5. Початок облоги Родоса

Юліан Опільський

Неначе чарівний сон, минали дні полковникові у холодних склеплених кімнатах при боці божеської Геро. У винагороду за цілий місяць розстання вона окружала його всіма благами дозвілля та розкоші, які давав змислово виніжений Схід незіпсованому західному здоровцеві.

Там далеко, у краю русявих велетнів, білявок з великими руками та грубими рисами лиця, тягнуло його до себе буйне двірське життя і лови у високопенному лісі з десятками собак, сотками нагінщиків, псярів, ловців. Гамір, крик, часто божевільна борня нарукопаш з ведмедем чи кабаном, важка та безцільна, а часто й небезпечна, – заступали мужеві нудьгу пожиття з нецікавою тяжкокровною дружиною. Кості та карти з простацькими сороміцькими емблемами, пиятика або пестощі платних повій у брудних купальнях – це було все, що давав Захід розбудженим змислам, які визволили себе від нестерпного гніту аскези. Та. саме цей гніт і не допустив до людини утонченості старинних естетів, тому й визволення людини від нього стало тільки визволенням бестії…

Зате Схід беріг у затишку пахучого, душного гінайконіту штуку любові і розкоші та вмілість: усі, навіть найбільш буденні життєві чинності підняти до висоти мистецтва. Навіть ці відпадки зі стола східної Астарти, які звикли за гріш купувати собі простакуваті приходні із Заходу, являються їм раєм, і мало хто з них вертав зі Сходу домів, не згубивши по норах розпусти спасення та здоровля…

Гертбергові добра фея принесла в дарунок ціле щастя, не його відпадки, принесла щире золото і кришталь, а контемплятивна, глибока вдача германця дозволили йому як слід оцінити добро, найдене в житті. За те у вінець щастя вплела йому доля два самоцвіти: русявенького Ганса та чорнявочку Андріяну.

Щойно другої днини опівдні за кавою й шербетом розказувала Геро полковникові, що старий Василь – це її батько. Вона розказала йому зміст усієї розмови. Гартберг покликав вартових і розіслав їх по городі шукати старого. Вони вернули щойно за годину та повідомили, що старого нема ніде, а так само нема і його човна.

– Зле сталося! – тріснув пальцями полковник. – Шкода, що ти не сказала мені цього швидше. У моїй хаті місця чимало, й уся твоя рідня мала б у ній спокійний куток, якщо ти забажала б цього.

Повне біле рам’я обняло шию полковника, пахощі амбри та молодого жіночого тіла обдали його. Він відхилився на м’яке пружисте опертя, а в цю мить червоні уста, мов спілий гранат, впилися в його уста поцілунком.

– Ні, коханий. Нема в мене рідні поза тобою та твоїми янголятами. Батько, за яким шукаєш, – це ворог тобі, мені, дітям! Ні, Георгі, місце його там, де він є. Він відстав від нас, здичавів і зненавидів увесь світ. Його поява затруїла б наш сон життя гірш Сулеймана, бо навіть Сулейман не погадав би про те, щоб нас розлучити, а він бажає цього…

– Невже? Чи не вгодив би я йому дозвіллям, грошем, одягом, вином?

– Ні, Георгі! Це старий чоловік, який пересяк ненавистю до ордену та римської віри, він радий, що ми не подружені в церкві, бо надіється, що я кожної хвилини зможу покинути тебе й діти. Нерозумний! Усі церкви світу, всі святі з неба, всі батьки й матері не дадуть людині цього, що дає любов. Невже щастя – це гріх? Я не тільки жінка, Георгі, а і людина, яка має право на щастя! За це поборюся я з кожним ворогом, за нього запродам себе на вічні муки, якщо правда те, що верзякають попи. За нього я і згину, якщо воно умре.

