок, а шкури кидають почепленими на гілках.

Раз один школяр знайшов в кущах над Россю в гнізді плиски здорове зозуленя, котре виросло в гнізді так, що позсовувало усіх голочереваньків додолу, а стара плиска годувала його одного. Школяр приніс нам те зозуленя, що вилупилось з яєчка зозулі, знісшої яєчко в чужому гнізді, щоб збутись клопоту годувать свою дитину. Зозуленя все настовбурчувало рябе пір’я, неначе бундючилось, роззявляло широкий дзьоб з червоним ротом та жовтими заїдами. Ми ловили в пекарні на столі жменею мухи й кидали йому в дзьоб, ліпили галки з хліба й засовували в його ненажерливу пельку, й воно ковтало й глитало та знов роззявляло дзьоб. Ми грались ним два дні та годували, а на третій воно несподівано пурхнуло в одчинене вікно і сховалось у гіллі береста. Менші школярі десь доп’яли навіть яєчка ящірки та гадюк і ужів, як вони казали: ці яєчка були м’якенькі, без шкаралющ, білуваті й кругленькі, мов білі м’які горошинки.

До одного ученика приїхав батько, сусід батька Масі Коломацького. Він передав нам сумну звістку, що Мася вмер. Як поїхав він додому на Великдень, то вже не вернувся в школу, бо заслаб на сухоти, захирів, схуд та й помер. Усі товариші Масі спочували слабому Масі в його хворобі й неначе зажурились. Не справдилась надія Масиного батька, що з його вийде значний видатний чоловік і стане йому в пригоді на старості літ.

Наближались зелені святки, цебто свято св. духа та св. тройці. Старші школярі заворушились, міркували, де одрізувати густі гілки лип, кленків та чорнокленків на клечання, щоб убрати в клечання передніше од усього свій синтаксис, а потім й інші менші класи, середній одділ та інфіму. В училищі велася старовинна повсденція прикрашувати класи гілками клечання та квітками, неначе святі церкви. Вранці в клечальну суботу синтактики та більші інфімісти повставали дуже рано, сливе вдосвіта, забрали свої чималі ножики та з пекарні куховарські ножі й дременули в Лужок, де вони поназнавали ще напередодні рясні листом дерева й понарізували їх цілі оберемки. Йдучи коло Кам’янки, вони повмочали гілля в холодну воду, щоб гілля не пов’яло дорешти ще й на третій день святок, як вже будуть уроки.

Клечання (стар[е] слово – квітчення) поставили коло парт по обидва боки класу по чотири гілки в синтаксисі, по троє в середньому одділі інфіми й по дві в нижчій інфімі й поприв’язували їх до ніжок парт. Менші школярі напелехали запашного чебчика коло каменів повні приполи іі нарвали татарського зілля та осоки на мокрачах, а малі школярі нарвали оберемки квіток: білих лісових ромашок, синіх дзвоників та липкої червоної смілки, повмочали в воду снопки й принесли в училище. Старші дбали за те, щоб усі прикраси й закраси були поставлені й розсипані на своєму місці. Столи понакривали дрібним чебчиком, татарське зілля розкидали скрізь по підлогах, навіть в коридорі меж класами. Квіти поставили в кухликах по столах по два кухлики на кожному столі. Почепляли менші гілки кругом образів.

Усі високі класи в цьому святочному убранні покращали, стали веселіші. Класи стали схожі на зелені алеї в Аужку, між котрими зеленіла трава. Двері в усіх класах були поодчинені.

Впоравшись і давши лад в прикрасах, школярі похапцем покатали в свої житла на снідання, несучи в руках дрібніші зелені гілки та приполи, повні чебчику, щоб позатикать його по кутках та за свої опрічні ліжка. Вони снідали хапком, щоб не спізнитись в клас, і дременули до училища.

За промовляння вранці уроків ніхто й думки й гадки не мав. Як входили вчителі в класи, замість звичайного читання одним учеником по черзі молитви усей клас співав «Царю небесний!» Ученики співали, ніби в зеленому гаю, заслонені густим гіллям. На столі лежав обсмиканий журнал, кругом оповитий вінком з білих головок ромашки. Ця поетична святкова обстава звеселяла вчителів. Усі наче повеселішали, побадьорнішали. Навіть понурий та звичайно поважний вчитель ігумен наче повеселішав, наче й його веселила ця святкова обстава: його звичайно різкий, трохи крикливий голос ставав м’якіший та добріший.

Вчителі в гой день викликали й питали завдані впереддень уроки тільки луччих, перших вчеників, бо, певно, добре дізнались, що поганші й слабкіші на тяму школярі не повторювали вранці уроків, пораючись та вештаючись в Лужку цілий ранок.

