2. Проклята зустріч

Юліан Опільський

Дзвони катедри св. Івана Хрестителя уже продзвонили вечірню. Звучний, гармонійний їх згук завмер у вечірньому повітрі, й у міських воротях появилися перші череди товару, що вертав із пасовища. Напівнагі пастушата, з безжурним дитячим гамором поспівуючи та збиткуючи, бігли за товаром. Ягнячі шкірки на їх плечах ураз із чорними кучерявими голівками та темною, сонцем осмаленою, від місяців невмиваною шкірою робили їх схожими на веселі, моторні, та трохи злобні звірятка. За пастухами йшли робітники з виноградників та оливників з оберемками ярини та трави на плечах.

Біля керниць зустрічали їх смуглі, стрункі, кароокі дівчата із дзбанками на плечах. Під перепеченими туніками виразно зазначувалися круглі, кінчасті груди та сильні, тугі бедра. Повні золотаві рамена пружилися, підіймаючи високі дзбанки на чорнокосі голови, і рівним, маєстатичним кроком, ніби німфи від джерела, одна за одною йшли красуні домів. З агатових очей падали погляди, гарячіші родійського літа, а з коралевих повних уст жарти, не тонші рибацьких дотепів. З коминів хат стали підійматися дими, а з приходом темряви заблимали у вікнах і віконцях города вогники: одні червоняві – це відблиски ватер, другі жовтяві – це оливні лампадки з довгим, із клоччя крученим кнітком.

Аж ось із вежі св. Миколи блиснуло нагло; гомін гарматного стрілу понісся понад городом, а водночас із гуркотом та скрипом зачинилися брами. З вартівні вийшли вартові ратники, й один з них задув у ріг. Йому відповів справа трубач із німецької стіни, далі другий – з брами Побідників, а зліва відгукнулися французька стійка та португальці від пристані.

Вулиці опустіли, і тільки із шинків у пристані та з купалень у переулках доходили хвилями згуки струнної музики та верескливі жіночі крики. Це гуляли лицарі, які, лишивши у кватирі чи в монастирі духовний плащ з осьмикінчастим хрестом, ішли у пристань та на периферію города, де у всіляких запопадливо схованих закутинах ждали на них найбільші блага Сходу: ложечка індійського бенджу та палкі обійми грецькі єгипетських, сирійських, а навіть черкеських дівчат.

Поверх цього, не вимерла ще на Родосі й старогрецька традиція Сократів та Платонів, а вбогі на жінки турецькі городи скріпили ще цю хвилю звиродніння, яка заливала собою верхи передньоазійського суспільства. Нечувані, невидані роди розпусти чаїлися у родійських спелюнках, і вони-то надавали гордим родійським лицарям аскетичний вигляд чи сповид аристократичного переситу, цю патину святості та величі, перед якою преклонювалися налякані власною смілістю до життя й ужиття здоровці ренесансу.

Міровим кроком ходили вулицями й переулками нічні варти з алебардами і ремінням до в’язання опірних. Вони пильно приглядалися кожному стрічному прохожому та влаштовували лови на жінок, які нічною порою шукали на вулицях святого міста злиденного зарібку. Зате не чули вони зовсім співу, реготу, деколи зойків та стогонів, що доходили з-поза щільно позапираних вікон та воріт відомих домів. Домашнє право не було тільки пустою фразою у цьому восьмиязичному кублі європейської аристократії.

Дещо наліво від брами Побідників, напроти масивної вежі св. Миколи, надибали вартові рибалку Василя. Галера Аржільмона припізнилася, бо італійський капітан пристані не хотів пустити галери у Мандраччо, тільки відіслав її у португальську пристань, призначену для галер. Аржільмон і Гартберг зараз-таки подалися у палату великого магістра, а старий сам-один поплівся шукати кватири полковника. Та не легко було допитатися до неї у стрічних людей.

Воєнні алярми виполошили здебільша осілу людність із Родосу. Європейці вже у квітні знали, що новий падишах османів не захоче вже довше стерпіти в осередку своєї держави твердині, об яку опираються всі ворожі ісламові живла. Хто міг, тікав в Італію, Францію, Іспанію, Португалію і Німеччину; греки, вірмени, сирійці, араби переселялися теж – хто в Анатолію, хто в Сирію, хто в Єгипет; бо, мовляв, на дощі і хрещена голова змокне. Василь ішов навмання, обминаючи гуртки вартових, доки не дійшов до німецької стіни та до хат, де мала бути кватира полковника. Одначе надармо стукав до воріт. Ніхто й не гадав відчиняти, а на питання чув заодно неодмінну відповідь: «Не тут!»

