1. У бурхливому морі

Юліан Опільський

Холодний північний вітер видував трикутні вітрила галери, що стрілою мчалась на південь. Із її довгих скісних рейок повівали два прапори: один – білий, із золотими леліями, малий, другий – червоний, з білим хрестом, більший, що говорили про приналежність галери до родійського ордену під командуванням команданта з Франції.

Нелегко плила галера серед вітром шмаганих хвиль. Гострий ніс раз у раз поринав у водяні гори й, розбивши їх, виринав знову, мокрий, блискучий. Плахти, якими на високому чердаці пообвивано гармати, були вогкі від частих бризків, а й долішня частина трикутного вітрила потемніла від мокроти. По обох боках галери стирчали довженні весла, немов ніжки велетенської сколопендри, та вони не рухалися, їх вживано тільки для піддержання плоскодонного корабля, коли напір хвилі чи порив вітру клав його на бік. Тоді на поклик команди враз поринали у воду раз праві, то знову ліві весла, щоб привернути втрачену рівновагу.

Поза цим корабель хитався набоки мало, тільки, виїжджаючи на хвилі-гори або злітаючи стрімголов з водяного обриву, «протоптувався» вперед. Двісті п’ятдесят гребців, по п’ять при кожному веслі, сиділо на лавах. Вони мовчки дивилися на наставника, який стояв у стіп великої щогли і покрикував на них у міру потреби захриплим голосом. І по ньому, і по гребцях слідно було страшну втому. На плечах каторжників кривавилися ще хвилями рани від побоїв наглядачів, які сиділи тепер здовж кладки, що лучила керму з чердаком, бліді, обезсилені.

Біля линв, якими притягано й попускано вітрила, сиділи моряки. Вони раз у раз дивилися на керму корабля, де на горішньому помості над каютою самітно походжав середнього росту чоловік у півпанцирі, тісних ногавицях, з величезними буфами на клубах. На голові був у нього чудовий, сріблом кований моріон, при боці – ніж у дорогій оправі, під пахвою – корабельна туба. Чорняве, худе лице, точене зморщеною білою бризою, мало в собі щось цап’яче, злобне, хитре, та заразом забавне. Тонкі ноги, буфасті клуби та блискуча голівка – все це було схоже на дитячого бомка, який так весело вертиться по долівці міщанської хати. Він раз стоїть на місці, тільки холітається поволі туди й сюди. То знову з жужмом котиться вправо або вліво, щоб урешті впасти і замовкнути.

Точнісінько так походжав по помості Мішель д’Аржільмон, капітан галери «Сен Дені», дивився за напрямком хвиль, вітру та самої галери або сідав на стільчику, який поставлено для нього біля облавка, і відкидав свої втомлені ноги, одіті у довгоносі черевики. Тоді здіймав із шиї чотки з рожевого дерева, які висіли на панцирі біля родійського хреста, й на вузькі уста вибігав шепіт молитви.

Тим часом перед носом галери зарисувався величаво масив острова. Понад вузькою прибережною смугою здіймався зразу лагідний похил, укритий лісом, а там і високий шпиль св. Іллі. Далі, направо, у мряці тонув Атаіро, який наче підпирав хмарне небо могутнім скелистим щовбом. Здовж узбережжя зелено-сіра хвиля підіймалася білим, мов сніг, вінцем прибою. У хвилях, коли галера виїздила на вершок водяного горба, видко було добре цю довічну боротьбу моря із суходолом. Горе галері, яка знайдеться між обома борцями! Хіба трісочки та поторощені ганчірки вітрил та тіл спічнуть між червонявими рінчаками узбережжя серед водоростів, звіздань, їживців, скалок – усе інше опиниться у шлунках невеликих, та несказанно пажерливих акул із синявими хребтами та у кліщах відразливих крабів на дні пучини.

Новий порив вітру налетів на корабель, та цим разом від заходу. Він умить ліг на лівий бік, а ванти, які піддержували щогли, аж заспівали у вітрі. Наглий поворот вліво ввігнав увесь чердак у найближчу хвилю, так що вода бризнула аж на укладку. З поміщення для залоги, яке знаходилося під чердаком, вибіг гурток жовнірів у різнобарвних одягах та півпанцирах, зовсім схожих на озброєння капітана. Вони з острахом допитувалися про щось моряків, та ці не відповідали, бо в цю мить загула труба:

– Віддай канат! Правим веслом налягай!

