8. Суд над зрадником

Юліан Опільський

Того самого вечора з нечуваною насолодою укладався канцлер ордену на супочинок. Після приступу запанувала у таборах та в городі така тиша, як хіба за давніх добрих часів зимою, коли-то все лицарство роз’їздилося до вітчини або було зайняте по фільварках спуском вина, давленням оливи та молоченням збіжжя. Його любці нездоровилося, тому Андре де Мерайль повечеряв сам і, витягаючися на подушках лежанки, попивав солодке кіпрійське вино. Тиша наводила мрії, марева тихих вечорів у самітньому замку біля Опорто…

Після припливу, коли всі рибалки вернуть з океану, золота куля сонця тоне у кривавих водах, а від берега аж до нього тягнеться криваво-золотистий шлях. Тим шляхом поплив колись Крістобаль Кольон і відкрив острови Ціпангу… Золото і кров, чи, краще, кров і золото – це ж шлях і ціль життя, бо тільки одно і друге дає дозвілля і розкіш. На срібній патері вершаться броскви, виноград, гранати, дактилі, помаранчі, на золотій тарілці – східні «татли», у самоцвітами садженій коробці – індійський бендж…

Які дрібні, марні, пусті супроти цього кличі Бернарда з Клерво! Навіщо було засівати кістьми Анатолію, Сирію, Палестину, Єгипет? На те хіба, щоб зараз мати турецькі гармати на березі! Чи не краще було б обвинути шоломи шалем, а беріжки хреста на прапорі загнути вверх? Ха-ха! Півмісяць! Мудре діло затіяли колись темплярії, дурне тільки те, що вони повезли свої достатки в голодну Європу. Вона й ограбила їх костуром осмалені трупи…

Соняшна куля тоне в океані, щезає золото, остає кров, чиста кров і чорна пітьма, яка лягає на сільце біля пристані, на барки та прибережні скелі, й тільки стіни високого замку цілує ще останнє проміння. Бо вибранцям долі на верхах швидше сходить зоря дня та довше тішить їх зір, ніж сіру юрбу голоти…

Простяг руку до дзвінка, щоб прикликати пажа, коли нагло спинився. Чи це з’ява перед ним із цих скель біля Опорто? Може, котра з дівчат, які він там, ще хлопцем… Ба, ні, це… Есфіра, жінка Ібн Якуба!

– Ваша світлосте! Сонце моїх очей, цвіте мого серця, всемогучий покровителю, рятуй мого чоловіка!

Насилу прочуняв канцлер з одуру. Протер очі і з’ясував собі, що сталося щось небувале. Ця жінка увійшла до нього мимо пажів та слуг.

– Ти як сюди попала? – спитав, а звук власного голосу відразу вернув йому тямку.

– Простіть, володарю, – вклякла жінка. – Це наша хата, ми самі будували її, і здолу ведуть тайні східці в цю кімнату. – Тут показала рукою на великий килим, що укривав собою одну стіну. – Там, за цим килимом, є укриті двері. У стіні є два старі цвяхи, вбиті аж по головки у боазерію. Це замок…

– Ага! Що ж сталося твоєму Якубові?

– Його зловили, як кидав стріли у турецький табір.

– Стріли? Які стріли? За це хіба його не покарають.

– Так, але це були стріли з письмом…

– Ах! Так він був, значить, турецьким шпигуном? Як же ж ти можеш приходити до мене, щоб я, канцлер ордену, боронив смертельного ворога моєї віри?

Заплакані червоні очі жидівки враз засвітили у сутіні, наче очі кота. Вона підвелася на ввесь ріст і простягла довгу кістляву руку, наче вказувала його фуріям.

– Світліший канцлер мимо все піде й увільнить жида Ібн Якуба з в’язниці, хоч би пожертвою життя, бо ж цей жид був тільки виконавцем його волі…

Голос жидівки підвищився, властиве семітам затягання озивалося щораз виразніше в її горлянці при дальших словах.

– Не вставайте й не стягайте брів, достойний пане, я знаю, що ніхто не повірить ні моєму Якубові, ні мені, та в мене є докази, є письма від Яйлака-баші до вас і одно ваше до дефтердара Гассана. Ви знаєте, він помер нагло, то Якуб письмо приніс назад і тільки відпис передав наслідникові… Ну, а що тепер буде?

