4. Зрада канцлера Амараля
Юліан Опільський
Дуже голосно і часто заводили у цьому році пугутьки. Як тільки погасло на заході соняшне світло, враз обзивалися навісні з усіх веж високої стіни, з усіх церков та палат, які тільки були в місті. Дурно лазили дзвонарі по звишках, щоб вигубити клятий накорінок сатани. Видко, нечиста сила насилала на місце повбиваних нові, бо з вечора до рання скигліли пугутьки скрізь і наводили сум та жах перед майбутнім. Не один герой, який рішився був ще раз довірити життя й майно хоробрості побожних братів св. Івана та Божій опіці, вкінці таки забирав манатки й їхав у світ, наляканий зловіщим «ходи! ходи!», яке лунало звідусіль.
До того за брамою Побідників, там, де було лобне місце, останніми днями повішено та четвертовано кількох злочинців, яких тіла гнили на вільному вітрі. Тут збіглися вмить собаки із цілого острова, бо орден забрав у населення всі засоби поживи, так що не було що дати їсти собакам. Усю ніч люті, напівскажені стаї зводили зі собою криваві бої за огидний жир або вили до місяця не раз до самого світанку.
Несамовито жилося на острові у цьому році. Не дивно, що й канцлер, вийшовши із зали ради, не оглядався, тільки сів у свою носилку й велів носіям бігти чвалом. Тупіт підкутих черевиків та тарахкання самої носилки глушили навісне пугутькання й усі інші звуки. Швидко найшовся Амараль у своїй квартирі на пристані. Він чомусь-то не жив у монастирі, тільки в домі жидівського лікаря Ібн Якуба, де займав увесь будинок, і тільки дві малі кімнатки від вулиці осталися лікареві. Канцлера прийняв паж, який здійняв з його плечей чернечу нагортку і розіпняв пряжки черевиків. Опісля роздягнув свого пана аж до сорочки і подав йому вигідний барвистий халат, пантофлі і воду до рук.
– Маріо, – спитав канцлер, – чи Якуб дома?
– Дома, ваша милосте! Щойно голив Белема…
– Іди і скажи йому, щоб не йшов нікуди цієї ночі і щоб не спав. Мені треба його.
Паж похилився в поклоні, канцлер подався в їдальню. Тут засів до столу, вкритого узірчатим обрусом, на якому вершилися срібні підноси з овочами та тістами і пляшки з вином. Водночас увійшов другий паж і приніс полумисок з м’ясивом. Нетерпляче оглянувся канцлер на двері, завішені багровою тяжкою занавісою, і мимохіть глипнув у венецьке дзеркало, яке висіло на стіні поруч зі збруєю та ловецькими трофеями. Станув перед ним, пригладив рукою волосся і поправляв дещо складки нагортай, а у цю мить відхилилася занавіса.
У вітальню ввійшла молоденька, може, 15-літня дівчина, повновида, кругла та дуже гарна. Великі мигдалуваті очі та повні змислові губи зраджували східне походження. На ній була легесенька газова нагортка, ткана у золоті зірки, а із-під неї виразно виступали усі принади жіночого тіла, підкрашені ще суто орієнтальною штукою, яка обчислена виключно на змисловий ефект. Красуня похилилася перед канцлером у поклоні, та на личку не слідно було надто великої пошани. Вона, жартуючи та припрошуючи, підсувала канцлерові страви і підливала вина, доки служба не зібрала зі стола останків. Опісля насипала у срібну кадильницю пахощів, і швидко запашний димок став обсновувати кути пишної кімнати. Тоді прилягла й сама біля нього на низенькій м’якій лежанці біля стола.
Уста гойного Андре Мерайля блукали від порожньої чарки до повних грудей дівчини, срібний сміх або розкішне спазматичне зітхання значили усі фази любовної гри, аж втомлене, знесилене дівча опало на пухкі подушки. Хвилю полежав біля неї достойний Андре, видко, сам боровся з утомою, та насилу перемігся й устав. Протягнувся, аж хруснули сустави, перев’язав нагортку довкола бедер, узяв зі шкатули невеликий зверток пергаменту і вийшов у м’яких повстяних пантофлях у передпокій. Нечутно пересунувся попри обох пажів, які спали на подушках, і вийшов на сходи, що вели вділ. Зійшов по них у приземелля та застукав семикрать до низьких воріт під сходами.
