6. Нажива важніша Христа!

Юліан Опільський

– Цікаво було б знати, чому турки не починають ще обстрілу? – питав комтур Вальднер Гартберга. – У їх таборі є вже, певно, до ста тисяч голів, а якщо війська забагато, то воно тільки перепинює облогу.

Слова ті висказав комтур на вежі св. Миколи, звідки намагалися обидва обчислити приблизно турецькі сили. Біля них стояв вартовий ратник з мушкетом та рогом при боці.

– Я гадаю, що вони ждуть падишаха. Де є обидві бомбарди з-під Царгорода, де зібрано до двадцяти тисяч самих яничарів, де є обидва беглербеги та великий візир, там мусить бути й султан…

І справді, саме коли обидва говорили так зі собою на вежі, враз в один голос загриміла сотня гармат, і сто куль вдарило об стіни міста. Піднялися хмари вапняного пилу, задрижала вежа під ногами обох.

– Во ім’я Отця і Сина! – перехрестився комтур.

– Аллах! Аллах! – загуло кругом города у турецьких квартирах, а оклик цей зловіщо відізвався в серцях обложенців.

Вони товпами стали вибігати на стіни міста й на дахи домів.

– Це він, це він! – лунало.

– Господи, помилуй! – молилися жіночі голоси.

– Сулейман! Султан! – горлали по вулицях хлопці.

А в цю мить за плечами обох мужів на вежі почулися півголосом, та виразно висказані слова:

– Логос саркс егенето! Слово сталося ділом!

Круто повернувся Гартберг. Перед ним у напівсхиленій позі стояв старий Василь.

– Здоров був, дядьку! – зрадів полковник. – Де ти дівався цілий місяць? Ми тут за тобою гляділи всі, та ти пропав, мов наші галери, що поїхали в Італію.

– Так, так, деспота, бо я вернувся, а вони не вернуть уже ніколи! – відповів старий з усміхом, а злобний вогник заблимав у його очах. – Їх уже другої днини взяли турки біля Кріту.

Гартберг сполотнів.

– Ти як знаєш?

– Казали рибалки з того боку острова. Я був у них увесь час, бо на Хальке ще є турки. Додому вертатися годі…

– Ви чули, хоробрий комтуре? – звернувся полковник до товариша.

– Добре їм там, волоським боягузам! – проворчав комтур. – Ах, дивіться, дивіться!

А в цю мить на горбку св. Косми і Дам’яна біля каплиці блиснуло щось, наче блискавка. Це на білому коневі станув з мечем пророка в руці володар усього Сходу Сулейман в одязі халіфа. Над його головою маяв зелений прапор Мухаммеда, а по обох боках їздця півколом уставилися достойники дивану, мов густий, барвистий цвітник.

Наперед ступив великий муфтій, поважна, сивоборода постать голови всього ісламу, якого рішення слухали народи від рівника по сибірську тайгу, від Гангу по Гібралтар. Два хлопчаки розстелили перед ним килим, а старець дрижачим голосом заспівав поклик до молитви. Вмить підтягли «азан» усі муедзини армії, і, мов спілі лани збіжжя, як одна, похилилися чалми турків.

Султан теж зіскочив з коня, саіси відвели його набік, і володар Сходу схилився на своєму килимі перед володарем світу. Тільки муедзини стояли посеред стовпищ, мов дороговкази на шляху у невідоме. Їх руки, підняті вгору, наче вказували цей шлях, на якому губляться задивлені у свою безсмертність мільйони сліпих, незрячих рабів. Вони йдуть по ньому настрічу пагубі та приймають смерть з надією на сьомий рай пророка. Її вщіпили їм саме ті, що створили пророка, і він тільки їм був потрібний як батіг на роз’єднані мільйони, як прапор, що повів би за володарями та жерцями людство. Бо у відношенні до смерті одно спільне всім людям – це одно безсмертне безглуздя!..

Та, проте, це безглуздя велике. Воно, мов повітря тіло, обдає звідусіль душу людини, мов вода пісок, омочує й підмулює воно всі будівлі людського духа і клеймить їх тавром гріха, єреси, безбожності. Воно глумиться з ясного розуму тямучих, як кертиця з орла, кажучи: «Правда є там, де мільйони, брехня там, де одиниці!»

