1. “Щоб хміль поезії круг тебе вився…”
Ігор Ольшевський
(загадка імені й долі Павла Тичини)
І цілих два роки Павло пробув у найнятім домі своїм, і приймав усіх, хто приходив до нього, і проповідував він Боже Царство, та з відвагою повною беззаборонно навчав про Господа Ісуса Христа!
Дії святих апостолів, глава ХХVІІІ, вірші 30, 31
Ім’я Павло (лат. Pаulus) означає “малий, менший”. Найперша асоціація – зі святим апостолом, котрий прийняв це ім’я, коли з гонителя християн Савла став натхненним проповідником Христового Вчення.
Архімандрит Никифор – автор відомої “Біблійної енциклопедії” (1891-1892), яка й досі користується популярністю серед читачів, – подає значення імені Савл як “випроханий” (рос. “испрошенный”, “вытребованный” [4, 614]). Факт співвідносності Савла з поняттями бажання, устремліния, потягу визнає у своєму дослідженні “Імена” й Павло Флоренський [96, 308]. Зв’язок Савла з бажанням, прагненням і “меншість” Павла можуть, таким чином, означати шлях трансформації людини від пихú та егоїстичних поривань до смирення і впокорення пристрастей. “Малість” Павла передбачає й чистий, дитинний погляд на світ і духовні цінності (згадаймо слова Ісуса Христа: “Будьте як діти!”, а також народне уявлення про пастухів, котрі першими довідалися про народження Спасителя, саме як про дітей – “пастушків з ягнятком”).
Cучасний дослідник імен, професор Борис Хигір відзначає доброту, чуйність, помірність Павлів, їхню здатність до співпереживання і схильність до філософських роздумів. Всі якості носія імені, на думку вченого, перебувають у гармонії одна з одною й довкіллям, а любов Павла до супутниці життя зазвичай є “теплою й рівною, а не пристрасною та бурхливою” [98, 184].
Якщо ж говорити про вищезгадані якості стосовно до Павла Тичини й, зокрема, про дитинність світосприйняття, то незле буде згадати перші немовлячі враження майбутнього Митця:
“Пам’ятаю себе в дитинстві дуже рано: мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віття звідкись звисає наді мною. Блищить вода… Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як – ще не міг я своїм розумінням охопити. Щось рухається, коливається, звучить – і луною своєю вдалині відгукується. Чи були це веселі ігри дівчат на Подолі [урочище в селі Пісках, на батьківщині Поета], чи співалися там пісні-веснянки – не міг ще я усвідомити. Тільки одне вловлював: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю” [87, 6].
Чи не відлунням цього давнього першовідкриття світу звучать рядки юнацького вірша Поета:
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав –
Добридень я Богу сказав.
[Саме так звучав первісний варіант вірша]
Струмок серед гаю як стрічечка,
На квітці метелик мов свічечка,
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя.
[83, 208]
Власне й “Гаї шумлять…”, і “А я у гай ходила…” й “Хор лісових дзвіночків” із незавершеної поеми “Дзвінкоблакитне” позначені отією чистотою у сприйманні життя (недарма ж іще в радянські часи останні два вірші входили до шкільних читанок – як зараз пам’ятаю “Читанку” за 1-й клас, видану десь у першій половині 1960-х!). Вміння глянути на світ очима малої дитини або ж підлітка простежуємо і у творах зовсім дорослого Павла Тичини (скажімо, в “Лідці”, темі Маринки у симфонії “Сковорода”), й навіть на схилі віку Митця – згадаймо “Музичний ранок у консерваторії”, “Біля озера у лісі”, “Напровесні” та й численні образи в описах природи (й зокрема неба) у лебединій пісні Поета “Подорожі до Іхтімана” :
А небо
ще
було
блідо-рожевого
кольору, –
кольору
кавуна, –
мов скибка
недозрілого
кавуна, –
аж свіжістю
запахло,
аж мені
водяним
хрупко-сахаристим
запахло…
[88, ІІІ, 400]
Питання ж про філософічність поезії Павла Тичини взагалі варто віднести до розряду риторичних. Адже філософ починається з першого дитячого запитання: “Чому?”. Відповіді дорослих, незалежно від їхньої вичерпності та авторитетності, нерідко породжують нові запитання й роздуми, а таємниці Світобудови спонукають до спроб розгадати їх бодай на дитячому рівні:
Я люблю казки чудові,
Я кохаю сни прекрасні,
Ах мені від їх розгадок
Насолоди повсякчасні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я над всесвітом чудовим
Все життя своє гадаю,
Бо люблю казки прекрасні,
Бо фантазії кохаю.
[88, І, 394]
Ціла низка віршів раннього Павла Тичини, власне, й побудована на принципах “запитання – відповідь” або ж “запитання без відповіді” (“Горе матері”, “Розкажи, розкажи мені поле…”, “Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі…”, “Ви знаєте, як липа шелестить?..” тощо). На час написання сюїти “В космічному оркестрі” значимість поставлених Поетом і ліричним героєм питань зростає, сягаючи просто-таки метагалактичних масштабів:
Дух, що пройняв єси все,
хто ти єсть?
[88, І, 153]
Тут розкривається ще одна суть імені, влучно підмічена отцем Павлом Флоренським: “Христос відчувається ним [носієм імені Павло – І. О.] як вогненний струмінь, який пронизує Космос і його самого, зокрема” [96, 313]. Мабуть, зайве стверджувати, що образ Животворного, Божественного Вогню (варіант – “Сонця”) є характерним для поезій Павла Тичини, – особливо раннього періоду, – досить перегорнути сторінки його перших книг або ж першого тому найповнішого на сьогодні зібрання творів Поета:
О, я не невільник,
Я ваш беззаконник.
Я – сонцеприхильник,
Я – вогнепоклонник.
Ненавиджу темне
Життєве болото.
Я в душу таємне
Ловлю сонцезлото.
[88, І, 323]
Огонь життя лелійте,
Огонь вина.
Як мак, душею рожевійте,
Серця піснями вщерть налийте
І випийте до дна
Огонь життя лелійте,
Огонь вина.
[88, І, 324]
Комусь, звісно, може стати не по собі від слова “вогнепоклонник”, але чи вправі ми стверджувати, що йдеться саме про зороастризм чи маніхейство? Адже у Євангелії від святого Луки вустами Івана Хрестителя мовиться:
“Я хрищу вас водою, але йде ось Потужніший за мене, що Йому розв’язати ремінця від Його взуття я негідний, Він христитиме вас Святим Духом й огнем!
У руці Своїй має Він віячку, і перечистить Свій тік: пшеницю збере до засіків Своїх, а полову попалить ув огні невгасимім” (Лука, ІІІ, 16, 17)
Чи не звідси:
Я мертвих всіх [себто відпалих від Бога – І. О.] палю, палю.
Живих [тих, хто йде праведним шляхом – І. О.] огнем своїм я грію.
І як я вмру – не розумію:
Життя моє –
Одвічнеє.
[88, І, 304]
А слова Вітру (до речі, один із лейтмотивних символів у творчості Павла Тичини) з “Дзвінкоблакитного”:
Ніякого Пана нема, тільки вічний Рух, Огонь. І той огонь мусить геть усе пройти, щоб нове життя могло повстати. Досить уже того спокою! Досить болота [88, I, 316]
– чи ж не узгоджуються вони зі словами Ісуса Христа зі Святого Письма: “Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав! (Лука, ХІІ, 49)?
Під час “вогненного припливу свободи”, за П.Флоренським, Павло не рахується “ні з чим зовнішнім” [96, 314]. Так і Поет, відчуваючи в собі присутність Бога, моментами віщує Його вустами, перетворюючись у провідника Господніх ідей:
Я – невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
[88, І, 109], –
і не боячись накликати на себе звинувачення в гордині чи навіть єресі. Він переконаний, що право судити його має лиш Бог, а не охоплені суєтою люди.
