9. Генеральний штурм

Юліан Опільський

Аж до тринадцятого вересня не знали обложені, що таке обстріл твердині. Щойно з того дня розшаліло над городом справжнє пекло. Сто гармат від суші, двісті від моря стріляли невпинно не тільки на стіни, але й на само місто. Яйлак, капудан-паша, засипав стрільнами обидві пристані. В Мандраччо потонуло кільканадцять купецьких суден, подірявлених, мов решета.

У воєнному порту, де обороною правив Аржільмон, галери ордену відстрілювалися, як мога, й затопили навіть декілька турецьких суден. Одначе гармати вистрілялися, надто часті вибухи в розпалених дулах повижолоблювали в них заглибини, які кожної хвилини могли довести до розриву, а нових гармат не було в запасі. Треба було припинити обстріл ворога.

Турецькі галери порозривали ланцюги, якими було замкнено пристань, і стали й собі обстрілювати город. Галери ордену тонули одна по другій, врешті треба було взагалі покинути гадку про дальшу морську оборону. До цього ще й грецькі матроси, яких остало ще кількасот у корабельних робітнях та на галерах, повтікали мало не всі. Ночами після «ашії», коли вгавала боротьба, вони човнами або вплав покидали пристань і, видко, перекрадалися через блокаду, бо ні один не вертав назад, а й на турецьких суднах не слідно було ніякого руху, ні тривоги.

Зубці стін города, товчені безпереривно стрільнами, щербилися й падали у рови, поторощені деревляні галерії валилися на голови оборонців – щораз то більше трупів хоронено щоночі біля стін. У серця залоги почало звільна закрадатися зневір’я й жах перед майбутнім. З усіх веж стежили через цілий день тужливі погляди за вітрилами на краєвиді…

Та хоч уже минало три місяці від початку облоги, на обрії показувалися тільки щонайбільше скороходні судна з Мармаріди, Єгипту, з Царгорода або транспорти війська, поживи та стрілива. Раз тільки показався на прапорі хрест, та це був хрест Генуезької республіки, союзниці султана…

Водночас самі обложники знівечили додатні успіхи обстрілу. Вони метавками кидали в город вонюче стерво псів, котів та безрог або горшки з вонючими речовинами. Крім цього, не минала днина, щоб ватаги турків чи потурнаків не підходили до стін і не вигукували, що падишах навіть пси, коти й безрога велить вирізати та що ні одна жінка, ні дитина не уйде насилля і смерті.

Наслідком цього тривога стала ширитися не тільки серед греків, вірмен та сирійців, яких усе ще немало було в городі. Від казні Ібн Якуба, пожару в його хаті та самогубства Есфіри наче якийсь новий дух вселився у всіх мешканців Родосу. Чоловіки хапали луки, самопали чи хоч би пращі, вишукували на каменистому узбережжі плоскі рінчаки й вилазили на стіни або вежі, щоб полювати на турків, які вешталися по передпіллі твердині.

Двох хлопців ухитрилося навіть підплисти до однієї з турецьких галеас, яка ночувала надто близько пристані, й укинути в неї горщок із запаленою скельною олією. Судно згоріло й потонуло, а обидва хлопці діждалися прилюдного відзначення. Навіть жінки й дочки родійців стали опікуватися недужими, раненими, збирали кулі, які падали на город, і приносили їх гармашам та варили поживу для оборонців, щоб кухарі й челядь могли взяти діяльну участь в обороні.

Водночас до турецького табору день у день прибували свіжі транспорти війська і припасу, а в передпіллі йшла праця на всі руки. Джамак, тобто невимуштрувані ще яничари, та тисячі копачів рівняли грунт для приступу здовж усіх стін города. Глибокі рови йшли серпантинами сливе до самих стін, а сотні тугих драбин складено купами на відстані двадцять п’ять сажнів від куртин. День і ніч сторожили біля них відділи яничарів, а кінні стежі ненастанно пробігали передпілля, щоб унеможливити випад залоги.