Жидівка підійшла близько до канцлера і вдарила його поглядом чорних очей. Та він не дивився на неї. Він пригризав зуби раз у раз, а лице його звільна наливалося кров’ю. Есфіра казала правду, та вона не збагнула ще всіх тайн допиту в катівнях ордену. Ніхто не повірив би їй, ні Якубові навіть на докази! Злий дух уміє чудово підроблювати грамоти, тому доказ правди у таких справах годі перевести без Божого суду. А хіба ніхто не підняв би його рукавиці, щоб заступитися за жида.

Одначе сам канцлер знав, що й великий магістер, і комтур Вальднер, і князь Медіна Сідонієр, і комтур Нунес де Бельєм та багато-багато інших не люблять його і використають нагоду, щоб відібрати йому каламар і печать ордену й при нагоді передати домініканцям… Інквізиція… чорні каптурі… горючі свічки… висохлий на шкіру прокуратор та жахливі чортики на високих шапках єретиків!..

Вкінці гаррота!.. Маленька сталева гадюка з кульками на кінцях, які впиваються у горлянку й давлять швидше шовкових мотузків сералю… Або, врешті, його вороги покладуть перед нього присуд на інфамію і соромну казнь, а біля нього чарку з отрутою. І що тоді вчинить нащадок славного роду графів де Мерайль?

Хвилину здавалося, що він скочить і власними руками здавить горло клятій жидівці, наче гаррота… Та вона кричатиме. Тільки раз крикне голосніше, а пажі і служба вбіжать у кімнату, і тайна переписки зі Сулейманом вийде наверх. А тоді перед неславою не збереже його «аква тофана».

Ах, ось і гадка!

З глибини душі, наче жахливий осьмерник із-під морської дучки, засвітили зеленуваті очі потвори. Ось і вказався жахливий пташачий дзьоб і страшенний клуб довженних мацок, які вмить оплутали собою всі привиди грядучих мук сорому, ганьби, погуби, й на їх місце розсівся тільки відразливий злочин… Та злочин цей не погрожував йому, але іншим. Противної маски диявола, яка чаїлася на нього з-поза злочину, не бачив канцлер ордену св. Івана Хрестителя…

– Есфіро! – сказав сумним, але приязним тоном Амараль. – Це, що кажеш про спільність нашої вини, це правда! Не зовсім вона така, як гадаєш, але вона є! Не я, але він є ланкою, яка лучить нас із Портою. Та йому грозить тільки смерть, а мені щось більше, бо сором! Згинути – легко, та ганьби не стерпить мій гербовий щит. Тому ще раз кажу: твоя правда, і я мушу видобути Якуба із в’язниці, хоч би ціною життя. Зажди хвилинку, я напишу тільки кілька слів, щоб сповістити великого магістра, де сховане моє завіщання…

Узяв із багатої, сріблом кованої шкатули малу чверточку паперу і попробував писати, та перо було чомусь-то ні до чого. Устав і підійшов до великої шафи, а по хвилі приніс нову тростинку та дві срібні чарки. Поставив їх на столі сів на лежанку, з якої щойно був устав.

– Сідай, Есфіро, і, поки попрощаюся із життям, напийся зі мною вина!

Та Есфіра не хотіла. Її уста дрижали, наче від здержуваного плачу. Коли канцлер почав уже наливати вино, вона спинила його рукою. На дні чарки була тільки, може, ложка вина. Воно чомусь-то бурилося й шипіло, та Есфіра не завважила цього у глибині лискучого та непрозорого кубка. Де Мерайль засміявся.