Проте П. Флоренський звертає увагу, що “вогненна присутність” у носіях аналізованого імені не завжди є постійною і при “відпливах” Павло
“очікувально сидить на мілині або лавірує в калюжах між прибережних скель, виявляючи розсудливість, шанобливість до всього встановленого й прописні чесноти” [96, 314].
І далі:
“Він [Павло – І. О.] почувається покинутим або таким, що покинув, ясно знає, що він – лише зміліла й непотрібна посудина; зовсім не зі скромності, скаже, що він – ніщо. Але саме тоді оточення його схвалить і вважатиме таким, що виправився” [96, 314].
Не беруся стверджувати, що такі риси характерні для всіх Павлів (бо ж, окрім хресного імені, треба враховувати імена батьків, дівоче прізвище матері, ім’я, по-батькові та прізвище супутника життя, а також псевдонім – якщо такий є), однак у випадку Павла Тичини маємо якщо не цілковите, то принаймні значне узгодження з вищенаведеною характеристикою. Справді, у Поета були періоди як творчого сплеску, так і “відпливів”. Наприклад, після багатого на осяяння проміжку з 1913-го (“Гаї шумлять”) – через “Сонячні кларнети”, “Замість сонетів та октав”, “Плуг”, “Вітер з України” та опубліковані уривки з симфонії “Сковорода” до 1926-1929 років (“Кримський цикл”, “Босфор”) настав період певного притлумлення творчих сил, коли з-під пера Павла Григоровича вийшло небагато яскравих творів (за винятком хіба що деяких розділів із “Сковороди”).
Потім – у воєнні роки – новий спалах: “Голос матері”, “Похорон друга”, “Я утверждаюсь”, “Слово”… Після війни – знову спад: збірки “І рости, і діяти” (1949) та “Могутність нам дана” були, по суті виданнями вибраного з незначними вкрапленнями нових творів. Далі – знову поступове піднесення, зупинене відходом Митця: “В Чорнобилі…”, “Над Дніпром”,“Горобинцю золотий”, “Іній” (включно зі “Ще не раз колись розквітну…”), “Срібної ночі”, зрештою, так і не завершена “Подорож до Іхтімана”.
В періоди “відпливів” і “спадів” з’являється чи не найбільше творів, де Павло Тичина посилено доводить свою лояльність до режиму, й, попри те, що здебільшого художній рівень цих віршів, на відміну від ідеологічного, був невисокий (часто на рівні “агіток”), саме їх тогочасна критика підносила на щит – більше того, вони потрапляли на сторінки хрестоматій та шкільних читанок, формуючи не зовсім правильне уявлення про багатогранну творчість Поета.
Стан “відпливу” Митець цілком усвідомлював і в такі моменти міг навіть погодитися зі словами осуду на свою адресу (наприклад, Євгена Маланюка), якими б жорстокими вони йому не здавались. Проте навіть у ці періоди Павло Григорович неодноразово допомагав (і морально, і матеріально) колегам, які потрапляли в немілість і опинялися під загрозою нестатків, а то й арешту, піклувався про родини репресованих. Так, коли ім’я Василя Еллана-Блакитного було піддане посмертній забороні, а дружину поета – Лідію Вовчик-Блакитну, – заслали до Сибіру, Тичина клопотався про перед тодішнім Головою Президії Верховної Ради УРСР Михайлом Гречухою про надання їй можливості повернутися в Україну. Відомі також його дії по врятуванню братів – Євгена та Івана, спроби полегшити долю Миколи Філянського (про загибель якого Поет ще не знав), Володимира Гжицького, Зінаїди Тулуб, Надії Суровцевої-Олицької та ін.
Далі отець Павло пише, що носій вищезгаданого імені є началом, протилежним смерті (“І як я вмру – не розумію: // Життя моє – // Одвічнеє”), носієм активності, а також відзначає в ньому певне “юродство”, яке є, на думку вченого-богослова,
“наступальним і розкривається як діяльність всупереч світу й супроти світу, як боротьба зі світом, але при застосуванні засобів самого ж світу, спрямованих тут проти нього” [96, 320].
Перше, що спадає на думку – це слова Василя Стуса про Тичину як про геніального поета й “геніального блазня” [79, 92]. Одначе в них немає повної аналогії з визначенням П. Флоренського: юродство не можна цілковито ототожнювати з блазнюванням, оскільки блазень – це світська придворна посада, а юродивий – подвижник, котрий добровільно, з любові до Бога й ближніх, зрікається земних благ і вигод і навіть приймає на себе вигляд безумного, не боїться говорити правду в очі можновладцям, викриває несправедливість і втішає доброчесних людей. Юродиві нерідко наділені пророчим даром і здатні творити чудеса. З книги “Павло Тичина: таїна життя і творчості” читач уже знає, що в Поета траплялися прозріння в майбутнє (“Фуга” та ін..), та й сам він зізнавався в одному зі щоденникових записів: “І пророчі сни мені снились” [88, ХІ, 79]. Відомі й рядки вірша “Сійте…” зі збірки “Плуг”: “Будьте безумні – не зимні” [88, І, 90], а також образ із сюїти “В космічному оркестрі”:
Безумний корабель, нагрудний вітрилами,
якір, що в пісні над безоднями заякорить
не може –
це він прометейно в майбутнє ридає
і не вертається ніколи.
[88, І, 158]
Виникає думка, чи не були “газетні” агітки 1930-х з усіма карикатурними “традицій підрізаціями”, “ тлумами понтоновими” та “бунто-човгами” виявом отого “юродства” та “безумства”, до якого Поет вдавався, одночасно працюючи над симфонією, присвячену Божому Посланцеві у східнослов’янський і зокрема український світ – Григорію Савовичу Сковороді? Зрештою, опосередковане підтвердження цій думці знаходимо і в отця Павла, коли він пише про “внутрішню суперечність”, яка нерідко ламає життя носієві ймення:
“Основним відчуттям тому є тут страждання, пов’язане з самою природою імені, але, поряд із цим, таке, що стверджує основну віру Павла в необхідність втілити в житті начало духовне, не тому, що існувати без нього неправильно, а тому, що просто неможливо” [96, 323].
Cтраждань, попри зовнішнє визнання з боку влади, нагороди, вчені звання, матеріальний добробут у Павла Тичини не бракувало. Почнемо хоча б із того, що Поет із юності мав проблеми з фізичним здоров’ям – згадки про це є і в поезіях, і в листах, і в щоденникових нотатках. Один із ранніх уривків (до речі, написаний ритмічною прозою) так і називається: “У мене болять легені” (1913 або 1914). В щоденниковому записі від 20 листопада 1921 року читаємо про “переродження [серця], на яке Поет хворів за кілька років до революції [88, ХІ, 29]. Або – запис до за 1963 рік (найімовірніше 2 серпня):
“Хворий на стоматит лежу 2-й уже місяць.
(Ще небагатечко – тільки 6-та год[ина] ранку).
На веранді ліг подихати світанком” [88, ХІ, 212].
Чи за жовтень цього ж року:
“12/Х–63. По радіо о 23. 10 вечора (друга програма) – “Заплела дивну казку любов”.
Початок – піснею Гр[игорія] Верьовки “Десь на дні мого серця”.
Саме я сильно хворів” [88, ХІ, 213].
