7. Турки штурмують Родос

Юліан Опільський

Шість днів опісля до англійського стану вдерлися знову яничари, одначе цим разом генерал де Марсельяк та хорунжий Анрі Мозей спинили їх таки з місця густою пальбою з гармат і мушкетів. Усе, що жило, збіглося на вилім і турків просто засипали кулями, стрілами, камінням, піском. Вони кинулися тікати, а генерал та все найдобірніше лицарство пустилися їх здоганяти. Та тут стріла їх несподіванка.

Дві тисячки яничарів, яких великий візир вислав помагати Кассім-бегові, побачили здалека погром. Вони підступили й віддали дві сальви на лицарів та ратників, які бігли за побитими обложниками. Сальви мали страшний успіх, бо через тісноту родійці йшли юрбою. Звиш тридцять людей згинуло, а з ними й генерал, і хорунжий. Великий прапор ордену впав! Правда, вмить підхопили його лицарі, одначе й мови не було про дальшу погоню. В дикому переполосі родійці вернулися в місто й з усіх сил стали працювати над направою ушкоджених стін.

Смерть двох стовпів ордену потрясла незвичайно умами лицарства, а зосібна самого магістра. Він попрохав у турків на півднини перемир’я, щоб гідно поховати упавших, одначе Сулейман відповів, що тільки піддані падишаха можуть прохати його милості, та ніколи вороги. Все-таки ввесь день не впало на стіни ні одно стрільно, й навіть другої днини мовчали батареї й окопи.

Відвага, яка зовсім-таки була покинула обложених, вертала знову. А Гартберг сказав другої днини за обідом до своєї Геро:

– Видко, дух П’єра д’Абюссон ще літає над Родосом, а його герої віджили знову. Так, як зараз ведеться облога, можна воювати до весни, а не знаю, чи падишах зможе так довго залишити Царгород та німецьку й перську границю. Обидва беглербеги, всі три візири, сераскир та ввесь цвіт військ – усе те на нашому острівці. Мабуть, дарма надіється твій батько на побіду турків. Після війни подякую і я за службу та зі своїми цехінами й заслужениною осяду у Лінцу, куплю кілька винниць або десь тут оливник і барку, найму або куплю людей, а моя Геро одягнеться у золотом вишивану робу й засяде, як вільна пані, при окремому столі в їдальні.

Пригорнув темну голівку жінки до грудей і цілував її бліде чоло та великі очі.

– Ти плачеш? – здивовано спитав, коли почув під устами теплі сльози.

– Плачу, Георгі, плачу, бо серце в мене чомусь стискається. Загарні ці картини щастя, що змальовуєш їх словами. Забагато його було б для людини! Нам нічим сплатити його. У нас на Архіпелазі є поговірка, що за всяке добро доля жадає від людини частини її гараздів, і то тим більше, чим більше щастя дала…

– Це не мрія, Геро, це певність! – зморщив брови Гартберг. – Чи я живий буду, чи ні, майно останеться, й майбуття вас троїх обезпечене…

Мов ужалена, вирвалася Геро з обіймів полковника. Її очі заіскрилися, наче в Еріннії.

– Георгі, – кинула сичачим, хриплим шепотом, – мовчи, мовчи, на всіх святих неба й землі! У таких, що люблять одно одного, є тільки одно щастя для двоїх, одно життя, одна й смерть!

Очі Геро розплющилися широко, наче побачили щось страшне, жахливе. Вона обома руками закрила лице, відвернулася й відійшла до сусідньої кімнати. Гартберг мовчки узяв шолом і старанніше, ніж звичайно, попритягав ремінці і пряжки при збруї. Перший раз почув, що він не сам іде крізь життя та що від його життя залежить доля трьох дорогих голів, і тому-то й варто поберегти його.

Він прибув на замок Беджме під вечір і застав на платформі маршала Мартіненго, великого магістра і лікаря Ібн Якуба. Вони стежили пильно за рухом у передових турецьких окопах, де раз у раз показувалася знайома китиця з крашених струсиних пер аги яничарів. Водночас сорок дві гармати сераскира Мустафи стріляли з усіх сил на іспанську стіну та на Амврозіянські ворота, наче бажали їх розвалити.

Іспанці й англійці відповідали, густі хмари диму стелилися над передпіллям.

– Гаразд, що прийшли, – відповів на поклін Мартіненго. – Ви досвідна людина, тож ходіть сюди, погляньте і скажіть, що думаєте про ці рухи?

Гартберг підійшов до заборола. Наліво видко було вилім, заложений уже вчасти землею, камінням, фашиною та румовищем розібраних хат. Біля амбразур стояло кількох шкотів зі самострілами. Вони забавлялися стрілянням до турків, які гуртками крутилися по передпіллі замку, буцімто збираючи трупи. За кожним влучним стрілом родійці підіймали оклик тріумфу, а турки тікали кільканадцять кроків назад. Та, проте, вони й не гадали залишувати передпілля, і Гартберг не міг зразу збагнути, чого вони, властиво, хочуть. Деякі з них справді підіймали тіла, клали їх на носилки і відносили до окопів, одначе інші зарівнювали лопатами землю, поорану стрільнами, усували накидане каміння й під самим замком по той бік засипаного рову закопували в землю гаки.

