8. В сусідстві фронту

Улас Самчук

Почалося нове життя в сусідстві фронту. Гарматні перегроми поволі стали улюбленою музикою… Село жило війною. Школа втекла… Зграї дітвори пасуть по лішниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять «у кухні» і дістають порції.

Осінь швидко минає. Шляхом снують обози, літають козаки зі штабу корпусу, що зупинився й осів у Жолобках.

Розпочинається попит на овес та сіно. «Ага, думає Матвій. Уже не йдуть самі до них, не просять. А скільки-то знищили того вівса»…

Матвієві, отому мужикові, що має поломлені працею руки, мозолі в долонях, від коли їх носить; ті очі, де безодня змагання, муки, впертості. Йому все ясне. Він бачить, мов на долоні, цілу подію і не тяжко розумному окові оцінити її. Бачить і знає людей – чужих і своїх… І він казав:

– Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росії хазяїна!.. А без нього все «нипочом»…

Це був тяжкий і суворий присуд. Але іншого в Матвія не знайшлося. Військо, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. І та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились і вибивались зі сил, справною та твердою рукою тримали стерно гігантського корабля.

– Кров така, – казав він. – Татарська!..

У Суражі за Шумськом «база поповнення». Тонка одноколійка зв’язує її з Острогом. Гарматній говір не вмовкає. Пішли «маршові роти» на «пополнєніє». Тилявка на середині дороги між фронтом і запасовою базою. Майже кожного дня над вечір діти зриваються з гамором і женуться під жолобецький ліс.

– Москалі йдуть!..

Знайомі незабутні слова. А з лісу висуваються роти – одна за другою, без крику і пісень. Це ж не «перві бої». Тепер ідуть бородаті сибіряки, молоденькі кацапчуки з Рязані, Вологди, В’ятки, хто знає, з яких країв, яких земель. Раси, говори, барви…

У Тилявці нічліг. «Квартирєри» розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвієвої хатинки втискали від 5 до 12. Менше не можна було, більше не влазить.

По приході в село «роти» розпочинають торгівлю. Новенькі «сапагі, палатки», ватові «фуфайкі», штани, в’язані «кальсони». Салдат і душу чорту продасть! Да! Міняють на старе, продають, за що тільки можуть.

– Старік! Мєняй сапагі!.. Давай какіє нєбуть, ліш би на ногу абуть…

– А вам же…

– Плювать. У Крем’янце новия дадут. Не пустять умірать у старих…

І міняли. На дрантя, на непотріб з доплатою «два цєлкових». А роти виходять зі села, мов ограбовані. Відходять і не вертаються. Полон, смерть, ранення… З Крем’янця потяги тягнуться і «маршові роти» розвозять по «тилу» каліками. В полон гатили тисячі. Землю кістками забрукували.

Що ближче зима, то більше в селі «фуражирів». Уже й на солому попит. Ячмінь також у моду пішов.

Продав Матвій перші п’ятдесят пудів вівса по «руб і двадцять». Ну, це вже ціна, але й ще не справжня. Фуражир білий папір до підпису тиче Матвієві.

– То ні, господин фуражир. Не підпишу.

– Піші атєц. Усьо равно… Піші!

– Ее, нє… Не можу. Характер не дозволить.

– Крутой ти дєдя. Ну, ладна…

І пише розписку з ціною два рублі за пуд. Дивиться на те Матвій: нечесний пішов народ. Але… І підписав.

– Не бось атец. Нікто тебя не тронєт. А жіть і нам нада.

– Крадуть, аж курить, – казав після Матвій. – Краде, хто може. Мільйони злодюг… Не буде добра, ох не буде.

А фуражирі, офіцери обозів впасені, мов кабани. Матвіїв знайомий, з білими вусиками «батареєць», завжди наїжджає за вівсом, ячменем, соломою. Заночує, замовить курку, заплатить добрі гроші. Вечором чай жлоктить, «Кузьму Крючкова» розкурює.