Витоки Тичининого фізичного нездоров’я, очевидно, сягали дитячих років, коли нестатки, стреси через пияцтво батька, згодом важкі умови навчання в бурсі зумовили розвиток патологічних процесів. Подальші революційні та воєнні події, непрості ситуації 1920 – 30-х років, травма ноги у прифронтовій смузі під Харковом були своєрідними каталізаторами цих процесів (до речі, одну зі своїх фатальних недуг – діабет – Митець пов’язував саме з вищезгаданою травмою). Хворобливість Поета в поєднанні з дивовижною витонченістю та чутливістю душі зрештою вилилися у здатність переживати чужий біль як власний, причому не лише щодо людей, а й щодо тварин і навіть рослин. На пам’ять приходить “Кримський цикл”, де у вірші “Курінь” (1926) бачимо граничне “олюднення” звичайних комах:
О моє хороше,
вуска на носу!
Може, борщ ти любиш? –
Завтра принесу.
О моє ласкаве,
крилля голубе!
Хочеш грамоти навчу я –
ось це А, ось Б.
Тільки що ж ти плачеш?
Закортіло трав?
Е! чекай, у тебе ж ніжку
хтось пережував.
Так і в вас там війни?
Так і в вас бої?
Любії, любії,
любії мої!..
[88, І, 402]
Майже завжди відбувається проекція на людські долі – дарма що іноді може йтися про істот, до яких більшість людей ставиться, м’яко кажучи, без особливої симпатії. Ось запис від 28 червня 1944 року:
“Павучиху на стіні побачив я, коли проходив уранці коридором біля телефонів.
Сиділа вона на мішку сіруватому, із якого от-от повинні вилізти павучата.
Майнула була думка в голові: а може, змести, змести її рукою зі стіни? Та жодного я руху не зробив, а тільки знов подумав: за віщо ж переслідувати її? Та ще в такому стані, коли вона є матір?
Отак і нас життя частенько жаліє. От-от, здається, рукою розмахнеться воно і змете тебе кудись у безвість, у небуття. І ти сидиш на стіні своєї мистецької ділянки – літератури – й нічого не відчуваєш і не тамраєш. І коло тебе діти твої творчі задуми, що оформлення з хвилини на хвилину ждуть і підуть потім у світ.
А величезні очі природи зверху дивляться на тебе А велетенська рука Життя – жорстокого і разом з тим розумного – отут ось над тобою лоскоче не пальцями, а цілими колодами перебирає: змести? чи ні? – і рука кудись убік собі одходить” [88, ХІ, 93].
Нарешті у нотатках 1963 року, що стосується чергового загострення Поетових недуг, читаємо:
“Дерева ще й досі хворі од війни.
19/Х-63
У Кончі-Заспі з Лідою по лісу ходили” [88, ХІ, 213].
Що ж до твердження професора Б. Хигіра про “теплий і рівний” характер почуття носія аналізованого імені до супутниці життя, то у правильності його можна пересвідчитися, лишень прочитавши рядки, присвячені Дружині – Лідії Петрівні Папарук-Тичині. Настрій вловлюється одразу ж:
Ліда
до мене приїздила в санаторій.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А брови, як крутії переламки.
Ще й блиск в очах її, у чоловічках…
На щічках
у неї, як вона сміється, ямки.
[88, ІІІ, 194]
І наче десь мила іде, озивається
(і знов я заплющую очі свої…).
І шелест від плаття
все більш наближається,
і усміх коханої, й погляд її.
[88, ІІІ, 233]
Ну як би я міг без твоєї усмішки?
Не міг би я бачить ні трав колихання,
ні погляду гір, ні тремтіння берези,
ні в озері тім ряботиння, одсоння.
[88, ІІІ, 272]
Дивлюсь на тебе я, не надивлюся –
На очі сірі й брови в формі дуг,
Для мене ти, як в пісні “біле гуся”,
Кохана, люба, і дружина, й друг.
[88, ІІІ, 289]
Приходь, моє сяюче відсоння,
неодцвітаюча весно моя,
і всю природу
і мій настрій взолоти!..
[88, ІІІ, 382]
Ще один штрих щодо “малості” Павла. Стосовно Тичини, “малий” може бути синонімом “учня”, людини, яка весь час вчиться (згадаймо дещо видозмінене Іваном Франком Марціалове “Poeta sеmper tiro”). Прагнення до знань у Павла Григоровича було виражене змалку, й самоосвітою він займався все своє життя. Поет Григорій Донець згадував, як на його запитання, звідки Павло Григорович знає японську поезію так добре, той відповів дуже коротко: “Вивчав…”
“І який же зміст, – пише далі Г.Донець, – було вкладено в одно слово. Не просто цікавився, не просто читав, а вивчав! І це була одна з визначальних рис характеру поета – завжди знайомитися із якоюсь галуззю літератури, мистецтва, історії чи філософії не “взагалі”, не “між іншим”, а глибоко, всебічно й досконало” [65, 266].
Коло інтересів Поета було якщо не всеохопним, то принаймні, гранично широким, і вже навіть той факт, що людина з незакінченою вищою освітою стала доктором філології та академіком (причому спочатку академіком, а потім уже доктором і це – в межах 38 – 43-річного віку!), поза всяким сумнівом, дає підстави твердити про феноменальність цього явища. Відомо, що Павло Тичина цікавився не лише гуманітарними, а й точними науками (зокрема, фізикою та астрономією). Скажімо, працюючи над симфонією “Сковорода” (розділ “Над Дніпром”) Поет зробив такий запис:
“Нова наука ріжниться від старої тим, що вона заснована не на спекуляції, а на обсервації, експерименті й математичному досліді” [88, IV, 529].
Тут таки згадано про необхідність “вистудіювати астрономію”, а в нотатках до розділу “Сковорода і Біснуватий” бачимо креслення Архімедової спіралі (за словником Гранат, т. 13, с. 88 після 320-ї) й згадку (очевидно, з того ж словника) про давньогрецького математика Гіппократа Хіоського:
“Гіппократ Хіоський, що стояв поза Піфагорейською школою, – пропорціональність площин круга квадратам їх радіусів. Це привело до відшукання квадратури круга” [88, IV, 535].
Відомості про якісь особливі математичні здібності Павла Тичини вкрай скупі (щоб не сказати нульові), одначе якщо ж вникнути в первісну суть піфагорійського визначення математиків як посвячених, здатних збагнути глибинний зміст Учення (власне, це ніби синонім слова “містик”), то варто констатувати, що схильність Поета до прозріння в суть речей і навіть у майбутнє була також феноменальною. В розділі попередньої книги, присвяченому релігійно-філософським засадам творчості П. Тичини, мовилося вже про разючі візії Митця з “Фуги” (“Інтуїцій ріка і радіоток як безумна рука роздверять космос”), про можливу проекцію побаченого в Чорнобилі метеора з потоку Пегасид на згадану в Біблії Зорю Полин і про звернені до Поета поклики іздалеку: “Іноді так виразно я чую своє прізвище, сказане різними голосами в різних частинах землі”. [88, ХІ, 36] Часом ця здатність лякала Тичину: “Не скрізь добре мати інтуїцію”, – писав він у такі часи [88, ХІ, 36]. Одначе розумів як незалежність вищезгаданих проявів від власного бажання (чи небажання), так і урочий, місійний характер власної творчості.
Не можна, однак, сказати, що Поет зациклювався виключно на розумовій діяльності. Прозовірш “Заступ та чорна земля”, рядки з поем “Живем комуною”, “Похорон друга”, поезії “Збудження весни”, “Пісня про Хрещатик” та ін. свідчать про те, що посильної й потрібної фізичної праці Митець анітрохи не цурався.
Батьківське ім’я Григорій у перекладі з грецької означає “той, хто не спить, пильнує”, причому йдеться не про фізичне, а про духовне “неспання” та “пильнування” ” (церк.-сл. бдѣніе) про яке писав і Павло Тичина:
Трохи недоспиш,
трохи недоїси –
то й вірші гарні
пишуться.
