10. Загибель оборонців Родосу
Юліан Опільський
Боротьба, яка велася на німецькій стіні, була нічим супроти страшного дужання на іспанській стіні, де сераскир Мустафа і ага яничарів особисто вели до наступу 20.000 найдобірнішої мужви. Турки, курди, араби, нубійці, головна сила яничарів та безліч челяді вдаряли тут на оверньятів, іспанців, англійців і провансальців, між якими було самого лицарства до шістсот голів. Приступ змінився швидко у вуличну боротьбу, у якій чисельну перевагу вирівнювали хоробрість, завзяття, а головно розпука оборонців.
Незабаром загорілося кілька хат на окраїнах города, і серед огню йшла боротьба далі. Родійці підприняли кілька протинаступів, та всі вони були безуспішні. Мартіненго рішився тоді на скору руку укріпити ряд домів, які стояли напроти зайнятих уже стін, а сераскир прийнявся штурмувати цю другу лінію. Він велів у першу чергу станути яничарам і післав за піддержкою до Ахмеда-паші. Настала передишка, яка затягнулася до восьмої години вечора.
Вкінці рушили яничари вперед, а водночас великий комтур на чолі лицарства та кнехтів Гартберга вдарив на них якраз у вільному просторі між обома лініями. Закітлувалося у тісноті, та перевага була тут рішучо на боці зазброєного лицарства. Першу лаву яничарів розбили відразу, і сераскир не посилав уже другої на підмогу. Натомість велів стріляти із самопалів, і на надбігаюче лицарство грянули дві погубні сальви. Наче довбнею вдарені, спинилися лицарі хреста і відступили, а червоні плащі побитих встелили землю…
І саме у цей час на місце бою прибула Геро. Чіпляючися її одягу, бігли за нею діти, та вона не гляділа на них. Якийсь дивний неспокій огортав її. Довкола неї кипіло, мов у казані. Лицарі перемовлялися зі собою, сотники збирали і гуртували кнехтів, челядь відносила ранених у город, усувала побитих або заводила бійку про здерту з трупа аграфу, самоцвітний гудзик, ручку меча чи кинджал. Старці, жінки, діти тащили на плечах землю й каміння, щоб виповнити пороблені виломи і прірви, глухий бас гармат із замку Беджме й італійської стіни глушив хвилями всі гомони, а вогонь пожежі купав увесь цей хаос у морі кривавого зарева.
– Георгі! Георгі! Де ти? – гукала Геро, та голос її губився у гаморі, наче дзвеніння комашки серед бурі.
Дика тривога здавила її серце, вона бігом подалася туди, де з горючих кровель летіли на вулицю перепалені лати та розжарені дахівки та де, наче чорти, увихалася челядь, що збирала ранених і трупів. Дещо далі темна лава яничарів набивала мушкети, і лунали оклики «Аллах! Аллах!» – мов крякання круків…
І ось наткнулася на кількох кнехтів, які несли у червоному плащі трупа. Далеко взад відкинена молодеча голова з великою дірою в чолі – він!..
У цю мить чиясь рука обняла її, наче кістлява рука смерті.
– Казав… не слухала ти… тепер бачиш… кинув тебе… Ходи, остав його, я спасу тебе і твоїх…
З усіх сил відштовхнула від себе напасника, і він з усього розмаху упав під стіну горючої хати.
– Покинув він мене, та я не кину його! Це твій проклін, батьку, вбив його, та він упаде назад на твою прокляту голову. Тоді згадай мене!
Мимохіть спинилися носії й поклали трупа на землі. З острахом подалися діти перед скривавленою постаттю, яка щойно недавно голубила їх і цілувала, як тато, добрий, солодкий та такий дуже-дуже сильний! Це ж було найвище єство на світі, куди більше Бога, якого вони, прецінь, ніколи ще не бачили, і ось лежала ця постать тепер перед ними саме так, як ці тисячі трупів на заборолі, що їх бачили зрання…
– Мамо? Мамо, де тато?