– Ех, жість, жість! – вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулі. – Віжу, атєц, ти на всьо свой глаз імєєш… Панімаю… Но вайна сволоч разлажіла рускава челавєка… Кутєрма пашла… Гнійот наш челавєк…

– Бо нема хазяїна… От воно! – відповідає певно Матвій.

– Да. Может ти і прав. Царішка наш растєрялся… Вот би тєбя, атєц, на царя… Аа!

«Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!» – думав Матвій. Він такого зовсім не мав на думці. Цар царем. Царя ніхто й не вважав господарем. Цар собі цар. Сидить і царює, от ніби архирей при Службі Божій у церкві. Господарі інші – міністри всілякі. Але ті ні нащо звелися. Хто знає, що за міністри там, але армію паничиками білоручками, що ні бе, ні ме, не тямлять, запхали. Лізе тобі отаке в окулярах з тоненьким носиком – хлюст хлюстом… Тут огонь, смерть, а воно з «сестрами» (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить… Пішли таке в бій. Дай в його команду народ. А ними всі штаби, всі обози запхані. Цигарки, перстені на пальчиках, сестри, подушки… Тьху! – те ж вояки!

Почали підводи зі села в «наряд» брати. Селяни це стійкою звуть. Заберуть підводу до штабу, поставлять на добу і дощ, не дощ, сніг, не сніг, стій, чапи, поки який хлюст зі сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А спробуй, слово скажи… Морда твоя тріщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви… Все нерви. Безсонні ночі з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зі шпиталів сестри викрадали і пропивали, лярви прокляті.

Це твориться по цілому запіллі фронту. А там на фронті тисячі тисяч вмирає. Кров ллється, де тільки глянь. І це бачить дядько і кожна дитина. «Паничики» – стало лайкою.

– Ех, каже бувало Матвій – хоч і кажуть, що не буде з Івана пана, але я думаю, що з кожного Івана ліпший був би пан, як оті хлюсти… Нема в них крові живої. Шкіра їх поту ніколи не пропускала, а піт з’їсть людину. Працею вигониться піт з нутра…

Ого. Матвій навіть і до такого дійшов. І як не дійти. Хіба ж людина дерево, чи тварина безмовна. Хіба ж йому очі не так на світ дивляться, як у мудрого сотворіння, що бачить біле, чорне, добро і зло?

От тільки життя сотужне пішло. Сніги ранні вергнули з неба. Маршові роти йдуть тьма-тьмою без настанку і кінця. До Матвієвої «халупи» десяток впхнуть і повернутись ніде. Сім душ своїх, десять чужих… Сідають і так сидячи сплять. Дихати нема чим. Коли б хоч махорнею не чадили.

Вечором плиту розпалять, «кип’яток» на чай варять, жлоктять кацапи по двадцять склянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пішлють. Сам Матвій у самий кут заб’ється, десь на піч. Там справжня лазня. За махорчаним димом його зовсім і не видно. Настя коло плити душиться. Груди її диму не переносять. Кашель усі нутренності вириває.

Москалики просять:

– Купі, матушка, палатку. Дьошово. Полтіннік даш і бері.

– Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх дівати.

– Трідцать капєєк дай і бері… Всьо одно на фронте брошу…

– Та кажу ж, що нема куди дівати. Ось дивіться, у нас усе з палаток. І штанята лобурям з палаток поробила. І старого палатками вбрала, і сама :з ніг до голови в палатках…

– Ех!.. Нєгде і в картішкі сигрануть та!… Скотская, мать єйо попєрьок, жість! Хахли не умеють жіть… Багатиє, а дуракі…

– Зачєм, атєц ізбу такую вистроїл? Лєсу чтоль мала’-ть? – виспівує ярославець.

– Ми тільки у тисячу дев’ятсот тринадцятому году сюди перебралися, – вибачливо і старанно заявляє Матвій десь з-за хмар, з найвищого престолу хатини. – Не «в моготу» було все разом. Банк платили, довги великі мали, проценти сплачували. Думали, це все «на врем’я» тільки, а тут війна «грянула»…

– А ти і вайну по шапкє… Строй і толька… – додає в’ятчак.

– Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всі «плотники» на фронті, а з бабами яка робота…

– Вєстіма, – замикає саратовець. – Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ’ занятся хатіт… А нам та вот палажітся нєкуда… Вот жість, тєтка єя с ума сашла… Начто матушка кряхтєла, када раділа?.. Вот уже етава нікак не ждала, чтоб нам і картішкі розлажїть нєгдє била…

– Ех, Валинь, гром єя бєй, проклятую! – лютує рязанець. – У нас та… Вабче хахландія нє страна, а недаразумлєніє… На кой чорт защіщать єйо… Рязань мая далеко… Пусть єйо нємец берьот!..

П’ють чай. Перед кожним мішечок цукру. Заїдають булочками. До чаю яблучка кришать. Хахландію останніми словами здоблять, Матвієві хатчину «в щепкі розпльовують» і все «угли радния» згадують. Кожному, видно, своє нав’мі…

Матвія духота з печі жене, дим очі вигризає. Але й на полу місця нема. Його дебела постать страждає. Кості за день досить натрудяться і нема де розікласти їх для відпочинку.

На полу в куті дебелий вояк розлютився, розклав «вєщевой мєшок», виймає сало і їсть. Матвій підсідає до нього й вибачливо пояснює, чому він таку малу хату має. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому місці будується.

Вояк доїв добрий шмат сала і собі почав.

– Те, – починає він з протягом. Видно, полтавець… – От ти там білобрусий, – тикає він пальцем у рязанця… – Чово так розкодкудахтався? Якого чорта холяву свою з рідкими вусами дереш… Волинь ти лаєш, хахландію розносиш… А зря… Жалко, чорт бери, що топчешся ти тут своїми клишавими лапами. Старика от ругаєш…

Але коли, так сказати, правду за чуба взяти, та тобі одному з другим перед балами твоїми поставити, то вийде, що ти один з другим тільки й життя взнав, що тут. Нє нє. Не дуйся. Оце ти в себе коли бачив? – згріб полтавець у широку долоню торбину цукру і потрусив нею над головою… Дулю ти в себе бачив. Чаєм без сахару заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Тєрпєніє! Злість мене бере, що ви, сукини сини, влізете в чужу хату І вдаєте, що гаспада якісь…

А дома в курятнику коптився, при лучині воші лущив, на полатях боки відлежував. Ось тобі зайдеш у якій-небудь Рязанщині… Міхайловка чи Вшіловка, чи якась Розплюєвка в лісах заборсалась. Ізба стоїть. Уліз і не знаєш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудрості розводить. Далі полаті. Двохетажна така тобі хванаберія на двадцять душ, як у тюрмі. Йдуть спати і батько наказує синові: ти вот Мішка-та, нє трясі са снахой цєлу ночь… Вам би всьо, щенкам, куралєсіть!… – Щоб не змилитись, бо мати у лаптях спить… Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь… Бачу, дмешся, правда очі тобі коле.

Полтавець у силу входить, руки в хід пустив і колотить кулаками дим. Повітря нагадує океан на мапі. Кацапи лютують, але полтавець міцно держить стерно своєї мови. Кацапські слова з прихрапом, з присвистом носа передає…

– Та ти, – каже, – бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку? Чи знаєш ти, де вона росте і з чого її роблять? Ти он навіть не знаєш, з якого боку їсти її, он і зараз знизу почав. Та у вас навіть ложками не вміють їсти, а кладуть у рот лопаточками.

Рязанець нарешті не видержує.

– Врьош ти, сукін син! Вот как заєду в твою ряжку…

– Фі-фі-фі! Тільки підходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти бачив?.. – розгорнув полтавець хустинку, а там Георгій і медалія…

Це вплинуло на рязанця.

– Замовк! Так, так – каже полтавець. – Краще от замкни своє рило й мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво хахландію защіщаю. Тьху! Грім тебе ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собі до чортової матері в свою кацапію і не псуй тут воздуха. Ая? За що ми воюєм? А за що наш брат кров ллє? За Волинь? Нє-єт брат. За мазурські багна, за Варшаву за Карпати! Ти от, сукин син, напевно по околодках прошлявся, а я третій раз на фронт йду, п’ять ран і оцю чепуху «за атлічіє» дістав… Ех, ви, ви! Сохами землю драпаєте. Дерев’яною бороною скородите, а дереш носа… Хами ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобі ще – покоїв не виставив, що ти хоч раз на жість у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!..

