9. “Ніяк подвоєності не позбавлюсь...”

Ігор Ольшевський

(дилема “поет чи політик”
у житті й творчості П. Тичини)

Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні.

Євангелія від святого Матвія, глава VІ, вірш 24

У спогадах Станіслава Тельнюка про П.Тичину є вельми промовистий епізод:

“Сидить [Тичина], тримає в руці олівець. Крутить…

– Е-е-е, я кажу, що поет мусить передусім писати… Громадська діяльність – це дуже потрібна річ. Але все-таки головне завдання – писати вірші…

Замислився.

– Ви не подумайте, що я проти громадської діяльності. Це, знаєте, як на цьому олівці…

Відміряв чверть, показує:

– О, оце хай буде. А решта – поезія…

Ще подумав.

– А інакше може зміститися центр ваги. Можна перевернутися. А це – трагедія…” [77, 469]

Відомо, що Поет намагався синтезувати поняття “митець” і “громадський діяч”, декларуючи єднання “своєї” душі з “суспільною” (“Сковорода”, “Із Білої Церкви…” тощо), та замість об’єднавчого “і” життя все частіше ставило ультимативне “або”. Політизація стосунків із суспільством почалася, по суті, ще в тій-таки бурсі, завдяки вихователеві – Миколі Подвойському. Перешіптування старших у перервах між співами, конспіративне поширення “Іскри” і т. д., не могли не залишити сліду в свідомості вразливого і спостережливого Павла, тим паче, що з іменем наставника були пов’язані й спогади про відвідання театру, таємні вилазки за монастирську браму (“Ілліч мене тоді включив і в світський хор” [88, ІІІ, 334], – згадає колись поет), перші заняття живописом (помітивши у хлопця здібності до малювання, Подвойський, як ми знаємо, подарував йому фарби й запас полотна) тощо. Поєднання національної свідомості й революційного бунтарства поступово заволодівало думками молоді й досягло апогею в 1905 – 1907 рр., хоча й не без втрат: бунтарство подекуди “брало гору”. Так, скажімо, Василь Еллан-Блакитний, – почавшись, подібно до Тичини, із “субот” Михайла Коцюбинського, як український поет, – на жаль, згодом прийшов до заперечення споконвічних народних традицій: “Хай зникне минуле в ім’я Будучини!” [24, 51]

Взагалі постать цього митця може бути темою окремої розвідки й спинятися на ній побіжно, мабуть, не було б рації, якби життя його не перебувало в тісному зв’язку з іменем Павла Тичини. Того, чого не вдавалося зробити Миколі Подвойському (через малий вік учня), з успіхом досяг, оспіваний у віршах і щоденнику “Василь-Васильочок”. В часи денікінщини, ризикуючи собою, він врятував життя своєму товаришеві, занесеному окупантами до “чорних списків”, і добрий та вразливий Павло цілком міг співвіднести щирі, самовіддані дії друга з ідеями, які той сповідував. Це стосувалося боротьбизму, це ж стало стосуватися й більшовизму, який по завершенні т. зв. “громадянської війни” почав сприйматись як ідеологія переможців і нових правителів. Дружба з носієм такої ідеології сприяла впливові його на П. Тичину, пов’язавши Поета (можливо, й поза його волею) з керівними політичними колами.

Взаємини ці були непростими. Гадаю, не можна нехтувати низкою обставин, які могли б внести в дружбу обох поетів елементи нездорової напруги. Перше – трагічна боротьба в свідомості Василя між поетом Елланом і політиком Блакитним. Друге – його схильність до похмурого і не для всіх зрозумілого гумору. І третє – помисливий характер самого Тичини, котрий міг якийсь із жартів товариша сприйняти надто близько до серця, а то й просто всерйоз. Можливо, колись і зірвалося з вуст Еллана щось на зразок “із спасибі кожуха не пошиєш” у відповідь на слова вдячності за допомогу, й Павло зрозумів, що не “Василь-Васильочок”, а представник влади Блакитний є причетним до його врятування.

З владою ж “спасибі” не відбудешся – їй треба конкретнішої віддяки. І він віддячував, хоч і в таких умовах намагався зберегти своє творче обличчя і громадянську честь. Ніяк не можна обійти мовчанням поему-симфонію “Сковорода”, над якою П. Тичина працював понад 20 літ. Образ Чорнобога (втілення всесвітнього зла, руйнації, хаосу), що, за праслов’янськими уявленнями, противажить Білобогові (уособленню Творчого Начала), не є випадковим у Поета – це символічна характеристика сил, які, посівши в Системі панівне становище, взяли собі за традицію від її імені “навчати” творчу інтелігенцію, як треба писати, грати, співати, малювати тощо, аби мати гарантовані державні привілеї (зрештою, це може бути й за будь-якої влади) . Ось як спокушає Чорнобог Сковороду:

Ти мучишся,

ти борешся. А з чим – скажи, – для чого?

Ну ось твоя хоч Україна. Сам

ти бачиш: кров – дурна. Впаде голота

й ніколи більш не встане.

Ти б пішов

і поклонився шляхті. Катерині-

цариці, ще й любовникам її

легенько так побренькав у бандуру…

Чому – не хочеш? Ну, надінь клобук,

І зразу – чуєш? – зразу патріархом

тебе поставлять!..