– Ха-ха! Есфіро, ти боїшся смерті, правда? А я, бачиш, боюся тільки життя в нужді й неславі. Тим-то й ми так швидко порозумілися. Тобі дивно, чому я думаю про вино, коли йду на смерть? Я скажу тобі. Слухай! Зараз ти підеш домів, збереш усі дорогоцінності зі своєї хати в ось цю скриньку. – Тут, показав на шкатулку, з якої щойно брав папір. – Там мої гроші, яких мені вже не буде потреба. Обоє посідаємо на осли і поїдемо до пристані, де знайдемо рибалку Василя. Я знаю, де він живе. Він має човен за стінами города. Там зложиш ти свої речі, а опісля я поїду до замку Беджме і приведу тобі Якуба або Якуб прибіжить сам, а я не верну. Тоді ви не ждіть мене, тільки зараз їдьте з Василем. Зрозуміла ти мене чи ні? І чи знаєш тепер, чому я частую тебе й себе вином? Бо хтозна-коли тобі знову доведеться їсти чи пити, а мені… та про мене байдуже!

Жидівка хлипнула, а лице канцлера споважніло і наче скам’яніло у трагічному геройстві. Він мовчки налив чарки.

– Кілька літ боровся я щосили, щоб знівечити гніт нелюдських деспотів на Родосі, ну, й доборовся. Пий, Есфіро, тобі і Якубові на життя, мені на смерть!

– Ох, пане! – заридала жидівка, припадаючи до його випещеної худощавої руки з великим гербовим перснем графів де Мерайль…

– Пий! – цокнувся з нею канцлер.

Есфіра випила чарку, випив і він і налив удруге.

– Ох, яке солодке! – шепотом сказала жидівка.

– Як життя, Есфіро, як смерть! Пий ще!

Душком випив ще чарку і сів писати. Та в цю мить тихий та страшний стогін вирвався з горлянки Есфіри. Її очі широко розплющилися й устромилися на канцлера з виразом смертельного жаху. Кістляві руки враз ухопили сорочку на грудях і розірвали її, обнажуючи висохле, жовте лоно. На уста виплила піна, страшна гикавка потрясла злиденним тілом, лице посиніло.

І водночас кам’яне лице португальця оживало. Уста протягалися в тихому реготі, у великих темних очах заблимали огоньки диявольської злоби, вони звузилися до шпарочок і гляділи на смертні судороги жінки, наче на штуки фаринника. Вкінці глухий стукіт падаючого тіла прогомонів у кімнаті – дія була скінчена!

Канцлер спокійно взяв чарку жидівки, виполоскав її водою зі жбана, витер рогом скатерті, налив собі ще чарку вина й написав на карточці арабськими знаками:

«Сьогодні після суду прийдуть до тебе люди, перебрані за катів. Вони заберуть тебе і виведуть із в’язниці на волю. При допиті признайся сам, та не видавай мене, бо тоді згинемо обидва. Я буду у великого візира завтра ніччю. Нехай ждуть мене в ровах, у передпіллі брами Побідників».

Написав і підписав знаком, по якому пізнавали його ймення всі турецькі довірені в городі, скрутив письмо у звиток, накинув плащ з каптуром, засвітив маленький каганець і згасив лампаду. Опісля обвинув тіло жидівки ремінним поясом і потягнув її до килима, за яким справді знайшов пружинові двері. Не надумуючися, потягнув трупа за собою і швидко найшовся надолині, саме у тій кімнаті, з якої ще недавно писав листа до султана.

Кинув трупа жінки біля стола, замкнув залізні дверцята від сходів і опісля підставив каганець під накладені на полицях сушені зела. Бухнуло ярке полум’я, удушливий дим вмить наповнив маленькі кімнатки, і канцлер зрозумів, що за хвилину надбіжать люди. Він вибіг на вуличку і прямував хильцем до замку Беджме. Отут панував ще рух. Ратники ділили добичу, яку знайшли при яничарах і курдах, а регіт та крик наповняли повітря. При вході у палату великого магістра стояла варта.

– Де зрадник? – спитав канцлер кнехта й відслонив лице так, що сяйво найближчого вогню освітило його.

– У льоху, ваша вельможносте! – поклонився ратник.

– Хто ж це такий?

– Не знаю, полковник каже, що це якийсь лікар – жид…

– Може, Ібн Якуб?

– О так, так! Ібн, Ібн! Та чи він Якуб, чи не Якуб, не скажу.

– Гм! А глибоко це?

– Ні, він таки тут біля сходів, бо після вечері має бути допит.

Канцлер велів відчинити собі двері.