Згодом утратив надію, що відпитає бажану кватиру, і сів на порозі якогось великого дому. Цей дім стояв на розі найширшого переулка, який лучив цей квартал з осередком міста. Отуди мусів переходити полковник, вертаючи домів. Довго сидів так старий Василь, а крізь його темну душу зловіщими блискавками маяли спомини…

Чудова, ніжна шістнадцятилітня Геро була висока, струнка, як молода, гнучка тополя на узбіччі Атарбету. Її золотаве тіло вкривав ніжненький пушок бросквини з гарячого Лінду, усточка відчинялися, як гранати з розкішних долин Спорадів. Цілий вулкан щастя скривався в принадах дівчини. І ось раз він, батько, благословив її іконою Богоматері з Елемонітри, бо саме до неї Геро вибралася була на прощу…

І отам десь біля горбка св. Косми і Дам’яна, на схід від цього клятого города адзимітів, зустріла вона свою долю. Якийсь лицар узяв її зі собою й з того часу ні сліду, ні слуху не остало після його одинокої потіхи. Як Лазар, шлявся Василь по городі, розпитуючи. Він продав останній оливник на Хальке, щоб за гроші купити собі доступ до всіх гнізд розпусти та проступку, де надіявся найти свою доню. Наче хробак, повзав у ніг городських старшин, прохаючи помогти йому відшукати свій скарб. Усе даром! Збіднілий, зламаний, вернув на Хальке, де рибальством удержував себе та свою жінку – недужу, сліпу Нанно.

Та з усіх переживань і втрат залишилося в нього одно, це одно, що остає людині на осолоду й розвагу старості, – це злоба! Вона помогла йому перенести втрату жінки, вона зробила його перевісником турків, які бажали нечайно, без бою опанувати острів. Вона дала йому насолоду, коли яничари грабили хати його сусідів, насилували їх жінки й діти та мордували їх ножами так, що вся оселя сплила кров’ю…

Гей, гей, навіть кози й кури, якими так дуже чванилися багатші, йшли під ніж, і тільки злиденні останки населення залишилися при житті без рук, ніг, ух, носів, очей, опльовані, осоромлені, нагі. Вони збирали на березі скалки та випорпували зі згарищ останки спаленої поживи або лягали у чагарнику вмирати від занечищених ран або з голоду. Він один ходив скрізь безпечний, веселий, ситий. Риб було доволі, а він сам старий, слабий, поганий, безрідний, нічого було туркам у нього й узяти.

Та коли на острів прибув сераскир Ахмет і велів приступом добувати вежу, в якій заперся Гартберг, тоді він і інші дістали наказ нести драбини перед військом. Отоді його злоба повернулася в другий бік! Він уможливив утечу Гартбергові, а від’їжджаючи, бачив ще всіх своїх приятелів-турків, які гонили його наперед себе при наступі, – на колах перед зруйнованою вежею. Озлоблений сераскир покарав їх був так за те, що не зловили полковника невірних… І ось тепер знову глуха лють підступає йому до серця, сліпа ненависть до цього сріблом та шовком лискучого світу збруй, твердих мов та кам’яних сердець.

– Адзиміти, єретики, злодії! За мою зірничку, за мій вік нещасний, за всі наруги над старим самітником – за все заплатить вам… Аллах!

«Аллах! Аллах! – обізвався в його душі гаркітливий голос. – Чим же він гірший бога латинів? Чи він не так само ворожий нам, грекам, як Аллах з півмісяцем та прапором Магомета? Ба, чорт знає, чи між цими двома є ще місце для кого третього…»

– Ти хто? – загудів нагло над старцем грубий голос, а кілька дрючків від алебард із стукотом опало на каміння мощеної вулиці.

– Я… я… рибак… із Хальке… Василь… привіз полковника…

– Якого там полковника?

– Цього, що там володів. Йому якось фон… фон Атве…

– Може, фон Гартберг? – спитав один з ратників.

– О, так, так! Саме так! Він казав мені йти до своєї хати, та ніхто не хоче справити мене туди.

– А він же сам де?