Полтавець розійшовся до того, що, здавалось, зірветься і почне бити всіх тих кацапів. Щоки розчервонілись, очі заблищали. Слова вилітають з уст, мов удари сокири. До сварки вмішався вусатий бесарабець. Цей слухав, слухав:

– Ша, кіндер! Да ну вас до ста бісів! Якого диявола розприхалися… Брось!

– Нє-є! Я йому докажу, що…

– Та брось, Коваленко! Надоть тобі з всякою задницею на рожни спиратись… А ти, Лаптьов, також ослом таким видався… Якого, мать твоя кобила, дурака втелила!.. Молчать!..

Полтавець замовк і сів на своє місце. Рязанець двадцяту чашку чаю п’є. Бесарабець, щоб згладити прикрий настрій, розпочав «врать».

– Е-е-е, вобче війна роз’їдає нашого брата. Коваленко, чи Лаптьов, чорт, диявол – всіх однаково в грязюку все топче! – закроїв бесарабець. – Почав я, братці з самих, так сказати Карпат, коли нашого брата послали в перві бої на австрійця. Не війна це була, а церемоніальний марш, парада. До наших ніг клались Галич, Львів, Перемишль. Закинули вуздечку на Карпати й дайош Вену!.. Славу рускої зброї несли на кінцях штиків, а пісні ж, знаєте? Лунали чортом по всій землі, як гукнемо було – хоч то горб, чи камінь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив – все одно йохне нутро твоє і вогонь очима вульканом виприсне.

У тисяча дев’ятсот п’ятнадцятім на новий рік були ми в горах Карпатах, на верхах, по яких лиш відьми на мітлах шугали… Стояли, значить, у лісі, мов ведмеді, вкриті льодом. Я був собі хлопчак от такий, як он… (тикнув на Василя). Щічки рум’яні, вус засівавсь. Горів усякими любвами преподобної мироносиці Євгенії Петровни, любві обильної матрони славного міста Кишиньова. Зірвала мене рожевого, як квітку, а я чурбан – чурбаном сльози лив, віршами признання скиглив і думав вішатись, бо згубив, мовляв, красу невинну.

Та, треба сказати, кров моя і душа, і все, що хочете, були на місці, владу. А серце, ніби новий годинник у чистій ваті, чулось м’яко і цокотіло до всіх, включно Євгенії Петровни, такими згуками, що тепер посвищи…

Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собі чоловік жив, поле орав, жінку бив, з жидами лаявся – два роки, тьху, нюх табаки. Але в нас… У нас, брат, два роки підземного благодєнствія, коли над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з перкальового юнака станеш отаким ведмедем – єж первий єсьм аз. Вуса тобі таким ось рогом попруть, лоб зчогуніє, очі – олово, дивись не дивись, ні думки, ні страху, ні сумління в них, бо все там сірою масою злилось, от як пінявий сплювок.

І тоді ти знаєш одно: гину я, все гинь і чхаю я на все те, хоча б воно бозна яким там світом звалося. Пригадую, останній раз того самого карпатського

Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лісі на галяві отакій ширізіній зі сніговим паркетом відбув. Пригадую, ялиці отак у дві стіні восковою колонадою в саме сіре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим кадильний від самого престолу димів і попик наш у всяких, честь-честю, ризах голоском розкамарінскім Божі слова розтягав аж до наших вух. А ми, мов ступи рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синіми носами…

Ех, і народ був! І церкву, і Слово Бога на шпилі Карпат у часточках самого серця, Пана нашого, винесли. І я там стояв і чув, що пагони мої крилами ростуть і хочуть підняти мене понад усе. І чув, що в душу мерзлу і мерзенну знов теплота ладану просякає і розводить лють мою воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всі у сніг колінами і многоліття ринними голосами виводили…

І тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всі, і я, і батюшка з хрестом, і весь старшинний персонал, мов листя до землі припали і душами вп’ялися до її грудей.