Вмить відчинилися двері, а в них у земному поклоні явився малий, верткий жидок із чорною бородою, у довгому халаті та маленькій шапочці на голові. У кімнаті стояло кілька великих скринь, на одній була груба ковдра з верблюжої вовни та випхана сіном шкуряна подушка. Посередині чималий стіл, заставлений усякими горшками, пляшками, пуделками та лікарським приладдям, а над усім вершився подвійний пульт з розложеним грубим фоліантом, великим каламарем і жмутком пергаментових листків.
– Здоров був, Ібн Якубе! – привітався канцлер. – Бачу, вартуєш Авіценну… та не пахне тут у тебе!
Покрутив носом, добув пуделко, понюхав і сів на вистелене крісло біля пульта лікаря.
Жид показав рукою на вікно, завішане килимом.
– Крізь це, – відповів, – можна з протилежної кам’яниці бачити, що тут робиться, а я не гадав, щоб це було так дуже потрібне.
Канцлер мовчки вистукував пальцями на пульті марша.
– Потреба мені певного післанця, який поїхав би з листом у Мармаріс.
– Ну, я сам поїду.
– Човном?
– Ну ні, кораблем. Завтра їде Статакіос у Ізмір.
– Ба, він не доїде.
– Невже? – засвітилися очі в жида.
– Так! Флот вже здобув Хальке, а хто знає, чи й на Сімі нема вже залоги. На липень треба надіятись облоги…
– Ну, так чого спішитися? Так чи сяк, один кінець буде!
– Ходить про поспіх. Завтра від’їдуть листи від ордену, за два місяці може бути поміч…
– Ага!
– Капудан-паша мусить це знати, щоб переймити кораблі по дорозі…
Добру хвилю мовчали обидва, тільки з-поза вікна озивався щебет пташок.
– Світає! – зауважив Ібн Якуб і зівнув. – Що ж, завтра, а радше сьогодні, треба буде знайти потрібного післанця. Тільки лист мусить бути готовий найдалі до десятої години.
– Лист уже є, тільки треба дописати останні вісті й віддати другому візирові, Мустафі-паші.
– Сераскирові?
– Так! Калям маєш?
Жид присунув йому пуделко з тростиновими перами. Швидко забігало воно по шорохатій поверхні пергаменту, а по хвилі канцлер загорнув звиток у шовкову платину і, відігрівши над лампадою віск, припечатав звиток сигнетом.
– Чи знаєш ти, що сьогодні вернув із Хальке Гартберг та привіз його якийсь грецький рибалка? Вишли його! Це хитра і справна людина, а за гріш, гадаю, зробить усе.
– Ну, як він привіз полковника, то він проти нас…
– Може бути, треба провідати. Зрештою – це твоя річ. Не забудь тільки, кому віддати письмо, бо в листі нема сказано, від кого він, ні до кого. Скажеш післанцеві, щоб у разі зловлення укинув звиток у воду. Я вложив туди кусень олова, то пірне відразу. Якщо довезе, то нехай береже печаті. Бувай здоров!
Ситий, поголений та одітий сидів слідуючої днини вполудне старий Василь на камені біля пристані галер. Разом з дукатами дав йому полковник дозвіл перебувати постійно у городі. Був це малий олов’яний гудзик з витисненим родійським хрестом, який можна було припняти до бриля або до одягу. Усі не-духовні і не-військові мусіли мати такий значок, інакше вартові проганяли їх із загроженого облогою города.
Перше, що вчинив Василь, було те, що завіз свій човен поза родійську пристань у маленьку дучку, яку виглядів у прибережних скелях. Туди можна було дістатися тільки від сторони моря. Старий обчислив віддалення так хитро, що навіть у разі облоги не боявся за свою барку. Дучка була заблизько до заборол та веж пристані, щоб її могли забрати або знищити турки. Одначе коли б він забажав втікати з міста, то городянам було б задалеко глядіти за ним аж тут.