Мораль:
як хочеш буть поетом –
не спи уліжно,
не їж уїжно.
Будь настільки тонкий,
щоб хміль поезії
круг тебе
вився.
[88, I, 348]
У есеї “Григорій Сковорода: Місія Посланця” було звернено увагу на перегук цього поетичного кредо Тичини із рядками заключної пісні “Саду Божественних пісень”:
Солодке бажаєш? Завидь усю вбий!
Ситий будь чим маєш, і нічого не бійсь.
[72, І, 80; тут і далі “Сад Божественних пісень” (за винятком спеціальних посилань) цитується в перекладі Валерія Шевчука]
Вказувалось також на те, що причиною такого творчого перегуку може бути відлуння Григорія в найменуванні Павла Тичини по-батькові. “Любив я матір, – згадував на схилі віку Поет, – Сильно любив. Добру, хорошу… Але й батько був чудесною, хоча й суворою людиною” [88, ІХ, 515]. Григорій Тимофійович був із нижчого духівництва. Службу сільського дяка поєднував зі своєрідною педагогічною практикою – навчав пісківських дітей грамоти. Впродовж усього життя Павло Григорович згадував про батька, як про винятково обдаровану людину, наділену тонким музичним слухом, гарним голосом, а також певними поетичними здібностями (“Всі листи його до нас часто кінчалися до прикладу” [88, ХІ, 239]).
На превеликий жаль, ця людина не змогла отримати свого часу систематизованих знань, необхідних для реалізації власних можливостей і тому, мабуть, вірячи, що більше пощастить дітям, ця людина терпляче виховувала в них любов до праці, музики, книг, що не могло не позначитися на Павлусеві, котрий уже в ті ранні роки дивував односельців недитячим розумом та допитливістю. Навряд чи буде перебільшенням, якщо ствердити, що перший імпульс, який покликав до життя Павла Тичину як Митця, надійшов саме від батька. Інша річ, що пристрасть останнього до спиртного, як уже мовилося, нерідко ставала на заваді гармонії Григорія Тичини з власним іменем, і це спричинялося до тяжких непорозумінь із дружиною та дітьми: Поет писав про це в кількох автобіографічних творах – наприклад у вірші “Чого моя мати берізку любила?..” (1938):
…В дитинстві своїм я той день не забуду,
як батько за коси тягав по долівці
мою любу матір: – Оце щоб ти знала
мене як не слухать і перечить мені, щоб не сміла!
Одзяплені двері.
На сонці в траві грались меншії сестри.
Обмер тоді весь я і глянув я люто.
Я кинувсь до лави – отам, де сокира…
Мене ж стусаном п’яний батько одкинув,
а сам мов отямивсь, поглянув і вийшов.
І сестри умовкли, потьмарилось літо.
І плакала мати (подав я очіпок),
і з горя заледве з долівки устала.
[88, ІІ, 428]
Такі “сцени” не могли минути безслідно для вразливого Павла: назавжди лишилася в нього відраза до всього, що пов’язане з пияцтвом. Але при цьому, –повторюю, – Поет не забував і того доброго, що дав йому батько, і успадкувавши від нього все найкраще, Павло Тичина підтвердив свою місію як Григоровича – наступника, послідовника “того, хто пильнує”, – ще й узяв у серце духовну програму Григорія Сковороди [60, 16]. Останньому могла сприяти й гармонія з дівочим прізвищем матері – Савицька, – причетним як до Сави (“мир, спокій“) так і до Савича (“син миру”).
Рядки вірша “Трохи недоспиш…” багато в чому прояснюють і символіку прізвища Тичини, точніше її дотепне розшифрування самим Поетом. Іменник “тичина” в українській мові є синонімом слова “тичка”. Одне зі значень лексеми – “довга палиця, жердина для підтримування витких рослин, підпирання гілок плодових дерев, для розвішування рибальських сітей і т. ін.” [76, 134]. Саме це значення подибуємо в українській народній пісні про Богдана Хмельницького: “Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?” [68, 89].
В уявленнях українців хміль уособлює гнучкість і розум, хоча де-не-де – й підступність (згадаймо байку Євгена Гребінки “Рожа да Хміль”). Для Павла Тичини хміль означав стан поетичного натхнення (як не дивно, в останньому випадку неважко помітити й перегук із Хайямовим “вином” та уявленнями деяких російських сектантів – наприклад, христововірів або, по-народному, “хлистів”, – про молитовний екстаз як “пивушко духовное”). “Тичина”, навколо якої в’ється хміль поезії – це й сам Поет, і поет узагалі. Вірш Митця мені видається відповіддю на численні запитання його читачів – як стати поетом, як пише він сам, і навіть (нині, в наш прагматичний час, це запитання лунає доволі часто) що ж він має з віршів у матеріальному розумінні? Про те, що такі (чи подібні) розмови у Павла Тичини виникали, – особливо після виходу з друку його перших збірок, можна здогадатися, прочитавши, хоча б щоденниковий запис від 4 серпня 1920 року:
“Поет пише. Торгуються, нарешті, купують твори. Друкують. Виходить книжка. По всіх книгарнях. Потім приходять чисті, юні, а іноді й літні – й питають: скільки? 400 карбованців.
Невже так вічно буде? Щось у цьому єсть мерзотного” [88, ХІ, 14].
Своїм віршем Павло Григорович намагався застерегти тих, хто вбачав у літературній творчості лише спосіб заробітку, від ілюзій щодо безбідного життя на гонорари, тим паче від поезії, яка з давніх-давен – “на любителя”, й любителів далеко не так багато, як здається. Натомість він скеровував людей, які хотіли б присвятити себе літературі, до безнастанного вдосконалення духу, постійного спостереження за життям і безпосередньої участі в ньому (“трохи недоспиш”), від ситого самозаспокоєння, від якого – прямий шлях до духовних лінощів і деградації людини, як творця (“трохи недоїси”).
Питання про псевдоніміку Павла Тичини мало досліджене. У “Словнику українських псевдонімів” Олександра Дея вказується лише криптонім “П. Т.” [20, 295, 539].
Одначе було в Поета ще одне прибране ім’я, точніше, “прізвище” – Лялич. Ним юний “семінарист Тичинін” підписував свої… музичні твори на духовну тематику. Визначний дослідник творчості Поета Станіслав Тельнюк пов’язував виникненням цього псевдоніму з першим коханням Павла – дівчиною, котру він звав Лялею [83, 91]. Нині можна тільки гадати, як офіційно звалася перша Митцева Муза – у словнику-довіднику “Власні імена людей” (автори – Лариса Скрипник та Ніна Дзятківська) ймення Ляля згадується як дериват від імен Євлалія, Лариса та Олена [73, 187].
Варто сказати, що в парубоцькому списку Поета було дві Лялі – одну з них він оспівав у щоденникових записах 1920 року (“Як пролопотить ніжками Ляля – мені чогось так радісно стає” – 29/VІІІ; “Я цілував Лялю всю, всю – 3/ІХ [88, ХІ, 15, 16]), і, була вона саме Оленою Ржечицькою (майбутньою дружиною Василя Кричевського-молодшого) – на це вказує гра звуків Л, Н, О у фрагменті “Лю” (“Замість сонетів і октав”) та “La bella Fornarina” (“Вітер з України”).
Що ж до семінарського захоплення Павла Тичини, за метрикою ця дівчина цілком могла бути як Оленою, так і Євлалією, й Ларисою, і навіть, – як у “Кларнетах ніжності” Павла Загребельного, – Наталею: адже здатність закоханих до творення пестливих іменних форм (часом найнесподіваніших) – загальновідома. Окрім того, для псевдоніма можна знайти й більш “приземлене” пояснення. Павло Тичина народився на території колишньої Чернігівської губернії, котра охоплювала й землі, що нині належать Брянській області Росії. Саме там, у Суразькому повіті (а нині районі) є селище Ляличі – колишній маєток графа Петра Завадовського. Тож походження прибраного імені-прізвища може бути пов’язане і з цим топонімом (а можливо, мотивів було два – і назва селища, й ім’я дівчини).
