Замість післямови

Ігор Ольшевський

Епілог цієї книги можна було б розпочати словами: “Ось і перегорнуто останню сторінку”. Але чи варто? По-перше, це банально, а по друге, чи останню? Чи не стане вона знову першою в новому дослідженні? Адже творчість Павла Тичини – це безмежний океан, та що там океан – космос, і в ньому нас іще чекають відкриття й нових планет, і зір, і цілих галактик…

Станіслав Тельнюк, чиє ім’я згадувалося в цій книзі неодноразово й чиї заслуги в поверненні читачам справжнього творчого обличчя Павла Тичини важко переоцінити, час від часу – коли вдавалося опублікувати якийсь із невідомих широкому загалові творів Поета (причому це могли бути не лише оригінальні вірші або поеми, а й проза, художні переклади, статті, щоденникові записи тощо), – констатував: “Живе Тичина!” Бо й справді – припинення фізичного циклу Буття аж ніяк не означало скону духовного.

Більше того, відкриття Павла Тичини як Митця різнобічного обдарування, філософа, енциклопедиста триває і, сподіваюсь, триватиме: опубліковані в різний час дослідження Василя Барки, Сергія Гальченка [14], Олександра Губара [16], Берти Корсунської, Наталі Костенко [37], Михайлини Коцюбинської [38], Григорія Клочека [35], Юрія Лавріненка, Леоніда Новиченка, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Миколи Сулими, Станіслава Тельнюка, Семена Шаховського, не лише досліджень Роксани Харчук, Дмитра Дроздовського, родичів Поета – Юрія Тичини [91] та Тетяни Сосновської [93]. – свідчення більш аніж красномовні.

Поза всяким сумнівом, увійдуть в історію української літератури 1993‒1994 роки – як час оприлюднення юнацького поетичного циклу П.Тичини “Панахидні співи”, що вважався назавжди втраченим. Поява його в друці (Одеса: Хайтех, 1993), хоча й не внесла особливої ясності в загадку першої любові Поета, та все ж засвідчила найголовніше: глибокі драматичні переживання молодого Тичини мали-таки місце. Й тут можливе як обстоювання викладеної у “Кларнетах ніжності” версії П.Загребельного, так і пристання на думку С.Тельнюка щодо Полі Коновал як найбільшого й ледь не єдиного кохання Митця (а можна ж іще розвинути в гіпотезу і мимовільну згадку дослідника про “Лялю-першу”, що, власне і спробував зробити автор цих рядків), і навіть – як уже мовилось, – символічне трактування сюїти (наприклад, розуміння під смертю коханої дівчини її зради, – на це, зокрема, натякає в післямові до книги одеський краєзнавець Сергій Лущик [90, 46], – або світоглядного зламу, що зумовив перехід від емоційної до Свідомої Віри). Можливо, майбутнім дослідникам пощастить знайти нові матеріали, які проллють більше світла на цю таємницю, та й на інші недосліджені чи малодосліджені сторінки біографії й творчості Поета.

Чималі перспективи може мати й містичне літературознавство, яке бачиться на сучасному етапі одним із відгалужень герменевтики, однак переживає нині період навіть не становлення, а, сказати б, “передстановлення”: на сьогоднішній день існують лише натяки на поєднання філологічного дослідження з методами розшифрування глибинного, символічного значення образів твору або ж пошуками первинних імпульсів, що спонукали до появи цих образів (як можна довідатися з попередніх глав, доцільним може виявитись і застосування прийомів, які довгий час відносились до розряду “псевдонаукових” – ідеться про соціоніку, тлумачення сновидінь, аналіз числової символіки тощо).

Ознаки такого нетрадиційного підходу можна помітити у есеї Степана Пушика “Криваве весілля на Каялі”, книзі російського філолога Костянтина Кедрова “Поетичний Космос”, дослідженнях Отарі Кандаурова, Микити Скородума (щоправда, захоплення останнього з названих суто астрологічною інтерпретацією фактів біографії Й.-В. Гете й текстів його творів іноді буває надмірним) тощо. Таким чином, поле для досліджень окреслюється доволі широке як щодо тематикою, так і щодо методики. Тим паче, що, – як дотепно мовив автор “Основ герменевтики” Сергій Квіт – “літературознавство не належить до точних наук і 2 × 2 = 4 тут тільки за певних обставин” [40].

Помилкою було б, однак, вважати, що лише ранні збірки, твори з “шухляд”, архівів та призабутих друкованих видань першої третини ХХ століття являють нам справжнього Тичину – навіть у багатьох пізніших поезіях за зовнішньою декларативністю часто-густо криється істинний, живий, закладений автором зміст: згадаймо те ж таки “Чуття єдиної родини” чи заключний розділ “Чернігова”. Інша річ, що “псевдогерменевти“ 30-х і пізніших років до невпізнання спотворили цей зміст. Повернення творів Поета до їх первісної суті залишається на сьогодні одним із чільних завдань сучасного тичинознавства.

Звісно, наївно думати, що одного чарівного дня Тичину полюблять усі – це неможливо, як і неможливо, щоб усі до одного полюбили поезію взагалі. Одначе, якщо знайдеться серед них бодай дехто, здатний відкрити Поета для себе (як це сталося з автором цих рядків іще в “піонерському” віці), а згодом – і для світу, можна вважати, що книги й статті вищезгаданих авторів (укупі з книжкою, яку читач зараз дочитує) писалися недарма, і крилаті слова Станіслава Тельнюка – “Живе Тичина!” – й донині лишаються актуальними, а отже, актуальними залишаться й слова Поета:

…Ще не раз колись розквітну! –

Чи в цеху,

чи над ріллею

мисль моя когось зачепить –

думку творчу

хай моєю

вишню мов тендітну

щепить.

На нове прищепить…

Вишня ж виросте.

І вродять

вишеньки.

Й ось завітають

вдвох,

обнявшись,

тихим пливом

юнка й хлопець.

Заспівають!

І мене відродять

співом,

задушевним співом…

[52, ІІІ, 211]

Крапку, отже, ставити рано…

І навіщо?