Вчинивши це, він заховав у пазусі свої дукати, обвинувши кожного зосібна у ганчірки, щоб не дзвеніли, аж щойно тоді почув себе безпечним.
Сидячи у пристані, він залюбки приглядався, як поралися майстри й моряки біля трьох галер. Вони об’їздили човнами судна й обстукували клевцями обгиналки, а з трюму відповідали їм такі самі удари. Якщо почувся невластивий згук, вмить бралися майстри плішити й обсмолювати нещільне місце. Гребці-каторжники чистили піском та щітками свої сідала біля облавків, а моряки мили кладку, чердак та корму, напинали штати, пардуни і ванти, оглядали вітрила і щогли. Вояки чистили гармати, приміщені на чердаці, й витирали дула щітками, замоченими у миленню.
Невеличкий, гарно одітий італійський інженер вимірював дула, чи не поробилися де в них нерівності, й раз у раз нарікав на недбалість гармашів при набиванні гармат. На березі стояв гурток багато одітих капітанів у беретах зі струсиними перами, у буфастих штанках і рукавах з багато вишиваними розрізами. Усе аж світилося від ярких красок, золотих позументів, самоцвітніх гудзиків, шнурів, леліток. Кораль, бірюза, гранати блистіли на ручках важких мечів, ножів, на поясах, черевиках та рукавах, на беретах попадався декуди й діамант або смарагд. Між товариством було також двох лицарів ордену в червоних плащах з білими хрестами. Обидва трималися дещо окремо і перешіптувалися зі собою. На перший погляд Василь пізнав у них французів. Оглянувся. Біля нього стояв Ібн Якуб.
Уже ранком, ще поки Василь успів купити собі нову нагортку, бачив він цього жида і дивувався, чому не біжать за ним вуличники і не потручують прохожі, ба, навпаки, навіть здоровлять його. Тим-то Василь і собі поздоровив чемно жида і сказав:
– Ось тут біля мене є місце, якщо воля, сідай!
Жид ввічливо вклонився, подякував, сів і пильно став приглядатися старому. Цей мимохідь висунув проти нього руку.
– Чому приглядаєшся мені так цікаво? – спитав.
– З двох причин, – засміявся весело жид, – раз тому, що ранком був ти обдертий і брудний, як, ну як…
– Як безрога, хотів ти сказати?
– Ха-ха, щось таке! А ось зараз ти – мов купець з північного кварталу.
– Яка ж друга причина?
– А друга причина ця, що ти чужинець, не знаєш мене, а прецінь зробив мені місце біля себе.
– А як ти знаєш, що я чужинець?
– Ну, я знаю всіх старих людей у городі, я лікар, лічу навіть побожних лицарів, а в моїй хаті живе сам канцлер Амараль.
Він важно підняв горі палець.
– Ну, так скажи мені, хто це ці два лицарі там біля капітанів. Я саме бажав когось поспитати, коли ти надійшов.
– Це Жійо де Марсельяк, генерал артилерії, й Анрі де Мозей, хорунжий ордену. Обидва дуже хоробрі люди.
– Ба, хотів би я бачити їх у руках нашого полковника.
– Вашого полковника…
– Нашого, з Хальке…
– Ах, то ви привезли його сюди?
Старий кивнув головою.
– Ну, а що він вам за це дав?
– П’ятдесят дукатів.
– То мало, – цмокнув жид. – Я дав би був сто за лист, не то за самого себе… але, правда, це служба ордену…
– Я не служу орденові, – відповів холодно старий, – яке мені діло до їх віри?
– Правда, ми жиди, ви греки, а й вірмени повинні властиво стояти проти ордену, бо він нас гнобить.
Бистро глянув старий на жида, який спокійно гладив бороду та розправляв складки свого халата.
– Гадаєте? – спитав протяжно. – Може бути, що ми є проти нього, принаймні наші брати у Анатолії і на островах.
– Так, а ми тут могли б багато, багато помогти їм у зусиллях розбити це гніздо забобону, гнету і неволі…
– Гадаєте, що турки не гнобили б нас?
