10. “У дворі – тополі і жінки…”
Ігор Ольшевський
Розділ десятий, не зовсім містичний
(до проблем датування деяких творів Павла Тичини)
І сказав Бог: Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками.
Книга Буття, глава І, вірш 14
У П.Тичини є поезії, які, хоча й позначаються всюди одним і тим же роком, але все ж не дають стовідсоткової певності у приналежності твору саме до цієї дати. Наприклад, у фрагменті “Порожнеча” (“Замість сонетів і октав”) натрапляємо на такі рядки:
“У дворі – тополі і жінки.
– Ну кажу ж вам: місто кругом оточене.
– Ой світе мій!…” [88, І, 147]
А в антистрофі до нього ж читаємо:
“– Місто в мальованих плакатах: людина людину коле.
Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми” [88, І, 148].
Зрозуміло, що йдеться про окупацію, але про чию саме? Муравйовців? Німців? Денікінців? У перших двох випадках може йтися лише про 1918 рік, у третьому – про 1919-й. Антистрофа виразно асоціюється з творами якраз 1919 року, зокрема з віршем “Паліть універсали”:
Паліть універсали, топчіть декрети:
Знов порють животи прокляті багнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ –
Воля! – єдиний хай буде наказ.
Воля! Воля! – серце в грудях…
Знов як рабів розпинають на людях.
Знову кайдани, тюрма й шомполи,
і слово невільне мов з-під поли.
[88, І, 124]
Строфа ж (“Порожнеча”) має дещо спільне з пронизливим віршем “Дівчинка на призьбі…”, що розповідає про жорстоку розправу карателів над мешканцями степового хутора й датується роком 1918-м (як пояснюється у примітках до І тому ПЗТ – на підставі аналізу автографа та зіставлення твору з іншими поезіями того часу). Одразу впадає у вічі фраза “Ой світе мій!”, вжита у згаданому творі:
Біжить з города мати –
Шумить щось у степу…
Ой світе мій, це ж буря
Шумить в степу…
[88, І , 326]
Або (буквально двома рядками раніше): “У дворі тополі і жінки”. Що це? Спогад про вже написане чи начерк майбутнього твору, де про тополю згадано у винятково трагічному контексті? І знову ж таки: про який же час ідеться? Окупація півдня України військами Антанти розпочалася 29 листопада 1918 року, отже, якщо мова – про цю подію, то трагедія на безіменному хуторі мала б відбутися десь узимку. Тим часом згадка про матір, котра “біжить з города” (як і “голі ніжки” дівчинки), радше вказує на весняну, літню або ж ранньо-осінню пору – у всякому разі таку, коли ведуться активні сільськогосподарські роботи чи то з сівби-посадки, чи догляду, а чи вже зі збирання врожаю. Та й зимових ознак немає жодних . Як немає їх і в аналізованому розділі збірки “Замість сонетів і октав” (однозначно пов’язувати слова про робітників на заводах із січневим повстанням 1918 року на “Арсеналі”, на мій погляд, нема рації: адже йдеться не про один завод).
То, може, маються на увазі наслідки народного опору австро-німецьким загарбникам (на початку червня 1918-го повстання охопили Звенигородський, Таращанський та Золотоніський повіти)? Можливо. В усякому разі третя частина триптиху “На могилі Шевченка” містять ознаки поінформованості автора про події: “Заворушилися в Таращі…” [88, І, 100]. Та й “суржикове” слово сполучення “карательний отряд” багато що вияснює в особливостях тодішньої диктатури. Однак з історією тут вступає в певну суперечність… географія. Згадані повіти входять до зони лісостепу, а не, так би мовити, “чистого” степу. У вірші ж “Дівчинка на призьбі…” слово “степ” повторюється чотири рази, що створює відчуття самітності, окремішності хутірця серед розпростертого на всі чотири боки безкрайого степу (без будь-якого натяку на бодай віддалену лісосмугу). Оскільки маємо ознаки продуманого художнього прийому, є підстави вважати, що дія твору все-таки відбулася на степовому півдні України. Цікаво, що в московському виданні книги Станіслава Тельнюка “Павло Тичина” (1974) дослідник виразно говорить про “карателів-денікінців” [81, 65]. Отже, не варто виключати й приналежності вірша таки до 1919 року…
Цікаво стоїть питання і з фрагментом “Евое!” [вигук радості на святах давніх греків. Спостерігався у різних видозмінах також під час екстатичних радінь христововірів (хлистів) [47, 259]]. В другому абзаці [збірка (чи філософська поема) “Замість сонетів і октав” написана ритмічною прозою] читаємо:
“За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як зараз готуються балетній студії. І на людину, що не вмітиме пісні, дивитимуться, як на справжнього контрреволюціонера” [88, І, 139].
