3. Нарада керівників ордену

Юліан Опільський

– Грецьке населення – проти нас. Неможливо, щоб наші грецькі моряки не зналися з рибалками з малоазійського берега та з моряками, які служать у турецькому флоті. Перед тижнем почув я, як рибалки оповідали, що турки здобули замок Скардону у Далмації, одначе яким шляхом вони про те дізналися, Бог знає. Обидві галери відіслав я на Лімонію, як тільки побачив турецьку ескадру, й велів їм щодуху вертати у Родос. Одначе я не бачив їх ні в пристані, ні в Мандраччо. Видко, щось сталося з ними по дорозі.

– До речі, полковнику! – підняв руку комтур Крістоф фон Вальднер. – Коли прибули турки на Хальке?

– Вночі. Як тільки я побачив з вежі замку галери і круглі судна, зараз зарядив приготування до оборони й уставив гармати та старі метавки у пристані. По хатах примістив стрільців і ждав. Швидко підплили дві галери до пристані й почали стріляти на замок, видко, щоб збагнути, чи є і які в мене гармати. Я не відповідав, тільки велів стріляти з хат.

Турки, що під’їхали були вже дуже близько, втратили із чердаків багато людей, і у додатку кинули ми в одну галеру запалену мазницю. Вітрило і щогла згоріли, й обидві галери відплили в напрямі Піскопії.

Тоді закликав я до замку обох сотників на нараду, що робити далі, й ми саме всі три пізнім вечором сиділи при вогні, коли нагло десь почули глухі удари. Зразу гадали, що це якісь підземні звуки, та швидко збагнули, що це хтось кує скелю під замком. Ми всі три вибігли між жовнірів, та вони й у голови не покладали собі, що це має бути якась небезпека. І справді, на подвір’ї і на мурах не чути було нічого, тільки у вежі.

От тоді пригадав я собі переказ рибалок із Хальке, що десь на північному березі острова є печера, в якій жив колись скитник. Він власною рукою виковував із скелі вівтар для св. Івана й уже викінчував його. Вірні принесли йому утвар та золоту ікону святця, й чимало грошей лежало у скрині біля вівтаря. Та тоді один рибалка, найбільший багатій острова, вбив і ограбив його. Ніхто й у голову не клав, що це саме він допустився такого злочину, аж однієї днини після великої бурі з громами пастухи знайшли його в печері з молотом у руках – божевільного. Він десять літ товк молотом скелю, поки не вмер, і з того часу його душа покутує в підземеллі. Згодом море зруйнувало вхід до печери, обваливши навислі скелі, та стукіт молота почувається ще в печері заодно напередодні великих подій.

Старий рибалка Василь, який привіз мене сюди, дуже зажурився, коли я сказав йому, що чув підземні удари. Він з місця побіг до свого папаса наймати молебень, та я таки не вірив казці, взяв сотню жовнірів і пішов на обхід замку. І ось на яких тисячу кроків від мурів у гущавині знайшли ми, може, чотири сотні яничарів, що сиділи на землі у темряві, а від надморських скель, на яких стоїть вежа, виразно доходив лоскіт молотів: турки копали міну.

Ми підкралися, з місця вдарили на них і повбивали багато. Бач, вони не надіялися наступу й гадали, що це місцеві греки їх зрадили. Та коли вкінці хтось підпалив хмиз і освітив боєвище, а дві сотні яничарів дали до нас сальву, ми мусіли відступити. Яничари в одвертому полі – це не родійські кнехти, це не люди з рушницями, а рушниці з головами й ногами. Не вспіли ми зачинити воріт, а вже почався наступ з другого боку.

І, видко, на острові було вже до тисячки ворогів, яких потайки привезли човни з Піскопії. Наступ відбили ми з великою втратою для ворога, й щойно тоді турки дали нам спокій. Зате кинулися вони на населення й господарювали по-своєму два дні так, що мало хто й залишився живий. Аж третьої днини побачили ми знову кораблі, які від Піскопії підпливали до острова. Всі наші яничари стріляли на привітання з рушниць, наче на вправах. Це приїздив сераскир Мустафа-паша, який вмить учинив суд над старшинами. Їх і посадили на коли, якраз напроти воріт замку, а ввечері почався другий наступ. Ми відбили його так криваво, що рови були просто виповнені трупами. Попереду війська бігли грецькі рибалки з драбинами, але й це не помогло. Тоді сераскир почав переговори…

Полковник відсапнув. Голови, похилені над столом, піднялися, й чотири пари очей устремилися в полковника.