– Раз! – хрипло зверещав наставник гребців і вдарив клевцем об завішене на щоглі клепало.

Моряки відчепили шкоти обох вітрил, прив’язані до правого боку галери, вмить підірвав їх вітер і кидав ними, наче велетенськими прапорами у пересиченому піною повітрі. Рівночасно праві весла заперлися об воду, і, здригнувшись, мов кінь, який спотикнеться, галера випрямилася й вернула до рівноваги.

– Обома боками налягай! Керма вліво! Раз!

– Раз!

– Раз!

В одну мить позривалися доглядачі гребців і побігли кладкою на свої місця, спини нещасних каторжників натужилися, обгорілі жиласті руки вхопили за налиті оловом ручки. Сила рук заступила живло – галера поплила далі. Водночас моряки, висячи на довгих рейках, підбирали руками полотно вітрил та прив’язували їх до рейок. Вітер кидав полотном, прапорами і линвами, і здавалося, ось-ось скине в море цих павуків, завішених на павутинні. Та ніщо не сталося, тільки один з моряків гукнув з головної щогли, так що почули його всі:

– Перед нами на морі барка!

Галера повернулася тим часом уліво і плила на самих уже тільки веслах здовж берега Родосу. Хвиля йшла від північного заходу й ударяла раз у раз об лівий борт. Ще жменя вітру більше – а плоскодонне судно мусіло б повернутися кермою до вітру і в’їхати просто у прибій. А тоді годі було надіятися рятунку для нього самого та його залог.

Тяжко «протоптувалася» галера проливом між Сіме й Родосом, та моряки з кожною хвилиною надіялися полегші. Як тільки минуть ріг біля Льоріми, сила вітру заломиться на щовбах Лікійського узбережжя – буде краще! Зате все, що жило, а не мало хвилево діла, побігло на чердак дивитися на загадочну барку, яка при такому сильному вітрі наважилася плисти по коротких хвилях зрадливого Левантинського моря. Тільки сам капітан галери не сходив із свого становища, але й він стежив за злиденною лушпиною, що, мов трісочка, танцювала по хвилях.

У барці було двох мужів. Один, старший уже, до пояса голий рибак з дещо сивавою вже бородою, сидів позаду і кермував човном; другий, молодий, може, тридцятилітній ясноволосий лицар, з гладко виголеним худорлявим лицем, робив веслами спокійно, рівномірно, без натуги, неначе для забавки. З висоти горішнього помосту могло справді здаватися, що положення маленького човна серед вітру та хвиль куди легше, ніж великої неповороткої галери. Одначе капітан знав, що так не є, і з цікавістю та зі спочуванням стежив за всіма поворотами човна. І він справді сам, наче обдарований розумом, відшукував заглибини між гребенями хвиль і просувався ними тихо і гладко. Часами обидва весла рівночасно підіймалися догори, і човен посувався тільки силою розгону, мов дощинка, яку дитина кине у потічок. У слідуючій хвилі сила рамен гребця поривала барку вперед, немов хтось припряг до неї невидні коні.

Аж ось із шумом, розбиваючи низькі буруни, видовжении ніс галери найшовся на кілька сажнів від барки.

– Кинути линву! – приказав капітан. Та наказ був зайвий. Кілька шнурових перснів уже вертілося над головами відважних гребців у човні, і перший з них вмить ухопив линву, кинувши весла. Зате старий не пускав керми з рук і зручно правив човном, щоб устерегти його перед довгими веслами правого боку галери. Взяв, щоправда, линву, яка знайшлася біля нього, але держав її тільки ногами, а всю увагу звернув на хитання надпливаючого велетня.

За цей час товариш притягав човен до боку галери, доки барка не знайшлася біля самого борту. Тоді прив’язав линву до дульки весла й одним скоком та двома рухами могутніх рамен вхопився за облавок чердака. Аж тоді і старий кинув весло до човна і поліз на борт галери. По хвилі обидва знайшлися на чердаці серед гурту крикливих та вимахуючих руками моряків і жовнірів. Одначе тільки молодший відповідав на запити й олики.