– Ні, Геро! Щастя – не гріх. Сам Бог благословив мужа і жінку на подружжя і не питав ні про віру, ні про рід! Він пробачив навіть повії, яка на одвірку своєї хати вішала китичку квітів. Велике прощення, любов і розуміння – це дух, яким віє від Святого Писання. Воно наповняє собою весь світ, усе життя та всі його справи, мов повітря, яке обдає нас звідусіль! Де ж є гріх? Як може з любові вийти гріх? Гріх – це невірність, зрада, злоба, ніколи любов. Уся ворожнеча, нетерпимість, злість – усе те йде від тих, що сховали Святе Писання у скриню, а на місце його поставили клір… Ха-ха! Завтра покличу домініканця, ранком перехрещу тебе або покличу попа і перехрещу себе, а вполудне сядемо до обіду вже як законно вінчані чоловік та жінка. Як хочеш, можу зробити одно й друге для певності, ха-ха! І чи тоді ласкавіше гляне на нас Бог із неба, чи тоді вже наша любов не буде гріхом? Тепер грішимо обоє: навіщо ж Бог сотворив любов між невінчаними, а якщо вони любляться, то карає їх? Виходить, що або духовники є важніші Бога, або Бог сам поносить вину нашої любові, отже, сам повинен понести і кару.

Геро усміхнулася. До неї підбігла з дитячим щебетом Андріяна, за нею Ганс з деревляним мечем, і вмить почалася гамірна розмова. Хлопець перевертав кізли по долівці, доня плескала в долоні, вкінці обоє сходили вділ, щоб піти з нянею по воду.

– Все це правда, Георгі, – сказала Геро, беручи зі столика нововшиту яку чоловіка, щоб вишити на ній золотом родійський хрест. – Якщо колись стану перед Богом, чисте буде моє лице, як чисте в мене серце, а якщо він справді має змогу карати чи нагороджувати, то не боюся суду… Та все-таки, Георгі, бережися батька! Він непевна людина і здібний на все…

Усе зусилля полковника віднайти старого рибалку було даремне, а швидко всі уми у Родосі зайняли зовсім інші справи. Звідусіль доходили вісті, що всі острови з-під прапора св. Івана зайняли вже турки, а водночас від Сіме до Мармаріди й від південного сходу показалися турецькі флоти. Вони складалися з галер, галеас та транспортовців, на яких везено сухопутне військо. Нечисленні родійські кораблі ніяк не могли перепинити ворога. Всі вони залишилися у пристані, а генерал Жійо де Марсельяк велів зібрати з чердаків галер усю гармату і полишити тільки по одній далеконосній 36-фунтівці. Всі останні гармати, великі й малі, поставлено на березі здовж міської стіни над пристанню.

Також здовж стін міста йшла праця на всі руки. Зубці були на загал добрі, зате деревляні риштування, на які ставали оборонці, в багатьох місцях спорохнявіли, порозсихалися, ато й пообломлювалися зовсім. Оттут треба було основної направи, і день і ніч стукотіли клевці та топори й сичали пили на стінах. Сам маршал Мартіненго та генерал артилерії стежили за ходом подій, і під їх особистим доглядом установлено, гармати у вежах, баштах та на стінах. Німці збудували навіть кільканадцять метавок, які перекидали каміння через стіни. Їх установлено у місцях, які найбільше надавалися до приступу, а біля них насипано цілі гори гострих скельних відломків.

Полковникові Гартбергові повірено куртину німецької стіни, й він кожної днини доглядав на ній робітників. Він придумав спосіб, як захистити своїх робітників від стріл та куль на виломі. Він приказав зробити великі, шкурою обтягнені щити для ратників, які мали б перегородити цими щитами зроблений вилім. Крім цього, зажадав від оружників ордену коротких топірців з кінчастим лезом-ножем угорі. Такого топірця можна було уживати навіть у гроті, бо якщо не стало місця, щоб розмахнутися, то завсіди доволі його було для ножа.

Усе лицарство кинулося теж для приготувань, робітні працювали день і ніч, а місцеве населення, якому платили щедро, служило радо, бо знало, що всі приготування мають на цілі погубу для мусульман. Великий магістер помилував навіть усіх греків, які каралися при веслах на галерах, й утворив із них відділ охотників. Та вже три дні після роздачі одягу і зброї англійський лорд Аштон, який став полковником відділу, не знайшов у полкових квартирах ні одного грека. Анрі Мозей, хорунжий ордену, виїхав на чолі кількохсот їздців, щоб половити й покарати втікачів, одначе, як тільки виїхав за місто, стрінув юрбу, мешканців острова, блідих з переляку, що втікали в місто.