– Сядь, полковнику! Сядь! – почувся тремтячий старечий голос. – Ти втомлений, спочинь!

Цей голос – це голос сивого, мов голуб, лицаря в чорному оксамитному одязі, білій кризі, з великим золотим хрестом на шиї. Гартберг похилив голову.

– Всесвітній магістре! Не втома не дає мені говорити, тільки схвилювання. Поганий це вояк, що томиться, поганіший – що нагадує втому товаришам, а вже найпоганіший – цей, що задля втоми забуває про послух та належну пошану для свого вождя.

– Чудово сказано! – замахав коронковим маншетом канцлер ордену, в іспанський стрій одітий португалець Андре де Мерайль, або, як його звичайно називали, Амараль.

У нього було гарне лице з виразом розпусниці та довгі, виплекані пальці. Комтур крякнув задоволено. Четвертий, з хрестом великого маршала ордену, трохи пригорблений венеціанець, нетерпляче микав себе за довгу сиваву борідку і сказав:

– Все це гарно. Але що з міною?

– Вибухла ще тій самої ночі, світлий маршале! – відповів полковник. – Та ще раніш були переговори. Турок-посол обіцював мені в першу чергу гроші, потім службу у падишаха, вкінці загрозив колом і вогнем. Тоді я велів йому здерти з голови чалму і зняти з нього штани й відіслав зі зв’язаними руками, щоб не міг накрити своєї наготи, та з голою головою до сераскира, а на плечах повісив йому пару капців з опльованими підошвами. Очевидно, озлоблення мусіло бути страшне, бо вмить почався новий наступ. Та ще не дійшли густі лави до стін, коли нагло розкрилася під ними земля. Турки висадили замок. Вершок вежі звалився з висоти на голови оборонців стін, і вслід за цим залила звалища повінь турків. Тільки останок вежі над обривом уцілів. Отам сховався я, тяжко ранений сотник Вінгауер та яких двадцять кнехтів. Ворота до вежі щойно на поверсі, а двох людей оборонить їх перед цілим військом. Припасу в льоху доволі, тож хіба важкими бомбами можна її звалити або другою міною…

– То значить, що ти, полковнику, не піддав острова? – спитав великий магістер.

Лице Гартберга потемніло.

– Всесвітній магістре! Якщо коли хто скаже, що я коли-небудь кому піддався, так це буде брехня! Тільки ласкою Бога та св. Івана Хрестителя врятувався я з наступів, й обидва вони свідками, що я не зберігав себе ні разу в бої з ворогами хреста! Зрештою, є ще й свідок грек, а може, врятується ще хто з моїх кнехтів або мешканців острова, то можна буде колись і розпитати…

Усміх роз’яснив лице Війєра де ль’Іль Адам.

– Ні, дитино, не стану я питати нікого й вірю тобі, – сказав. – Якщо б усі родійські кавалери були такі хоробрі і стійкі, як ти, то я не сумнівався б щодо майбутнього…

Амараль заговорив щось до німецького комтура, та цей тільки потряс головою й рукою вказав на венеціанця, який писав щось на пергаментовій картці.

– Я й надіюся, що хоробрості не бракне рабам хреста, – сказав півголосом. – Питання тільки, чи стане нам пороху і припасу…

– Як же ж ти, хоробрий полковнику, заїхав сюди? – спитав Амараль.

– Погодіть, достойний канцлере, розкажу. Коли я почислив своїх людей і оглянув вежу, то зрозумів, що моя приява на Хальке є зовсім зайва, а для справ ордену навіть шкідлива, бо мої кнехти є тут, а не там. На Хальке була тільки їх частина, яка вигинула в боротьбі з поганими, значить, сповнила свій обов’язок. Мій меч міг принести користь тільки тут, а не в нікому непотрібній руїні, бороненій двадцятьма каліками. Будь у нас хоч би одна більша баркаса, ми були б уночі втекли всі. Та ніякого судна не було.