“Ляля” у народній мові (зокрема, дитячій) означає малу дитину. Згадаймо Кобзареве:
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло.
[102, 363]
В контексті доповнення хресного імені прибраним до “малості”, “дитинності” Павла додається аналогічний вплив Лялича як приналежного Лялі або породженого нею. Значення ймення може таким чином тлумачитися як “малий, що від малого походить” і в разі “згоди” носія з ним може дати згадану вже дитинну чистоту помислів, яка, зрештою, сподобила юного Павла Тичину розмовляти з Творцем засобами духовної музики, а також, як уже мовилося, непроминущу з часом, велику охоту до навчання. “Незгода” ж з іменем, що до того ж підсилене псевдонімом, може мати за наслідок інфантильні, утриманські настрої, абсолютну непрактичність і навіть неадекватну реакцію на довкілля.
Відгомін такої тимчасової “незгоди” (або “відпливів” за П. Флоренським) у пізнього Тичини можна знайти у створенні віршів, музичність форми яких входить у суперечність із сухою декларативністю змісту (“Пісня під гармонію”), мета якої, як уже мовилося – засвідчити власну ідеологічну лояльність і таким чином уберегтися від можливих репресій, а також у спробах “сховати голову в пісок”, запевняючи, всупереч реальності, що не зустрічався з опальними колегами [7].
Імення Дружини Поета – Лідії, – походить від назви місцевості в Малій Азії (нині – територія Туреччини). Було б неправдою стверджувати, що “захворів” Сходом Поет одразу після знайомства з Лідою Папарук – зацікавлення азійськими релігійно-філософськими доктринами простежується в низці ранніх творів Павла Григоровича, написаних задовго до доленосної зустрічі на Кузнечній. Одначе зростання інтересу саме до тюркських мов, а також до мов народів, які проживали на сусідніх із Туреччиною чи Азербайджаном територіях (грузинів, вірмен), помічено якраз після 1916 року, а піком цього інтересу став кінець двадцятих років (конкретно – 1928‒1929 роки), коли Поет здійснив свої мандрівки до Туреччини та Вірменії. До речі, в останній із них його супроводжувала й майбутня Дружина. До речі, сама Лідія Петрівна пов’язувала східні зацікавлення Павла Григоровича впливом видатного українського Вченого (й теж Поета) – академіка ВУАН Агатангела Кримського [83, 171], – і в її міркуваннях, звісно, була слушність, – однак знайомство з Кримським відбулося знову ж таки після поселення на Кузнечній.
Прізвище Папарук особисто в автора цих рядків асоціюється з папороттю.
Легенди розповідають про те, що папороть цвіте тільки в купальську ніч, і той, хто знайде чарівну квітку, матиме щастя, багатство, для нього будуть відкриті усі заховані скарби, він знатиме майбутнє, а також умітиме ставати невидимим. Лідія Петрівна якраз і стала для Павла Тичини отим квітом папороті, з яким, по суті, все вищеназване стало можливим. “Щастя ж ти моє!” – звертався Поет до Дружини в одному з віршів, написаних в останній рік життя. Звання академіка, докторський ступінь, високі посади, літературні премії, численні гонорари за видання й перевидання творів забезпечували безбідне (в матеріальному розумінні) життя. Що ж до скарбів, чи не найбільшим скарбом Павло Тичина вважав любов до людей, вміння знайти найдорожче в душі кожного:
Золота! – не тільки під землею,
Золота! – у кождого в душі!
[88, ІІ, 321]
Поет знав ціну цього скарбу, й відчував це на собі. Вчитаймося у рядки щоденникового запису від 21 березня 1922 (?) року:
“Хтось мене любить і цінує. Десь близько той друг коло мене, а не знаю хто. Ізнов посилка і гроші від невідомих. Принесла якась жінка в намітці чорній і зараз же зникла” [88, ХІ, 38].
Нині, звісно, можна будувати різні версії щодо ініціатора такого загадкового дарунку. Наприклад, знаючи схильність Павла Григоровича до містики, “посилку і гроші від невідомих” міг організувати Василь Еллан-Блакитний, котрий неодноразово схиляв Поета до переїзду в тодішню столицю – Харків, – або ж Валер’ян Поліщук, який, напевно ж, здогадувався про нелюбов Тичини до “подачок”. Міг “зрежисерувати” ситуацію й Лесь Курбас – (митець, до речі, – як певний час і Павло Тичина, – всерйоз цікавився вченням Рудольфа Штайнера, себто антропософією). Та річ не в тім.
Найголовніше, що та давня березнева подія (напевно, не єдина, а можливо, й навіть не перша, і не остання в біографії Поета) стала для нього уроком на все життя. Звідси – придбання у 1925 році за гроші від перевидань збірок “Сонячні кларнети” і “Плуг” бібліотеки для села Піски (а перед тим же була ще сільгоспмашина – трієр, куплений пісківчанам на найперший гонорар), офіра великої суми грошей на побудову школи в рідному селі (попередня була спалена окупантами-гітлерівцями), допомога власними грішми вчителям із сільських шкіл (під виглядом “наркомівських премій”), фінансова й моральна підтримка опальних колег-письменників (Ю. Яновського, наприклад), студентів тощо. Директор літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини у Києві, правнучка Поета Тетяна Сосновська у інтерв’ю кореспондентці газети “Факты и комментарии” Ользі Унгурян [93] розповіла, що Павло Григорович, приїжджаючи у школи як нарком, просив директора дати йому список учнів-сиріт, а потім надсилав їм одяг, гроші на харчування тощо, У селах же насамперед заходив до шкільних бібліотек, і якщо бачив, що книг обмаль, одразу ж по приїзді до Києва, закуповував для сільських шкіл книги, відправляв їх туди, і, – що найцікавіше, – не вказував ні імені, ані адреси відправника (теж ніби “посилка від невідомих” – І. О.).
Що ж до візій Павла Тичини в майбутнє, про них у попередній книзі говорилося неодноразово, й, як це не парадоксально, можна вести мову навіть про певну “невидимість” – скажімо, для репресивних органів, точніше, глибинний зміст цілої низки творів Поета ставав ніби “невидимим” для “голобельних” критиків та різного роду заздрісників, які могли через доноси сприяти арештові, і як наслідок – фізично вони його не знищили.
Чи був Павло Тичина посвяченим в якусь особливу містику імен? Відповісти на це питання зміг би, либонь, лише він сам… Одначе значимість імені, даного людині, Митець, поза всяким сумнівом, розумів. Так, зі згаданого вже інтерв’ю Тетяни Сосновської довідуємося, що Поет вибрав для неї ім’я саме за святцями [93].
І тут ми переходимо до ще одного важливого чинника – періодичності урочих для Поета подій. У есеї “Леся Українка: містика імені й долі” автор цих рядків зробив спробу прослідкувати за такою періодичністю в житті Поетеси: справді, знаковість чисел 4, 10, 13, 40 простежувалася досить чітко. Не є винятком і Павло Тичина.