Старший перш усього підійшов до передньої щогли, це в золотистому кіоті блестіла ікона св. Івана. Моряк ударив три поклони й довгу хвилю побожно молився. Опісля сягнув до мішка, який мав прив’язаний до пояса, й видобув з нього широкий срібний гріш. Хильцем підходив до кіота, щоб кинути гріш у привішену скарбону, коли нагло з-поміж моряків вискочив молодий, мов галка, чорноволосий смугляк із червоною, мов грань, хустиною на голові.

– Пробі, Василю, що робиш? Це ж не Микола, а Йван!

Рука з грошем упала здовж тіла, рибалка випрямився й відступив між моряків, які вмить його оточили.

– Іменно Йван! – горлав смугляк, вимахуючи руками. – А до цього й не наш, а католицький!

– Як-то не Микола?! – не вірив Василь. – На кожному судні мусить же ж бути Микола! Як же ж так можна плавати по морі? Тьфу, тьфу і ще раз тьфу!

Він відпльовувався, а там і збирався кинути гріш у воду.

– Ба, ні, у нас є й Микола! – шепотом супротивився смугляк. – Таки тут, під чердаком. Коли заїдемо щасливо, покажу тобі.

Старий ще не вірив, та в цю мить підійшли до нього жовніри і стали допитуватися про привід одчайдушної прогулки у негоду. Старий вмить скорчився у чотири погибелі і розвів руками.

– Всевишній та святі його знають! – забалакав скороговіркою. – От полковник, – тут пальцем указав на зад корабля, де східцями сходили саме з горішнього помосту каштан і товариш Василя, – полковник з Хальке забажав поїхати до Сіме. Дві галери, які були у нас, виїхали ще позавчора до Лімонії, то ми сіли в човен. Аж тут зірвався борей, ну і…

– А про турків там не чувати? – допитувалися жовніри мовою франків.

Старий кліпнув очима і закашлявся, та не проминула його уваги злоба, яка світила в очах грецьких моряків, та блідість жовнірських лиць.

– Турки, кажете? А чорт їх, байстрюків, знає, де вони. Казали, що йдуть на нас, одначе гадаю, що були б у нас уже французькі чи провансальські, папські, цісарські, венецькі галери, якби так було. Коли я мав десять літ, то вже турки наступали не раз на Родос, повно було тоді всяких завол… – тобто хочу сказати, велика була тоді поміч християнського світу…

Старий ударив себе рукою по роті і повернувся до моряків.

– Браття, чи нема в кого з вас зайвої загортки та дрібочки вина, щоб зігріти примоклу душу?..

Водночас у каюті при столі сиділо двох мужів за пляшкою вина та тарілкою з холодним м’ясивом. Одначе їв тільки гість, і то пажерливо, нахабно, ласо. Раз у раз відрізував ножем чималі куски печені і, майже не жуючи, проковтував їх та загризав коржами. Щораз то попивав темне вино із чарки, наче вперше його бачив у житті, аж очі заходили слізьми, а горлянка грала помітно, коли відхиляв голову взад. Господар сидів непорушно у кріслі, та з лиця зовсім щез вираз забавності. Тепер це лице нагадувало радше візантійського пісника-аскета, а глибокі брижки поорали жовте чоло задумою.

– Вибачайте, мессер капітано! – відсапнув урешті гість. – Я з учора ранку нічого ще не їв і не пив.

Перехрестився й витер руки, а його зір зустрів погляд Аржільмона. Був це погляд людини у крайньому переляку. Очі, широко розплющені, витріщувалися на гостя, та не бачили його. Долішня щока помітно тремтіла, хвилями зуб заскакував за зуб, лице було жовто-сіре, наче в небіжчика. Рука сягла по чарку з вином, та тільки опрокинула її, і річка червоного мальвазійського нектару поплила по долівці. Аж по добрій хвилині опанував капітано своє схвилювання і налив чашу собі й гостеві.