– Здорава! – перервав котрийсь слухач.

– Двадцять трупів лишили на галяві. Змісило черепи… Ех!.. – і оповідач майнув пальцями лівої долоні. – А ранені от так і повзали по власній крові, мов моржі. – Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хріста раді! Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цілій галяві розволік.

І так чоловік спрашує: Бог чи чорт сильніші на цій самій землі? І тут чоловік і торкнеться отого самого нерву, на котрому висить уся людська менажерія. Так? Чи так? Куди от підеш, чого не візьмешся – всюди рука твоя торкнеться саджі з пекельного горла. І чоловік стане чорний, як оті челюсти печі, випалені вогнем. І серце його ствердне й нерви всі зникнуть.

Тому я й кажу: не видержимо, братці. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всілякого… Бог, чорт, дівоча краса, чи гнійна утроба розбитого чоловіка – все на одну пішло. Все от так, як смерч крутить землю з небом чорним стовпом і наші голови закрутяться і ми всі крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, і наші вінтовки, і наших старших, і наші заслуги…

Потопчемо нашими чобітьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сиділо теплим розумним словом і що вело нас на смерть… Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд – мільйон на мільйоні – втратив бажання далі тягнути лямку оцього скотського животіння…

Бесарабець скінчив. У хаті тихо. Пики солдатів сторчали, мов омамлені. Після всі ворушилися, всі загомоніли, всі ловили поглядом: ну? Як ти? – А як ти? Що скажеш?

«І звідки він узявся такий тут розумний?» – подумав Володько, який не слухав, а жлоктив цілим своїм єством слова солдата.

– Ей, братва! – кричав котрийсь з надвору. – Сюди!…

Половина мужви знялося і в хмарі пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворі мороз. Велетенських розмірів місяць хвойно злетів на широчінь небес і зупинився. За лісом, за підлісом, там, де угорське озеро, гуділо, гуло, клекотіло, здавалось мороз і місячне сяйво тнуть і трощать ліси, мерзлу землю, кам’яні гори і саме склепіння неба, яке час від часу, ніби смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.

Кулемети лічили одним тягом. Гармати наподоблювали діда, що зайшовсь страшним коклюшем, посинів, зачмихавсь і вже не в стані зупинити шаленого пориву… З глибини, десь з-під лісу, ніби з придушених подушками ротів, виривалось глухе: Урааа! Урааа! Урааа!…

Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Між ними молодики безвусі, оті перкальові юнаки. Всі наслухують говору заходу, який, здавалось, іде сюди якимись таємними підземними ходами.

– Іш надайот! – зауважив котрийсь.

– Да. А завтра-то і ми іспробуєм нємєцкаво перца…

– Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носі крутить, – додав той самий полтавець. Підемо спать! – байдуже закінчив він і пішов до хати. За ним і решта пішли. Лиш один молодик довше стояв і вслухувався у мову війни.

«Назад» не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених. Ідуть цибаті кістяки по грузькій дорозі в черевиках з обмотками. Хочеться дивитись на них з витріщеними очима, такі вони дивні, чужі й не наші.

– Глєба! – просить і протягає жовту ручиську. На долоні металеві грейцарі. На чорта вони. Сховай. На шмат хліба… А, мадяр? Не дістанеш, коли мадяр…

А також гнали до штабу й зі штабу дезертирів. Це народ інший. Розплювательний – вишкрабки великої імперії. Приводили таких до штабу, клали, один козак всідався на карк, другий на п’яти, третій вкладав на дезертирську спину – двадцять п’ять, п’ятдесят, або й подвійно – відповідно до того, скільки раз без дозволу частину свою залишив.

А козачні в Жолобках повно. Рослі, стрункі, з кучером на двадцять п’ять. Дівоньки липнули до таких, а спину не було. Не одна носила під серцем козачого сина. Кров волинських лісів і придонських степів зливалась в полум’ї кохання і тремтіло серце, і палали очі, ноги самі в танець несли під козачу гармонію.