Така сама праця йшла під землею, і генуезькі інженери, користаючи із заняття всіх умів майбутнім приступом, заложили підкопи під усі важніші точки оборонної лінії. До викінчення їх треба було щонайменше місяця часу, а приступ мав відбутися за день-два. Тому великий візир, який дуже не любив генуезців, удався до султана, бо не бажав славою ділитися з ненависними джаврами. Сулейман прийняв його в шатрі сам-один. Він сидів на подушках, перед ним на малому, перловою масою й золотом викладаному столику лежав план Родосу з трьома червоними стрілками, які означували напрямки майбутнього приступу.

– Що єсть, чого нема? – спитав падишах.

– Великий падишаху, володарю Сходу й Заходу…

Рух руки Сулеймана припинив його.

– Що єсть, чого нема? – повторив.

– Ти знаєш, володарю! – була покірна відповідь.

– Підкопи…

– Зачаті!.. І я приходжу перед твоє лице, всемилостивий, з проханням прогнати з-перед твоїх ясних очей клятих джаврів. Завтра прийде наступ, то й камінь на камені не остане з цього кубла невірних, яких о коли б Аллах скинув у джегенну! Навіщо ж тобі улещувати джаврів правами й дарунками, які куди краще було б роздати віруючим мослімам? Писано-бо єсть: «О вірні, не дружіть з невірними!..»

Сказавши це, враз старий Пірі зрозумів, що осмілився осуджувати міру, повзяту падишахом! Один погляд на лице володаря враз відібрав йому останки самопевності й відваги. Він затрусився, наче осиковий листок, і похилив голову, мов цей, що ожидає смертного удару.

Страшне лице падишаха потемніло, між бровами зазначився вже слід блискавки, яка мала впасти на сиву голову візира. Ось-ось – і плесне в долоні, а з-поза занавіс вискочить кількох сілігдарів… Та замість цього десь ізвіддалі донісся до старця спокійний, рівний, звучний голос:

– Старий ти вже, Пірі, старий, і дощі минулих зим сполокали з твого черепа всю землю, з якої могли б вирости плоди. Зате нанесли вони рінь та румовища, в якому пліниться німиця й бодаччя. Мухаммед 2-й був би наплював тобі в твою білу бороду, Селім був би закликав бостанджіїв, щоб твій дурний череп засадили в яриннику замість артишоки, та я молодий, не боюся глупоти, тільки злоби…

– Ти сказав, володарю! – поклонився візир.

– Відкіля твоя певність, що завтра прапор пророка маятиме зі замку Беджме?

– Ти знаєш, володарю!

– Ні, не знаю, а й ти цього не знаєш, старий ішаку! Та знаю, що Родос мусить упасти, і приспішую, як мога, цей упадок не тільки наступом, але й знанням, якого муфтії та улеми не допускають до наших шкіл. А тепер іди й вели оповістити війську: земля й вода належить до падишаха, добро і кров – до вас! Пусти дервішів у табор, хай хоч тільки користі буде із цих дармоїдів!

Один кивок руки – і Пірі-паша, аж синій від напруги і схвилювання, знайшовся за занавісою.

Всю ніч дервіші у високих, кінчастих чалмах бігали по таборі й обіцювали всім тим, що ляжуть під мурами Родосу в боротьбі з невірними, всі блага сьомого неба Мухаммеда. Чотири ріки вина, меду, молока та кави, кароокі повногруді й широкобедрі гурії, безліч керниць із погожою водою, достаток, дозвілля й усе, усе, чого так обмаль відмірив кісмет смертним у світі, – все те жде блаженних вибранців долі в раї. Хто ж не впаде на полі бою, той заспокоїть жагу життя на майні й тілах нещасних родійців…

Величезні костри горіли у всіх полках, цілі гекатомби товару й баранів пеклися на них, а гори сніжного рижу купалися у ставках масла та баранячого лою. Пахощі часнику дратували ніздрі правовірних, а на двоколесних арбах їздили по таборі кухарі, які розділювали між мужву варені зернята гранатів, мигдалини й горіхи в меду та пайки теріяку. Чи ж дивно, що розсвіт найшов військо падишаха в стані найвищого захвату й завзяття?