Вночі вийшов я на малий вичілок над морем, щоб збагнути напрям вітру. На морі починалася негода, й турецькі судна поприставали до берегів. У цю мить рішився я покинути вежу й заховатися в чагарнику, а при першій нагоді перебратися на Родос, переодівшися рибалкою. Я взяв свій старий німецький вамс, споров рукави, у яких є щось двадцять чотири лікті матерії, скрутив їх у мотуз і за хвилину був уже за вичілком скелі. Та тут стрінув я рибалку Василя, який підкрадався до вежі. Зразу гадав я, що це шпигун, і вхопив його за карк.

«Пробі, деспота, – залебедів старий, – я ж до вас і йду. В мене човен. Якщо хочете, махнемо ще сьогодні на Родос!»

Не оглядаючися, дійшли ми до берега, де між прибережними скелями заховав був старий свою барку, й ми повсідали. Негода грозила нам не раз загибеллю, та ось на висоті Сімі зустріли ми капітана Аржільмона, який і завіз нас сюди.

– Полковнику фон Гартберг, – заговорив після короткої наради з товаришами великий магістер. – Орден, а з ним усе християнство дякує тобі за геройську оборону й ще більше за це, що, мимо неї, зумів ти заховати неоціненну силу свого рамени на дальшу боротьбу. Це для нас неабияка запорука успіху. Твоє звідомлення приймаємо до відома без замітів і відзначуємо тебе винятково Хрестом св. Йвана, який дається тільки лицарям ордену. Поверх цього республіка св. Марка виплатить тобі чи твоїм наслідникам суму тисячі цехінів на записку великого маршала ордену.

З поклоном відійшов полковник, та зараз же за дверима пустився бігом до воріт палати. Ні словом не сповістив про вислід розмови Аржільмона, який ждав черги у передній, тільки вскочив у вартівню й одним ударом дзвона підняв на ноги вартових.

– Коня мені!

За малу хвилину мчався, що сили в коневі, по вулицях города до себе, до свого гнізда, свого щастя, свого раю. Іскри сипалися з-під копит, пробуджені тупотом мешканці відчиняли вікна у вичілках. Вартові кнехти даром бажали його спинити. «Хрест Родосу» було кличем цього вечора, й алебарди кнехтів підіймалися д’горі, а щойно по переїзді бачили вартові, що це їде один з полковників пішої та кінної раті ордену.

– Таки правду казав сучий грек, – сказав до своїх десятник Кортезіо, – клятий німець таки справді вернув. Гей, мадонно, мадонно! – зітхнув набожно. – Що-то десь там на Хальке сталося!

Тим часом у палаті капітан Аржільмон здавав звідомлення із цього, де бачив флот Сулеймана, а опісля до пізньої ночі чотири стовпи ордену – магістер, канцлер, маршал і великий комтур – радили над обороною. Не була це легка річ. Великий султан османів знав добре, яку хвилину вибрати, щоб вирвати із живого тіла імперії обігниле терня. Він зібрав зі своїх займанщин в Азії та Європі значні та добрі сили, щось около ста тисяч людей. Було це саме стільки, скільки можна було розмістити довкола города, щоб одні не перепилювали других і, водночас, щоб не бракло сил до наступу.

Величезний артилерійський парк тягли за військом верблюди і буйволи, коні та мули, десятки вишколених генуезців проводили ними й учили турків робити порох, відливати дула й кулі, будувати лафети. Все грецьке населення було куди більш вороже проти ордену, ніж проти турків, бо турки не тикали цього, що було найсвятіше для темного рибалки, – його релігії.

Правда, в Туреччині тільки іслам давав доступ до війська та уряду, тільки мослім мав уже зроду право до життя, а кожний інший мусів за це право платити поголовщиною; зате, заплативши драчку, можна було грекові жити між турками, розживатися, багатіти й грошем добувати всі блага світу. У землях ордену не-лицар і не-католик був тільки безправним рабом, якого панами були не раз жорстокіші від турків – варвари.

– Побожні браття! – кінчив свою промову магістер. – Ось яке наше положення напередодні облоги й війни.

– Коли в минувшому році республіка св. Марка відновила мир із Сулейманом, остерігав я ваші достойності, що недаром дружить із нами володар усього Сходу! – сказав великий маршал. – На власну руку доповнив я пішу рать, спровадив нові гармати, скріпив залогу на Хальке, понаправляв стіни й вежі…

Стук тяжко окутої піхви меча перепинив його.