У сухому, доволі воздушному льоху, де звичайно пересиджували провинники перед допитом, сидів на землі Ібн Якуб, прикований до великої залізної кулі вагою на чверть сотнара. Він сидів похнюплений і вдивлявся у смоляне полум’я скіпки, що горіла перед ним. Хвилями підіймав голову і розглядався по льоху або дотикав кайданів, наче пробував їх відімкнути, але опісля із зітханням опадав назад на кам’яну долівку. Коли канцлер увійшов до нього, він підняв руки, наче у проханні, одначе швидкий рух Амараля не дав йому сказати слова.

Так, це той сам лікар, у якого хаті живу від двох літ. Пречиста Діво! Що за гидь!

Відвернувся, й у цю мить Ібн Якуб побачив на своїх колінах маленький звиток паперу. Ратники не бачили, як він хапав його пальцями, бо широкий плащ канцлера заслонював жида від них. Коли Ібн Якуб підняв голову, канцлера вже не було, й за ним вийшли з льоху і ратники. Тільки свіжа скіпка світилася в залізному персні.

Розгорнув звиток, прочитав його миттю… і нагло затрусився всім тілом. Він уперве з’ясував собі, що тут ні в якому разі не викрутиться від смерті, що навіть найменша участь у такому ділі – це неминуча смерть, і то не ця, лискавкова, від кулі чи топора, а страшна, жахлива, мученицька. Він мимохіттю заглядівся на свої дрижачі пальці, подумав, що за кілька годин бачитиме їх мертвими, кривавими, о півсажня перед собою на гаку або у кривавій грязі на долівці катівні. Йому потемніло в очах…

Коли прийшов до себе, прочитав карточку ще раз, а там і встромив її у полум’я скіпки, доки не згоріла до решти. Це, що писав канцлер, мало, безумовно, змисл – це мусіла бути правда! Якщо він хоч би на ешафоті згадає тільки ймення канцлера, так славний граф Андре де Мерайль ставав зрадником, перевертнем, якого ймення мусіли викликати всі духовники при всіх вівтарях Європи! Величезна небезпека, у якій знайшовся сам, заставляла його забути за це, що справа Христової віри і справа ордену – це зовсім окремі справи, що для людського ока лицар ордену, а ще й канцлер – ніяк не міг бути зрадником, а якщо був, то він – жид Ібн Якуб, – певне, не буде мати змоги об’явити це прилюдно…

Та ось у льох увійшло чотирьох ратників. Вони скували лікареві руки на плечах, відчепили його від кулі і повели в палату. Отут, у низькій, склепленій кімнаті у приземеллі, за столом, покритим чорним сукном, засіли великий магістер, маршал, комтур Вальднер, граф де Беарн та кількох інших комтурів, а при окремому столику канцлер. Він був блідий і схвильований, і, поки ще покликано Ібн Якуба, він заговорив до приявних:

– Достойні панове! Прошу ласкаво на моє місце визначити заступника. Мені нездоровиться, і я не в силі як слід перевести допиту.

– Властивого допиту не буде! – відповів великий магістер. – Ходить тільки про це, чи Ібн Якуб мав спільників, чи ні, а безпосередньо по тім його четвертують і голову застромлять на спис.

– Все ясно. Я жив у його домі і саме перед хвилиною одержав звістку, що його жінка підпалила хату і сама загинула у огні. В моїй хаті було багато дечого, за чим мені жалко: записки, картини, розкішні меблі…

– Невже все згоріло? – здивувався комтур з Оверні граф де Беарн. – Дім був хіба мурований!

– Так, але сам не знаю, що там діється. Я йшов сюди, коли дізнався про все, та годі було вже вертати…

– Ну, так сам прокуратор поведе справу! – рішив великий магістер.

Маркезе Джакомо да Фельтре засів при столику і написав наголовок протоколу, а канцлер вдався в розмову з Гартбергом, якого теж покликано як головного свідка. Тим часом ратники привели скованого лікаря, і члени трибуналу зайняли місця за столом. Прокуратор вписав ім’я й віру обвиненого і покликав Гартберга, який спокійно і ділово описав усю дію зі стрілами та листками пергаміну.