– Вони закладають заліза, щоб припинити вилазку кінноти, – здогадувався магістер.

– Ваша світлість вибачать мені, – вкинув полковник. – Я гадаю, що сераскир ладить наступ. Ці люди під нами – це арнаути з-під Алессіо або Крої. Вони прийшли сюди від Аяса-паші з нашого крила.

– Де ж ти бачив арнаутів з лопатами в руках? – противився маршал.

– Ба, ні, ваша достойносте, – усміхнувся Гартберг. – Ці з лопатами – це серби, а ці, що ограблюють трупів, – арнаути! Я радив би сповістити комтура Вальднера вже тепер…

– Покличте лорда Аштона! – приказав майстер. Покликаний надійшов і дістав приказ підняти всю облогу замку, тобто всю «англійську мову», а Гартберг пішов за великим комтуром.

Та як тільки доїхав до церкви св. Івана, враз побачив густі ряди ратників, які йшли з мушкетами та списами на плечах. На чолі їхав верхи комтур Вальднер. Гартберг віддав честь і зайняв місце позаду, як цього вимагав правильник раті Родійського ордену. Та комтур покликав його до себе:

– Ти їхав по мене? – спитав.

– Так, достойний комтуре! Великий магістер кличе тебе, бо турки лагодять наступ.

– Саме те дізнався я сьогодні від якогось серба, що його стежа зловила на передпіллі. Цей грек, що привіз тебе, шукав за тобою, та тебе не було. Він прохав віднайти тебе, що, мовляв, у нього важна звістка для тебе. Тоді я наставав на нього, щоб передав її мені, і він сповістив мене, що сьогодні ввечері буде приступ на вилім, і то на цю частину англійської стіни, яка ще ціла. Йти приступом будуть війська румільського беглербега. Для певності звелів я взяти серба на муки, і він виспівав те саме. Тому я підняв твій полк і йду туди, бо гадаю, що це волоське дрантя само не стримає наступу, так, як за першим разом. Двох між ними було ще добрих, та й ті пропали…

Махнув рукою і вдарив коня острогами.

Та в цю мить страшний рев гармат припинив розмову. Наче розкололася земля! Гомін приглушив усіх, а град каміння й заліза посипався на заборола. Декілька стрілен перелетіло й через стіни, затріщали дахи, бухнуло полум’я. Оклики «Горить! На поміч!» потрясли повітря, а там і заграли зі замку Беджме труби на тривогу.

– Бігом! – крикнув комтур.

– Бігом, руш! – повторив полковник.

П’ять прапорів із півмісяцем маяло на англійському заборолі, а маса білих чалмів із широкими рукавами наверху, мов повінь, заливала стіну. Це арнаути Аяса-паші товпою скочили під стіни й позачіпали драбини долішніми кінцями об позакопувані гаки, а там і перекинули їх на стіни. По них полізло кілька тисяч яничарів угору і миттю залило стіну.

Та ось ударили на них німці. Великий комтур, озброєний дворучним мечем, мов божевільний Роланд, кинувся на турків. На його вид англійці, які почали вже були відступати до замку, здержалися у відвороті й напекли свіжими силами на яничарів. У тісноті пішли в рух сарраси, ятагани, кинджали, а то й чекани арнаутів, та знову подалися дещо англійці. Тоді Гартберг велів копійникам ударити на ворога лавою. Наче на вправах, посунули кнехти на забороло.

Англійці, іспанці і цей відділ німців, який з комтуром пішов був передом, відступили наліво до вилому, а довгі, важкі леза, ніби тараном, вдарили об юрбу переможців. Перші яничари звалилися, мов снопи під ударом вил, та вже довгі, криваві язики висолоплювалися на других. В кого ломився спис, той хилився й попід ратищами товаришів уступався набік, а його місце займав другий копійник. Не було способу в тісноті опертися напорові довгих списів. Великий, гербами та хрестами гаптований стяг посувався щораз далі, а турки гинули від його появи, наче хробачня під озброєною стопою лицаря.

Щораз завзятішою ставала боротьба, та вислід був безсумнівний, бо, з одного боку гинули люди, а з другого – тільки час від часу ламалися окремі ратища. Все-таки спинилися ратники комтура і Гартберга вже на самому заборолі. Годі було дальше відпирати ворога, бо за ним не було місця до відвороту. З турецьких окопів раз у раз вибігали нові сотні і перли передових у пащу смерті. Дикий рев смертельної тривоги тряс повітрям і глушив оклики тріумфу родійців.

Одначе Гартберг, який цим разом не брав участі в бої, зібрав останніх ратників з мушкетами і велів їм підсунути до стіни дві метавки. На них були великі залізні коші, наповнені відломками скал та гострим камінням. Щойно недавно виплетені шнурові пружини грали, як струни, і притягали бильце з проймаючим скрипом коловоротів.

– Пусти! – гукнув тоді Гартберг.

