1. Слово «Україна»

Улас Самчук

Паринина Матвієва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє і Кушка Іван, сусіди з обох боків, мають там також своє пасовисько. Землі угорщан широко й далеко розляглися – долина, озеро, луги – луком вигнулись проти сонця, лісом темним, дубовим від північних вітрів заставились. Зруб під лісом на другому схилі і молодий березняк. Границя широка, виразна, заросла морогом, твердо врізалась в землю по цей бік долини. На схилі розлогі кущі ліщини, молоді кучеряві дубочки. У кущах камінь величезний, сірий, ніби спина кита, випнувся на поверхню, обріс мохом, порепався, зненацька урваний, ніби по ньому вдарили велетенським молотом і відбили кусень, що вайлом скотився до долу та в непевності зупинився перед сіножаттю Михайла Турка.

Під урвищем земля роззявилась і з її пащеки виріс коронастий дуб, розтятий громом на дві половини. Звідсіль і озеро видніє. Впало з небес і розбилось на кілька куснів великанське дзеркало, а соняшні проміні водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та волошками синіми і травами з кміном, що розрослись у пояс людини.

Лишень з тих трав не багато хісна. Рік-річно, як виростуть до покосу – літні спеки зливи нагонять, озеро води свої підносить і невпинною лавою розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть під брудною навалою, хвилі свавільно і дико рвуть береги, напирають на кущі верболозу і вільхи. Коники-стрибунці, різні комахи і все що жило і раділо, гибло нараз і неслося з водами в невідому безвість.

Бурхлива тоді ставала долина, шуміли води, вільхи, дуби. Жито хилилося в покорі, колосся торкалось глинковатої землі, а маки передчасно обсипали свої шарлатні шати. Та коли води спадали, на поверхні столочених трав лишалася риба, мов кусники живого срібла, лежали й тріпотались безвладні сотворіння.

Тоді з Угорського і Тилявки баби, дівки, пастушки-хлопці з кошами виходили і голими руками підбирали карасів та піскариків. Звичайно, за здобич бої зводились – угорщуки й тилявчани – перемагали сильніші, бо закон їх – закон хмар і буревіїв.

Але не тільки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Ні, ні. Не тільки за це.

Паринина Матвієва, Івана Кушки і Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями. За межою поле покате до долу – тінь та мочар – власність Григорка. Мужик земельний та ледачий, та п’яничка. Поле вросло дерном, а в осени, коли збирали мізерний вівсик, лишалось паші хоч підкладай косу. І хто б на таке не полакомився. Тилявчани, як найближчі сусіди, вривалися першими, угорщуки впиралися, шикувалися бойові раті, рокотали грізні бої, градом сипалось каміння, ламались на черепах дрюки… І так покоління в покоління.

Володька цього славетнього року заприсяжний пастух. Як мурин чорний від сонця, як тятива пружний, як коноплі волосся, як цегла репані босі ноги. Пасе шість корів дійних і четверо ялівнику. Це не Лебедщина, росходу тут – межа в межу, а тому будь на сторожі.

Добре, що паринина не межує зі «шкодою», на Ет-тоє також пасовисько і пасе там свої четверо хвостяк «німий», на ім’я Роман, якого кличуть на мигах і звуть «німим», – дебелий, міцний хлопчисько, твердий, барви паленої цегли лоб і порепані до крові губи. Від Іванового сусідують два білоголові «мамині лобури» Хведько та Ілько – дванадцятеро худоби, один би не впас, а тому їх двоє, межа чітка, креслена в планах, законом великої держави суворо хоронена.

– І добре, – казав Матвій. – Не люблю того спільного. На своєму хоч стань, хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в собі.

Тому межу суворо берегли, тому коло товару зіваків не давай і вуха май на гостро. «Ах, коли-то воно скінчиться» – думає не раз Володько. Думає по-соте, по-тисячне – поле, поле й поле, посередині буда, соломою крита, там міх для спання, там лантухи на гичку, там палиці з ліски цяцьковані ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копійки. Буревій, злива, дощ – буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, крадені з двірських штахетів і пошивав старими з панської клуні сніпками. На випадок війни – два склади зручного каміння припасено.

Думи заважають Володькові… Кляті, вічні, дурні думи.

– А куди, Рогата, щоб тобі очі злегенька, Бог дав, вилізли!

Це саме тоді, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло Дубенського форту вертілися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.