В цьому дбанні прибрати й очепурить свої класи виявилась велика любов до природи в школярів, велике почування краси в природі, в усіх її проявках і загалом природжений потяг естетичний до краси, до штучності (искусства) й художності: наші школярі, сливе усі, клеїли самі для себе дуже гарні пірники з паперу, щоб не носити в клас пер в книжках, а в пірниках, обклеювали ці пірники гарним кольоровим папером; старші робили собі з жовтого тонесенького дроту, змотаного, мов у товстий бублик, що купували в містечку в крамницях, намотували цей дріт, мов нитку, на товсту дротину й ножиком одрубували до камінчика кільця, зчіплювали їх докупи, й виходив гарний ланцюжок, котрий чепляли в петельку жилетки й носили на йому ключики од своїх скриньок, де вони складали свої сорочки та книжки, ховали яблука й різні овочі, привезені од батьків. Декотрі старші вченики, залюбленики пташок, самі робили гарні клітки й держали в їх співучих пташок, котрі вже були підлітками й часом випадали з гнізд додолу. Їх ловили руками й закидали в клітки. Декотрі доставали голубів туркотів з волохатими ніжками й держали їх на горищі в коморі.

Один грошовитий старий панотець Ковалевський з недалекого села дав обітницю поставити в монастирі муровану велику церкву замість старовинної дерев’яної. Стару церкву знесли. Розпочалась робота, ворушня. Над Россю збудували цегельню з горном, де випалювали цеглу. На березі Росі в сірих міцних каменюках довбали й свердлили дірки, щоб розривати порохом каміння на дрібні шматки й закладати фундаменти. Приїхав і син Ковалевського з молоденькою дочкою.

Ми всі й навіть вчителі збиралися на високій горі, щоб подивитись на це диво. Молода жвава панночка, гарна з лиця, схожа трошки на грузинку, чорнява, з матовим кольором лиця та з гарними блискучими очима все вертілась коло нас. Її там углядів вчитель Креховський і познайомився з нею і її батьком. Він почав вчащати до панночки з одвідинами. Він припав панночці до вподоби, і згодом вони повінчались. Але недовго жив Креховський: все слабував, кородився на груди, п’ять год часто їздив в Потік до відомого в свій час лікаря Потабенька, котрий лічив травами, і нарешті помер од чахотки. Усі його вченики жалкували за цим добрим гуманним вчителем.

Вже й нова мурована церква була збудована, вже її й посвятили, як на монастир спало велике нащастя, неначе вдарив страшний грім. Ігумен Феодор поставив на Росі млин на троє коліс саме проти нашої квартири на кінці Шума, де на камінні на неглибоких місцях була перекинута гребля з тарасу та каміння на супротилежний порожній берег. Ігумен не спитав за це дозволу в «ржондзи» графа Браніцького, котрий жив недалечко за горою, бо ігумен був гордовита людина й не запобігав ласки в польських панів.

«Ржондза» написав зараз за цей вчинок ігумена білоцерківському Браніцькому, унукові першого Браніцького Ксаверія. Граф звелів розпочати позов на ігумена. Монастир мав, окрім того, 300 десятин поля й лісу на своєму хуторі, де в давню давнину був збудований Богуславський монастир, потім перенесений на гору над Россю. Суд вимагав документів на той хутір, але документів не було, бо вони згоріли в час пожежі. Позов на суді вели в той час, само по собі, поляки й вони видали присуд одібрати од монастиря хутір і скинуть з берега кінець греблі млина, що була причеплена до маєтності графа за Россю.

Ігумен подав прохання до тодішнього митрополита. Але в той час з Браніцькими ще родалась царська фамілія, бо за Ксаверієм була замужем Олександра, дочка цариці Катерини II. Великі князі часто прибували до Білої Церкви в гості до неї. В парку її над Россю на великому кружалі й тепер ростуть великі дерева, посаджені великими князями, і коло кожного дерева стоїть мусіндзова таблиця з написом, що такийто великий князь посадив це дерево такогото року своїми руками.

Київський митрополит не насмілився виступати на оборону монастиря проти такого дужого супротивника, бо тоді і вся канцелярія губернатора була повна поляками урядовцями. І виходило, що українців били поляки… московськими ж руками… бо віжками цих рук правували на Україні – поляки.

А млин против нашої [школи] молов, колеса крутились на всі застави. Коло млина все стояли вози, навантажені усякою пашнею, й застоювали своєї черги. Мірошник вештався коло млина під вербами, даючи усьому лад.