Сума цифр року народження Поета становить 19. Як можна довідатися з книги С. Неаполітанського та С. Матвєєва “Біблійна нумерологія”, це число Віри, якою повинна жити людина, оволодівши своєю триєдиною природою. [52, 136]
Дев’ятнадцятирічним є й “місячне коло” або Метонів цикл, покладений в основу розрахунків християнської Пасхалії. Співвідносячи життєвий шлях Павла Тичини з цим циклом, не можна не помітити їхнього взаємозв’язку: у відведені Богом 76 літ Поетового життя “вкладається” рівно чотири таких проміжки. Завершення першої “дев’ятнадцятки” збіглося з 1910 роком – саме тоді на одній із “субот”, які влаштовував у себе вдома Михайло Коцюбинський, юний Павло прочитав свого вірша “Розкажи, розкажи мені, поле…” (висновок Майстра був однозначний: “Поет між нами”). Потім були 1929-й (обрання академіком ВУАН і водночас перші арешти у справі т. з. “Спілки визволення України”, самогубство друга – поета і педагога Аркадія Казки), 1948-й (звільнення з посади міністра освіти УРСР “у зв’язку з переходом на творчу роботу”) і, нарешті. 1967-й (надання звання Героя Соціалістичної Праці, стрімке прогресування хвороби, смерть).
Сума цифр числа 19 дорівнює 10-ти. Десятка, як уже мовилося в есеї “Леся Українка: містика імені й долі”, є уособленням Закону Божого, числом Господніх Заповідей, а також числом Досконалості [58, 59]. Десятирічного віку Павло Тичина сягнув 1901 року. Це, як згадує Поет у автобіографії, був рік його вступу до архієрейського хору Єлецького монастиря в Чернігові й початку навчання в бурсі. У 1911 році написано славнозвісний ноктюрн “Ви знаєте, як липа шелестить”. Того ж року (25 липня) Михайло Коцюбинський надсилає П. Тичині листа, у якому, зокрема говориться:
“Не міг написати швидче до Вас, бо тільки недавно побачився з пр[оф.] Грушевським. На початок він бере до “Вістника” один Ваш вірш: “Чи чули ви, як липа шелестить”. Йому він подобається особливо. Обіцяв надрукувати швидко” [14, 351].
1921-й рік: створено філософські поеми “В космічному оркестрі” та “Фуга”. В останній бачимо справжнє Поетове пророцтво (інакше не назвеш) про радіоастрономію, що постала як наука десятьма (!) роками пізніше, про відкриття планет у далеких зір (“межі запланет розсунуться” – це вже про наш час) , а також візії, які ще чекають свого здійснення (про зникнення злиднів і “зледу” людських душ, ворожнечі між народами тощо). Рік означився активною роботою Тичини як музиканта: він диригує хором при робітничому клубі Новостроєнського району Києва, бере участь в організації капели-студії імені М. Д. Леонтовича. Газета “Вісті” в номері від 18 лютого вміщує повідомлення про надання грошової допомоги “революційному поетові Тичині”, котрий мав на той час серйозні проблеми зі здоров’ям.
1931 рік характеризувався похмурими подіями в житті Поета: впродовж одного місяця помирають сестра Олександра та перша вчителька Серафима Морачевська. Виходить збірка (точніше поема-нарис) “Чернігів”, з якої, по суті, починається формування читацького уявлення про Павла Тичину, як про “газетного”, а згодом – і “придворного” віршника. За ура-патріотичними деклараціями “глав” цієї своєрідної конструктивістської поеми не помічають ані оригінальних графічних експериментів (малюнки замість кінцевих розділових знаків), ані філософської глибини епілога – “Стара Україна змінитись мусить”, де футурологічні візії щодо наших днів виявляються далеко не райдужними, ба навіть у чомусь апокаліптичними – в “майбутньому” Поетові вчувається “двигот”, себто гуркіт, що лунає по всьому Всесвіту, і годі прив’язувати це “майбутнє” лише до 1930-х років і лише (попри назву) – до України. Стан, у якому перебуває наша планета нині – чи не співмірний він із образом корабля, що, відпливши надто далеко від берега, “здригається” від хитавиці та “двиготу”?
1941 рік… Офіційний тріумф визнаного владою Павла Тичини (широко висвітлене у пресі святкування 50-ліття від дня народження та 30-ліття початку творчої діяльності, нагородження орденом Трудового Червоного Прапора, – орден Леніна вже є, – вихід книг “Сталь і ніжність” та “Магістралями життя”, Сталінська премія І ступеня за збірку “Чуття єдиної родини”) переривається війною та евакуацією до Уфи. Поет бере активну участь у антифашистських мітингах, виступає з віршами, публіцистичними статтями. Восени 1941 року очолює об’єднаний інститут мови й літератури АН УРСР. Ретельно вивчає башкирську мову, а також історію, культуру, побут та літературу цього народу, зокрема творчість їхнього класика Мажита Гафурі, якому роком пізніше присвятить грунтовне дослідження (воно вийде 1942 року в Уфі окремими брошурами українською, російською та башкирською мовами).
1951-й… Після поїздки до Болгарії на Четвертий конгрес болгаро-радянської дружби різко погіршується стан здоров’я (лікарі діагностують діабет).
Нарешті, 1961-й. Знову ювілей (на цей раз 70-річний). З цієї нагоди виходить друком збірник “Павлові Тичині”. Публікуються й книжки самого Поета – “Комунізму далі видні” (в ній під назвою “А в цей час співали пісню” надруковано уривок із “Подорожі до Іхтімана” – однієї з найзагадковіших поем Тичини) та “Сад садив нам Ленін”. Розпочинається видання шеститомника (завершене й відзначене Шевченківською премією у 1962-му). Про особистий настрій Митця у той ювілейний рік можна судити з його тодішніх нотаток (судячи з мови, це міг бути начерк листа до когось із російських колег):
“Что такое юбилей?
Это тот момент в жизни, когда на твоей остановке поезда непременно надо выходить из вагона.
Хочешь или не хочешь, а выходить надо…”
[88, ХІ, 341]
Тривалий час днем народження Павла Тичини вважалося 27 січня (зрештою, так писав у своїх біографічних даних і сам Поет), одначе у 1990-ті роки за знайденою в Київському міському архіві в справах Київського комерційного інституту випискою з церковної книги про народження було з’ясовано, що народився майбутній Поет 23 січня [104]. А 27-ме? Чому в усіх автобіографіях Павло Григорович вказував саме цю дату? Можливо, йдеться про чудесне одужання після якоїсь тяжкої хвороби, коли й надій не було на зцілення, й Поет сприймав цей день як день “другого народження” (таку версію автор цих рядків, висунув, зокрема у повісті “В ніч таку, морозяну і строгу”, опублікованій 2016 року в харківському часописі “Березіль”)? Так чи інакше при визначенні урочих моментів у житті Тичини треба враховувати щонайменше ці дві дати (або й три, бо ще ж день хрещення ‒ 24 січня 1891 року).
Склавши цифри дати фізичного народження Митця отримуємо число 25. Згідно з концепцією авторів згаданої вже книги “Біблійна нумерологія” – С. Неаполітанського та С. Матвєєва, – це число пов’язане з прощенням гріхів [52, 141]. Саме двадцятип’ятирічним Павло Тичина познайомився з юною Лідою Папарук, ще не знаючи (а можливо, вже й знаючи, якщо взяти до уваги його здатність до проскопії?), що це – його Доля, його “квіт папороті”:
Ось так воно було все на початку:
до вас студент з бандурою прийшов,
і ви здали йому одну кімнатку –
малюсіньку, без жодних там умов.
Платня яка? Та що ж… – сказала мати.
А ти – мала ще – збігла вниз у двір:
– А в нас студент! Став на бандуру грати,
То мати в сльози… Струни вперебір.
[88, ІІІ, 289]
“Друге двадцятип’ятиріччя” Поета, як уже мовилося, збіглося з початком радянсько-німецької війни й новим, підсиленим всенародною трагедією, творчим спалахом, що невдовзі покликав до життя і “Голос матері”, й “Похорон друга”, і “Я утверждаюсь”, і “Слово”. Сталінську премію за “Чуття єдиної родини” Митець віддав на оборонні потреби.