[88, IV, 108-109]

Розділ “Друге видіння Сковороди” (“На горі. Дико. Далеко”), з якого взято наведений уривок, був написаний, за словами дружини Митця в 1931 – 1933 роках. Йдучи в цілому ряді питань на серйозні поступки кон’юнктурі, Тичина, водночас вустами головного героя поеми заявляв спокусникові:

Сміюсь,

o як сміюсь я над тобою! Бою

й не жди. Не дам: на тебе я плюю,

мерзеннику!

[88, IV, 109]

Показовим є й сплеск національних мотивів у воєнній ліриці поета: якщо адресатом поезій 1941 р. в більшості своїй є загальносоюзна аудиторія, то уже в збірці “Перемагать і жить” (1942) тема України починає домінувати (“Мій народ”, “Голос матері”, “В безсонну ніч (Думи про Україну)”, “Люба Земська”. “Весна”), набирає напруги в поемі “Похорон друга”, книжці “День настане” (“Українському народові”, “День настане”, “Україна засяє, оживе”, “Матері забуть не можу”) й досягає кульмінації у вірші “Слово” (1943), де про Україну виразно сказано, як про країну, себто самостійну, суверенну державу: “…я – країна Україна – на горі калина [86, 53-55]. А перед цим ще ж була стаття “Через Золоті Ворота перемоги” (1943), де про період Київської Русі мовиться як про “світанок української державності” [88, VIII, кн. ІІ, 8], вільна від політичних наличок та звинувачень згадка про драму Лесі Українки “Бояриня” (у статті “Велика дружба російського і українського народів” [88, VIII, кн. ІІ, 14]), і, зрештою, славнозвісне “Я утверждаюсь”:

Я єсть народ, якого правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

А сила знову розцвіла.

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить – я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

[88, II, 279]

У книзі С. Тельнюка “Неодцвітаюча весно моя…”, наводяться приклади й інших виступів Поета на захист рідної мови та культури, в т.ч. і при підготовці українського правопису (саме тоді й було написане “Слово”). Сюди ж слід віднести й добровільну відставку П. Тичини з посади Голови Верховної Ради УРСР у зв’язку з небажанням брати участь в утвердженні закону, несприятливого (на думку Поета) для розвитку української мови. Та й в останні роки життя в нього вряди-годи проривалися рядки, що входили у суперечність із уявленням про Тичину як про “боягуза”. Так, наприкінці 1965 року Поет, звертаючись до себе (а можливо, і до колег) у цитованому вже вірші “Зазеленіє, заквітує жито” визначив credo поета як необхідність бути самим собою й не годити “погоді”. То ж і неодноразово згадану крилату фразу смертельно хворого Павла Тичини про свою творчість, що “пішла за водою”, – не виключаючи, звісно, й інших тлумачень, – можна пояснити (про це, зокрема, частково було сказано в попередньому розділі) як останній шлях Поетової Музи до тих чистих Джерел, з яких почалося сходження митця. Свідченням на користь такої думки можуть слугувати деякі твори 1967 року, зокрема вірш “Просто з поля, сонце де палило…”, що так і бринить суто тичининськими, майже “сонячнокларнетними” неологізмами:

Просто з поля, сонце де палило,

ми з тобою увійшли у ліс.

Нас зеленотіння обступило

А згори сонцепрозор навис…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нас опало тут сміхоязиччя

Й маму в танці закружляли ми.

[88, ІІІ, 310]

Порівняймо з раннім Тичиною:

Вірю омофорно –

За рікою дзвони:

Сню волосожарно –

Тінь там тоне, тінь там десь…

[89, 20]

Або:

Десь клюють та й райські птиці

Вино-зеленό.

Розпрозорились озера!..

Тінь. Давно.

[88, І, 55]

Перегук із “Сонячними Кларнетами” відчутний також у заключному акорді багатоголосої “Подорожі до Іхтімана” – причому не лише образний, а й пунктуаційний:

– Рожевою гірляндою

– під вітром-перегонцем

– пливуть хмарки, купаються

– і тягнуться, де сонце

– Пахучою трояндою

– сміється

– юне

– сонце…

[88, III, 413]

Адже подібним чином завершується вірш “Ходять по квітах” (1917):

– Трояндний!

– Молодий!

– Бій!

[88, I, 58]

Та й ритмізація за рахунок повторення ключового слова “сонце” надто вже нагадує аналогічні дії зі словом “день” у другому вірші “Пастелей”:

Випив доброго вина

Залізний день.

Розцвітайте, луги! –

: я йду – день –

Пасітесь, отари!

: до своєї любої – день –

Колисково, колоски! –

: удень.

Випив доброго вина

Залізний день.

[88, I, 62]

Митець, отже, повертався до своєї стихії. “Його оперують, – згадувала Лідія Петрівна, – він лежить непритомний і раптом – що це? – рука сюди-туди, сюди-туди. Диригує” [77, 463]. “Музична ріка” знову прийняла свого Співця, – так, як у біблійній притчі батько прийняв свого прозрілого ціною страждань і блукань життєвими манівцями молодшого сина, сповнившись до нього ще більшою любов’ю і турботою, аніж до старшого – слухняного й смиренного, – бо, як мовиться в Євангелії від святого Луки (ХV, 32), “цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся”. “Акорди планет” знову зазвучали в згасаючій свідомості Павла Тичини, що свідчило про перемогу світлих, Божих сил…