І чи осмілиться заперечити хтось, хто є саме з цих мільйонів?

Фон Гартберг глядів з німим подивом на ритмічні рухи мослімів та їх падишаха, і важкий сумнів наляг його душу.

Аж ось Сулейман устав, сів на коня і високо підняв горі блискучий меч.

– Аллах акбар! – крикнув, а сто тисяч грудей повторило оклик.

Гартберг здригнувся. Отут над його головою повіває червоний прапор з білим хрестом, прапор родійського ордену, й ім’ям його збігається лицарство всього світу боронити й умирати за щось, чого не розуміє ніхто з них. Він, Гартберг, читав Писання, та в ньому не було мови про гармати, копія, мечі…

А ось там під зеленим прапором ниць падають сотні тисячів, тільки що в них один Аллах на небі, а один султан на землі. І нема в них сумнівів, спорів, ворожнечі. Вони правдивіші, порядніші, ніж роз’єднаний, розбитий, братньою кров’ю заплямлений Захід. Невже ж і їх віра ближча правди, ніж його? У нього невінчана жінка й нешлюбні діти, та душа його так зрослася з ними, що він виречеться швидше життя, ніж їх… А ось перед ним у темних очах Василя чаїться ненависть грека до всього, що не вийшло з-під омофору царгородського патріарха…

Блискавкою майнула полковникові живлова гадка первісної людини, що правда є там, де сила, бо всупереч силі не доказав ще брехні ніхто! Брехня стає з черги правдою, якщо за нею сила…

На вежі появився паж великого магістра, який прохав комтура й полковника на воєнну раду. Фон Вальднер відійшов спішно, а Гартберг став звільна сходити зі сходів. Та як тільки висока стать комтура заховалася за першим закрутом, Василь підійшов до Гартберга.

– Деспота! – сказав шепотом. – Лікар Ібн Якуб зраджує орден туркам. Доказів не маю, але маю певність. Стежи за ним під час бою. Він буде на заборолах під час приступу…

Наче довбнею, вдарили ці слова полковника: «Як-то? Лікар великого магістра, у хаті якого жив канцлер, – зрадником? А Василь, який ненавидів його й орден, доносить йому про це?»

Та в цю мить погадав собі, що Василь без причини не казав би цього саме йому, і рішився дивитися на пальці як одному, так і другому.

Водночас Василь швидше біг, ніж ішов, до квартири полковника. Йдучи, він пережовував якісь слова, наче обчислював чи обмірковував щось на ходу. Він обережно уступався з дороги лицарям і ратникам, які спішили під прапори або носили стріливо та зброю, і тільки посміхався злобно.

– Багато вас, злодіїв, та тих чортових синів ще більше! – мурмотів люто. – Хе-хе-хе! Розгуляється на цей раз кістлява по зеленому острові. Руками агарян поб’є Господь клятих латинів, а нам, правовірним його синам, останеться ця родюча земля…

І в уяві бачив себе господарем жовто-зеленого оливника та буйної винниці, і то саме там, де простягалися сади великого магістра. Його злюче око, певно, спалило б прапори на замку Беджме, якщо погляди могли б змінитися в огонь… Та ось і знайомий йому поріг. За цим порогом його Геро – ба, його чи цього клятого адзиміта у залізній збруї?..

Найшов Геро біля дітей, як годувала їх молоком, хлібом та фігами. Ганс оповідав про все, що бачив у місті, Андріяна лебеділа щось про татуся та про його блискучу червону шарфу. Геро стала ще кращою за цей місяць спільного щастя, а її розрадувані очі ясніли, мов зорі.

– Глянь, тату, на мої янголята! – закликала, коли старий увійшов у кімнату. – Скажи, чи бачив ти де кращі?

– Коли з Єгипту летить лелека на дунайські багна, то не бачить ні Корінфу, ні Афін, ні Солуня, тільки копайські та македонські мокляки, бо в них чудові, товсті жаби! Будь ласка, вишли дітей з кімнати: в мене є до тебе діло.