– Спасибіг! – сказав цей. – Тільки хай це буде остання. Я ж сьогодні мушу бути ще у великого магістра.

Душком вихилив капітано чарку.

– То ви… то єсть Хальке… у небезпеці? – відцідив, перемагаючи дрижаки.

Бистро глянув гість на господаря. Легкий, дещо іронічний усміх промайнув по гарних його рисах.

– У небезпеці? Ні, мессер капітано. Тільки я чував, що великий флот Сулеймана пливе сюди. А що в мене не було під рукою галери, ні більшої барки, то мусів покористатися човном, щоб завезти вістку.

– Невже не було у вас післанця? – підзорливо вкинув капітано.

– Ха-ха! – засміявся гість. – На суходолі героїв багато, та у бурливу днину плисти човном по Архіпелагу – на це треба грецького рибалки. Наші моряки та лицарі рябіють уже на саму згадку про те.

– Чому ж ви не написали листа? – допитувався Аржільмон. – Ви ж могли вислати ось хоч би цього старого рибалку, з яким приїхали.

– Гадаєте, що лист дійшов би напевно у Родос, а не у Мармаріс до турків? Не вірю я грекам ні на волос. Вони дишать на нас змієм! Учора…

– Що вчора? – майже скрикнув капітано. Брови гостя стягнулися.

– Вибачайте, мессер капітано. – Я – Георг фон Гартберг, німець, полковник ратників ордену і комендант острова Хальке. Бачу, що і ви служите у флоті ордену, та звідомлення з моїх вчинків здаю тільки старому Війєрові де ль’Іль, або Андреєві де Мерайль, а не вам. Цього, що маю сказати, не вільно мені розбалакувати скрізь… Ще раз кажу, вибачайте й погадайте собі, що я виїхав ловити рибу та, пірваний вітром і хвилею, опинився тут.

Сині очі Гартберга потемніли, уста затиснулися. Одначе француз не звернув, видко, уваги на гострість щойно почутих слів. Він опав назад на крісло, з якого був напівпідійнявся, а повні жаху очі знову витріщилися на гостя.

– Ви чували, кажете? – сказав по хвилі мовчанки. – Чували?.. Ну, а я сам бачив! Бачив!.. Розумієте мене?

– Що саме?

– Що? Флот! Триста суден під півмісяцем, навантажених гарматами, як задержувалися біля Самосу. Я бачив її так близько, що чув, як увечері муедзин співав ашію, а з усіх кораблів неслися оклики «Аллах! Аллах!» Цей флот йде на нас. Розумієте ви, що це значить? Це кінець влади хреста на Родосі, це загибіль усього християнського світу на Архіпелагу, а для нас… смерть!

Обидві руки капітана, стиснені в кулаки, були на столі, козяча борідка дрижала, а з широко відкритих уст падали крапельки слини на лице гостя. Цей усміхнувся і поглянув через віконце по правому боці судна.

– Слава Богу, що ми вже за островом. Я боявся, що вітер знесе нас на схід та треба буде об’їздити пристань широким луком. А так в’їдемо-таки за які дві години. Цей острівець Сіме – це справді найкраща заслона від борею.

Гартберг спокійно встав і зневажливо поправив при лівому боці привішений турецький саррас.

– Не люблю я цих кривих легеньких сікачів, – докинув. – Це хіба іграшка для мого Ганса. Висить у шабатурі, мов ножиці моєї Геро… Ба, навіть вона не любить його й волить мій старий простий меч. Плюнеш у жменю, махнеш – так і іскри сиплються з таких моріонів, як ваш. Ха-ха!

– Чому смієтеся, мессер Джорджо? – з невдоволенням поспитав француз. – Невже вам не йде про добро ордену?

– Мені? Я німець, мессер капітано! Раз поклав я руку на хрест, так вірним йому остану, доки не дадуть його мені в руку. Зрозуміли? Добро ордену мені важніше власного, бо інакше моє місце було б у полках Фрондсберга, а не на заборолах мессера Мартіненго. Питаєте, чому сміюся? Самі кажете, що йде смерть. Невже маю затроювати собі останній місяць життя тривогою?

Засоромлений француз зам’явся.