– Хто були ті запорожські козаки? – питав Володько минулої неділі свою «госпожу» учительку, яку навідував також літом та брав у неї книжки.

– Такі були воїни… На Дніпрі січ свою мали і за землю руську та царя православного ляхів-єзуїтів, турків та татар шаблями воювали.

– А що то є Україна? – не вгавав Володько.

– То, кажеться, така область над Дніпром… Там десь коло Києва.

Неясні це відповіді і цікавість не вдоволена.

– Во-лодь-ку-у-у! Володь-ку-у-у! – чує зненацька хлопець.

Зривається, бо лежав черевом на землі і пацав ногами. Мав саме за Рогатою бігти.

– Володь-ку-у-у!..

– А чого-о-о?!

– Угорщики-и-и!

Це Хведько. Товар його у долині над границею. Хведька видно за горбом тільки по пояс. Приложив долоню до рота і кричить… Небезпека! Сполох! Ворог на овиді!

Володько зривається і мов стріла летить над границю. За Рогату зовсім забув. З долини швидко одну по другій жене Ілько свою худобу.

Корови попутані гицають, як тільки можуть, з останніх сил, а Ілько газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку німий, також відганяє скоріш свої корови догори від границі.

– До купи! Ільку! Згонь до купи товар! – кричить на бігу Володько! – Ти! Ти! – вимахує руками на німого і показує, щоб згонив і свій товар до буди. Той помічає і вихором летить на вказане місце.

– Гей, гей! – кричить Володько, розмахує товстючою палюгою і пре до границі назустріч ворогові. За ним побіг Хведько, за Хведьком німий.

Добігли до границі і зупинилися. Володько швидко дихає. На чолі піт. Перед ними Григоркове з нескошеним вівсом поле. З протилежного боку з гори від каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушків. Вони пасуть на толоці, тому їх багато. В руках у кожного бук і торба каміння.

Побачили противників і зупинилися.

– Давай-дава-а-ай! Давай-дава-а-ай! – потрясаючи високо над головами буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.

«Приймати? Не приймати?» – швидко працює Володькова думка, але німий уже белькоче і потрясає палицею.

– Давай-дава-а-ай! – викрикнув Володько і добавив лайку.

А дерманці клинці,

Пекли жабу в ринці,

Всіх дерманців запрягали,

З печі жабу витягали! –

затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!

А вгорщани шмаркачі,

Пекли жабу у печі,

Батька й матір запрягали,

З печі жабу витягали!.. –

відчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох бельбасів зовсім роздратувало ворогів. Німий лопотить безупинно, розмахує товстючою своєю палюгою і готовий з копита кинутися в бій. Але Володько ні.

– Каміння давай! – гукнув він. Хведько кинувся до схованки по каміння. Цього цінного військового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба обходитися з ним обережно. Під час бою треба по можливості підбірати те, що накидає ворог.

А той гнався вже що духу в діл до сіножатів. Ось вже гицають високою травою, добігають до Григоркового вівса і зникають. За пригорком їх не видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боці, ще більше.

Скільки їх? Раз, два, три – п’ять, що бігли ззаду, а спереді також з п’ятеро. Нападу треба сподіватися з боків і з переду.

– Держіться, хлопці! – затискає зуби та кулаки Володько. Німому наказ дивитися на правий відтинок, Хведька ставить на лівий, а сам в середині.

– Не підпускати до себе. Каменюками! На палиці не підемо… Вони нас злущать… Їх утроє більше…

І тут блискавично приходить Володькові нова думка.

– Сховаємся! – сказав він. – За гноєм…

На полі поскидано купками гній і хлопці миттю залягають за ними. Вискакувати зненацька, несподівано. Володько подасть знак.

Залягли. Очікування. Пражить сонце. Володько запер віддих і вслухується у кожний гамір, що доходить з долини. Серце нагально стукотить.

По небі нечуйно сховзають хмарки… Мертво, непорушно стоять дубки. Зелений їх лист відблискує промінем. У вівсі стрикотять коники.

Першими вигулькнули з-за горба ті, що бігли навпростець. Ліве крило пішло під гору яром, праве кущами, де розбитий камінь.

Просто через овес борсається трьох обвітрених чорнопиких з лишаями хлопчиськів. У руках буки. Вибігли на рівнину:

– Давай – дава-ай! – крикнули майже нараз.

Ніхто їм не відповів. Тиша. Всі три зупинилися. Віддаль від границі – раз кинули каменем.

