5. “Мов дівчини плаття у вітряний день…”

Ігор Ольшевський

(містичне підгрунтя лейтмотивних образів
у поезії Митця)

Прокинься, о вітре з півночі, і прилинь, вітре з полудня, повій на садок мій: нехай потечуть його пахощі! Хай коханий мій прийде до саду свого, і нехай споживе плід найкращий його!..

Пісня над піснями, глава ІV, вірш 16

Серед творів Павла Тичини, написаних у роки війни, є катрен, датований 1944 роком:

Природо моя! Що ти хочеш від мене?

В душі моїй строгість воєнних пісень.

Твоє ж розкривання і повне й зелене,

Мов дівчини плаття у вітряний день.

[88, ІІ, 476]

Хтозна, чи був чотиривірш самостійною мініатюрою, а чи слугував начерком чогось більшого – можливо, найранішої редакції “Збудження весни”… Принаймні образ розмаяної під вітром дівочої сукні Поет вжив через рік із разючою точністю:

З нами ж і вона.

Любиш? – хай вже буду знать я!

Вітер роздуває плаття…

[88, ІІ, 328]

Про те, що образ цей – не випадковий у Тичини свідчать і нотатки до його книги “Як я писав”:

“РОЗМАЯНІ ПОЛИ ЖІНОЧОЇ ОДЕЖІ,

А ПОТІМ І ЧОЛОВІЧОЇ

Подвойський у Володимирському соборі показав мені (Васнецов).

Рафаеля “Мадонна” (ще в Тро[їцькому] монастирі).

Рафаель… “Виведення Петра з в’язниці” (на ангелі бганки жіночої одежі).

“Десь надходила весна…” (В закінченні тільки натяк на те, що рух розмаяної одежі міг бути).

“Гуляв над Тібром Рафаель” (Тут тільки само собою розуміється, що одежа мусить бути розмаяна).

“Мадонно моя”.

Стаття про Руставелі (початок).

“Збудження весни” (вітер роздуває плаття)”.

[88, ХІ, 310]

Щодо Васнецова, двох думок бути не може: йдеться про зображення Богородиці з Немовлям у центральній апсиді (горішній частині запрестольної стіни) Володимирського собору в Києві – цей образ іще за життя Митця називали Руською Мадонною (за аналогією до “Сікстинської Мадонни” Рафаеля Санті). Доволі цікавою є й згадка про репродукцію з Рафаелевого шедевра, яку бачив у Троїцькому монастирі “семінарист Тичинін”. Натяк на можливість руху розмаяної одежі у вірші “Десь надходила весна…” – це, безперечно, його останні два рядки: “Сизокрилою голубкою // На моїх вона вустах!” [88, І, 41].). Тетраптих “Мадонно моя…” – так як і “Гуляв над Тібром Рафаель…” (“La bella Fornarina”), – містить не конкретні, а асоціативні ознаки вищезгаданого образу (“тільки само собою розуміється”).

Яке ж значення для Павла Тичини мав цей образ, що став, по суті, одним із лейтмотивних, який сакральний зміст вкладав у нього сам Поет?

Ще раз згадаймо спогади Поета про раннє дитинство й звернімо увагу на слова “мене ще на руках носили”. Першого відчуття польоту, невагомості дитина може зазнати в момент, коли знаходиться на руках у матері (або ж когось іншого зі старших) – особливо, якщо при цьому погляд її звернений до неба, де хмари, птахи (вдень), зорі й метеори (вночі) ніби “пишуть” на “плівку” Передмислення програму майбутнього світосприйняття. Збіг даної миті з незвичним світловим або кольоровим ефектом, а також численність цих поєднань можуть стати справді доленосними у плані формування художнього типу мислення з напрямком на космізм [до речі, настійне прохання вже старшої дитини – наприклад, три- або чотирирічної, – взяти її на руки автор цих рядків не схильний одразу кваліфікувати як вередування чи прояв нездужання (хоча в ряді випадків можливі й такі причини): це може бути якраз підсвідоме прагнення повторити оте незабутнє відчуття. Потім воно може трансформуватися в бажання стрибати з певної висоти, стати в майбутньому льотчиком (зокрема космонавтом), парашутистом, а з настанням дорослості – в реальне захоплення парашутним спортом, дельтапланеризмом або ж обрання професій, пов’язаних з підкоренням повітряного простору чи – в разі формування поетичного світобачення, – митцем, основою творчості якого є космічна тематика]. Тож навряд чи варто дивуватися, що летючі об’єкти були незмінними супровідниками піднесеного, подекуди екстатичного (або ж навпаки, урочисто-сумовитого чи апокаліптично-передчуттєвого) стану Павла Тичини як Поета:

Гаї шумлять –

я слухаю.