Погладив по головках малечу, й вона з вискоком побігла геть. Довго глядів за ними старий, і щось як хлипання озвалося в його голосі.

– Чи гарні твої янголята? – спитав зовсім іншим голосом. – Чудові, дитино, і я ніколи не мріяв, що такі внучата леліятиму на старості літ. Ось Матінка Божа та св. Микола заплатили мені за ввесь скапарений вік…

Слова ці погладили серце Геро оксамитом, ясніше глянули на старого зірки очей. Та його погляд блукався боками, а сухі жиласті пальці гралися ножем, який торчав за широким турецьким поясом старого. Взагалі його вигляд був зовсім інший, як давніше. Одежа нагадувала швидше засібного торгівця вином чи оливою, а з лиця била повага й якесь зворушення, щось у роді ніжності старого серця при виді молодих голівок та ясних дитячих оченят…

– Чого ж вам, тату, треба від мене? – спитала дочка.

– Бажав би я, доню, щоб ти під супровід оцих гармат подумала дещо про себе та й про ці дорогі голівки, на яких щойно була моя рука.

Наче спросоння, здригнулася Геро.

– Як-то, як-то? Та ж усі гадки, на які спосібна моя голова, крутяться довкола них. Кожний віддих моїх грудей, кожна краплина крові посвячена як не моєму Георгі, то їм…

– У цьому-то й річ, Геро, що так довше не може бути. Чи ти гадаєш, що може бути Божа ласка на твоєму єретицькому подружжі? Ні він тобі чоловік, ні ти йому жінка! Одно, що певне, це те, що цих двоє – це твої діти. На тобі й на них нема гріха, бо гріх є за ним, за єретиком! Він узяв тебе силою чи хитрощами, від нього ці діти, й він покутувати буде за вас усіх. Ти зате повинна рятувати себе і їх, бо не ви винуваті у його злочині, а він сам. Тебе осіняє покров Богоматері з Елемонітри, а твої янголята вспіє ще охрестити удруге духовник правдивої віри…

– Чого ж ти хочеш від мене? – нетерпляче припинила його слова дочка.

– Чого? Звісно, чого! Забери зі собою діти й ці достатки й тікай з міста, яке швидко впаде жертвою турків, бо тоді камінь на камені не остане з нього. Ти підеш носити воду до гарему якого бега, а твоїх дітей таки на твоїх очах замучать турецькі педерасти й серед реготу кинуть тобі до стіп їх пошматовані трупи. Ох, я бачив уже таке на Хальке… А як ні, то продадуть їх, як товар, до Єгипту або у Магріб, так що людське око не побачить їх уже ніколи… Чи гадаєш, що із цього огненного кола вийде хоч одна жива душа? Велика сила падишаха, більша, ніж гадають тутешні адзиміти. Від Мармаріди до Ізмір стоять полки, і хоч би на одного латина впало двадцять мослімів, все остане ще стільки, щоб залити все місто, мов приплив прибережні мілини…

Старий відсапнув, перевів дух і нагло вп’ялив свої непевністю та злістю палаючі очі в лице дочки.

– А якщо побіда остане за вами, то чи гадаєш, що завсіди твій коханець остане з тобою? Він молодий, тугий, здоровий хлоп, доробиться майна, то верне у свою Варварію, а тебе оставить тут або… або продасть разом з дітьми, мов турок чи генуезець…

– Замовчи! – піднялася з місця Геро. – Навіщо опльовуєш мої святощі, наче жид хрест? Ось глянь! Над усім Архіпелагом має прапор османів, а ви, християни, радієте з того, бо вам краще живеться під півмісяцем, ніж під родійським хрестом. Значить, у вас нажива важніша Христа! Не дивно, що Божа ласка, про яку говориш, є не з вами, а з Сулейманом. Георгія і мене злучила любов і тільки любов, не що інше. Від кого ж вона, ця любов?

– Від чорта!