У ці дні Володько пережив подію, що поклала йому на душі незабутній і незлічимий рубець. Все перегоріло і попіл розвіявся. Не розвіявся тільки отой зміст, який має в собі кожна подія. Весна, літо, осінь, зима кружляють навколо людини, що стоїть в середині всього, а зміст подій лишається в колі і творить повітря людини, творить її клімат.

Стіл безногий, стократ проклятий, і купа книг, які Володькові руки зняли з-під вояцької підошви, наробили гамору. Вернувся ніби хтось до двора… Кажуть, знайшов порожні покої зі стінами, на яких одні плями вказували на минувшину. Пішли по селі запити та перепити. Докотилося і до Матвієвого хутора, бо ж Зінька Кущина «хрест-святий і присяй-бо» власними (от хай повилазять, як ні) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стіл. І вона, Зінька Кущина, подумала собі: це певно з двора. А хай йому частець. Підіткнула спідницю вище колін і стрімголов до двора. Спізнилася. Не знайшла більше стола для себе.

Ну чекай. Вона тій Насті западенній не подарує. Понеслася і все чисто, де треба, розказала.

Настю ніхто не чіпає, але Матвій таки дістав «повєстку» тоді-то й тоді явитись до штабу корпусу – Жолобки, дня і т. д.

У штабі суд і розправа. Те і друге, короткі, стислі і без того, що зветься жалість. Кажуть (це всім на злість тітка Зінька пустила), там кладуть двадцять п’ять у певне місце, заплати за «вбиток» і кінець.

Матвій чутки легковажив, але «повєстка» й козаки, які вже знали, що в таких випадках робити, повергли його у тьму і морок кромішний. Йти туди, спускати латані штани на такому-то сивому році життя… Ні. Це трохи забагато. Ні, не брав, не крав, ні соломини чужої, ні, навіть у думці. В розглядах його – як далеко не сягають вони – все було, лиш не було ні одного зерна, що таїло б у собі корінь нечистого діла. Путь його, довгий і встелений тернями, йшов він власними ногами і кріваві сліди, що лишались за ним, були його сліди, литі з його крови.

І от після тієї «повєсткі» Матвій раптом вгруз сам у себе. Він взяв папірець у руки, розглянув його, очі дивно погасли. Глянув на жінку, на Володька і знов загорілися вогні очей, як колись у дні Лебедщини. Кров його збурилась і закипіла. От вони! От вони, ті винуватці. Сидять перед його зором і кліпають своїми дурними балами. Скоч на них звірем і стратуй. Знищ разом з ганьбою і соромом.

Ні. Матвій цього не зробить. Уже не той він, що був колись. Рука його може і міцна, але воля тріснула і подалася виразно. Встав мовчки, брязнув дверима і пішов до клуні.

Через малюсіньку незамерзлу латку в тахлі вікна Володько бачить батькову постать, лисину без покриття зі жмутком рідкого довгого волосся, яке патлає і перегортає поривний північний вітер. Спина його виразно гнеться, мов ресора, під великим тягарем. Здається, він несе десятипудовий міх пшениці… Навіть, здається, ноги його слизькаються…

– Батьку! – кричить Володькова душа. – Ба-атьку!

І рве щось те, що сидить у хлоп’ячих грудях, чого не змела ні війна, ні солдати; рве його груди гостро дошкульним гаком… А слів нема. Сліз також нема. У грудях, ніби ріка замерзла, ломить свою поверхню і спинає одну на другу гостроканті крижини. Володько хліб жував, і коли батько вийшов, рот перестав працювати, кусник хліба застряг у зубах, а решта, що був у руці, ліг на краєчку столу і лежить. Всі закамарки його душі наповнив гіркий дим згару, який гриз сумління, як гризе кислота залізо.

А час біжить. Настав обід. Зявилася на столі миса тлустої зі салом капусти. Ніхто не торкається ні столу, ні ложок на нім. Пара капусти, мов зменшена хмара, піднімається й урочисто розкладає на боки свої патли.