– Що ж було на цих листках?

– Я не читав, бо не знаю арабського письма.

– Хто ж його знає з-поміж нас? – спитав прокуратор зібраних.

– Я! – відповів іспанський комтур Мендоза і витягнув руку за стрілами, яких дві лежало перед великим магістром.

– Я теж! – підняв руку канцлер.

Мендоза узяв картку, прочитав, а там переклав слідуюче:

«Приступи не вдаються через це, що вони часткові. Успіх може мати тільки загальний наступ на німецьку, іспанську й англійську стіну, і то одночасний. Стіна німецька слаба, іспанська валиться, англійська вже розвалена. Хай поможе нам Аллах!»

– Чи добре прочитано і перекладено письмо? – спитав прокуратор канцлера.

– Якщо написано тільки те, що прочитав побожний комтур Іспанії, то переклад добрий!

Прокуратор кивнув головою.

– Написано іменно те, нічого більше. Я теж знаю арабщину і бажав тільки впевнитися.

Він прижмурив одно око в бік маршала, а опісля повернувся до лікаря.

– Ібн Якубе, чи признаєшся до цього, що ти посилав листи до ворогів хреста й ордену?

– Ні!

Всі приявні порушилися.

– Як-то ні? Хоробрий полковник німецької раті переловив тебе!

– Я не посилав листів, бо післав тільки одного, саме цього, що перед вами, – відповів Ібн Якуб.

– До кого був цей лист?

– До сераскира Мустафи, який велів мені пояснити безуспішність наступів.

– Де ж ти бачив сераскира?

– Я не бачив його, він писав мені.

– Хто приніс тобі письмо?

– Не знаю, воно знайшлося в моєму кафтані, коли мене позавчора покликали рятувати хорунжого Мозейя.

– Значить, ти признаєшся до гидкої зради своїх панів та рідної землі?

– Ні! Я султанський чоловік, родом з Латакії у Сирії, моє повне ймення – Дауд бен Юсуф Ібн Якуб ель Латакі.

Нове порушення запанувало між суддями. Великий магістер покликав прокуратора і довшу хвилю говорив із ним. Заява лікаря змінювала основно відношення суду до підсудного. Родійський суд не міг його, властиво, судити, та великий магістер повинен був, міг і мусів покарати шпигуна.

Прокуратор згодився з виводом магістра, одначе Мартіненго попрохав дозволу поставити ще одно питання. Судді засіли знову, і маршал звернувся до Ібн Якуба.

– Як міг ти осмілитися на таке діло?

– Як я міг? А чи вихор питає деревини, як могла вона вирости на вершку гори? Падишах, – тут лікар діткнув рукою чола, уст і серця, – видав приказ, сераскир передав мені його. Як це їх річ – моя річ їх слухати! Чи я боюся, чи ні, чи в силі я це зробити, чи не в силі – байдуже! Падишах, якому Аллах хай дає побіду і щастя по всі дні його життя, не пожаліє нічого, щоб добути мене з ваших рук, і віддасть вам за мене кожного бранця, якого забажаєте, одного чи тисячу. Ваша річ – розважити добре, що робите, бо горе кожному, хто не слухає Сулеймана Величного та кривдить його слуг!

Фон Вальднер зірвався з місця, Гартберг поступив два кроки до жида, де Беарн почервонів, мов когут, і вхопив за ручку меча, та великий магістер підняв руку, і втихло все.

– Хто ж помагав тобі у твоєму ділі з тутешніх людей?

– Помагав? Хто зважився б помагати мені у пащі льва? – була горда відповідь. – Якщо міг би я був завірити кому-будь, чи стріляв би я був зі заборола замку?

Мимохіттю глянули по собі судді. Що-як-що, але в цих словах була правда. Прокуратор запитав зором великого магістра, цей кивнув головою, і прокуратор вийшов. По хвилі вернув і сказав голосно:

– Вивести підсудного!

Ледве замітний усміх промайнув по устах канцлера. Його зір стрітив погляд Ібн Якуба, і легкий кивок голови виявив йому признання:

– Панове! – сказав голосно Мартіненго, коли заперлися двері за Ібн Якубом. – Готуймося на страшні боротьби у майбутньому. І хто знає, чи не краще було б мати у льоху кількох «таких» живими на випадок.