Та Геро не відповідала. Вона клякла біля трупа і підняла обережно скривавлену голову. Куля зі самопалу поторощила череп і застрягла в мізку. Довго вдивлялася Геро у кам’яне лице мерця, а водночас кам’яніли і її риси. Хвилинку здавалося, що вона розплачеться, коли губи її спочили на ледяних устах коханця, та ні! Ні одна сльозина не показалася в її очах! Вона зірвала з нього червоний плащ і побачила, що закостенілі пальці все ще стискають ручку меча. Припала до цієї руки і, цілуючи її, стала добувати меч із затиснених пальців…
Між тим завважив її комтур Вальднер, який саме збирав розбите лицарство до останнього наступу. Він прибіг до неї і говорив щось, прохав відійти, лицарі теж мимохіть відчули увесь безмір її болю, коли побачили красу її і її діточок. Не один з лицарів, які щойно бачили тисячі смертей у найжахливіших видах, почув у горлі тиск болю, а то й заслонив очі рукою й відвернувся. Та втім сталося щось, чого не надіявся ніхто. Мармурова статуя поволі ожила, бліде лице налилося кров’ю, спалахнули очі.
– Ви плачете, слабодухи, здохляки, труси? Ви спасаєте себе, коли кращі за вас гинуть, як ось цей. Сором вам, погані! Ворог за хвилю опоганить усі ваші святощі, впаде високе місто ордену, одначе я не побачу цього упадку і збережу від ганьби мої скарби! Город, який не захистив героя, не збереже й нас!
Похилилася й одною рукою підняла із землі двоє діточок, поцілувала їх, назначила рукою хрест на їх чолах, а там… блискавичним рухом добула з-за пояса кинджал, пробила груди обоїм і кинула в горючий дім з окликом:
– Не осоромить вас ворог ні живими, ні мертвими, глядім, щоб не осоромив і нас!
Закинула на ліве плече червоний плащ Гартберга і з мечем у правій руці кинулася на лаву яничарів. Мов загіпнотизовані, рвучким потоком хлинули за нею лицарі, а там і все, що жило. Грянула сальва, та ніхто не оглядався на упавших. Даром накликували маршал і великий магістер озвіріле лицарство.
Геро наскочила зразу на сотника, який мимохіть подався, пізнавши під лицарським плащем жінку. Але гострий меч розсік йому голову з одного удару. Безумна жінка вдарила тоді на саму лаву і кількома ударами прорвала її. Меч двоївся, троївся в її руках, турки падали довкола, вкінці дикий вереск «Делі, делі!» залунав між ними, і вся сотня кинулася втікати.
Щойно тоді доскочили лицарі до ошалілої жінки і зі страшним розгоном вдарили на оторопілих яничарів. Через хвилю кипіла рукопашна на стіні, а там і перелилася на той бік. Яничари стали відступати і тіснили цих, що були за ними. Наче янгол смерті, бігла Геро перед військом, доки в певній хвилі не захиталася, поцілена стрілою в груди. Її піддержали найближчі, та меч випав із обезсилених рук, уста збіліли…
– Родійська діва впала! – гукнув у цю мить комтур. – А нам переказала пімсту!
– Пімсту, пімсту! – ревіла юрба й обвалом перла за ворогом.
Одна тільки людина остала холодною у цій пожежі сердець і умів – це Василь. Відтручений дочкою, він з глухим прокльоном піднявся із землі і, почісуючи тім’я, глядів на дію, яка вся розігралася на його очах. Скажена злість охопила зразу його згіркніле серце, та коли побачив, як трупи дітей проклятого адзиміта полетіли в огонь, злість щезла.
– Господи Боже! – зітхнув. – Миколо-Чудотворче, що зробили ви з моєї Геро? Вона божевільна, скажена!
«Тікати б! – майнула гадка. – Вона мене вб’є, якщо вернеться».