Хмарки біжать –

милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

(“Гаї шумлять…”, 1918 [88, І, 39])

У просторі – сокіл, –

і запах всесвіту.

(“Полудень…”, 1929 [88, І, 543])

І слава

їх [бійців] супроводила – вгорі, вгорі

аеропланами…

(“Похорон друга”, 1942 [88, ІІ, 261])

Он несподівано

упала зірка – й помелом

свій слід блискучий стерла гнівано…

(“В Чорнобилі”, 1954-1957 [88, ІІІ, 17])

Яка хвилина урочиста!

З величезним коромислом

ішла хмарина

по воду.

(“Подорож до Іхтімана” – один із начерків, 1966 [88, ІІ, 489, 490])

Знову звернемось до спогадів Поета: “Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як – ще не міг я своїм розумінням охопити. Щось рухається, коливається, звучить – і луною своєю вдалині відгукується” [87, 6]. Себто маємо всю гамму передемоцій, які згодом виллються у програмний вірш Павла Тичини про духовне пробудження людини до істинної своєї Суті:

Я був – не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо – дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинувсь я, і я вже – Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

[88, І, 37]

Щодо “дзвонних згуків”, почутих майбутнім Поетом тієї урочої миті, він, навіть досягши поважного віку не був певен, що це конкретно було, але припускав, що це могли були “веселі ігри дівчат”, і пісні-веснянки. У спогаді нічого не згадується про вітер (хоча є згадка про те, що навколо щось “рухається” й “коливається”), але повторюваність цього образу з твору в твір наштовхує на думку, що витоками він сягає теж отого немовлячого періоду:

Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…

[88, І, 38]

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

[88, І, 42]

По блакитному степу

Вороний вітер!

[88, І, 74]

Вітер.

Не вітер – буря.

[88, І, 89]

Нікого я так не люблю,

як вітра вітровіння.

[88, І, 169]

Осокорі,

що під вікном,

прокинулись уранці –

хоч по коліна ще вони

в тіні,

але верхів’ям золотим

вже в божевільнім танці…

[88, ІІІ, 220]

До моїх дверей

прибило вітром

листочок кленовий…

[88, ІІІ, 238]

А ще ж “Хтось гладив ниви” (1915), “Дума про трьох Вітрів” (1917), “Вітер” з “Енгармонійного” (1918), “Весна” (1921) тощо – аж до “вітра- перегонця” з лебединої пісні Павла Тичини – “Подорожі до Іхтімана” (1950 – 1967)… Тож весняний вітер – отой “Легіт-Теплокрил” із “Думи”, – цілком міг бути другим із вирішальних подразників (першим, як ми знаємо, було відчуття польоту під час перебування на руках у старших, скажімо, матері – “благовісні руки” із кредового вірша багато про що говорять): адже якраз на вітрі й відбувається рух розмаяної одежі – чи то материнської, чи дівчат під час “веселих ігор”. “Відчуття польоту”, поєднане із зоровими подразниками, відобразилося в передсвідомості дитини, утворивши в майбутньому тісні й, смію думати, взаємопереплетені асоціативні зв’язки.

Розглянемо їх. Значеннєва пара – розмаяні поли жіночої одежі й пташині крила – імовірно, виникла, коли, перебуваючи на руках у матері, малий Павло ніби втратив на короткий час відчуття межі між небом та землею, а споглядання пташок, що пролітали в небі (й, можливо, часте повторення таких моментів у першу Поетову весну) стало додатковим подразником, унаслідок якого утворилася міцна асоціація руху одежі неньки та дівчат, котрі співали веснянки й, очевидно, водили танкú на теплому вітрі, з тріпотінням крил птахів, і, нарешті, в поезіях уже дорослого Тичини розмаяний одяг став символом окриленості, польоту душі. Саме того далекого часу, на мій погляд, сягають витоки багатьох образів-символів у подальшій творчості Поета – “усміхнених птиць” із симфонії “Сковорода”, “сріблястих голубів у небесах” із вірша “Іще пташки…”, згадки про “голубину” у творі “La bella Fornarina” тощо.

Власне, голуб як символ, окрім окриленості означає cвятість. Проте не лише голубів бачив у небесах малий Павло того вікопомного року. Контраст між “сріблястими голубами”, які “спокій сіють” – так напише про післягроззя Поет (а в “Золотому гомоні” порівняє їх із молитвами”), – й чорним воронням назавжди закарбується у його Підсвідомості, як антагонізм Світла і темряви:

Чорний птах – у нього очі-пазурі! –

Чорний птах із гнилих закутків душі,

Із поля бою прилетів.