Тема творчого підходу до праці, намічена ще у ранньому вірші “Не бував ти у наших краях!” (1911):
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? –
Єсть там люди – й зросли у степах, –
Що не люблять не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
[88, І, 282], –
у 1919-му стає для Поета лейтмотивною. Образ Плуга – символу оновлення (а згодом і радісної, творчої праці – незалежно, чи йдеться про працю фізичну, а чи інтелектуальну) відлунює як у поезії, що відкриває однойменну книжку, так і у вміщеному в ній же вірші-пророцтві “І буде так…”:
І буде так –
Фальшиве небо сміхом сміхом хтось розколе.
І стане світ новий і люди як боги.
І скрізь, де буде поле, –
Плуги, плуги…
[88, І, 95], –
та й, зрештою, в “Евое!” Одначе майбутні приготування людини до прокладання першої в житті борозни Поет співвідносить ще й із сучасними йому заняттями в балетній студії. Й відразу спадає на думку написане, здавалося б, пізніше:
Танцюють цвітно цілунять тонно
в туніках білих неначе бал
Нагрудять вправо
одгрончить чар
схитнуться вліво
лелійні лі
Плеснуть в долоні встремлять як лані
І знов одхлинуть і стануть враз
І знов потиху
заледве чуті
і знов поволі
як той ручай
На них із вікон веслує промінь
і вітер майний і синій день
Рояль обсипле
торкнеться стін
спаде на тепле
збутонить стан
І теж у танці на тротуарі
Голодна жінка сухотить хліб
І їй із вікон
гуслить рояль
Хоч би як віку
прожить жить
[88, І, 358]
А чи пізніше? Під віршем, звісно, стоїть дата, вірніше, аж три – “1920 чи 1921 або ж і 22-й”. Упевненості, отже, немає в жодній. Але рояль і білі шати “повертають” таки у 1919 рік (“Найвища сила” плюс начерки до книги “Як я писав…”) – асоціації, що виникли у Митця під час відвідання студії, свідчать про свіжість вражень від іще тієї квітневої ночі, про яку згадувалося в розділі “Зеленіло й добрішало небо”. Згадка про “вітер майний”, – що може пов’язуватися не лише з “маєвом” (колиханням гілля, листя і т. д.), а й із “маєм”, травнем, – дає змогу припустити, що описані у вірші події відбулися у травні, ймовірно, через місяць після доленосного Великодня. Тим паче, що 1919-1920 роками датується й вірш “Казала травка…”, згодом включений до симфонії “Сковорода”. Поезія ця і формально, й ритмічно напрочуд схожа на “Балетну студію”:
Казала травка
я тільки травка
а що зроблю я
коли все кров
Казало сонце
дивись на сонце
мільярди в землю
від нього струн
В нім кожна квітка
і кожна скеля
і кожна рана
і кожна смерть
Одно одвеснить
друге веслує
а все як море
прибій бій
[88, І, 351]
Це ніби антистрофа до попереднього твору, філософське узагальнення побаченого, причому обидві поезії завершуються однаковим прийомом: остнній рядок складається з двох слів, де друге – відлуння першого (“прожить жить” у “Балетній студії”, “прибій бій” – у “Казала травка…”). Та й у симфонії зодягнена метеликом особа виспівує вірша танцюючи. І якщо “антистрофа” датується на підставі інформації Лідії Петрівни Тичини 1919-1920 роками, то хтозна, чи не варто “строфу” (“Балетну студію”) позначати тим же часовим проміжком або й зупинитися на 1919-му, оскільки у пізніх свідченнях Поета чи його Дружини могли (в силу суто вікових особливостей) “стиратися” деякі деталі.
