Замість передмови

Ігор Ольшевський

Почну, либонь, із банального: книга ця творилася не один рік. Так уже склалося, що все моє “свідоме” дитинство, отроцтво, шкільна і студентська юність автора цих рядків минули “під знаком Тичини”: відкривши для себе Поета в одинадцятирічному віці, не розлучаюся з його творчістю й донині.. Ще наприкінці 1980-х років виникла ідея зібрати докупи автобіографічні вірші, статті, відповідні щоденникові нотатки Павла Тичини й видрукувати їх у хронологічному порядку якщо не як сповідь, то принаймні як розповідь Митця “про час і про себе”, але водночас із ідеєю з’явилися й вагання стосовно доцільності подачі деяких творів – зокрема вірша про Чорнобиль (тоді це здавалося надто жорстоким – ятрити незагоєні рани, нагадуючи про “дорадіаційну” красу тамтешньої природи). Щоб якось розвіяти ці сумніви, я звернувся до ще живого на той час Станіслава Тельнюка, чиїми працями про Поета зачитуюся й досі. “Пишіть у своїй книзі про все, – була відповідь, – навіть і про вірш «В Чорнобилі». Це не просто вірш. Це передчуття-пророцтво (згадайте рядок про зірку, яка пролетіла і слід свій стерла “гнівано”). Що продиктувало Тичині цей рядок і це слово? Є над чим подумати” [З листа Станіслава Тельнюка до автора цих рядків від 24 листопада 1988 року]. Йшлося про можливу аналогію з рядками 10-11 віршів VІІІ глави пророцької книги Нового Заповіту – Апокаліпсису або Об’явлення святого Івана Богослова:

“І засурмив третій Ангол, і велика зоря спала з неба, палаючи мов смолоскип. І впала вона на третину річок та на водні джерела.

А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона…” [Тут і далі (за винятком спеціальних посилань) Святе Письмо цитується в перекладі Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) [5]]

І я почав наново перечитувати Поета саме під цим кутом зору, тим паче, що побачив і в інших його творах, – як-от у “Фузі” – блискучі прозріння в майбутнє та й містико-герменевтичні аспекти художньої творчості хвилювали мене давно. Допоміжних матеріалів не бракувало, оскільки після відміни обов’язкових атеїстичних установок на теренах СНД розпочалося справжнє “посполите рушення” – книги про Непізнане й відповідні статті у спеціальних збірниках з’являлися, ніби гриби після дощу. Щоправда, значна кількість авторів схилялася до окультизму, внаслідок чого отриману інформацію доводилося ретельно “просіювати”, перевіряючи її на сумісність із християнською доктриною… Своїми міркуваннями я знову вирішив поділитися зі Станіславом Володимировичем, але лист уже не застав письменника в земному житті, й відповідь на поставлені питання я частково зміг отримати, читаючи посмертні видання його книг, а саме – “Молодий я, молодий…” (1990) та “Неодцвітаюча Весно моя…” (1991).

Робота в цьому напрямі ставила за мету створення своєрідного містичного портрета Митця, показ Поета в його стосунках з оточенням, друзями, владою, у ставленні до релігії, політики, врешті-решт до Жінки. Так з’явився есей “Павло Тичина: таїна життя і творчості”, яке побачило світ 2005 року й отримало в цілому схвальну оцінку небожа Поета – Юрія Євгеновича – та інших людей, небайдужих до творчості Павла Тичини.

Проте чимало аспектів не було розглянуто – зокрема це стосується багатьох лейтмотивних образів у поезії П. Тичини, його неповторних новотворів, астрономічної символіки, обставин “київської ночі” – одного з найбільших осяянь, яке пережив Поет 1919 року, і, зрештою, містики його імені. Власне, спробу простежити вплив імення – як даного при хрещенні, так і псевдоніма, – на життєву та творчу долю митців, а також закономірності найбільш знакових, на мій погляд, числових періодів у їхньому житті, автор цих рядків зробив ще 2004 року, відштовхнувшись певною мірою від тези відомого богослова і науковця Павла Флоренського про ім’я людини як форму її “внутрішньої організації” й число, як виразника організації “зовнішньої”. Цій темі присвячена, по суті, вся книжка “Леся Українка: містика імені й долі” (2004), значне місце вона займає й в дослідженні “Григорій Сковорода: Місія посланця” (2008). Обидві книги видані, – як і книга про Тичину, – в започаткованій Волинською мистецькою агенцією “Терен” серії “Нестандарт”. Для аналогічної ж розмови про Павла Григоровича очікувалася слушна нагода, й така нагода випала, коли стала очевидною потреба продовжити й розвинути розповідь про Поета в більшу за обсягом книгу, яку читач нині тримає в руках.