Ревнули гармати всі, враз, як тільки у проміннях сонця блиснуло лезо меча пророка в руках Сулеймана. Заревли – і наче нечиста сила вселилася у гармашів. Вони спішилися, як божевільні, щоб якомога найбільше стрілен кинути на город. Зароїлися і стіни від оборонців, які бігли глядіти, що значить ця страшна пальба.

І ось побачили вони, як від вежі св. Миколи аж по торгову пристань уся боєва лінія була в огні, а з турецьких окопів стали висипуватися війська. Та не були це віддільні ватаги, які наступали на якусь частину укріплень, тільки маса, що мусіла залити всі стіни, як прилив – узбережжя. Передом ішли маси челяді з довгими драбинами та гаками, біля кожної драбини ступало кількох лучників з найнятими луками. Безпосередньо за ними широкими річками плили ополченці з усіх еляєтів Європи, Азії й Африки всуміш із ватагами джамаку.

За ними, вистроєні у правильні лави, видніли грізні полки яничарів. Вони вийшли з окопів і станули позаду всіх. Ага яничарів об’їхав усю їх лінію і задержався напроти іспанської стіни. З поклоном підійшли до нього полковники, а в цю мить після останньої гарматної сальви загриміли труби з-під кватири падишаха.

– Вперед, вперед! Аллах акбар!

– Аллах! Аллах! – заревіло море голів і хлинуло прибоєм на стіни.

Враз обізвалися дрібніші родійські гармати, а по хвилі, коли перші юрби були вже близько, – мушкетна пальба.

Перший наступ спрямований був на німецьку стіну. Фон Гартберг, який ще попередньої ночі оглянув усі укріплення аж до брами Побідників, був дуже занепокоєний через те, що деревляні галерії на стіні були майже зовсім поторощені стрільнами, а що гірше – дві гармати, які Мартіненго велів був осадити на бильцях, лежали на землі.

Даром прохав Гартберг французів із сусідньої башти, щоб відступили йому кілька своїх гаківниць. Вони відповіли, що головний наступ ще, може, звернеться проти них і вони не можуть обеззброювати своєї стіни. Приязнь Франца І зі Сулейманом, війна з Карлом V, зависть задля німецьких успіхів при обороні Родосу – все те звучало у тій відповіді, і глуха лють опанувала полковника. Одначе годі було прохати маршала або магістра про піддержку, бо перші ряди юрби челяді були вже над ровом.

Упродовж цілої лінії загрохотіли мушкети, галерії обснувалися димом, і водночас із ломотом та скреготом зачепилися гаки драбин об заборола, зубці галерії. Дикі зойки побитих і поранених кулями беззбройних носіїв озвалися з позасипуваних ровів. Челядь, яка спаслася від смерті, бажала, розуміється, тікати, одначе юрба джамаку й ополчення не пускала її назади. Арнаути навіть справили чурам на свою руку різню, щоб не перебивали наступу. З блідими з переляку, часто окервавленими лицями блукали нещасні одинцем поміж наступаючими сотнями і тікали до таборів. Але, може, тільки половина їх дійшла до окопів, решта згинула від родійських куль та від зброї власних панів…

Тим часом драбини зароїлися від арнаутів, сербів, болгар, волохів у пестрих, ярких одягах, і кнехти Гартберга увихалися, мов у кип’ятку. Одні стріляли з мушкетів, набитих кількома кулями, інші разили наступаючих довгими списами, які, наче блискавки, вискакували з-поміж зубців та зі стрільниць. Наче пожовкле листя, летіли люди з драбин; дикі верески, прокльони, стогони, зойки, лоскіт ударів, глухий гомін падаючих тіл, ненастанні вибухи стрілів – усе те лучилося в якусь жахливу гармонію скаженості, розпуки, смерті.

Одначе Гартберг знав, що це не є ще головний удар, і приготовлявся до нього по змозі. Чотири метавки наладовано камінням і зладжено кількасот горшків, повних земної смоли, сірки та олії. П’ятдесят добірних кнехтів і стільки ж іспанців ждало рішаючої хвилі бою за стіною, а й сам полковник не брав діяльної участі в обороні.