Єдиний аргумент, який може слугувати для доведення приналежності “Балетної студії” до початку 1920-х, причому конкретно до 1921 року – образ голодної жінки, яка “сухотить” (себто випрошує крізь кашель) хліб, тим паче що у Павла Тичини є досить-таки схожий за змістом щоденниковий запис від 28 липня 1921-го:
“В «Центростудії». Рухи. Гомін. Каштани неначе тільки вмились. Тротуар: одно ходить, одно розминається. І день каштановий. Каштанова голівка у дитинки, що на руках у старчихи під вікнами студії” [88, ХІ, 23].
Справді, “старчиха під вікнами студії”, здавалось би, прямо вказує на похідність вірша від цього запису. Одначе в нотатках Тичини є три чудових образи, які не могли б не “перекочувати” до “Балетної студії” або інших творів цього часу. Перший – “каштани неначе тільки вмились”. Другий – “день каштановий”. І третій – дитина на руках у старчихи. У вірші ж дитина взагалі не фігурує: думки жінки стосуються лише власного порятунку від голодної смерті: “Хоч би як віку прожить жить”. День же – лише “синій” без натяку на будь-які каштани. А в щоденниковому записі – жодної згадки про рояль. До мистецьких поглядів Марка Терещенка в той час Поет ставився зі значною долею іронії, не сприймаючи їх “сухої теоретичності” (про що свідчать записи від 18 та 25 липня того ж року) – то ж навряд чи його упередженість могла так швидко зникнути й перейти в екстазовий опис репетиції в “Центростудії”. Та й старчиха – образ надто типовий для тих років: голодних та хворих не бракувало на вулицях Києва ні в 1919-му, ні у 1921-му…
Є певні нюанси і в датуванні творів повоєнного часу. Наприклад, “Іній”, датується 1957-м роком – мабуть, через те, що вперше він опублікований у збірці “Ми – свідомість людства…”, яка тоді ж таки вийшла друком. Упорядники подальших видань творів П. Тичини дотримувалися цього датування навіть у 1970-ті, коли в ювілейному збірнику “Співець нового світу” (1971), з’явився спогад Дмитра Білоуса “Ой цвілось життя…” про поїздку Павла Григоровича до виборців на Черкащину в жовтні 1956 року. Поет не називав календарних днів, які охоплювала поїздка, одначе аналіз віртуальних картин зоряного неба, стосовних до того часу (при цій нагоді автор висловлює глибоку вдячність панові Фаб’єну Шеро (Франція) та всім, хто причетний до створення безкоштовного віртуального планетарію ) дає підстави стверджувати, що відбулося депутатське відрядження Тичини 20 – 22 жовтня 1956 року. Вчитаймося у рядки спогаду – дія відбувається у перший день поїздки після прибуття до Черкас:
“Перед тим, як лягати спати, ми прогулялися парком, до якого вела стежина від самого нашого порога…
Павло Григорович особливо любив у такі вечори дивитися на зоряне небо й читати його. Котрийсь із співрозмовників неправильно назвав світило, що миготіло в проміжку дерев.
– Ні, то ж Марс, – поправив Павло Григорович і тут же звернув увагу на інші зірки, розповів про окремі сузір’я й показав їх.