– Ох, я не боюся про себе, – пролебедів. – Я тільки про орден, про віру… це ж страшне!..

– Тому тридцять літ було те саме, і нічого не сталося, може, й тепер…

– Може, дай Господи! – набожно зітхнув Аржільмон, складаючи руки.

Гартберг засміявся і вийшов з каюти на поміст, щоб бачити, як галера, опливши північний ріг, повернула просто на південь. Тут, за островом, не було вже бурунів, ні навіть довгавої, вітром гоненої хвилі, тільки звичайна, куценька «танцюристка» Архіпелагу, яка повстає й на спокійному морі, коли десь недалеко була або є буря. Вона низька, та нечувано прикра і, наче м’ячем, кидає судном то вгору, то вдолину й витрясає душу з найбільш оговтаних з морем корабельників.

– Василю! – кликнув Гартберг за своїм перевізником. Та голос губився серед шуму і лопоту вітрил, що їх саме почали розвивати моряки. Вони розпускали їх тільки на одну третину, щоб хоч дещо відтяжити гребців у їх боротьбі з «танцюристкою».

– Василю! – прогомонів поклик удруге, та й цим разом на чердаці не появився рибалка.

Аж за третім разом з люки виринула лиса голова старого. Він бився в груди і побожно хрестився. Під чердаком, у трюмі галери, де був склад запасної снасті та всякого хламу, моряки влаштували собі біжник з іконою св. Миколи. Оттут били йому поклони, молилися і палили свічки та ладан. Звідсіля під свист батогів та звук зойків шмаганих гребців-каторжників ішли прокльони на єретиків-латинів, що постять у суботу, а замість тіла й крові Господа споживають якісь білі папірчики. Вгорі по обох боках кладки біля дольбортів караються десятки, а то й сотки греків – саме таких правовірних, як і моряки. Між ними є знайомі, а навіть свояки…

На св. Димитрія! Агаряни, турки, погані, а платять грецьким морякам за кожну прислугу золотом. За весла саджають вірмен, сербів, болгар і найбільше росів із широкими плечами та сталевими м’язами. Не Бог, а чорт устромив у живе тіло грецького народу цей орден з лабатим осьмикінчастим хрестом. Уже із цього пізнати, що це не хрест Господень, а чортів винахід на загибіль християнських душ. Правда, всякій владі треба коритися, бо вона з руки Бога, та чи не радіти нам, коли Всевишній на місце латина кладе турка? Очевидно, поганин краще єретика!

Аж до землі схилився у поклоні старий Василь. Злючі вогники світилися йому в маленьких чорних очах, і він кліпав ними раз у раз, ніби давав знаки полковникові.

– Ти мовчав перед залогою? – спитав його Гартберг.

– Як гріб, деспота! Ти ж наказував…

– Гляди ж, а то було б тобі!.. Не треба передчасом тривожити людей, їм же ж нікуди тікати…

– Правда, свята правда, Божа правда, деспота! О, ви – друге діло! У вас галери, кораблі, зброя, коні, а в нас… одна Матінка Божа та святий Микола.

Важко зітхнув старий, перехрестився на небо і підняв очі горі. Фон Гартберг зрозумів притик старого і пригриз уста.

– Слухай, старий. Як тільки приїдемо, підеш до брами Побідників. Знаєш, де це?

– Знаю, деспота, знаю, це біля німецької стіни, там, де вона стикається з французькою.

– Іменно! Запитаєш першого стрічного кнехта про домівку полковника і на порозі заждеш мене. Зрозумів?

– Так.

– Там виплачу тобі 50 дукатів, які обіцяв за труд.

– Ох, деспота, ласка твоя більша могучості римського цісаря!

Кров ударила до голови полковника.

– Що значать твої слова? – спитав гостро, а долішня щока висунулася хижо наперед.

– Це, що навіть цісар не оборонить твоїх дукатів у моїй кишені, якщо прийде турок.

– Дурень ти! – вибухнув вояк. – У тебе човен, а в липні не часто буває така негода, як сьогодні. Забереш гроші й поїдеш, а нас лишиш із турками на Родосі.

– Правда! – мимохіть вирвалося у рибалки.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 328 – 336.