– Він у палаті деспоти біля Амврозіянських воріт. Я жду тут його.

Ратники переглянулися.

– Це ж і єсть його хата! – сказав один з них. Другий укинув сороміцький дотеп, і всі зареготалися.

У цю мить над воротами хати забряжчав замок, і невелике віконце відхилилося. В ньому показалося лице, якого, одначе, не бачив рибалка. Ватажок варти віддав честь рукою.

– Мадонна! Отут під вашим порогом післанець з палати від полковника.

– Який там післанець? – відповів звучний альтовий голос. – Полковник є на Хальке, не тут. Не приймаю нікого. Тепер ніч, а ми тут самі жінки…

При звуці цього голосу старець зірвався й обома руками вхопив себе за груди.

– Не бійтеся, мадонна, – сміявся тим часом вартовий, – це старий, сивий, лисий і обдертий водолаз. Якщо не приймете його, то ми візьмемо його зі собою, а він, може, і справді післанець. Зрештою, – тут поклонився ватажок знову, – не гадаю, щоб у домі полковника не було чим оборонитися від напасті. Всі знаємо, що ви, мадонна, незгірш Орлеанської дівчини…

– Про мене! Хай застукає, а я зараз зійду вділ. Леіля відчинить йому. Добраніч, мессере Кортезіо!

Знову стукнуло вікно, і рівночасно один з вартових заковтав важким придверним клевцем об металевий кружок. У маленькому отворі у ворітниці заблимало світло, забряжчали засуви, й важкі ворота відхилилися. Старий, зігнувшися удвоє, як який жебрак, увійшов до сіней, де зустріла його поморщена старуха. Вона обкинула гостя швидким поглядом, та, видко, не знайшла на ньому нічого підозрілого, бо зайнялася старанним засуненням дверей, не звертаючи уваги на його рухи. Зате гість наче не той став. Він випрямився й, не питаючи дозволу, поліз жваво східцями вгору.

– Не туди, старий! – гарикнула служниця, не оглядаючись. – Отут направо сплять конюхи, коли синьйор дома. Там і постіль…

Одначе рибалка не слухав і йшов далі, а рівночасно наверху сходів з лампадою в руці появилася висока жіноча постать, наче віддихом Паллади оживлена статуя Фідія. Прожогом кинувся до неї Василь.

– Геро! Ти? – захлипав у його грудях голос дитини. – Ти тут? Тут? Панагіє! – заридав.

Легкий оклик, лампада дрогнула, а там і поступила кілька кроків до старого. Та нагло спинилася.

– Зайди сюди до мене! – сказала.

Лампада щезла в ясному чотирикутнику дверей, а з нею й поява жінки. Із східця на східець пішов за нею Василь. У просторій, склепленій, макатами і коврами завішеній кімнаті прийняла його Геро… його Геро, його так довго пошукувана дочка. Не було це вже ніжне, на чорнобривчик схоже дівчатко, але жінка, спіла, повним розцвітом краси й сили осяяна жінка, якої кожний рух – пестощі, кожний погляд – принада, кожне слово – чар. Від її молодого тіла йшла еманація любовної насолоди, яка пахощами наповняла всю кімнату, заставляла серцю битися й давила віддих у горлянці.

Та тільки Ерос, який сидів на узголов’ї широкого французького ложа, не мав збиточного усміху на дитячому лиці. Вказівний палець його лівої руки спочивав на устах на знак мовчанки, а права стискала… довженний, широкий лицарський меч… Із-під чорних, аж синіх кіс блестіло слоновокісне чоло та великі, наче море, глибокі, матово-чорні, суворі очі.

– Здоров будь, батьку! – сказала спокійно, ділово. – Ти як сюди попав?

Та Василь не відповідав. Зразу, як тільки зрозумів, що перед ним його втрачена доня, він, мов коханець, біг-летів до неї. Та як тільки прибув у її кубло й обняв зором і умом її розцвіт, красу, багатство, щастя, враз згадалися йому ці безпросвітні дні, коли він шукав її й оплакував її, бідну, скривджену, нещасну. А тоді звільна, наче напад наворотного шалу, находили на нього гнів, злість на цю чужу йому тілом і духом, цю щойно віднайдену, та аж тепер навіки втрачену, у спомині помершу Геро…

Він водив зором по циновому, срібному та мосяжному посуді, який вкрашав стіни, по дорогій збруї, що висіла на коврі, по сріблом та спижем кованих скринях під стінами та по шовковій нагортці, яка вкривала наготу її доні, – вона ж бо щойно встала з ложа. Лиса голова старого поверталася на всі боки, аж спинилася на маленькому ліжечку, в якому поруч себе лежали на білій подушці дві головки: одна – чорна, мов у Геро, друга – золота, ясніша цих ярких блесків, що йшли від ікон у куті кімнати. Із-під нагортки Геро висунулася чудово точена рука з пальцями, зложеними навхрест, і начеркнула у повітрі хрест над головками. Ліниво повернулося лице батька до красуні.