– Хлопці, вперед! – викрикує Володько і зривається, мов опарений. За ним зривається Хведько, за Хведьком німий. Всі три стрімголов летять проти напасників.

Це було так несподівано для угорщиків, що вони не встигли кинути ні одного каміння. З місця пустилися навтіки. Стрибають вівсом, тільки постольці мигають та набиті камінням торбини гарцюють по задах. За ними навздогін летять камінці, а німий на цілу околицю реве своїм диким ревом.

– Стій! – гукнув Володько. З обох боків вигулькнуло ще кілька угорщуків, які, пригнувшись, пруть на допомогу своїм товаришам.

У віддалі сто кроків всі вони зупинилися. Володько і товариші вперлись у них гострим лютим поглядом.

– Бац! – чіткий камінчик вирвався з руки угорського лівшуна, описав у повітрі криву струну і чвякнув у землю. Володько відступив лиш два кроки і піднявши, сховав його в кишеню.

– Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило твоє значно краще як у нашого кнура, – кричить Володько.

Німий жбурнув і собі камінчика.

– Ти! Не кидай! – накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль камінців. Хай вони, мовляв, перші кидають.

Це було гаслом наступу угорщан. Кілька каменів сипнулося на дерманців, які не встигали їх піднімати. Кожний мусів берегти себе від каміння…

– Гура-а-а! – крикнули угорщани і всі сипнулися вперед. Дерманці почали відбій. Камінці сипляться градом. Німий озвірів і готовий з буком кинутися на напасників. Але в той мент кругла кам’яна галька бацнула його в суглоб правої руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камінчика і попав угорщука в ногу. Той присів одразу.

Та не встиг Володько повернутися на крик німого, як в очах його сипнулись іскри. Над самим своїм оком відчув гострий дотик камінця. Хвильку нічого не бачить. А коли відкрив очі, угорщани були під самим носом.

Дерманці рухнули навтіки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Каміння сиплеться за втікачами. Володькові тече з чола піт і кров. Нагнув наперед голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку від плям – мати не мусять знати. Нащо.

Аж на горі зупинилися. Угорщуки добігли до буди і там застрягли.

Володько нагнувся.

– Ах, Боже! – вигукнув Ілько. – Володьку! У тебе ціле чоло розколоте…

– А-а-а! То нічого. Але я й йому різнув. Бачив, як бебецнув… Як сніп. При по воду!..

Ілько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди і по хвилині з неї задиміло.

Володьку, Володьку! – кричить Хведько.

– Твою буду запалили!..

Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через пальці сочилася кров і маленькими пружками стікала і капала.

– От, зволочі! – з притиском вирвалось з його уст. – Васи-и-илю-ю! Василю-ю-ю! – почав гукати.

Дим над будою звівся, мов верблюд, двома горбами і все вище та вище відпихав блакить. Сонце смажило боки землі з найбільшою увагою. Навіть пільні коники цвіркуни і весь народ травяний середнього літа принишк.

А буда розпустила огненні крила і, здавалось, бажала під блакить за димом зверстися. Василя ніде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити угорщуків, кричав.

– Чекай, чекай, сто болів тобі в ребра! – гукає Володько. – Ми ще вам покажемо!..

Але угорщуки виразно святкували свою перемогу і налюбувавшись видовищем огню, дико, різко викрикнули мерзенну лайку і побігли…

Бігли стрімко, сильно, як могли, ніби за ними хто гнався. Німий послав їм навздогін своє:

– Та-та-а-у-а-а-а! – та кілька камінчиків.

Ілько приніс у шапці воду. Гнався, мов навіжений, бо вода утікала. Володько мив чоло і ціле обличчя, але бракнуло води і він недомитий виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Ілька в Мозолянку.

А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу з’єднала усіх. Підійшли до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Ні одної соломинки не лишилося.

У повітрі літали кусники ватри і чути запах згарених Володькових лахів, що були заховані в буді.

Разом з будою догоряв і день. Над лісом знялося сонце, б’є боєм промінняним на всі боки; тінь від дубів довшає, сягає спочатку паринини Кушки, далі розтяглася й до Матвієвої. На угорських полях хтось виспівує протяжну, голосну пісню.

І коли сонце запало за ліс і увінчало його короною велетенської пожежі, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.

– А це ж хто такий дурний спалив буду? – здивувалась Катерина.

– Угорщуки. Напали на нас чорти і геть усе розбили, – каже Володько.

– А ви ж де були? Не могли їм накласти?