Яскраво світив місяць, і тіні від дерев казково переплуталися з самими стовбурами (…)
Другого дня, в неділю, незважаючи на осінню мжичку, на вулицях Черкас було дуже людно” [77, 352-353].
Якщо “другого дня” була неділя, тоді вечірня прогулянка (найрадше, вона могла відбутися десь між 22-ю та 23-ю годинами, хоча у поетів режим сну – річ відносна) може стосуватися лише суботи. Але якого числа? Згадка про Місяця, що яскраво світив і, навпаки, відсутність згадки про те, що він, як і Марс, ховався за деревами, може свідчити тільки про одне: Нічне Світило знаходилося високо над обрієм і було якщо не в повні, то, принаймні незадовго до, або ж одразу після неї. Того року повня настала 19 жовтня. 1956 року це була п’ятниця, 20-го, – відповідно, – субота, 21-го – неділя і 22-го (коли побували у хаті майже столітнього колгоспника з В’юнищ Івана Лукавенка – про це ж є й запис у самого Павла Тичини [88, ІІІ, 450]) – понеділок.
Читаємо далі (вже про 21-ше – неділю, точніше про завершення дня після поїздки до Канева):
“До Черкас прибули пізньої ночі. Павло Григорович був притомлений важкою дорогою, але разом з тим і збуджений, бадьорий. Зустрічі з людьми надавали йому творчого натхнення, особливого піднесення. І. можливо, не один образ виринув йому в душі, і в думці певно, з’явилася не одна строфа поеми, рукопис якої лишився на робочому столі в Києві… В дорозі часто визрівають остаточні варіанти рядків незакінченого твору. принаймні, коли розвиднялося в кімнаті й не вгамувалося, ще піднесене хвилювання після вчорашньої зустрічі в Каневі, поет прочитав нам вірш “Іній” (“Ой цвілось життя зелене…”)”.
Отже, не 1957-й, а таки 1956-й, і цілком імовірно, задум вірша виник у дорозі того ж таки 21 жовтня, коли стомлений подорожжю Поет задумався про свій вік і сили, що йдуть на спад:
Ой цвілось життя зелене -
юнь моя
і чорнобрів’я!
Тисяча півтонів, тіней…
А тепер же –
що зустрів я ?
Сивий впав на мене
іній…
Сивий, сивий іній…
[88, ІІІ, 25], –
а по приїзді якраз і написався сам твір (включно із трьома строфами, які згодом Дружина Поета Лідія Петрівна виділила в окрему поезію “Ще не раз колись розквітну…”): адже прочитати друзям найбільше хочеться саме новий вірш!
На 1956 рік вказує і згадка про поему, над рукописом якої Павло Григорович працював у той час, Без сумніву, це незавершена поема “Подорож до Іхтімана”, що її Поет писав упродовж 1950 – 60-х років: так, один із начерків (під назвою “І дививсь Ілліч на мене”), який не увійшов до остаточного тексту “Подорожі…”, датується якраз 1956-м роком. То чому ж “Іній” і “Ще не раз колись розквітну…” ми продовжуємо датувати 1957-м?
Подібний підхід варто застосувати і до поетичного нарису “В Чорнобилі”, вперше опублікованого 1957 року в альманасі “Київ” [17] та збірці “Ми – свідомість людства” й на цій підставі датованого ледь чи не в усіх виданнях творів Павла Тичини (не становить винятку й дванадцятитомник) тим же таки роком. Але, як стверджується у примітках до ІІІ тому найповнішого на сьогодні зібрання творів Павла Тичини, в чорновому автографі твору стоїть дата: “Осінь, 1954 р.” [88, ІІІ, 418].