Дня 24 червня у пристані Тарамболіну появилася перша турецька ескадра!

Човни та дараби упродовж години перевозили чималий відділ топджіїв з 12 гарматами, копачів з двома італійськими «мегендисами», тобто інженерами, та дві тисячі яничарів. Інженери вмить витичили півкруглу лінію біля грецького сільця і взялися до копання шанців. Місцевість була гориста, і тільки сама дорога з Лінду до Тарамболіну була пригожа до наскоку кінноти. Тим-то й уставилися яничари і, наче в себе вдома, заходилися варити обід.

Саме у цю мить наспів туди Анрі Мозей. Він негайно рішився вдарити на турків і, піднявши прапор св. Йвана, чвалом пустився на яничарів. Та «квіти з городу гаджі Багташа» не збентежилися від цього. Кілька слів команди – й обидва полки вистроїлися у дві потрійні лави. Перший ряд мав довженні тугі списи, які густим плотом відгороджували стрільців від ворога, другий і третій витягнув проти надбігаючого лицарства дула мушкетів. Ціла друга лава стояла поки що спокійно з мушкетом у ноги.

На двадцять кроків гримнула перша сальва, за нею друга, а успіх їх був незвичайний. Людей, щоправда, впало небагато, зате більш потерпіли коні. Перші ряди лицарів та їх ратників перемінилися у клуб кінських та людських тіл, який перевертався судорожно по землі. Одначе хорунжий остав ненарушений, громова сальва «баранців падишаха» не була йому новиною. Він заточив конем і одним покликом згуртував розбите лицарство так швидко, що в яничарів не було часу вдруге зарядити мушкети. Та вони після першого вистрілу вмить передали вистрілені рушниці другій лаві, а дістали від неї заряджені.

Як тільки родійці перебралися через лежачі трупи, дві чергові сальви розбили їх до решти. Під хорунжим ордену вбили коня, він сам з бідою тільки видобувся з-посеред трупів, та, поки зміг гаразд отямитися, яничари зі страшенним ревом «Аллах! Аллах!» вдарили списами й шаблями на розбите лицарство. Паніка обхопила пахолків та лицарчуків; вони з криком та зойком стали розбігатися на всі боки, а й лицарі, хто міг, бігли шляхом у Родос. Швидко знайшовся між ними й Мозей, що зловив коня якогось вбитого лицаря й рішився залишити безвиглядну боротьбу.

На шляху осталися тільки ці, що втратили коні. Вони зразу одинцем, а далі громадою дали відпір наступаючим колійникам падишаха. Довгі мечі доведених до розпуки лицарів за кілька хвиль поторощили найближчих ворогів, а опісля крок за кроком стало піше лицарство уступати з боєвища вслід за кіннотою. Даром стріляли яничари з мушкетів. Кулі відбивалися від збруї та шоломів, а хто зі списом чи саррасом підходив до ватаги, цей гинув на протязі кількох хвиль. Новітня зброя турків без труду зігнала, щоправда, з боєвища лицарство, та де йшла річ про знищення їх, там лук і кінь оказалися куди стійнішими засобами боротьби. Та ні одного, ні другого не було у яничарів. До тридцять лицарів та до півтори сотні ратників устелило тілами родійський шлях, одначе інші відступили в Родос.

За цей час копачі вивершили потрійні вали упродовж витиченої лінії, в готових межах розставлено гармати, а новоприбуваючі відділи піхоти, гармашів та тисячка комонників увійшли вже до готового табору. Вечором тієї самої днини прибули дальші відділи транспортового флоту під проводом другого візира – сераскира Мустафа-паші і привезли звістку, що капудан-паша Яйлак зайняв Фавезу і підходить до города Родоса з другого боку. Після першої спроби опору ніхто не пробував уже перепинювати прихід турків, і ввесь острів опинився в їх руках. Тільки сам осідок ордену ладився до боротьби на смерть. Пристані заперто ланцюгами наглухо і покликано до помочі місцеве населення латинської віри.