Згодом побачив, як Геро згинула, одначе нагла розв’язка його життєвої драми не заспокоїла його. Щойно кинула ним до землі його дочка, зараз із хаосу життя повставав велетень, який могутньою, непереможною силою викидав його зі свого круга…
«Йди геть! Тут немає місця для тебе! Те, за чим ти сюди приїхав, пропало. Цього, що ти міг і повинен був зробити, ти не вчинив…»
«Діти! Іменно діти!» – заскавуліла душа.
– Ах, це вона порізала їх, клята, не я! – бурмотів, – якщо б була передала їх мені… та ба! Вона воліла смерть, ніж тихе кубло у дозвіллі…
Враз засвітилися очі старому. Привиди канули в забуття!
«…Гріш! Оливник, винниця, барка, і то не рибацька, а купецька… ох, усе те моє! Я ж батько!»
І, не дивлячись, як скінчиться боротьба родійців з турками над трупами його дочки, зятя й онуків, старий попід стіни наглухо позамиканих домів попрямував у кватиру Гартберга.
Ні живої душі не стрітив на вулиці. Біля самої хати розминувся зі слугою, яка у супроводі раненого кнехта, ридаючи, спішила до Амврозійської брами. Двері стояли отвором. Він увійшов туди хильцем і став підслухувати. Та в хаті було мертво і глухо, тільки звіддалі доходив гамір ратників, які вечеряли біля брами Побідників. Викресав вогню, найшов каганець на примурку біля воріт і швидко вийшов на сходи у кімнату дочки. Довгі тіні предметів падали на долівку, на столі стояла ще вечеря, зладжена для полковника, ще тепла й запашна.
Василь широко усміхнувся і кинувся до відомих собі скринь. Одна була отверта, та в ній були тільки одяги, шовки, златоглав, парча, оксамити. Друга була зачинена, одначе старий угледів на стіні келеп і швидко відбив замок. Аж ахнув, коли глянув усередину. Шкіряні мішечки з монетами, дві коробки з прикрасами та всяка срібна утвар полонили його зір. Прожогом збіг надолину, де біля вогнища в пекарні лежало всяке господарське знадіб’я, взяв чималий мішок і вернув до скринь.
Вистелив мішок штукою парчі стійності на п’ятсот динарів і без розбору поскидав туди зміст другої скриньки. Далі видобув ще з-за пазухи калитку зі своїми цехінами, кинув у мішок і оглянувся. Зір його впав на срібну тарілку з м’ясивом та овочами й на жбан з вином. Овочі викинув на долівку, м’ясо на стіл, надпив із жбана, решту вилив у порожню скриню, а жбан і тарілки сховав у мішок. Вино додало йому нових сил. Закинув мішок на плечі і, піддержуючи його однією рукою, другою набрав за пазуху хліба, а там ухопив ще кусень м’яса і, жуючи по дорозі, поплівся долі сходами.
Глуха мовчанка й пітьма панували в північній та західній окраїні города. Старий, постогнуючи, йшов до пристані, та ніхто не спинював його по дорозі. Дійшов спокійно до набережної, де побачив рибалок, які сідали в човни, щоб виловлювати з води турецькі трупи. У їх гурті дійшов аж до відомого містечка біля портової тами. Отут сміло вскочив у воду і, похилившися, пішов здовж берега. Вода сягала йому до пояса, бо був прилив, і старому важко було посуватися вперед. Він сопів, кректав, але йшов далі, доки до добився до своєї дучки. Отут гойдався легкий човен, на якому привіз був Гартберга з Хальке.
По хвилі човен вихилився із дучки і прямував повз берега в сторону Лінду. Було темно, одначе хвилі давали легкий фосфоричний блеск, а старий жваво робив веслами. Прилив ще не скінчився, і треба було вважати, щоб хвиля не кинула судна на берег. Старий обливався потом, але працював з усіх сил.
Аж ось почався відлив, і хвиля сама несла барку на отверте море. Досвідний моряк знав, що вистане тільки час до часу ударити веслами, а там самою кермою можна було пригнати судно до пристані. Сів біля керми і пустив волю гадкам, які роєм насіли старечий ум. За ним на темному небі, ніби одверта рана, червоніла луна, та вона пригасала звільна.