Саме тоді Павло Григорович здійснив поїздку до Чорнобиля та навколишніх сіл, і саме там, під час споглядання, здавалося б, випадкового метеора (“зірка” впала “несподівано”), у Поета виникли рядки, які згодом Станіслав Тельнюк назвав “передчуттям-пророцтвом” про катастрофу, 26 квітня 1986 року. Та й підзаголовок твору – “Із щоденника” – багато про що говорить: навряд чи став би поет так докладно описувати в щоденнику події трирічної давності, не вказавши на час (мовляв, було це тоді-то й тоді-то). Та якщо навіть припустити, що остаточний чистовий варіант, покладений в основу першопублікації, написаний справді у 1957-му, то у подальших перевиданнях поезій П.Тичини повинно бути подвійне датування (1954–1957).
Інша річ – датований 1958 роком вірш (чи маленька поема?) “До знатної ланкової”, присвячений Герою Соціалістичної Праці Дарії Іллівні Пелагечі. Попри те, що він – теж із “чорнобильського циклу” й безпосередньо пов’язаний із відрядженням 1954 року (чорновик вірша про тракториста Овсія Соху містить і викреслену згодом згадку про Одарку Пелагечу), в автографі після перших дванадцяти строф (вони становлять першу частину поезії) стоїть дата “28. ІІІ 58”, а підназви “Із щоденника” немає. Отже, цей твір таки написаний не по свіжих слідах, як попередній, а як спомин про зустріч зі славною трудівницею, й датування в цьому разі можна вважати правильним.
Варто розібратися і з “прозовими” щоденниковими записами, що стосуються тієї ж доленосної поїздки. В основному тексті, у якому розповідається про зустріч із відомою шовківницею Уляною Чудо із с. Копачів, дати – 7/ІХ і 8/ІХ [88, ХІ, 166-168], – цілком укладаються в термін чорнобильського відрядження, що тривало не один день. У примітках же Юрія Коваліва ці записи чомусь датуються 7 і 8 листопада [88, ХІ, 469]. Очевидно, упорядника тому ввів у оману наступний запис, стосовний уже до останнього місяця осені [88, ХІ, 168]. Одначе одяг, у якому Уляна Митрофанівна зустрічала поважних гостей (кофта й спідниця – про пальто або куфайку, як бачимо, не йдеться), вказує радше на вересневу, аніж на листопадову пору (плюс згадка про грозу без вказівки на її несподіваність і невластивість для пізньої осені). Та й “омовіння” рук у тодішній, іще безпечній для цього Прип’яті було б надто холодною процедурою…
Більше того, на основі скупої інформації про поїздку Поета можна бодай приблизно окреслити її часові рамки. Як уже зазначалося, 7-8 вересня Павло Григорович був у селі Копачів в Уляни Чудо. 9-м вересня датовано лист П.Тичини до білоруського поета Пятруся Бровки, де він висловлює жаль з приводу того, що не встигне прибути на ІІІ з’їзд письменників Білорусії, оскільки зараз перебуває “у колгоспах Горностайпільської МТС Чорнобильського району” [88, ХІІ, кн. І, 316]. З’їзд проходив 15 – 18 вересня 1954 року. Отже, подорож Поета могла завершитися не раніше, аніж 15-16 вересня. У інтерв’ю Павла Тичини “Літературній газеті” від 8 січня 1957 року читаємо:
“Великий слід у моїй душі залишили мої зустрічі з робітниками судоремонтного заводу в Чорнобилі, як також і з знатними ланковими села Залісся (біля Чорнобиля) та з трактористами Новошепелицького району Київської області. про цих людей героїчної праці пишу я пісні та цикли поезій” [88, ІІІ, 418].
Не оминув Поет спогадів про цю поїздку і виступаючи чотирма роками пізніше на вечорі з нагоди свого 70-річчя:
“Ось я в Чорнобилі – у бригадира тракторної бригади тов. Гузенка (в Чорнобилі я зупинивсь на довший час). А потім – у с. Заліссі – у Одарки Іллівни Пелагечі… У Уляни Ковган (там же), у Насті Безверхої (це вже в селі Луб’янці Новошепелицького району)” [88, ІІІ, 74].