– В нас, у Медлінгу чи Гагенау, ворогів не рахують! – сапнув комтур Крістоф фон Вальднер. – Що населення нас не любить, це ясне! Бо й за що? Чи за те, що наші іспанці й італійці посміхаються з бородатих калугерів, що то, мовляв, моляться до чарки вина? Чи за це, що мало не всі жовнірські плащі та лицарські загортки заносять потом їхніх жінок та дівчат? Та це пусте! Ми боронимо Родосу, не вони, – а там у стінах є ворота, і кожної хвилі можна прогнати з города всіх, хто не з нами. Над чим тут радитися? Плюнемо в жменю, а далі видко буде, чи потреба нас на Родосі, чи ні.

– Як це розумієте, ваша достойність? – спитав великий магістер, якого, видко, бентежила поведінка й поява грубокостистого комтура.

– А так! Якщо ми проженемо турків, то нас, очевидно, потреба до дальшої оборони св. хреста на Сході. Якщо нас поб’ють, то ми, очевидно, зайві, а й нас не буде вже в живих, щоб над цим падькати.

Іронічний посміх підняв дещо горішню губу канцлера.

– Не тільки мечем воюють люди, достойний комтуре, – вкинув. – Куди важніша буває не раз вчасна розвідка та відповідний добір хвилі. Боротися – не штука, згинути – теж; та ми не сміємо залишити нічого, що могло б спасти св. хрест на Родосі. Тому розгляньмо як слід теперішню хвилю, чи не можна б де знайти якої помочі на випадок облоги.

– Ха-ха! – грубо засміявся комтур, якого вразили слова канцлера. – Іспанський Карло воює з французами, у Німеччині для всіх прелатів чи князів куди важніший ворохобник Лютер від родійського хреста. Венеція відновила мир із турками, Генуя в союзі із Сулейманом – та й кінець! Великий маршал каже правду. Сулейман – не Селім! Він, злодюга, добре обчислив, коли і як ударяти. Минулого разу турки тільки здуру полізли на наші заборола, та всі держави Європи станули за нас. Тепер і пес не брехне. Мусімо боротися самі.

– Душно тут! – півголосом зауважив маршал і подзвонив.

Тихою ходою всунувся в кімнату золотоволосий паж в обтислих шовкових штанцях та білій яці, схожий справді на янголятко. Маршал вказав йому високе вікно, і він умить зрозумів, про що йде річ. Приставив лавочку, вискочив на підвіконник і відчинив високе вікно, заложене з безлічі сучкуватих шибок. Холодне, свіже повітря напливало в кімнату й хитало огниками, а велика темна нетля маяла сюди й туди над головами сидячих.

– Побожні браття! – сказав великий магістер. – Великий тягар падає оце на мої віком знесилені плечі, і, дай Боже, щоб якнайшвидше вони зламалися під вагою. Нехай молодші розпутують вузол, замотаний століттями…

Низько схилилася сива голова на золотий хрест, що висів на запалих грудях, і по кімнаті повіяло духом зневір’я, пригноблення. У чорній рамі вікна на одну мить замайоріла грізна постать молодого, діяльного, спосібного, при цьому благородного та безоглядно справедливого султана османів – великого Сулеймана! Яскраві блискавки йшли від неї, погубні вогні падали з великих чорних очей… аж щезли. Звільна підійняв великий магістер сиву голову.

– Одначе, – сказав далі, – як довго ще б’ється у грудях моє серце, а в голові остали глузди, не гадаю пускати з рук керми і скидати з плечей відповідальності.

Голос старого кріпшав, Вальднер стукнув знову мечем об долівку. Мартіненго підняв чоло, а брижки, які насіли були на ньому, вигладилися. Один тільки канцлер спокійно добув нишком з кишені золоту коробочку і нюхав якийсь жовтий порошок, та так, щоб його не завважили інші.