– То це все… твоє? – спитав, запинюючись по кожному слові.

– Так!

– То ви чоловік і жінка, ви… вінчані?

– Ми більше, ніж вінчані, – ми любимо одно одного.

– Ах так!

Старий схилив голову на руки і закривлені, мов кігті, пальці втопив у висохлі щелепи лиця. Несамовито дзвонили і скреготали в його роті останки зубів, а по бороді краплями спливала кров з прокушеної губи.

– Що тобі, батьку? Отямся! Ось на тарілках риба, сир, оливки, фіги, хліб, у збані вино. Налий собі й мені за щасливу зустріч…

– Щасливу? – зірвався старий, наче ждав тільки цього слова. – Щасливу, кажеш? О ні, Геро! Це проклята зустріч, тричі проклята. Вона вбила в мене віру у кривду, страшну кривду, яку заподіяла якась ворожа сила найзлиденнішому з людей, та за те веліла мені вірити в те, що там, на небі, сидить не Бог, вічний, всемогучий, милосердний, а… чорт, поганий та злобний. – Старий тремтів, мов у пропасниці, з рота котилася піна, слова. – Щасливу, кажеш? О ні, Геро! Це проклята зустріч, з кров’ю чи отрутою.

– Пробі, батьку, не клени, не хули! Стій, – на всіх давніх та нових богів, на голову матері!..

В очах Геро був жах, обидві руки простягалися до старого, наче відігнати бажали вроки.

– Матері? Ха-ха! – хрипло зареготався Василь. – Давно вже хроби оперіщили трупа сліпої опириці, і тільки я ще, старий злодій, тиняюся по світі. А знаєш, хто зробив з матері опирицю, а з батька злодія? Ти! «На, наїжся, старий, ти голоден, бідний, утомлений…» Ось як вітає доня цього, хто колись у прокляту годину дав почин її існуванню!

– Як же ж мені тебе вітати? Ти дав мені життя, правда! Ти подбав, щоб воно було однією низкою терпіння, – це теж правда! Ти теж дбав тільки, щоб я була сита шлунком і гладка тілом, та за щастя дитини ти не дбав. Як же ж мені тебе вітати, коли не їжею й напитком? Невже ж тобі забагається ще чогось більше? Грошей хочеш? Гаразд! Бери! Половину Хальке куплю тобі, якщо забажаєш. Збудую корабель, хату, насаджу оливник чи винницю, тільки не клени й не казися. Я не дитина вже, в мене маєток і діти!…

Слова дочки вмить заспокоїли батька. Він наче холодною водою обмився. Довгу хвилю потирав чоло рукою і розглядався по кімнаті.

– Це все… гроші? – вказав рукою на скрині під стінами.

– Гроші, посуд, здобич. Мій Георг герой, а генуезькі купці багаті.

– А ці діти… його?

– А чиї ж би? – суворо стягнула Геро олімпійські брови.

– Хрещені?

– Авжеж! Йому – Ганс, тобто Іван, а їй – Андріяна; йому шість літ, їй – чотири.

– А хто хрестив їх?

– А хто ж би? Духовник ордену. І то в палаті біля Амврозійських воріт. На хрестинах були всі сотники кнехтів із жінками, було якої півсотні лицарів, був великий комтур Мартіненго, який, щоправда, не був ще тоді в ордені, але вже управляв арсеналом. Був навіть наш комтур Крістоф фон Вальднер. Пир був на славу!

Аж очі засвітилися жінці, коли оповідала про хрестини своїх діток. Риси суворості загладилися на личку, білі зубки виглянули з-поза повних губ. Та Василь покивав тільки сумно головою.

– Значиться, вони… католики! – процідив.