– Добре не могли. Їх десять, а нас три… Спробувала б ти їм насипати…

– А над оком у тебе що? Господи? А сорочка. Дадуть тобі мати… Каменюкою дістав, що? А що, коли б в око вгаздилив?.. Такі дурні хлопчиська.

– Ну, що ж… Війна…

– Війна, війна. Шмаркачі такі і вже війна. Аби вам нарізав у сіданку… Та якби нарізав, знав би один з другим, як воювати.

– Ет, що ти тут тямиш… А що ж? По-твоєму вони нападають на нас, а ми… Що ми? Маємо їх ласки просити, що?

Корови вели пов’язаними на ланцюгах. Дорожника вузька, то треба обережно. Дома «зводини». Зводили клуню і Матвій кликнув людей, щоб помогли звести стовпи та платви. Сам перевіз половину панської клуні, сам додав матеріялу, сам потесав, подовбав, поскладав, тільки сам не потрапив звести. Кожна сила має свої межі.

На зводини зійшлося доста народу. Гармидер, жарти. По праці вечеря і чарка. У хаті місця мало, тому зробили столи з дощок у клуні. Клуня велетенська, не дильована, одні стовпи, платви, балки та крокви. На крайній від сходу крокві тичку з великою китицею цвітів прибили.

Обсіли навколо столу. Настя спідницю підтикала, рукави позакачувала і носить мису за мисою. Матвій ще не висох від поту, з прилиплою до спини сорочкою розливає горілку.

– Щоб сто літ стояла, повно кіп мала, ні грому, ні огню не боялася! – пив дядько Стратон. – Гура!

– Гура-а! Віват! Хай жиє! – підхопили хлопці.

Чарка за чаркою кружляла навколо столу. Побажання, жарти, а далі вдарили пісню.

Впала роса і туман спустився нечуйно та розклався вигідно над долиною.

Та туман яром котиться, Гей! Краще жить нам хочеться!..

Зоря вирвалась з самої глибини неба і розтявши синю дорогу, внизалася у сталеву лісову стіну. Туди ж добігають, вдаряють і пінявою луною котять у глибінь хащі, розлогі парубоцькі підголосники. Стратонів Максим, Хомів Мирон, Василь, а за ними старші – збили вирву шалену, широку, незрівняну ні з чим.

Ет-тоє звівся за столом на куці у порваних штанях ноги. Світло лампи б’є в його заплилі маленькі очі і вони кліпають та горять, ніби сполохані, а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким залізним п’ястуком звелася до гори і твердо лягла на ляду столу.

– Слухайте! Ет-тоє, хочу сказати… Цитьте там! Гей! Замовкніть! Хочу сказати… ет-тоє – ми «сьогодня» звели клуню! Так. Ми звели клуню. Всі ми, всі що є ет-тоє за цим столом. Ми звели клуню Матвієві Антоновичу Довбенкові, которий – всі знаємо – господар – дай Бог нам усім таким бути. Да! Ето вєрно. Господар він чесний, звєсно, порядошний і слово має тверде і важке. Скаже і руб… Кожне слово – гроші… От все одно, що приміром, аблокат який, що перед самим судьйою царським встає і ріже межиочі правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога ні до порога. Так сказано у святих древніх книгах… А тому встав я сьогодня отут, щоб якось, як то кажуть добрі люди, та й ет-тоє закон нашої землі хоче – встав, щоб випити ще одну чарку за здоров’я нашого товариша і господаря Матвія… Многая літа!

На підтримку всі гримнули:

– Многая лі-і-іта, многая лі-іта! – Стратон аж руку підняв, ніби регент і розмахував нею поволі за співом.

Матвій заскочений і зніяковілий. Його дебела постать завовтузилася по-за плечима гостей…

– Ет, – помахував він незручно лівою рукою, бо у правій пляшка з горілкою… – Все то ні до чого… Ет!… – і знизував вибитим плечем. – Чоловік, знаєте, – казав він – на те й родиться, щоб бути добрим і порядним господарем… А що ж, а як же ж!… А я робив, скільки міг… Діти виростуть, хай далі роблять… так.

А Володько, поприв’язувавши ланцюгами корови, жадобно накинувся на миску паруючих галушок з молоком.

– Господоньку, Господоньку! – загомоніла Настя, глянувши на його чоло. – І хто тебе отак позначив? Ти, вітрогоне!

Володько краще змовчить. Сидить на порозі, брудні коліна повилазили зі штанів, на колінах гаряча миса. Сьорбає її і наслухує гармидер в клуні.