Розпочали Василь з Катериною, які гріхи за собою не чули і які може й грішно тішаться з горя матері та її улюбленця.

– Йди-но клич тата, – озвався Василь навмисне до Володька. Володько щойно прокинувся. Він спав і очі спали. А прокинувшись, щось там накинув на плечі і пішов до клуні.

Рипнув і відхилив тяжкі на дерев’яних бігунах половинні двері. Тихо тут, нікого нема.

– Тату! – несміло промовив він. Ніхто не відгукнувся. Все мовчить такою впертою суворою мовчанкою.

– Тату!

В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кілька соломин на чуприні. Син ніколи не бачив сумнішого видовиська і ніщо в світі не проймало його так гостро й боляче, як та картина зігнутої дебелої постаті з отими невинними соломинами на чуприні.

– Ну? Чого ти хоч? – падає батьків запит. Володько дивився йому у вічі ясним, теплим поглядом. Батько глянув також і зір їх зустрівся.

І як дивно. Цього Володько ніколи б не міг пояснити. І чого з очей його викотились оті сльозини. Дивно, і ще раз дивно. Коли ж він отак з нічого перед батьком плакав? Та ж ніколи. А то глянув і сльози пустив, а після цього рухнув на батька, піймав його руку і голосом розбитим:

– Ой, тату, тату! – просив.

– Я ж не знав… – ковтає Володько слова, літери, точки і зупинки разом з солоними сльозинами, які нагально ринуть з очей.

– Ви… Я… Тату… Я сам піду в штаб. Я… Я… Я розкажу… Хай мене й б’ють… Їй-богу, тату, піду…

Батько ані не поворухнувся. Стоїть дещо похило і ліва рука піднята в напрямку сина. Після чоло його зсунуло гармонію зморщок, заглибило їх, підняті на цілих два сантиметри брови. Очі такі великі і такі, все-таки, добрі виринули звідтіль з отієї ями. Володько ж знає, що під тими бровами, за тими зморщками і мішечками барви попелу ховаються батькові дзеркала, в яких світ і він сам, Володько, відбивалися у справжній величі натури буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонів.

На те якраз хтось над’їхав. Через шпари дилів видно надворі двох вершників на цибатих спітнілих конях. Один під’їхав під вікно і знайомими словами загукав:

– Хазяїн! Атєц! Дома ти?…

Матвій вийшов з клуні.

– Здрастє, атєц! Ми вот апять к тябє… – зрадів «біловусий фуражир».

– Салому імєєш? Цєну палучіш…

– Солому? Ні. Не маю… – проговорив Матвій.

Вітер сипле зі стріхи дрібний сніг, який чіпляється неприкритої Матвієвої голови. Володько це помітив, здмухнув сльози, стрібнув до хати і виніс батькові вовнянку.

– Да ти, старік, нє упрямся. Знаємо дєло – салому імєєш… Нє врі… Полна тябє упрямітся, как дєвка под вєнцом… Два рубля за пуд палучіш… Пудоф двадцать надоть…

– Ну, сказав Матвій. – Два рублі тепер не гроші, але солому свою я вам покажу. Як хочете. – І повів фуражира під ожереду.

Це була купа промоклої овсяниці, яку розтягнули були солдати й яку після підібрав. Солома запріла і змерзлася. Фуражир вийняв шаблю і ткнув нею пару разів у солому. Після жменю висмикнув і глянув…

– Нічаво! – сказав – Бєрьом… От самаво утра єздім, нігдє саломи нєт…

– Як хочете…

З цим вершники від’їхали, заявивши, що завтра приїдуть по солому.

– От бач, – сказав Матвій Володькові і Василеві, який також вийшов з хати. – А треба було, дубило їх ма, все нищити. Мене те все вже дурним робить…

– Ходіть, тату, їсти, – сказав Володько.

– Ходіть, бо капуста холоне, – додав Василь.

Їв Матвій мовчки і мало. Поїв і знов на двір подався. Володько слідкував за батьком, пильнував кожного його кроку.