Геро спалахнула й замовкла. Довгу хвилину ні одно з них не сказало ні слова. Вкінці батько підняв голову, і Геро зараз замітила, що він спокійний. Чому, від чого так сталося, не знала, але зраділа дуже. Здавалося, наче промінь сонця впав крізь щілину вікна на суворе лице намальованого на стіні святця. З добрим, так чисто жіночим чаром, цією дитячою облесністю вказала ще раз на наїдки і рухом прохала не гордувати ними. І ось лице старого роз’яснилося.

– Правда, що сталося, те й пропало! Відробити цього годі. Й ніхто не знівечить збудованого тобою раю, хіба Аллах!

– Аллах! При чому ж він тут? – жахнулася дочка.

– Ха-ха, його зараз усюди повно, почавши з оливників на Хальке, скінчивши на устах і голові твого магістра. Та поки я буду їсти, оповідж мені, як ти попала в обійми цього єретика, адзиміта, якого я сам сюди привіз власними руками…

– Так він справді тут, він тут?

– Так, щойно його не видко. Із цією звісткою післав він мене сюди.

– Ох, Боже! – схопилася Геро і, придержуючи нагортку однією рукою, другою взяла дзеркало з полірованої сталі. Швидко розплела волосся і стала його розчісувати, а воно лягало чорною, мов смола, запашною хвилею на золотаві плечі та голі, наче зі слонової кості точені, повні груди. Вона не соромилася батька, а він сам і оком не кинув на красу й понаду чудово розцвілого тіла. Він щось рахував на пальцях обох рук і посміхався, водив оком знавця по обстанові хати, а тим часом Геро з оживленням оповідала батькові свої пригоди.

– Мені здається, тату, що само провидіння поклало руку на нашу долю. Та надаремне берешся ти змагатися з нею. Ти бажав видати мене за свого Митрофана, лисого, кулявого та багатого. Одначе я воліла була краще у воду, ніж у його обійми. Ти ж знаєш, що він тільки тому бажав жінки, бо хотів мати сина, а поза цим волів що інше. Тоді я й поїхала на прощу помолитися до Пречистої Діви з Елемонітри, щоб вона порадила мені, що маю робити. І ось уже в Ліндос, де ми причалили, стрітила я Георга, який з кількома товаришами грав у кості на підсінні заїзду. Як тільки він мене побачив, кинув як стій кубок і вибіг мені назустріч. «Хто ти?» – питав.

Я сказала йому, а він узявся мене проводжати. Та як тільки ми вийшли за місто, там, де Георг мав свого коня, він сказав запрягти до візка мулів і посадив мене на візок. Я не хотіла зразу їхати, бо, мовляв, проща має відбутися пішки, але він казав, що якби корабель був причалив у Родосі, то щойно від брам міста числилася б проща. Тому й везе він мене у Родос, а далі я піду вже сама пішки.

Пізно вночі ми приїхали в город, та замість до небіжки тітки Евфимії Георг завіз мене сюди. Оттут хотів він упоїти мене вином і взяти підступом. Це було страшне, одначе я не далася, вина не пила і хотіла втікати. Тоді він відчинив оцю скриню, – гут показала пальцем, – виймав з неї дорогі шовки, футра і гроші й бажав мене купити. Але я сказала йому, що навіть падишах не купив би мене за харадж Єгипту.

Тоді Георг ошалів. Він, наче божевільний, бігав по кімнаті, товк головою о стіни, благав, прохав, урешті взявся знасилувати мене. Не багато бракувало, а був би взяв мене, бо й він гарний, наче цей кам’яний хлопець, що я раз, ще дитиною, викопала в нашій винниці на Хальке. Тямиш, я обмила його з глини і пороху, і він був увесь із рожевого мармуру, чудовий, усміхнений; дядько Кефаліс сказав, що на підніжжі написано Антіноос. Так він, очевидно, називався, і я малою дівчиною все любилася в цій статуї. Та прийшов раз папас Зопіріон, прокляв мене і тебе, сказав, що це поганський бог, і розбив його довбнею.

Отак я дужалася з Георгом, дряпала, била його і водночас усе моє єство бажало його обіймів, як виноградник нічної роси. Ми борсалися, наче два вороги. І він подер на мені одіж так, що я й тікати не могла від нього, бо була напівгола. Вкінці вкусила я його в руку так, що він аж крикнув і пустив мене.