– Ну, чому ні? Кожний гнобить другого, якщо має кого: віритель довжника, зверхник підчиненого, сильний слабого, багатий бідного. Але, бачиш, турок не тикає твоєї віри і лишає нам наших рабинів, вам – ваших попів. Ми всі для нього тільки джаври, і тільки. Та все-таки і греки, і жиди, й вірмени більше, може, мають впливів у Царгороді від правовірних турків. А ще як котрий потурчиться, то перед ним одвертий шлях хоч би й до візирату.
– Ба, віра…
– Що – віра? Віри тобі ніхто не візьме. Це не штука сказати: «Аллах є один, а Магомед – це пророк Аллаха!» Дома можеш собі молитися, як схочеш, коли б на тобі тільки був тюрбан…
– Ха-ха-ха! Хитрий з тебе жид, мессер медіко, та я, старий, гадаю, що так само можна злукавити й орденові…
– Ні, рибаче, у католиків є образи, сповіді, причастя, по хатах вештаються ченці-босяки, які розпитують твою службу, підглядають ночами, що робиш, що читаєш, до кого пишеш. Це не те саме. Католицька віра лізе тобі з чобітьми у душу, іслам – ні! Ось що.
– Гм! Як так, то чому ти сидиш тут, а не їдеш у Стамбул, Едренег, Солунь, Ізмір чи у Кагіру? Там був би з тебе гекім-баші, знатна, багата людина, а тут ти радий, що бідний рибак дає тобі біля себе місце…
– Що ж, – усміхнувся солодко лікар, – видко, мене держить тут щось інше, до чого мене тут треба…
– А!
Враз зрозумів Василь, що лікар великого магістра є турецьким перевісником та що не без приводу веде з ним балачку.
– Вчений лікарю, – сказав спокійно, діловим тоном, – не гадаю, що ти глядів розмови зі мною для розривки чи з чемності. В тебе є, очевидно, діло до мене, та ти боїшся з ним виїхати, бо гадаєш, що я в службі ордену. Не бійся! Не далі, як учора вечором, поставив я свічку св. Миколі за щасливу подорож з Хальке на Родос та укинув у скарбону срібного динара, щоб так само, як мене, принесло море до Родосу… падишаха! Я привіз сюди полковника, бо… бо в нього живе моя дочка… та свою дочку я люблю більше, як його, і волів би бачити трупа Гартберга, ніж не бачити біля себе Геро…
В очах старого горіла страшна живлова ненависть, тупе, звіряче завзяття ображеного, окраденого простолюдина, у якого всі первісні, єдино правдиві похопи, бажання та мрії випливають з чисто людських потреб та конечностей і не числяться ні з чим.
Вмить з’ясував собі хитрий жид, що діялося в душі рибалки.
– Ти непотрібно хвилюєшся, коли таке говориш. Воно ясне, що у всіх людей одно право до життя, а тому краще є таке правління, яке дозволяє кожному жити після вподоби, ніж таке, яке нарівні з собакою помітує всіма, хто не приєднався до нього тілом і душею.
Рибалка не зрозумів виводу лікаря і потряс головою.
– Не розумію я твоїх наук, вчений лікарю, але знаю одно, що тільки з упадком ордену Геро вернеться до мене.
– Ну, так чому не лишив ти полковника на Хальке? Яничари були б йому й без тебе скрутили в’язи.
– Гей! Коли б я був знав уже тоді, що Геро в нього, я… я був би затопив його сам. Я був би провертів судно, я… я…
– Ти ж казав, що саме тому і привіз його…
– Ах, я збрехав, та тепер не брешу. Кажи, чого тобі треба?
Він подер собі лице до крові і товк кулаком чоло, але врешті заспокоївся. Спокійно, діловито обговорював з Ібн Якубом справу листа, а коли на реях галер замаяли перші прапори на знак, що приготування скінчені, Василь узяв з рук лікаря гаманець зі сотнею дукатів і звиток з листом і щез у товпі носіїв, які тягли на галери поживу.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 353 – 360.