– Саме тому треба бути безоглядним, – втяв німецький комтур, – щоб усякі труси не перешахрували святого хреста за півмісяць, якщо діло дійде до їх дорогоцінної шкури?

Дехто засміявся, та більшість дрижала нишком перед прийдешнім і мовчала.

– Залишіть гострі слова! – сказав великий магістер. – Будь у нас цей послух, що там, у многоязичній імперії падишаха, не дрижали б зараз престоли Заходу перед ім’ям Аллаха!

– О так, і, певно, були б тут біля нас на заборолах Беджме! – докинув канцлер.

Як тільки посіпаки вивели лікаря на площу замку, враз підійшло до нього чотирьох людей зі смолоскипами, і, наче вельможу, проводжали його ратники вулицями. Попереду йшов у чорному одязі канцелярист, позаду – дванадцять мужа з алебардами.

Куди вели його кнехти? Усміх де Мерайля віщував йому добро; видко, він добре відіграв свою ролю. Та його чомусь-то не вели назад у в’язницю, а на місто. Що це значило? Невже…

Страшна тривога здавила серце Ібн Якуба. Він станув і завагався.

– Швидше, швидше! – наглив попереду канцелярист. Посіпака рвонув ланцом так, що в’язень заточився й упав навколішки.

– Вставай, окаянний! – сичав крізь зуби посіпака, й зі свистом впав батіг на спину лікаря.

Щойно тоді нелюдським голосом зверещав Ібн Якуб. Цей удар сказав йому все: обман канцлера, зміст присуду і неминучу жахливу смерть. Самопевність, спокій, геройство ділись кудись, а перед посіпаками повзав у пилі тільки злиденний, дрижачий від страху, непритомний від розпуки охлап людини. Він лебедів беззв’язні слова; імена канцлера, Василя, Гартберга, Есфіри моталися йому на устах, хлипання і ридання у злуці з жидівським затяганням заставляли зіскотілих посіпаків реготатися із жертви. Не часто, бач, приходилося їм оглядати таку забавну дію. Їх жертви – це ж були майже без винятку закам’янілі злочинці або пірати-леванти, які з таким самим спокоєм завдавали, як і приймали смерть, хоч би й у найжахливішому виді.

Аж до сліз реготалися посіпаки з дивовижних рухів, перевертання очима та вайкання жида. Щораз то менше почувалося в його говорі левантинської «лінгва франка», а щораз більше жидівсько-іспанського говору спаньйолів, аж укінці Ібн Якуб перестав говорити зовсім і тільки раз у раз верещав, наче лилик, якому поломити крила.

Несамовитий крик зворохобив усіх дооколичних мешканців. Вони відчиняли вікна, а то й вибігали на вулицю, і канцелярист зрозумів, що довше гаятись годі.

– Ану-ко! – гукнув. – Беріть його!

Вісім дужих рук вхопило злиденну жертву і заткало їй рота. Та як тільки прийшли на площу св. Амврозія, посіпаки пустили його знову, і нові крики вмить розбудили всі доми.

Саме коли сонце виглянуло з-поза горбка св. Косми й Дам’яна та ярко освітило золотий півмісяць на шатрі Сулеймана, до Ібн Якуба підійшло трьох людей. Двох тугих, у шкіру одітих парубків перегнуло його через пеньок, уставлений посередині площі, а третій, у коротку червону курту одітий, вправним рухом заложив йому між зуби ховстало. Заскреготіли зуби об залізо, яким ліва рука ката стягала вділ долішню щоку жертви. Востаннє зверещав ще Ібн Якуб, та в цю мить кліщі вхопили його язик і з легким скрипінням жил вирвали його. Кров бухнула з рота, лікар замовк і помертвів. Тоді канцелярист повернувся до ката.

– Четвертувати! – гукнув.

– Живим?

– Живим! Часті розвісити на стовпах, голову вбити на спис!

В одно заревіла з утіхи зібрана юрба. А в цю мить від північного боку загуділа перша турецька гармата…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 379 – 389.