Кряче.

У золотому гомоні над Києвом,

Над всією Вкраїною –

Кряче.

О бездушний пташе!

Чи не ти розп’яття душі людської

Століття довбав?

Століття.

Чи це не ти виймав живим очі,

Із серця віру?

Із серця віру.

Чого ж тобі тепер треба

В години радості і сміху?

Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?

Говори!

Чорнокрилля на голуби і сонце –

Чорнокрилля.

[88, ХІІ, кн. ІІ, 107]

Як бачимо, антагоністами “чорнокриллю” виступають не лише голуби, а й сонце. Одразу пригадуються вже цитовані рядки із “Замість сонетів і октав”: “Сонця стають у коло. А від них майви [промені – І. О.] по всесвіту всьому” [88, І, 137]. Увага дитини до неба не могла лишитися ані осторонь гри сонячних променів (скажімо у воді в надвечір’ї: “Горить-тремтить ріка як музика” [88, І, 39]), ані осторонь мерехтіння далеких зірок уночі (“Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?” [88, І, 274]).

Все це цілком могло синтезуватися у передсвідомості немовляти і дати згодом образні паралелі чи навіть тріади “голуби – дівчата – метеори” й “мерехтіння та гра променів (а також періодичні появи галó – своєрідних “німбів” навколо Сонця чи Місяця) – тріпотіння пташиних крил – рух розмаяної на вітрі одежі”

Окрім вороння, асоціації з “чорнокриллям” могли викликати грозяні хмари, що затуляли Денне Світило [не завжди, однак, образи хмар несли у Поета виключно негативний відтінок – подекуди вони олюднювалися (більше того, “ожіночувалися” – як у ранньому вірші “Розкажи, розкажи мені, поле…”. “Енгармонійному”, “подорожі до Іхтімана” тощо), відповідно “зодягаючись”, і знову на пам’ять приходили асоціації з розмаяним на вітрі одягом: – Тікай! – шепнуло в береги. // – Лягай… – хитнуло смолки. // Спустила хмарка на луги // Мережані подолки. [88, І, 57]], а також сонячні затемнення.

Звісно, неозброєним оком на Сонце дивитися небезпечно і враження від цього небесного явища навряд чи стосуються періоду раннього дитинства (виняток можуть становити хіба що спонтанно побачені затемнення Місяця, або ж сонячний “серп” у частковій фазі крізь хмари – теж своєрідні “ природні світлофільтри”: таку нагоду, до речі, мав і автор цих рядків 4 січня 2011 року в Луцьку) . А крізь найпростіший світлофільтр – закопчене скло – Павло Тичина міг спостерігати сонячні затемнення в далеко пізнішому віці – після того, як його захопив астрономією вихователь бурсаків Микола Подвойський [88, ХІ, 262]. Так, скажімо, працюючи влітку й восени 1914 року роз’їзним інструктором та обліковцем статистиком Чернігівського губернського земства, Поет міг бачити затемнення Сонця 21 серпня, коли на широті й довготі Чернігова (51°29′28″ пн. ш., 31°17′55″ сх. д.) було видно лише вузенький краєчок сонячного диска (у повній фазі це явище можна було спостерігати в точці з координатами 54°30′ пн. ш., 27°6′ сх. д. – на території сучасної Білорусі). У датованому 1914 – 1916 роками вірші “Іще пташки…”, здавалось би, мова лише про грозу й стан природи під час неї (“земля вдягає тінь”, “мов звір, ховається людина”). Але чи не наклалось на опис відомого всім і часто повторюваного в теплу пору року явища ще щось? До такої думки схиляють, зокрема, такі рядки:

І враз – роздерлась пополам завіса! – Тиша. Мертва…

Метнувсь огонь: розвівсь, розпавсь – аж води закипіли!