Для полковника Гартберга прийшов час найтяжчої служби. Приготування до оборони були, правда, скінчені, та треба було ще запевнити оборонцям по можності якнайбільший успіх. Капітула веліла видалити з міста всіх, хто не мав потрібного припасу поживи, а також усіх чужинців, яких рідня жила не в самому місті. Через те населення зменшилося на одну третину, а плач та лемент примусових виселенців наповняв місто від світанку до вечора. На стежках, які вели через гору св. Іллі в глибину острова, видко було різнобарвні валки втікачів пішки або на ослах, з козами, вівцями, собаками та клунками. Жінки й діти бігли поруч, попереду й позаду ступали батьки, брати й дорослі сини з палицями, пращами, ножами. Кілька нових сілець повстало у старинних копальнях, ломах каміння та в гірських проваллях Атаіру, звідкіля мешканці спокійно приглядалися турецьким кораблям на морі та працям обложників на узбережжі.

У глибину острова турки не запускалися зовсім і не займали населення. Навпаки! Вони уладили торговиці, на яких кухарі поодиноких «ода» яничарів купували від родійців овочі, ярину, курята, баранів та рибу. За все те, що орден у часі війни забирав звичайно силою, скрізь котився дзвінкий гріш. Отже, не дивно, що все населення острова стануло при боці турків і помагало їм у працях, особливо в характері нурців при направі кораблів.

Цілий місяць тривали роботи обложників. Турки зовсім спокійно приглядалися, як від устя Фанази привожено ще поживу у місто або як залоги двох галер, що не могли дістатися до пристані, вийшли на берег самі, випустили всіх гребців на волю й судна підпалили. Спроквола, систематично турецькі копачі сипали свої шанці й будували кам’яні батареї під гармати. Усі брами міста пильнували легкі гармати, яких приціл та достріл випробовували топджії через кілька годин, щоб кожна куля влучала у ворога. Правда, малі гарматки не могли розбити залізних ворітниць, але мусіли поторощити людей, які бажали б припинити працю вилазкою. Біля кожної гармати стояв більший відділ стрільців, а кінні стежі об’їздили всю лінію окопів.

Обезпечившися таким способом, турки стали розміщувати війська, яких набралося до сотні тисяч. І так на правому крилі проти французьких та німецьких кватир станув Аяс-паша, румільський беглербег, який, як європеєць, найкраще знав способи боротьби й засоби невірних. Біля нього, проти брами Побідників, станув табор третього візира – Ахмеда-паші, а далі наліво, проти оверньятів та іспанців, – сам сераскир Мустафа-паша, другий візир Сулеймана.

Там були й Амврозіянські ворота та замок Беджме, тобто сильно укріплений стан англійців. Біля них грізно здіймалися догори вежі замку великого магістра, а далі йшли становища провансальців й італійців. Проти них анатольський беглербег Кассім-бег та великий візир Пірі-паша уставили п’ятдесят одну гармату. Там, де стан Мустафи стикався з відтинком Кассім-бега, на горбку св. Косми й Дам’яна, стояла каплиця Пречистої Діви з Елемонітри, а біля неї визначено місце на кватиру для падишаха.

Ліве крило обложників дотикало знову моря, а проводив ним великий візир Пірі-паша. Сто шістнадцять гармат уставлено навколо міста. Румільський беглербег мав їх двадцять одну, Ахмед-паша – двадцять дві, сераскир – сорок дві, великий візир і анатольський беглербег – п’ятдесят одну. Були між ними й дві величезні бомбарди, якими колись ще Мухаммед II стріляв на Візантію. Вони кидали кам’яні кулі в промірі сажня і, при доброму прицілі, могли одним стрільном збурити цілий поверховий дім у місті. Сотень мулів та людей треба було, щоб спижеві потвори уставити проти англійського стану та палати великого магістра.

Отоді Війєр де ль’Іль Адам покинув свій замок і перенісся на північну окраїну міста, недалеко квартири Гартберга та церкви Діви Марії Побідної.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 360 – 366.