Що значила ця луна? Це не якась там облога якогось там города – це ціле життя, все минуле, ввесь зміст цього, чим жило досі його серце. І все те, все те згоріло, тільки червона луна лягла на все небо. Люта кара всемогучого Бога на латинів і відступників довго давала на себе ждати, але коли впала на їх голови, не лишиться після них нікого, хто розказав би про їх загибіль, хіба він один… праведник!
Старий перехрестився, зір його спинився на бокатому мішку зі скарбом. Йому, правовірному, побожному праведникові, дісталася й нагорода…
Нагло скрикнув… Йому видалося, що на носі барки сидить Геро, уткана з ніжного морського опару, а з-поза неї підіймається виразисте грізне лице полковника…
– Во ім’я Отця і Сина! – перехрестився вдруге рибалка, і мара щезла.
Відкіля вона взялася? Він же ж не душогуб, не зрадник! Він зрадив раз латинів, а раз зрадника жида, тож в обох разах добув собі тільки заслугу… Він бажав рятувати Геро та її діточок, одначе вона сама повбивала їх і себе! Ні в чому не винен він, і совість його чиста. А за це – слава тобі, Господи!
Зітхнув набожно й узявся за весло. На небі погасла вже луна зовсім, тільки легкий хлюпіт хвиль перервав тишу. Направо бовванів масив острова, а далеко перед ним, дещо направо, світильце. Це світляний знак для турецьких галер у Лінді. Барка плила просто на південь і мала так плисти ще дві години, поки керманич скермує її на це світильце. Мірово вдаряли весла об воду, за човном значилася рівненька смуга, яка легко фосфоризувала у пітьмі. Та ось… у переливах хвилі замерехтіли голівки діточок – одна ясна, мов льон, друга темна, як безмісячна ніч у Архіпелагу Та цим разом старий не хрестився…
На грудях дітей криваві плями, їх личка скривлені смертельним жахом – вони мертві! Чому? За віщо? І ось десь із давно забутої закутини старечої душі виповзла гадка: «Бідна мати не мала кому лишити діток!»
Ох, так ось чому ввижаються йому діти, ось чому мати побила їх! Бо чи він не продав би був їх першому стрічному торгівцеві невільників? Без сумніву, так! Це ж адзиміти, латини, як і їх батько!
Весла випали з рук старця. Геро була б жила при ньому, якщо б він був увійшов у її життя, як віднайдений її батько та дідо її дітей. На його зів’ялих грудях була б виплакала ввесь біль після смерті Георгія, і зараз сиділо б їх у човні четверо… Якщо так не є, то це його вина, старого засліпленого гаріки! Ось чому із хвиль виступає знову бліда мара і сідає на мішку… А може, вони всі там за мішком?.. Горе!
З ломотом упав старий на коліна і, дрижачи всім тілом, став зразу молитися, опісля, добув зі скриньки під чердаком жбан вина і пив, пив довго, доки не показалося дно. Тоді отрясся і враз замітив, що мари щезли знову. Любо тепло розлилося по старечих членах, ліньки стали звільна заколихувати його до сну, заплющилися очі…
Не бачив він, як від далекого світельця у Лінді відділилося друге, ще менше, яке поплило по хвилях моря і підходило щораз то ближче до нього. Ось чути вже шум довженних весел, видко, високий чердак, а над хвилями почувається голос наставника:
– Бір, ікі, єч! Раз, два, три!
Аж ось вартовий на носі галери закричав грімко. У човні зірвався рибалка, та в цю мить, поки ще прочуняв Василь, дзьоб галери з усього розмаху вдарив об крихку барку. Тихий тріск та хрупіт – і човна якби не було…
– Кісмет! – сказав вартовий про себе і зголосив надходячому старшині.
– Ми переїхали якогось балікджі. Він спав!
– Аллах інгаль! – закляв старшина.
На обрії став сходити місяць…
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 396 – 402.