Завершення третього проміжку припало на передостанній (і теж ювілейний) рік життя Павла Тичини. Того, 1966-го, року Поет відвідав Чернігів, де 22 січня в тамтешньому педінституті відбулася наукова сесія, присвячена 75-річчю від дня його народження. Наслідками цієї мандрівки в дитинство та юність стали поезії “Глибокі сліди” та “Сила мислі і труда…”
Цифри 2 і 5 у сумі дорівнюють семи. Говорити про особливу сакральність цього числа, гадаю, зайве: в багатьох релігійних доктринах сімка виступає як Божественний символ і має також значення Божої іскри, таланту даного від Всевишнього, обдарованості у певній сфері (чи сферах) творчої праці. Поезія, проза, художній переклад, літературознавство, графіка, живопис, музика – це далеко не повний перелік царин, у яких здійснювалася самореалізація Павла Тичини. І як здійснювалася!
Взагалі “віщих сімок” у житті Поета було чи не найбільше. Здавалося б, що знакового могло бути у 1898 році в семилітнього Павлуся? А поміж тим, це якраз, напевно, й був початок навчання в Пісківській початковій земській школі у Серафими Миколаївни Морачевської, котра перша помітила здібності дяківського сина до музики й спочатку відібрала його до свого хору, а потім порадила батькам влаштувати Павла в один із архієрейських хорів Чернігова. Завершення наступної “сімки” відбулося в 1905 році, що збігся з революційною хвилею, що сколихнула тодішню Російську імперію, і, не виключено, стала для юного Тичини стимулом до національного самоусвідомлення і, зрештою, до поетичної творчості – адже роком пізніше він, зробив спробу (щоправда, незавершену) написати баладу в народному стилі “Синє небо закрилося…”, а 1907 року з під пера юнака вийшов перший викінчений вірш – “Блакить мою душу обвіяла…”
1912 рік означився появою перших публікацій Павла Тичини в українській періодиці: в “Літературно-науковому віснику” (ч. 1) з’явився друком вірш “Ви знаєте, як липа шелестить?..”, у “Рідному краї” (ч. 12) – “Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?..”, у другій книжці часопису “Українська хата” – поезія “Де тополя росте…”
1919 рік – своєрідний “повторний дебют” Поета, пов’язаний із виходом датованих 1918 роком “Сонячних кларнетів”. Ранні твори – навіть ті, що пройшли редакційний і читацький успіх, – до збірки не ввійшли, і вона, таким чином, була ніби відкриттям Павла Тичини на новому рівні, й саме їй – поряд із “Кобзарем” Тараса Шевченка і “Лісовою піснею” Лесі Українки судилося стати однією з числа великих книг України (саме так, виступаючи на відкритті VІ республіканського письменницького з’їзду охарактеризував “Сонячні кларнети” Олесь Гончар). На 1919-й припадає також переховування Поета від денікінців на Байковому цвинтарі (місце дії “Фуги”, написаної через два роки), і посилення космогонічних мотивів у поезії П. Тичини (“Ритм”, “Сотворіння світу”, “Міжпланетні інтервали” тощо), очевидно, пов’язане з Великоднім осяянням, про що йтиметься далі.
1926-й… Альманах “Вапліте” друкує частину великого епічного твору про війну 1918‒1920 років в Україні (уривок під назвою “Чистила мати картоплю”). Публікація викликала вкрай негативну реакцію республіканської влади – в результаті Поетові довелося писати пояснювальний лист до газетиу “Комуніст” (1927, 2 лютого) і зайвий раз доводити свою лояльність (скажімо, вміщеними у 5-му числі журналу “Вапліте” за 1927 рік віршами “І од царів, і од вельмож…” та “На вбивство Сакко і Ванцетті”). Згодом окремі фрагменти твору увійшли до поеми “Шабля Котовського” (як ми знаємо, теж незавершеної).
Події 1933 року в житті Павла Тичини справляють неоднозначне враження. З одного боку – лист-плач до Лідії Папарук від 14 травня з приводу похорону Миколи Хвильового, згадка про голод у листі від 16 травня, а з іншого – 21 листопада в газеті “Правда” мовою оригіналу надруковано текст твору “Партія веде” (за попереднім задумом – піонерської пісні [37, 102]): цим, по суті, було врятовано Митця від репресій, але водночас і започатковано однобоке уявлення про Тичину як суто “режимного поета”, “сталініста”, а то й узагалі графомана.
1940-й… Одруження з Лідією Петрівною Папарук. Посилення ліричного струменя в низці передвоєнних поезій (“Записка на концерті”, “Ой була собі Оксана”, датований 14 січня 1941 року вірш “Моя ти дівчино, хороша, невідома…”).
1947-й… Нищівна критика творів Максима Рильського, Івана Сенченка, Юрія Яновського, відмова Павла Тичини виступити з обвинуваченням на адресу своїх колег, незважаючи на косування в його бік (за словами Станіслава Тельнюка, Лідія Петрівна згадувала, що Поетові було таки приписано кілька фраз проти Рильського і Яновського, й не лише приписано, а й видрукувано у “Літературній газеті”, в складі основного тексту виступу на пленумі Спілки радянських письменників України [83, 27‒29]).
1954-й… Поїздка (разом із Дмитром Косариком та Дмитром Білоусом) у Чорнобильський район Київської області. Саме там зародився задум вірша-нарису “В Чорнобилі”, що його С. Тельнюк називав “передчуттям-пророцтвом” про катастрофу, яка спіткала нашу планету 26 квітня 1986 року.
І знову ж таки 1961-й рік, про який уже йшлося під час розгляду десятилітніх знакових періодів у долі Павла Тичини.
Сума чисел дня й місяця “другого народження” й року народження за метрикою) становить 29. Перший 29-літній проміжок завершився 1920 року. Для П. Тичини це був рік виходу нових книг “Замість сонетів і октав” та “Плуг” (окрім того, з’явилося друком друге видання “Сонячних кларнетів”), а також вікопомної подорожі з капелою Кирила Стеценка по Правобережній Україні (враження від неї лягли в основу повісті-щоденника “Подорож з капелою К. Г. Стеценка”, що побачила світ уже після смерті Поета). Завершення другого періоду припало на 1949 рік. На перший погляд, ні вірші, ні листи, ні щоденникові нотатки не вказують на якісь особливості того року для Павла Григоровича. Хоча… Поет супроводжував з Києва до Софії жалобний потяг із тілом болгарського компартійного вождя Георгія Димитрова, котрий помер у санаторії Барвиха під Москвою. Про це якраз є ціла низка записів у щоденнику, є й згадка у знаковій для Тичини поемі “Подорож до Іхтімана”. Тож чи не виник задум написати великий ліро-епічний твір про Болгарію саме тоді, за рік до того, як Митець побував у Іхтімані?
Окрім того, під час святкування 150-річного ювілею Олександра Пушкіна, як розповідав згодом Павло Григорович Лідії Петрівні, була сильна гроза, й на очах у Поета блискавка вбила трьох молодих людей, – двох хлопців і дівчину, – котрі стояли під деревом [83, 181]. Не виключаю, що цей тяжкий стрес став для Тичини ще одним із “каталізаторів” його недуги (сам Митець пов’язував виникнення діабету з автоаварією й переломом ноги у прифронтовій смузі під Харковом – див. його датований 1957 роком лист до удови поета Лейби Квітка Берти Самійлівни [52, ХІІ, кн.. І, 350]). Варто відзначити й те, що після 1949 року в поезіях Павла Тичини майже не зустрінеш наявних колись мотивів захоплення грозою…
Цифри 2 і 9 у сумі дають 11. У житті Поета було шість урочих подій між якими пролягали саме одинадцятирічні проміжки. 1902 рік найімовірніше був “роком Подвойського”, коли на місце попереднього жорстокого репетитора (вихователя з числа старших семінаристів), прийшов новий, добрий, що неабияк здивувало звиклих до кривд бурсаків. Був то Микола Ілліч Подвойський. Послухаємо Поета:
Подвойського Миколу Ілліча
не раз в житті своїм добром згадаю.