То, ймовірно, саме бригаду Василя Гузенка (чи не він часом був прототипом Овсія Сохи?) мав на увазі Поет, коли писав 9 вересня П. Бровці про Горностайпільську МТС. Епізод же, що ліг в основу вірша “В Чорнобилі” судячи з усього, відбувся після вищезгаданих зустрічей – адже про них у чорновику пишеться як про минулі:
…Затон
згадавсь. Новаторством насичене
робітників життя там в тон
епосі нашій розгорталося
що день, то гарячіш. Мені
питань там стільки задавалося
про все! – що був я мов в огні
у перехреснім, хоч і в дружньому…
А ще ж згадалось… Ми в селі
Заліссі. В полі. В сильнім, мужньому
триманні волі – по землі
Чорнобильській – разом з бригадою
Одарка Пелагеча йде
і власним прикладом, порадою
всіх окриляє. Молоде
у неї серце, хоч на шостому
десятку літ вона!
[88, ІІІ, 418]
Найвірогідніша дата “непланового” спілкування двох друзів-письменників (Павла Тичини та Дмитра Косарика) із трактористом – ніч із 12 на 13 вересня, десь між першою і другою годиною за київським часом [цілком імовірно, що причиною нічної “прогулянки” П. Тичини і Д. Косарика, було не лише зацікавлення письменників трудовим процесом, а й бажання тракториста поговорити з ними на якісь особливі теми (включно з політичними), що хвилювали його, але не могли бути озвученими в атмосфері багатолюдної, офіціозної зустрічі].
Такий висновок було зроблено знову ж таки внаслідок аналізу віртуальних картин тогочасного зоряного неба. Річ у тім, що у творі Поет згадує лише про три космічні об’єкти – Місяць, Великий Віз (Велику Ведмедицю) і Волосожар – зоряне скупчення Плеяди в сузір’ї Тельця (в українській народній астрономії Волосожар вважається окремим сузір’ям [подекуди Волосожаром звали й сузір’я Волосся Вероніки [9, 250], однак в описувану Павлом Тичиною пору доби його не видно на нічному небі України, та й на “китицю” воно зовсім не схоже]).
Якби зустріч із трактористом Сохою відбулася бодай на годину раніше від згаданого проміжку, на широті Чорнобиля Велика Ведмедиця не мала б виразного навскісного розташування, описаного у вірші (“Навкіс занурився Великий Віз на небі”), та й Плеяди знаходилися б набагато нижче над обрієм – не “вгорі”, як писав Поет, а прямо, перед його очима. Якби пізніше – низько на сході (а друзі, за всіма ознаками, йшли у східному напрямку) було б повністю видно сузір’я Оріона, на яке Тичина, котрий добре знав зоряне небо й любив астрономію, просто не міг би не звернути уваги (адже згадував “Чепіги” в одному з ранніх віршів). Натомість він не пише навіть про часткову видимість сузір’я – очевидно, воно було закрите хмарами: натяком на те, що небо тієї ночі було не суціль чистим, може слугувати згадка про “бісер надхмарний” (не “небесний”, не “піднебесний”, а саме “надхмарний”) та Місяць, що час від часу “хмуриться” – отже, без якихось нечисленних хмарок все-таки не обійшлось).
Але найцікавіше, що саме в ніч із 12 на 13 вересня того року описані Поетом об’єкти були розташовані так, що побачити їх усі, можна було, просто “пройшовшись” поглядом зліва направо (Великий Віз – на півночі, Волосожар – на сході, Місяць – на півдні). До речі, образ Місяця, що “дзвенить сріблом”, як і у випадку з “черкаською ніччю”, може бути стосовним лише до світила у фазі повні, незадовго до, або ж невдовзі після неї. Того вересня повня настала 12-го числа.
Так, слідуючи давньому прислів’ю “Довіряй, але перевіряй”, можна багато чого уточнити в датуванні як художніх творів, так і подій, що спонукали до їх написання…