Але в один день вранці ми вийшли з двору з книжками під пахвою й попрямували до училища. Ми вгляділи, що за Россю на кінці греблі вештаються чоловіки з сокирами й рубають хворост і тарас на греблі, скидають усе це в воду, і воно пливе за водою. Не втямивши цього чудного вчинку, ми мерщій й похапком побігли до школи. Вертаючись з класу, ми вгляділи, що гребля розкидана на сажнів два од берега, й шум вдарив в порожнє місце, а колеса спинились і стоять у воді.

Дивимось ми на луки, а на монастирському клапті огороду коло Росі люди косять зелену огородину: цибулю, часник, розсаду, бадилля картоплі, соняшники й пшінку. Це було щось схоже на давні заїзди чи наїзди старопольських панів на оселі сусідів, своїх ворогів, в їх небутності з дому, котрий вони руйнували й палили. На горі коло брами стоїть ігумен, дивлячись на ту польську закуцію, потім він важко зітхнув, заломив руки і пішов у монастир.

Вже нам наша хазяйка витовмачила, що суд присудив розрубати й скинуть половину греблі, скосити огородину, щоб повернуть огород на графську сіножать. Ми дізнались вже потім згодом, що й хутір забрав граф Браніцький і прилучив до своїх полів вкупі з монастирським лісом. Монастир од того часу зубожів. Млин купили євреї, розібрали деревню й перенесли млин і поставили нижче на Росі в селі Хохітві, на графській землі за плату щорічного чиншу графові.

Монастир, одначе, втратив хутір з лісом не на довгий час. Один з моїх учеників Павло Іванович Клебановський, збурений цією незаконною справою, скінчивши курс семінарії, перейшов в Київський університет, на юридичний факультет, і після скінчення курсу зараз поїхав у монастир, забрав усі документи по судовій справі за це діло, переглядів їх і розпочав позов з Браніцьким. Це вже діялось зараз після польського повстання 1861 та 1862 років, коли вже вияснилась роль другого Браніцького як володаря маєтності «Богуславського ключа».

Як казав мені Клебановський, цей позов вівся незаконно й неправдиво по всіх пунктах. Усе було підставне й вигадане зумисно. Клебановський виграв позов, і монастиреві вернули і хутор з лісом і навіть той клапоть города, де колись «ржондза» звелів силувано викосити цибулю й картоплю. Клебановський так любив Богуслав і усі ті чудові поетичні місця в околиці вчилища, де промайнули його дитячі школярські [літа], де він набирався сил й здоров’я, як він писав в своїх статтях про історію Богуславського монастиря. Це була його дармова безплатна подяка тим поетичним місцям, котрі викохали його сили й міць на будущі трудові часи адвокатства.

До його поетичної подяки я можу додати й свою подяку долі, що судила й мені прожити дитячі літа в цій чудовій околиці й набиратись в ній сили й поезії серед чудової обстави природи. Мені довелося знов пробути в цій околиці двоє літ і одну зиму, бувши вчителем в цьому училищі. Аж тоді я втямив гаразд слова пісні, котру співав наш хор смотрителеві: «Цей пречудовий наш край здається нам рай, рай!»

Школи треба б закладати й заводити для дітей доконче в таких чудових місцинах, де природа гарна й чудова. Такі школи мені довелось бачити в Швейцарії в Цюріхові, де на горбу за містом над самим городом на пригорку під лісом поставлене велике забудування міської школи на зеленім лужку, з усяковими різними причандалами для гімнастики поруч з школою, де багацько простору, зеленого дерева. Такі ж самі міські школи я бачив і по інших містах. А в нас міські школи ставлять серед міста, де, як пише відомий педагог Ушинський, діти бачать перед собою тільки самий камінь; і в дворі камінь, і на вулицях камінь, з якої причини й душі виходять кам’яні й цегельні, без поезії, без почування краси натури й її поезії.

Примітки

…де за гетьмана Тетері… – Незакінчене підрядне речення. Очевидно, автор мав розповісти про фортецю, що її збудував цей гетьман на острові Замку в подарованому йому польським королем Стеблеві і яку в 1664 р. під час повстання українських козаків та селян зруйнував польний гетьман Стефан Чарнецький.

Тетеря Павло (рік народження невідомий – 1670) – гетьман Правобережної України в 1662 – 1665 pp., ставленик шляхетської Польщі, на службу до якої перейшов, зрадивши український народ. Противник возз’єднання України з Росією. В кінці життя виїхав до Туреччини, де й помер.

Владислав IV (1595 – 1648) – польський король у 1632 – 1648 pp., за якого розпочалась визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У автора мемуарів тут очевидна помилка. Подаровано Тетері Стеблів тоді, коли він був гетьманом, тобто 1662 p., отже, за польського короля Яна-Казиміра, що був королем з 1648 до 1668 р.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 44 – 55.