Не раз над ним ще в пісні заридаю.
Люблю ж як рідного, люблю без краю!
В моїй душі горить він, як свіча.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не знав я: звідки він і як він ріс.
Лиш знав – не скаржився на долю злую.
Він мав в натурі доброту живую!
Помітивши, що я там десь малюю,
мені всі фарби в ящичку приніс.
Це подарунок був – на все життя!
О, що зі мною фарби ті зробили!
Мої ж бо очі – колір полюбили.
Мої ж бо руки – пензлі брать зуміли.
І нюх сприймав усю красу буття.
[88, ІІІ, 333]
У 1913 році Павло Тичина, судячи з усього, пережив серйозну кризу, яка, смію думати, й вилилася в сюїту “Панахидні співи” (1915 – 1916, опубл. 1993 [90, 7-27]) та низку супутніх віршів, написаних у період з 1913 по 1916 рік – “ – Кохана вмерла. – …” [88, І, 418], “Гей іду, іду я полем” [88, І, 296], “Я тебе поховав в присмерк синій…” [90, 28-31], “Ой, що в лузі дві тополі граються…”[90, 33]. Ці твори, попри те, що вийшли друком, і досі належать до “темних місць” спадщини Поета, оскільки достеменно встановити, які ж саме події стали причиною їх появи на світ, вельми важко – існують лише гіпотези, приставати на які, а чи ні, є, либонь, справою читача. Одну з найвідоміших – про смерть кузини сестер Коновал Наталки, яка була першим коханням молодого Митця, – викладено у повісті-есеї Павла Загребельного “Кларнети ніжності”. Можливо, саме вона й була отією “Талою в білій льолі” чи Лялею, яка надихнула на псевдонім, або ж “світловолосою тоненькою дівчинкою” на згаданому в попередній книзі панно Михайла Жука “Біле й чорне”, й “Панахидні співи” присвячено саме їй (чи пам’яті її – якщо йти шляхом буквальної інтерпретації тексту).
Краєзнавець із Одеси Сергій Лущик не виключає й того, що скін коханої дівчини був лише образним означенням її зради (мовляв, вона померла особисто для нього) [90, 46], й як можливий аргумент наводить щоденникову згадку самого Павла Григоровича про “перше кохання” й “дурні сльози” [88, ХІ, 29]. Так про смерть коханої, на думку дослідника, – та й мою, – навряд чи пристойно було б говорити: отже, ймовірно, йдеться таки про зраду, але чию? І тут виринає інший жіночий образ – Полі Коновал, чиїй сестрі Інні Поет присвятив таку чудову елегію:
О панно Інно, панно Інно!
Я – сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив –
Дитинно, злотоцінно.
[88, І, 46]
Саме версію про Полю обстоював за життя визначний український тичинознавець Станіслав Тельнюк. Але можливе й ще більш алегоричне тлумачення сюїти. Стрес, якого зазнав молодий Поет міг стосуватися не душевної, а духовної царини, й це міг бути світоглядний злам, випробування, що зумовило перехід від емоційно-обрядової до Свідомої Віри. Тому припущення Дмитра Дроздовського про “третє око”, яке відкрилося в ті роки у Павла Тичини [23] є цілком природним. Адже в 1913-му Митець написав славнозвісний вірш “Гаї шумлять…”, де вперше явив свою здатність бачити звуки й чути звучання світла та кольорів: “Горить-тремтить ріка, як музика” [88, І, 39].
1924 рік – виходить друком збірка “Вітер з України”, куди, поряд із однойменним віршем, увійшли “Фуга”, “Дивний флот”, “Надходить літо…”, “Ненависті моєї сило…”, тетраптих “Харків”, поема “Живем комуною”, низка розділів із сюїти “В космічному оркестрі” та багато інших поезій, які засвідчили якісно новий етап у творчості Павла Тичини. Поет вивчає німецьку та вірменську мови, бере участь у роботі вірменської літературної студії у Харкові. У датованому березнем 1924-го листі до Миколи Зерова симфонія “Сковорода” згадується вже як завершена, хоч нові глави до неї Тичина дописував і в 1930-ті, й навіть у 1940-му. Наприкінці року Поет вирушає у тривале закордонне відрядження, й не виключено, що це теж було своєрідне випробування – цього разу на вірність “вітрові з України”.
У книзі “Павло Тичина: таїна життя і творчості” автор цих рядків навіть спробував змоделювати можливу поведінку Митця в разі його неповернення на Батьківщину: така спокуса справді могла виникнути на початку 1925 року, коли між Тичиною та його супутниками – Олесем Досвітнім та Валеріаном Поліщуком, стався розрив, і він, як видно з датованого початком лютого листа до Аркадія Любченка, “з самої Праги ось уже третій тиждень сам” [88, ХІІ, кн. І, 46]. Одначе історія умовного способу не визнає, й ми знаємо, що спокусі цій Поет не піддався, повернувшись додому – назустріч багатьом проблемам, але й назустріч Тій, котрій судилося стати Берегинею його непростого життя.
1935-й… Міжнародний конгрес письменників на захист культури в Парижі. Спілкування з Анрі Барбюсом, Луї Арагоном, Ельзою Тріоле, багатьма іншими діячами французької та світової літератури. По закінченні Конгресу, під час короткочасного перебування в Лондоні зустрівся з відомою російською поетесою (на той час – емігранткою) Мариною Цветаєвою. Враження від поїздки лягли в основу статей “Ширити фронт передових людей світу”, “Три перемоги” (обидві – 1935), щоденникових нотаток під умовною назвою “У Парижі, на Конгресі оборони культури (1935), також поезій “Конгрес оборони культури” (1935), “Зустріч з Мариною” (1967, незавершена).
1946-й… Павло Тичина стає почесним членом Спілки письменників Болгарії. Розпочато тритомне видання вибраних творів: власне, вийшов перший том, де востаннє перед більш як тридцятирічним періодом правок чимало поезій таки вміщено в ще не переробленому вигляді – збережено особливості пунктуації, суто “тичининські” переноси, де кінцевий склад одного рядка водночас є початковим складом наступного, ба навіть у вірші про Інну (попри назву, змінену на “О люба Інно…”) шостий рядок звучить, як в оригіналі: “О панно Інно, панно Інно…” [84, 40].
Нарешті, 1957-й – виходить із друку збірка “Ми – свідомість людства” з відомим уже “чорнобильським пророцтвом” та елегією “Іній” (1956, у книжці дата – 1957; про уточнення дати див. у розділі “У дворі – тополі і жінки…”), де Поет підбиває ніби підсумки свого життя та праці. До збірки, однак, не включене продовження вірша – “Ще не раз колись розквітну…” (можливо, Павло Тичина, знаючи про силу слова й матеріальність думки, не бажав, щоб настрій прощання виявлявся надто чітко). Окрім того, у книзі вперше надруковано один із варіантів початку поеми “Подорож до Іхтімана” (“І дививсь Ілліч на мене”, 1956). Відзначається новий “приплив” інтимної лірики – “Над Дніпром” (1955), “Горобинцю золотий” (1956), – а також відродження теми Космосу (“В міжпланетні простори вікно”, 1957).
Звісно, про таємниці імені та чисел у долі Павла Тичини (та й не лише у нього) можна говорити багато, проте, автор ставив перед собою мету лише окреслити цю проблему, підвівши читача до аналізу системи образів геніального символіста ХХ століття.