Вкінці остання хвиля джамаку перевалилася через стіну. Заломотіли дошки галерії під тисячами ніг, змовкли стріли, та на місці їх здвоївся крик. Не було в ньому вже нічого людського. Нудкий випар крові оп’янював борців, одні добігали до стін, п’яні від захвату й від теріяку, інші, наче мартові вовки, скакали на них, щоб не дати себе здрулити із заборола, яке було їх єдиною забезпекою.

Не було й помину про пощаду, неволю чи втечу. Кнехти Гартберга змінилися у стаю лютих тигрів, на яких наляже юрба величезних молосійських британів. Вони уступають, щоправда, перед навалою, та кожний удар страшних кігтів чи кливаків несе неминучу погубу… Покосами падали румільські ополченці Аяса-паші, і було їх тричі більше, ніж оборонців, та водночас із-під окопів рушили спокійним, міровим кроком «оди» яничарів.

– Де великий комтур? – спитав Гартберг сотника Мельхіора Трейцгера.

– Його покликали на іспанську стіну. Він повів туди провансальців, бо там біда.

– Значить, приказ при мені! – добув меча Гартберг і голосом, який приглушив на хвилю всі інші гомони, закричав: – Щити наперед, топірці до рук!

Ураз подалися кнехти за щитами, а по хвилі їх лава, щільно ослонена щитами, загородила шлях масі турецького війська. Рухома стіна підсунулася до ворога зовсім близько, так що навіть ганджаром годі було розмахнутися. А тоді над шкіряною стіною виросли голови й тугі рамена, озброєні короткими келепами, і заломотали об чалми, чепці та шоломи. Борці з’юрбилися в один вал, який судорожно хвилював сюди й туди, аж кнехти, не маючи місця до розмаху, пустили в рух прикріплені до келепів ножі.

Відразу впав перший ряд ворогів, дальші відскочили, наче від їжака, а кнехти з диким окликом перли за ними. Тоді всі, що мали щити, добули мечів і стали штихом помагати передовим або набивати покинені мушкети. І саме, коли турків приперли до заборола, грянула неправильна, але нечувано погубна сальва. Кнехти сипали у дула сікане олово, цвяхи, камінці і стріляли на два кроки. Ще раз захиталася лава, а там і звільна стала перевалюватися назад за забороло.

Закричали з радості родійці, та водночас, наче вибух міни, вдарив об небо рев тисячі грудей: «Аллах! Аллах!» – і над зубцями та стрільницями серед туманів порохового диму замайоріли чалми яничарів. Вони розігнали побитих ополченців набоки, станули лавою на заборолі, віддали сальву з мушкетів, а там і кинулися з кольбами й шаблями у рукопашну. Та тоді Гартберг станув на чолі запасної сотні.

– Метавки! – гукнув і, перехрестившись, кинувся на турків.

Заскрипіли гужі, над головами борців наче вихор подув – і нагло лавина скельних обломків звалилася на драбини, покриті тісно яничарами. Мало не всі драбини поламалися й полетіли вниз, а водночас запасні, наче ошалілі, врізалися в юрбу ворогів на заборолі. Не було тут уже місця для ніг. Треба було ставати на груди, плечі чи лиця лежачих. У німців були дворучні мечі, які з одного розмаху переполовинювали людей, змітали голови, наче маківки, та торощили все вагою, ого не знищило вістря. Іспанці орудували списами, а інші кнехти своїми щитами загороджували дорогу до втечі кожному, хто бажав зійти з погубного шляху полковника.

Упродовж кількох хвиль німці очистили стіну з турків, а тоді Гартберг велів на стовплене море голів кинути запалені горшки зі сіркою, смолою, кип’ятком. Завили нелюдськими голосами напасники і стали спішно відступати. Старшини й сам беглербег Аяс-паша приказував іти назад на стіну, одначе всі слова, поклики чи погрози були даремні. Ще й удруге метавки кинули валяву каміння на стовплених яничарів, які двигали вже свіжі драбини до стін, а накінець знову загрохотіла пальба дрібної гармати та мушкетів. Власною рукою зірвав Гартберг із заборол чотири турецькі прапори й застромив прапори цісарський австрійський, а поруч родійський.