І полилася піснь, принеслась жертва.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ідуть потужні сили! Морок. Жах…

[88, І, 52]

Образи роздертої навпіл завіси, жертви, мороку викликають пряму аналогію з розповіддю євангеліста Луки про розп’яття Ісуса Христа: “Наближалася шоста година, – і темрява стала по всій землі аж до години дев’ятої… І сонце затьмилось, і в храмі завіса роздерлась надвоє” (Лука, ХХІІІ, 44, 45). Звісно, темрява, описана в Євангелії, була не локальним астрономічним чи метеорологічним явищем (адже була всесвітньою – майбутній афінський єпископ Діонісій Ареопагіт, перебуваючи на той час у єгипетському місті Геліополі, мовив: “Або Творець страждає, або світ руйнується”), й природу біблійних чудес неможливо пояснити з точки зору науки – єдиним шляхом їх сприйняття є Віра в Бога. Проте асоціацію з цим знаменням (особливо у вразливої людини, яка отримала релігійну освіту, й, тим паче, була наділена поетичним талантом) цілком могли викликати сучасні їй явища природи – як грози та урагани, так і сонячні затемнення. Поява ж Денного Світила після “мороку” й “жаху”, – незалежно від того, що було їх причиною, – творила у свідомості Митця паралелі з Воскресінням і перемогою Світла над темрявою:

…І дзвонять десь в селі.

І вже тремтять, вже спокій сіють

Сріблясті голуби у небесах.

[88, І, 52]

Павло Тичина міг бути свідком (або й свідомим спостерігачем) і часткового сонячного затемнення 23 січня 1917 року, яке, з одного боку, збіглося з днем народження Митця (за останніми даними, він з’явився на світ на чотири дні раніше від офіційно прийнятої дати), а з іншого, передувало Лютневій революції, й саме нею був навіяний “Золотий гомін”. У поемі теж бачимо перемогу “Огню Прекрасного” над “чорнокриллям”, і хтозна, чи не побачене незадовго до урочих подій небесне явище (точніше, виходу Сонця з місячної тіні наштовхнуло) Поета згодом на опис цієї перемоги і воскресіння:

Гори каміння, що на груди мої навалили,

Я так легенько скинув –

Мов пух…

Я – невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний Дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубáми,

Вітай нас рідними піснями!

Я – молодий!

Молодий!

[88, ХІІ, кн. ІІ, 109]

Порівняння народного духу з вогнем – теж породжене вищезгаданими асоціаціями: адже і рух полум’я на вітрі, і гра сонячних променів, можуть дати підстави для порівняння як з маєвом людської одежі, так і з тріпотінням пташиних крил. Зафіксувавшись на рівні підсвідомості в далекі дитячі роки, тодішні “подразники” раз у раз активізувалися при зустрічі з ними вже дорослого Поета й на цій основі народжувалися лейтмотивні образи-символи. Подекуди ці образи набували легко-еротичного забарвлення, як-от у вірші “Охляло сонце…” (1920), чомусь включеного до циклу “Вулиця Кузнечна”, хоч явно написаного під враженням від першого знайомства з Одесою, яку Митець відвідав, подорожуючи по Україні разом із капелою Кирила Стеценка:

…Жінка

Зніма білизну. Веремію

Круг неї вітер закрутив

І запилив у свій мотив

Рожеві ноги й повну шию.

Немов в Елладі! Вітер з моря

Вітрилить пазуху…

[88, І, 213]

Та навряд чи варто зводити все лише до чуттєвих моментів, лише до намагання вітру “роздягти” героїню, яка до того ж виявилася злодійкою. Звинувачення її у крадіжці білизни – це, так би мовити, другий епізод цього поетичного “міні-фільму”. А поки не виник скандал, Поет, іще нічого не відаючи, порівнює жінку з мешканками Стародавньої Еллади, а можливо, навіть із богинями тамтешнього пантеону (колись, згадуючи Великодню ніч 1919 року Павло Тичина застосує таке порівняння до акторок театру Леся Курбаса Рити (Харитини) Нещадименко та Надії Титаренко, але про це – в наступному розділі).

Так і в цитованих уже віршах “Природо моя…” (1944) та “Збудження весни” (1945) в епізодах із “роздуванням плаття” бачимо закодовану символіку піднесеності, окриленості, внутрішньої “променистості”, розкриття духовної суті людини в єднанні з Природою (“Твоє ж розкривання і повне й зелене, // Мов дівчини плаття у вітряний день”), й жіночої жаги Материнства, як Таїнства Продовження Людського Роду попри війни та інші світові трагедії, а з боку Поета – розуміння цієї одвічної Місії Жінки:

Та чи любиш ти?

Наші ж тут, кохана, діти

будуть бігать і радіти,

на новому вже рости,

а із ними й ти.

Що, хіба не так?

Любиш? – хай вже буду знать я!

Вітер роздуває плаття…

а вона ж сміється так,

як на сонці мак…

[88, ІІ, 330]

А хіба маєво весільного вельона як прелюдія до народження нового життя не вгадується в поезії “І рости, і діяти” – скажімо, в цих ось рядках:

Дівчино – дай руку молодому!

Мати – свого сина ожени!