Я загорнулася в своє лахміття і стала плакати бо й справді не знала, що мені далі робити. Він довго ходив по кімнаті туди й назад; усю долівку помазав кров’ю: ти знаєш батьку, що я сильна. Вкінці він сів на краю ліжка, на якому лежала я, покриваючи, чим могла, свою наготу та синці від його дужих рук. Він узяв мою руку, погладив її і заговорив до мене, наче це не він.

«Геро, дитинко! Звідки ці сльози? Бий мене, кусай, дряпай, клени, та не плач! Я не можу стерпіти жіночого плачу, а ще й із мого приводу. За твої подерті лашки куплю тобі інші, які захочеш, за розірване намисто дам тобі золотий, тисячу разів дорожчий ланцюг із самоцвітами. Гадав я тебе взяти силою, й сама знаєш, що був би взяв. Та коли ти мене вкусила, зрозумів я, що ти таки справді не хочеш віддати мені себе нізащо. Тому заспокійся, я вже ні пальцем не торкнуся до тебе, тільки ще одно скажи мені. Ти зв’язана з ким, ти любиш когось?»

Я заперечила.

«То чому ж не хочеш вислухати мене? Увесь вік важкої праці не дасть тобі стільки грошей, скільки дала б ніч, проведена зі мною. Адже ж ваші дівчата не раз збирають собі таким способом придане! А повний мішок золота загладить не одно. Ніхто не дбає так дуже про те, що робила суджена до весілля, якщо в неї під подушкою такий мішок. Ти ж уже не дитина, а спіла, дужа жінка, і не може бути, щоб ти цього не розуміла…»

Я розуміла це добре, та він мені надто припав до серця, щоб я могла задовольнитися одним обіймом. Коли я борсалася в його раменах і згадувала вонюче часниковим потом карчило Митрофана та його чорне клоччя на кавунуватій голові, то присягла собі не вертати до тих принад нізащо…

«Я тому плачу, мій пане, – сказала я, – що ти бажаєш мене взяти, як першу скраю дівчину, і не бачиш, що я можу бути тільки твоїм щастям або твоїм прокльоном, але ніколи забавкою. Мою любов можеш купити тільки своєю. Люби мене так, як я зможу любити тебе; тоді й те, за чим побиваєшся, дістанеш. І саме тому плачу, бо не бачу в тебе цієї любові, тільки похіть, як у продавця фіг з Хіосу чи в осляра з Лінду. Ідучи з тобою, почувала себе під опікою твоєї благородності та сили і мріяла про твою любов. А тут знайшла тільки ось що!»

Тут показала я йому синці на руках та ногах, подряпані коліна, покусані груди, а він тоді на весь ріст упав до моїх ніг і прохав пробачення, обіцював, що всім життям заплатить мені за цю кривду, і присягався, що мене любить. Тоді сказала я: «Присягни на невинність мого лона, що не відступиш його нікому, хіба смерті. Якщо забажаєш мене кинути, то краще вб’єш мене, ніж віддаси іншому».

Він зчудувався, бо й не гадав, здається, щоб я справді у своїх літах, при своїй красі могла доховати віночка, і присяг. І відтоді живемо разом, і в ніякому сні не бачила я кращого раю, як цей, у якому живу від тієї пам’ятної хвилини. Першою хмариною, наче долі на глум, став ти, мій рідний батьку!

Геро замовкла, тільки приспішений віддих давав пізнати, як дуже хвилював її спогад минулого. Василь покинув їсти й водив набіглими кров’ю очима за дочкою, що закинула нагортку на плечі та, запнявши її, наче римську тогу, на лівому рам’ю, поралася по хаті. Вона заставляла стіл хлібом та вином, добула зі скрині пляшечку, вилила з неї кілька крапель на хустину. Умить наповнили всю кімнату пахощі столистих рож – розкішні, сильні, аж удушливі. Діти у сні почали рухатися – суєтливо підбігла Геро до ліжечка, прикрила їх покривалом, а там і відчинила побіч вікно. Течія свіжого повітря заколихала чотирма огоньками лампадки.

– Так ти любиш його? – почулося питання.

– Більше свого життя! – суворо, стягнувши брови, відвернулася до батька Геро. – Його один кивок мені важніший божого закону, а його щастя цінніше мого життя!

– А якби він так… згинув?

– З нас трьох не пережив би його ніхто! – були спокійна відповідь.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 336 – 345.