– Сьогодні, – говорив великий магістер, – написав я листи: один до його величності римського цісаря й короля Іспанії, щоб зволив прислати нам якнайвидатнішу поміч. З Італії на Родос недалеко, а наша перемога тут – це відтяження короля Людовіка угорського. Другий лист написав я до короля Франції, щоб не ставляв перепон оверньятам, провансальцям, іспанцям і німцям іти до нас на підмогу. Вправді генерал артилерії Жійо де Марсельяк каже, що у короля Франції «залізна корона» важніша від Христової віри, та я не вірю йому й відкликаюся, гадаю, що недаром, до духа Готфрідів з Бульйону та Бернардів з Клерво. Третій лист написав я до венецької синьйорії…

– Це недопустиме! – гукнув маршал. – Синьйорія на лист не відповість. Лист треба писати…

Тут зам’явся, глипнув на канцлера, який щойно тепер оживився і пильно слухав промовців, почервонів і додав:

– Та про це скажу вашій милості опісля, у чотири очі…

– Як-то? – скочив з місця німецький комтур. – Навіщо ж кличете раду, коли опісля бавитеся в якісь таємниці? Кому з нас не вірить великий маршал? Якщо це так, то чому не кине визову явно й одверто?

На стіні рисувалася велетенська тінь саженного германця з піднесеним кулаком, який за рухом тіні літав сюди й туди над головами трьох дрібних ростом романців, мов призначення…

– Заспокійтеся, хоробрий комтуре, – діловим тоном відповів Мартіненго. – Є речі, які можемо знати всі, але кожний зокрема, під час, коли на раді не слід їх згадувати.

– Не розумію! – загудів комтур. – Всім зокрема можна, а разом ні? Хай чорт пірве ці ваші циганські викрути! Їй-Богу, не знаю, як погодити таке зі словами Спасителя, з правдою, за яку боремося і гинемо від чотирьох століть!

На устах Габріеля Мартіненго блукав глум.

– І, бачиш, побожний комтуре, за чотириста літ вона не побідила поган, – відповів. – Видко, не мечем і не правдою треба було воювати, а…

– У цьому-то й річ, що вже й тоді цієї правди не було! – втяв німець.

Та тут підняв руку великий магістер.

– Ім’ям даної мені влади наказую вам мовчати! – сказав рішучим тоном. – Дальше роз’яснювання доведе вас до єресі, як ось саксонського електора. Не ваша річ як слухняних і побожних ченців осуджувати міри, придумані владою. Ти, комтуре, маєш на приказ великого маршала вдарити чи тут, чи там, одначе, чому магістер пише листи й до кого, це не твоя справа. Твоя річ – послух!

Гордий німець похилив голову.

– Я й слухаюся без застережень! – відповів спокійним низьким голосом, у якому, одначе, гоготіла громовиця. – Та гадаю, що ми тут не ченці, а прибічна рада нашого суверена.

Великий магістер пригриз уста: німець мав слушність. Мартіненго нервовими пальцями розправляв зм’яклу від поту та горячу крохмалену ризу, а там і відповів:

– Мессер командоре має слушність! Раз ми закликали його на раду, то винні ми йому пояснення. Ми у Венеції купці! Це знає кожний, і саме в цьому, і тільки в цьому наша сила і стійкість. Тому мусімо додержати умови, бо втратимо кредит, а тоді «адіо, Венеція»! Одначе нам як купцям вільно торгувати не тільки з османами, але й з вами. Зрозуміли ви мене, мессере командоре?

– Звісно, що зрозумів. Якщо було б інакше, не було б вас тут зовсім.

– Ось бачите! Венецькій синьйорії не вільно одверто помагати орденові, але вільно робити це кожному венеціанцеві зосібна. Коли купець хоче пуститися на якусь непевну чи нечисту справу, то передше перепише майно на жінку. Саме так є з синьйорою. Наша справа на Родосі, щоправда, чиста, як кришталь, одначе непевна і небезпечна, тим-то й синьйора переписала республіку на турецький союз, а за громадянами залишила волю робити, що хочуть. Вони можуть мати від міста кораблі, людей, гроші, але це завсігди вони, а не вона. Розумієте? Ну, гаразд! Отже, я знаю людей, до яких треба написати за піддержкою, одначе не бажаю, щоб їх імена були відомі всім. Бувають такі стіни, що мають вуха, а в цих вух бувають ноги, які можуть занести те, що призначено для Венеції, – у Ізмір! Листи напишемо тільки ми обидва, великий магістер і я, і то від себе, не від ордену. Яке ж діло орденові до нашої особистої переписки?

– Діло є! – засміявся чомусь-то дуже схвильований Амараль. – Так само міг би не один з нас занести переписку з турками.

– Для добра ордену все дозволене! – рішив великий магістер. – Нарада скінчена!

У монастирі обізвалися саме північні дзвони, коли у кімнаті ради погасла лампада.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 345 – 353.