– Ну, то кращий чорт, який дає любов, ніж Бог, який велить жінці зрадити чоловіка й кинути його у хвилі небезпеки. Чи не бачиш, батьку, що всі ми, наче та винна лоза, вирости із землі й живемо своїм людським життям, а не вигадками якихось там бородатих чи безбородих ледащ. Тому, як довго тільки присяга лучить людей, так довго можна її ламати. Закону життя, людської любові, наказу самої природи для почування не зламає ніхто, бо цей закон, – тут очі Геро грізно засвітили, – пімститься страшно на кожному, хто його нарушить! Уважай, щоб він не знівечив і того, що бажає загибелі власних дітей!

– Вчено говориш, доню! – глумився батько, а маска приязні і спочування опала з його лиця. – Та як Георгі тебе кине…

– Дев’ятисил не покидає своїх дітей ніколи, а коли покине, то вони й однієї днини не проживуть без нього. Тільки під оком сонця отвирають квіти запашні голівки, без нього гине все. А й воно само вмерло б з розпуки, якщо побачило б цю смерть… – Відітхнула глибоко. – Гріх, кажеш, усе те, що роблю? О ні, батьку! Гріхом є тільки кривити душею і йти всупереч цій необнятій вищій силі, яка дає нам щастя, а нашим дітям життя.

Уже цілий місяць ревіли гармати біля города. Кам’яні та залізні кулі летіли градом на стіни, ламали зубці, розбивали амбразури. ламали лафети гармат, калічили людей. Часами летіли й на саме місто бомби, горшки зі смолою або й звичайні кулі різного проміру. Вони торощили в’язання дахів, стелі, стіни, побивали людей, а навіть викликували пожежі. Одначе, на загал, успіхи були малі. Проти самої вежі св. Миколи румільський беглербег, крім вирвання кільканадцяти дахівок і кусника стіни, який відпав під самим дахом, не вдіяв нічого.

Важко було зате боронити німецької стіни, бо тут не було ні башт, ні веж, ні брам, тільки звичайна куртина з деревляними галеріями. Але й тут не вдалося туркам осягнути успіху, а шкоди, заподіяні днем, оборонці направляли вночі. З вежі св. Миколи з внутрішніх стін пооблітала вся заправа, так що комтур фон Вальднер велів накінець обтовкти її з усіх стін, щоб уможливити оборонцям побут усередині.

Одначе найбільший був натиск на східну стіну міста, де стояли іспанці й англійці. Там летіли величезні кулі з бомбард Мухаммеда II, а десятки гармат грали без передишки день і ніч. Англійське лицарство та ратники тільки через перший тиждень могли видержати ненастанну канонаду. На піддержку прийшли їм французи під проводом Анрі Мозейя та відділ німецьких ратників з полковником Гартбергом.

Отоді побачив полковник між оборонцями також лікаря Ібн Якуба. Жид – на стінах твердині під час обстрілу! Це було щось таке незвичайне, що Гартберг просто остовпів. Одначе згадав слова Василя і пильно стежив за кожним рухом лікаря. Ібн Якуб, наче старий бувалець, ходив від амбразури до амбразури, стежив за ворожими стрільнами, а коли під стіни під’їздили на баских конях спаги, він кликав стрільців і сам добував зі шкіряного, сріблом набиваного чохла лук і стріляв з чималою вправою. Ні одна стріла не полетіла даром, а що дивніше – він сам за кожним разом заповідав, кого і де поцілить.

Аж одного вечора, саме коли на головному заборолі англійців був великий маршал Мартіненго, гук наче вулканічного вибуху потряс землю, і стіна на просторі яких 20 сажнів вилетіла в повітря. Бач, уже від трьох тижнів турецькі копачі підкопувалися під замок Беджме, і маршал відразу заложив контрміни. Під час передишок у стрілянині він сам особисто надслухував за відгомоном кирок та джаганів, і швидко почалася підземна війна.