Оклик нечуваного захоплення вирвався зі стомлених грудей обложенців, вони із здвоєною енергією стріляли на турків, та ці не відповідали вже зовсім, тільки якомога найшвидше відступали до окопів. По хвилі кнехти залишили мушкети, й тільки гармаші продовжали своє діло. Піші ратники зайнялися ограблюванням трупів та ранених і викидали їх за стіни.

Нагло до очей Гартберга, який саме старанно чистив свій мізком та кров’ю замараний меч, донісся оклик радості.

– Слава! Слава! Спасибі, своячки! От раз догадливі!

– Звісно, в ліжку навіть переможець чорта вартий, якщо він голоден! – докинули другі.

– Сюди, сюди, до мене, зірничко!

Від найближчих хат показалася ціла процесія жінок і дівчат, які несли у глечиках та дзбанках всяку їжу й напиток. За ними йшли старші жінки з водою й полотном до перев’язки ран. А ось між жінками побачив Гартберг і свою Геро. Вона йшла з Андріяною на лівій руці, правою вела за руку Ганса, а за нею ступала служниця з обідом для нього. Слоновокісне лице жінки, чорні, мов крило крука, коси та високий ріст вирізнювали її з-поміж усіх. Була це поважна, сувора краса старої Еллади, приведена в життя мудрим алхіміком, який і влив у мармурові члени частину свого духа. Та, нагло проясніло це лице, наче хтось перед іконою запалив лампаду. Живо підбігла Геро до полковника.

– Ти тут? Здоров, не ранений? У тебе на лиці кров… Кажи, що з тобою?

Полковник усміхнувся, і його грізне лице теж вигладилося, риси зм’якли.

– Живий, здоров, це кров ворогів! Втомився тільки дещо.

– Мамо, що це? – допитував Ганс, дивлячися на огидну картину обдирання мерців.

Андріяна розплакалася.

– Мамо, чому татко такий чорний, як той мурин?

– Нічого, дитинко, це дим з гармат! – заспокоїла мама доню, а батько показував синові поламані драбини й оповідав про боротьбу.

У напівзруйнованій галерії сіли обідати при супроводі канонади, яка доходила сюди справа.

– Чи знаєш, що біля Амврозіянської брами ще б’ються? – спитала Геро.

– Знаю! Чути ж гармати.

– Ба, ні, це гармати з англійської і провансальської стіни; іспанська в руках сераскира. Всі лицарі ордену там. Коли б тільки тебе ще не кликали…

– Що ж, кохана! Військова справа – не забавка. Закличуть – треба йти…

Попив із дзбанка вина і поцілував Геро в уста.

– Не будемо спати цієї ночі. Після наступу у всіх галеріях одна руїна, кров та трупи…

Протягнувся, аж хруснули сустави, й узяв на коліна Ганса, який, червоний, мов грань, допитувався про все, що бачив довкола. Зі щасливим усміхом гляділа на дію Геро і задумливо гладила голівку дівчинки.

Швидкі кроки та гамір голосів перепинили розмову. Якийсь хриплий голос попитував за Гартбергом, кленучи на іспанській мові й перекручуючи німецькі й французькі імена магістра та комтура.

– Це Кортезіо до мене від комтура! – крикнув Гартберг і мимохіть посягнув за своїм моріоном, який зняв був з голови до обіду.

Вибіг з галерії і по хвилі вернув засумований.

– Мушу зараз із усіма запасними та двома сотнями французів іти на іспанську стіну. Прощайте! Під вечір прийди туди за мною, але без дітей. Могло б їм що статися…

– Ні, Георгі, як довго висить над нами небезпека, так довго не розлучуся з моїми янголятками ні на хвилину. Скрізь підемо за тобою… всі троє!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 389 – 396.