Непереможною силою підкинений кіш зі свистом описав півколо в повітрі й сипнув камінням на голови яничарів. Божевільні крики поранених, поторощених і переляканих ударили об небо, затріщали під вагою тіл драбини й полетіли, поламані, у рови. За ними полетіли із заборола швидко й останні турки. Наступ був відбитий.

– Ваша світлосте! – сказав тоді Мартіненго до великого магістра, який із заборола замку приглядався з подивом усій дії. – Не мене треба було робити великим маршалом ордену, а цього он там…

І рукою вказав на Гартберга, який бігом провадив на замок своїх мушкетників.

Магістер притакнув.

– Правда, це небуденний вояка, так що ж – він німець!

– Ні, він родієць, і гадаю, що після смерті Мозейя великий прапор саме підходить до його руки.

– Не може бути! Він не є лицарем ордену. Зрештою, в нього жінка й діти…

– Ха-ха! Хіба у вас або в мене немає дітей? Якщо нема, то дуже сумно, і такий лицар повинен чимдуж вступити до ордену Камальдолі, а не між нас. Жінка Гартберга невінчана, а таких у кожного з нас доволі. А поза цим, чи я був в ордені, коли ви мене візвали на Родос?

– Н… так, правда! Подумаю над цим, – згодився неохоче великий магістер, і розмова, на велике його задоволення, припинилася.

З тупотом та брязком на платформу вбігло півсотні стрільців. Чад із запалених льонтів змусив маршала нагадати собі, що час узятися знову за обстріл ворога гарматами, і він побіг сходами вдолину. Стрільці загриміли з рушниць у стовплених турків, шкотські лучники не дармували теж, яничари й ополченці стали падати десятками, й водночас з усіх стін заграли дрібніші гармати. Захиталися турки і стали відступати.

Чимала ватага курдів у величезних тюрбанах ослонювала відворот. Вони, наче чорти, кинулися на поламані драбини, рев «Аллах!» ударив ще раз об стіни города, та сконав у вересках і зойках постріляних та порубаних, п’яних теріяком ополченців.

Коли маси яничарів стали відпливати від стін, з одної із правих амбразур вийшов Ібн Якуб із самострілом у руках. Він підійшов до шкотів, вказав на бея курдів, який по тім боці рову збирав зацілілих з погрому, і наложив стрілу.

– Це задалеко! – покрутили головою стрільці.

Двох мушкетників вистрілило до бея курдів, та кулі не попали. Стріла якогось шкота зісунулася безсило по карацені. Тоді прицілився Ібн Якуб, тятива заспівала, наче ластівка, і нагло саженний ватажок викинув руки вверх і звалився на землю. Стріла влучила його якраз під бороду і пробила горлянку. Закричали з радості шкоти, а Ібн Якуб за першим післанцем смерті став посилати інших. І всі стріли були влучні. Лікар, наче справжній лучник, з вправою накручував самостріла, одним рухом вкладав стрілу, прицілювався з прецизією, якої позавидувати міг йому кожний. Всі лучники перестали самі стріляти й дивувалися тільки, що курди й турки не втікають від нехибних стріл. Вони тільки вигрожували саррасами та ятаганами і верещали за кожним поцілом лікаря.

Та нагло у певній хвилі важка рука Гартберга вхопила за плечі стрільця.

– Стій! – гукнув полковник.

Мов змія, висовгнувся з-під його руки Ібн Якуб і післав ще одну стрілу, та цим разом даром. Вона вбилася в землю недалеко лежачого бея, а в цю мить підбігло до трупа шістьох курдів. Вони вхопили його, вовтузилися з ним добру хвилю, аж відійшли до окопів, і в одну мить опустіло все передпілля твердині.

Тим часом полковник здавив карк жида й вирвав йому з рук самостріл.

– Рата! Рата! – гукав.

Надбігли ратники, і надійшов великий магістер з причетом.

– Що тут діється? – спитав.

– Ваша світлість! – крикнув лікар, борсаючись у тугих руках ратників. – Хороброму полковникові, видко, щось привиділося й велить мене в’язати, а я свідчуся всіма цими відважними вояками, що я за цих півгодини сам уклав з дванадцять бузувірів стрілами…

– Ваша світлосте, – заговорив із черги полковник, – на останній стрілі був звиток пергаміну. Я бачив це, бажав його припинити, та він вирвався мені і стрілу пустив-таки.

– Правда єсть! – кликнув у цю мить один з ратників, який успів зірвати з плечей Ібн Якуба сріблом та бірюзою викладаний сагайдак. – Отут є ще дві такі стріли!

– Зрада, зрада! – закричали всі.

– На суд! – гукали шкоти. – Ось чому він так пописувався!

Великий магістер узяв обидві стріли. Кожна з них була обвинена пергаміном із заклеєним беріжком. Війєр де ль’Іль Адам прорізав беріжок і розвинув картину. На ній було кілька рядків арабським письмом. Точнісінько те саме було на другій стрілі. Видко, зрадник мав три однозвучні карточки на трьох стрілах, та тільки одну вспів вистрілити. На жаль, ніхто з приявних не знав арабського письма.

– Беріть його, – сказав магістер, – і запріть у в’язниці! Нині ніччю відбудеться суд!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 373 – 379.