І приємно йому бачити батька і його радість. Здається, Матвій святкує якийсь особливий урочистий день. На рожеватому тлі вечірнього неба чітко зарисовуються верзерунки кроков його гордості – клуні.

Опівночі люди розійшлись і рознесли по хуторах свої виспіви. Ще довго собаки гавкали, ще довго то там, то інде знімався і падав невтомний уривок пісні, ніби борюкаючись з упертою тишою, освіченою тяжкими, мов мідь, відливами місяця.

Завтра буде знов день. Встане сонце і встануть люди. І Володько також встане після настирливого матірного:

– А вставайно… Вставай!… Чуєш, ти?

– Ах… Я ще трошки посплю… Ви вже подоїли корови? «І як їм хочеться так рано вставати» – подумає він.

– Ну, ну… Ти-но вставай. Он уже всі погнали… Сонце вже он куди вигналось…

Він підніме і розвіє тяжкий кам’яний сон і вмиє холодною росою, зібраною з листя маку: руки, очі, побіжить по молодій конюшині, щоб освіжити набряклі за ніч ноги.

А поки що він спить так міцно і так невимовно солодко. Матвій спить також. Спить на дворі під недавно зложеною повіткою. Настелив на трісках соломи і логовисько готове. Спить, як і завжди, горілиць. Сіре пасьмо місяця прорвалось через дірку повітки і всілось плямою, мов розбещений кіт, на твердій його бороді.

Довжелезна, широка тінь Жолобецького дубового лісу швидко коротшала. Над лісом сп’ялося безліч невидимих жреців, які урочисто зносили на небесне склепіння велетенське огненне світило.

Земля тріпалась, мов піймана пташина, розгортала окраси, бреніла барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми просторими полотнищами.

Володько бадьоро ступає босими ногами по сухій, холодноватій дорожині і веде на ланцюгу четверо – цугом худоби. За ним Катерина тягне другу чвірку.

Йде близько коло корови Лисої. Праву руку положив їй на хребті. Це велика червонавої масті з лисиною на голові, спокійна з добрими дурноватими очима тварина. Належить вона Катерині, бо дістала від діда Юхима, коли відходила від нього.

З Лисою зв’язана Манька. Вона дуже подібна на ту, яку колись продав Матвій на купівлю землі. Така саме на масть, та сама порода, навіть куцохвоста. Ці дві корови – гордість Матвієвого господарства. Решта – дрібниці, хіба ще Рогата.

Корови повільно і байдуже ступають. Їх широкі ратиці потріскують від великого тягару.

День буде жагучий, як і всі попередні. Гарячі промені стрижуть прудко по рештках роси, яка цієї ночі надто неврожайно випала. Лиш червінь сонця і загар місяця, на котрому воно прип’яте, підкреслено голосять непевність дня, якусь зміну, якусь ворохобню…

– Ах, коли б дощ… Так його, людоньки, треба… Так, чуєте, тошніла Настя.

– Дощу треба! – казав Матвій, при зустрічі з сусідом. – Земля, як гніт, тверда.

– Ну-да, ну-да! Дощику брак, – відповідає сусід. – День по дню пражить, як у пеклі.

Володько це чує зо всіх боків впродовж тижня. Пашня завчасно поспіє, не наллється й засохне зерно. А це ж відомо…

І коли пасе товар він, час від часу позирає на небо, на хмарки, що викочуються з-за лісу. Дійшовши до півнеба, вони розпливаються. Хлопець схвильований. Він має досить цікавих особистих справ, які безперечно захоплюють, але «брак дощу» турбує його навіть тоді, коли про це не думає. Ціла його істота відчуває «брак дощу», бо це відчуває земля, жито, пшениця, корови і все живе. А хіба ж він не одно, не цілість з тим усім, що його оточує?

На згарищі своєї буди, свого, як він назвав, куреня, стояв довго і з болем у серці міркував над тим, як помститися над нахабними напасниками.

– Чекайте! Прийде лиш осінь… Тоді побачимо…

Пригнав «з роси» раннім, бо сонце смажило, як у кітлі. Задумав обсадити садок дубочками, але для того треба їх виплекати. У одному куті саду завів шкілку і зносив туди з лісу молоденькі дубочки. Обережно з землею викопував малюсінькі деревця, приносив у шапці додому, садив рядочками і поливав. Та не дивлячись на удатність, з якою він пильнував своєї шкілки, дубочки в більшості одразу в’янули, жовкли і курчились листочки на вміраючих деревцях, які він любив і плекав. Треба було йти знов у ліс і приносити нові на місце завмерлих.