Саме в передостанній день родійські копачі зійшлися під землею з турецькими і після завзятої бійки витовкли їх при роботі. Вони забрали кілька бочок пороху, всяке знаряддя, зброю, а навіть кількох бранців. Та, проте, саме цього вечора прийшла катастрофа. Показалося, що турки повели зі спільної шиї два підкопи: один – наліво, під замок, другий – направо, під стіну. Цей, під замком, звернув увагу Мартіненга, цей другий – ні. Зайняті бійкою, ратники ордену не чули, що водночас ворог закладає під сусідньою стіною величезну міну.

Мов на знак, даний трубою, рать покинула заборола та стала товпитися біля вилому, а в цю мить із найближчих турецьких окопів, які обсновували звідусіль передпілля города, вироїлися яничари. Вони вмить вистроїлися у шістнадцять лав, по двісті голів кожна, і рушили до приступу. Ще поки оборонці вспіли дійти до ладу і привітати наступаючих вистрілами, яничари появилися на виломі. Перші лави несли зі собою драбини й дошки, якими вмить перемостили рів та румовище, а тоді вскочили в гурт оборонців за стінами.

Враз зав’язалася січа, люта, завзята. Перші дві лави ратники вмить розбили. Й уже здіймався оклик тріумфу, коли нагло появилася третя лава – вже з мушкетами. Яничари станули і, мов на вправах, віддали на ворогів і на своїх, що втікали, убійчу сальву. У тісноті вилому ні одна куля не пропала даром, і купи трупів перегородили обидві сторони.

Та вже наспівали дальші лави яничарів. Третя, яка саме була вистрілила, повернулася направо, чергова, четверта, станула посередині, п’ята повернула вліво, шоста й сьома всунулися між третю й четверту, четверту й п’яту, і так довкола вилому, вже у самому місті, став формуватися півколом бойовий ряд турків. Останки розбитих двох перших лав збиралися між тим за виломом. Вони підняли свої покинені мушкети, але ледве половини своїх дочислилися десятники. Тим часом на виломі замаяли струсині пера і багато золотом гаптована чалма Балія, аги яничарів.

Мов нестримна ріка, плили за ним жовніри, і оклик «Аллах! Аллах!» давав знати, що ворог вдерся до укріплення. Сусідні провансальці, іспанці та англійці кинулися ставити опір наступаючим, одначе удари їх були нерівночасні, тому й мало успішні. Якщо Кассім-бег післав би за яничарами так по дві тисячі спагів та друге – стільки анатольського ополчення, то хто знає, чи вже в цьому дні не упав би Родос… Та Кассім-бег не догадався, і Балі-ага надурно посилав до нього чауша. Турки обсадили тільки кілька домів біля замку Беджме і здобули сім французьких, іспанських та італійських прапорів.

Гартберг та Вальднер обходили саме стіни твердині, коли на коні прибіг сам великий магістер в оточенні лицарства. Він велів зняти зі стін кнехтів Гартберга й заступити їх французькими ратниками, а там рушили всі найкоротшою дорогою до Беджме.

Швидко прийшов перший удар. Німецькі ляндскнехти здавен-давна плекали в себе традицію безпощадності й тепер ускочили у ряди яничарів, мов вовки в отару. Турки давно вже не стріляли сальвами. Вони боронилися списом та шаблею, і тільки ті, що були, позаду, набивали мушкети і стріляли гуртками. Багато родійців гинуло від куль, бо поза лавами було стрільцям вигідно й безпечно. Навіть великий магістер та генерал де Марсельяк відскочили від яничарських списів, мов від їжаків.

Аж наспіли німці, а їх вожді комтур і полковник повели атаку пішки. Перед вело кільканадцять кремезних баварців з дворучниками. Були це на сажень довгі, важенні мечі, якими вмить поторощено деревляні ратища. Поки турки змогли заступити їх новими, довженні списи німців відкинули їх узад уже з першого розгону. Хоробрі, тугі борці в кілька хвилин проломили лаву, а тоді між змішаних, збентежених переможців влетіла кіннота ордену.

Почавши відворот, сам Балі-ага дав приказ покинути вилім, коли побачив, що годі надіятися йому піддержки від беглербега. Увечері тієї самої днини ціла лінія стін була знову в руках родійців, а дві тисячі трупів лежало у виломі.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 366 – 373.