Наша знов оновиться країна,

наш народ продовжиться в роду.

Ніжками потупцяє дитина

по доріжці, по траві в саду…

[88, ІІ, 321]

Одначе у щоденнику Тичина відзначив як лейтмотивний символ і розмаяні поли чоловічого одягу. Містичне підгрунтя цього образу має, зрозуміло, вже не сакрально-еротичне, а місійне значення (рух одежі Посланця Світла, котрий іде до людей, свідомий своєї високої Мети). Саме таким постає класик грузинської літератури, Шота Руставелі в промові, виголошеній Поетом на ювілейному пленумі Спілки письменників СРСР (Тбілісі, грудень 1937 року) й надрукованій згодом у вигляді статті в “Литературной газете” (5. 01. 1938) та першій книзі збірника “Шота Руставелі” (К., 1938). Промова ця починається словами:

“Ми на портретах і в книгах завжди звикли бачити Руставелі, що сидить. Але сьогодні він встав. Але сьогодні йде він серед нас. І розмаяні поли одежі його несподівано зачіпають різноплемінних представників республік та областей” (“У пісні, в славі, в помислах живе” [88, VІІІ, кн. І, 149]).

Поли одежі великого грузинського Поета тут справді співвідносні з “майвами”-променями його віщих слів, які осявають душу кожного, хто наблизиться до таїни “Витязя в тигровій шкурі” – незалежно від того, читатиме він “Вепхісткаосані” в оригіналі, а чи у перекладі рідною йому мовою. Власне “світлова” грань образу присутня і у щойно цитованій статті-промові: “І перлина руставелівська в висоті під сонцем ясною чистотою засяла, заграла” [88, VІІІ, кн. І, 153].

Дещо видозмінений (на перший погляд, “знижений”) варіант образу-лейтмотиву можна помітити і в симфонії “Сковорода”, де поли свити Мислителя порівнюються не з крилами чи променями, а з… прокаженими, що наздоганяють пророка в надії на зцілення:

Пішов Сковорода в ненависний туман.

Гарячіла непокрита голова,

і свитина полами маяла і доганяла його,

мов прокажені пророка…

[88, ІV, 23]

Попри всю “зниженість” цього образу, суть його не міняється, адже герой симфонії ототожнюється з пророком, себто людиною, наближеною до Бога.

Окремо варто сказати і про ще одну видозміну знакового для Тичини символу – її одним штрихом окреслено у згаданій уже поезії “Охляло сонце”: “Вітер з моря // Вітрилить пазуху…”. Подібне можна помітити й в описі однієї з героїнь симфонії “Сковорода” – Маринки:

…Стояла на стерні.

Червона вся, з очима сірими, з безжурним

носиком,

з кораловим намистом…

Вже вітер підіймався

і злегка надував їй пазуху,

що вгору підбилась.

А спідничку на ногах

так шпетно обдував,

що западала тая в лоно;

обдував і аж назад заносив,

рівні, у підколінках кривенькі,

ноги одкриваючи на мить, як книгу…

[88, ІV, 44]

Цей штрих одразу ж змушує згадати про вітрила, які “груди пнуть” (“Живем комуною”), про корабель, “нагрудений вітрилами” (“В космічному оркестрі”), та й про “Балетну студію” (про цей вірш іще йтиметься в наступних розділах):

Нагрудять вправо

одгрончить чар

схитнуться вліво

лелійні лі

. . . . . . . . . . . . . . .

На них із вікон веслує промінь

І вітер майний і синій день

[88, І, 358]

В поєднанні з образом вітру – ще одним чи не найбільш лейтмотивним у Поета (“Закучерявилися хмари…”, “По блакитному степу…”, “Дума про трьох Вітрів”, “Плуг”, ”Вітер з України”, “Харків”, “Фуга” і т. д.), “ожіночений” образ вітрил (чи навпаки, порівняння одягу на жіночих грудях із надутими вітрилами) несе, окрім приховано еротичного, ще й містичне навантаження, виступаючи як символ готовності до духовних мандрів, за якими – відкриття нових граней пізнання Всесвіту, символ безперервного руху, всепереможного торжества Буття :

Хай буде рух! Душі! Знаття!

Нехай і боротьба звірина!–

Лиш так оновиться людина

і вся матерія життя.

[88, І, 213]

Так, здавалось би, звичайна зустріч немовляти з навколишнім світом справляє вплив на формування в майбутнього типу мислення (в даному разі – художнього) й здатна покликати до життя цілу образну систему, розшифрування й аналіз витоків якої може стати цариною пошуків не одного дослідника.