– Що то ти там ото витворяєш? Ти!? Камлуку ти! Думаєш, що тут ліс виросте? – журила його мати… – Краще он пішов би та ряднисько зілляччя коровам припер. Пригнав з паші, як дошки… Не бачиш?

– Я думаю, – розважав Володько, – що дубочки в господарстві пригодяться. Хіба ні? Виростуть, а ліса тоді не буде, вирубають.

Мати всміхається і відходить. А батько взагалі не мав часу до таких справ втручатися. Дяка Богу, має досить клопотів, аби тільки голова та руки витримали.

«На день» погнав Володько, коли над лісом від заходу купчились потужні кусні вайлуватих хмар. «Ах, коли б вони не розійшлися… коли б не розійшлися?» – думав.

Ступав бадьоро, радісніше. Сонце оточене зі всіх боків. Воно вперто змагається з велетенськими, сірими хмарами, що бажають наповзти на нього і задушити…

Іди, іди, дощику,

Навар’ю я борщику…

Поставлю на вербі,

Будуть їсти гороб’ї.

Ще й останеться тобі… –

виспівує Володько. Він задирає високо голову і впиває погляд у хмари. І вони його, здається, слухають. Повільно, мов отара летючих мамутів, зсовуються кострубаті велетні і зливаються в одну, сталевої барви масу… Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темніє. Повітря застигає, лиш час від часу, ледь помітно, гусне то знов рідне, ніби там вгорі хто по ньому топчеться і душить.

І коли небо приймає барву старої бронзи, коли починає вирувати, вибухають перші упередливі громові рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся вітер. Знов і знов на чорноті неба хтось блискавично креслив і стирав огненні знаки.

Фі-і-і! Фі-і-і! – Бразнув вітер. По дорогах піднялася курява. Верхи дубів розпатлались. По житах і пшеницях заплигали зграї лютих тигрів. Володько не стоїть, не сидить. Він бігає, стрибає, голосно виспівує якусь пісню, яку щойно видумав і яку зараз забуде. Голос його бореться з вітром. Волосся, сорочка рвуться з намагою зірватись і відлетіти під хмари. Корови злазяться до купи…

Крап-крап, крап… Одна, друга, десять… На відкриту голову луплять хльосткі краплини. Тріснув грім – гур-рур! – покотилося горою… Хтось відкрив там заставу і дощ прудкий, скісний, змішаний з градом сипнув на землю…

Володько ніжиться… Міцніше, міцніше! По чуприні, на чоло, щоки і бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тіло чує холодні струми води, яка стікає по ногах до долу. Небо рішуче розбурилось і громи вигравали свою велику музику, що так личила до сіро-бронзових дубів.

І Володько не відчуває прикрості. Навпаки. Йому здається, що це ще мало. Йому далі співати хочеться і коли б дощ не так плюскав у рот, він заспівав би щось подібного до того, що діється навколо.

Буревій так само зник, як і навалився. Остання черевата хмарина відкрила сонце і воно бризнуло на світ свою горіючу міць. Бризнуло світлом, теплом, розсипалось барвами коштовних каменів по всьому, що росте. Бризнуло, щоб підняти з долини і з-над Жолобецьких та Угорських лісів тяжкі валуни туману.

Озеро вже вилилось і вода свавільно толочить трави. А навкруги свіжо, невинно, так ніби волошки, маки і все, все зненацька відчуло молодість і засміялось дзвінким радісним сміхом.

Другого дня ранком Матвій квапиться обійти поле і поглянути на те, що полишили вчорашні веремії неба. Гей! гей! Усмішка широка сама напинає уста. Роса дзвенить… А пшениця, різал-ма, таки вилягла. Казав не давати гною… Кілька кіп полеглиці буде… – міркує. А жито муром стоїть, лиш дещо вклонилося сходові, по котрому вже гарцює свавільне сонце ранку.

Зітхає широко, легко. М’язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самі довгою, росяною межею вздовж, впоперек і назад вздовж.

Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не для грашків. Вміститься живого золота досить. Ось тільки стріху пошиє, та дещо нових делів з осичини наколе та подилює, бодай від «фронту»… Хай хоч від дороги вигляд пристойний прийме… А збіжжя увійде до неї… То, що увійде, то увійде…

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 5 – 19.