Третього критичного дня Матвій вибрався до штабу. Зрання зірвався вітер і мело снігом. У штабі треба бути «в дев’ять часов». Але годинника нема, сонце також не світить, тому ранок застав Матвія і Володька, який разом з батьком не спав цілу ніч, на ногах. Ах, і ніч то була. Володько бачив не раз, як нагай офіцира здіймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв струнко, не смів захищатися і тільки очі та уста вказували, що в тій людині є душа і все те, що чинить вираз болю.

І от на місці такого вояка Володько уявляв собі батька. І ще гірше. Там кладуть, знімають штани… У-у-у! Хлопець ціпив зуби, обертав головою і з уст його рвались куснями згуки… Ні, ні. Володько піде, впаде, розкаже все… Де ж ті пани? Де, в чорта, ті пани? Може б вони не тягнули його батька, який ніколи ж не був на панському дворі, який навіть не знає, як виглядають ті покої.

Панський двір аж за селом і за долиною. Чого б туди батько ходив. То тільки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для родини біду.

Ранок. Батько чомусь заговорив, не є такий сумний, як минулі дні. Говорить за всякі господарські справи, щоб усе було в порядку, наколи б його задержали, чи що…

Але хіба це Володькові втіха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплані млинці й очі її мокрі. Батько з’їв кілька.

– Ну, каже, ліпше піду. Ліпше хай прийдеш скорше, як спізнишся.

І одягається. Вийшов, не сказавши ні слова. Володько також накинув відоме своє «пальтішко», що з великого зробилося малим і з нового аж надто старим. Латки почіплялися до нього, де тільки могли і барви їх – сама невибагливість та суперечність…

Хто знає, куди збирається Володько, і яке кому діло, куди він збирається. Вийшов під ранок і метелицю, вибрався через замету, де лишився батьків глибокий слід, на шлях і пішов у напрямку Жолобецького лісу. Вітер пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать – батькова постать. Сліди його одразу замітає вітер, хоча Володько широко ступає, щоб попадати чобітьми на ті самі місця.

Чи бачив батько свого послідовника? Хто знає. Він не оглядався. Йшов усе далі полем. Вітер напирав йому в спину, прибивав до ніг критого військовою шинелею кожуха.

Ага. Он він оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став. Володько зупинився також.

– Аа-о-у-е… – видно, батько гукає. Вітер рве на шматочки слова і розсіває, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько, але син, хоч ти його вбий, не розбирає ні одного півслова. Он батько махає рукою, одвертається і борхається далі.

Володько, мов тінь, волочеться за ним. Матвій ще раз оглянувся і йде назад. Тікати? Стояти? Покищо стоїть хлопець і чує:

– Ве-рр-ни-ся! Куди ж?

Вітер люто шарпає і пре вперед. Здається, коли б пустився та ліг на снігову габу – понісся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лісову стіну.

– Вернися ти, шмаркачу! Куди там полізеш?.. Марш мені до дому! Чуєш?.. Наказую!..

Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хіба поверне ним – проти вітру, проти метелиці і проти власного сумління – до дому.

Матвій пішов далі. Син його стоїть на місці й дивиться йому в слід. Фі-у-фі-і-і-і-і-і!… Їдко і хижо вчепився вітер якоїсь сухої билинки і висвистує беззубим ротом. Он плужаться сірі оберемки. Здалека ні ніг, ні коліс не видно. Здається, щось над землею проти вітру повзе. Щось, видно, надто вперте. Після видно, що то підводи. На них… Хто ж має бути на них? Це підводи «земського обозу», що лазить отут кожний день і під мерзлими брезентами тягає сюди й туди якісь клунки. Люди повлазили у кожухи, у валянки, в сибірські шапки, що й грім їм ніщо. Коні якось тягнуть оті возиська, що нагадують мажі середньовіччя. Шпиці в колесах затинковані багном та зльодинілим снігом.

Пропустив повз себе земців. Далі з лісу вирвались козаки. До чорта, хіба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, коні борюкаються з вітром. Чи бачили вони Володька, що ось з боку стоїть чогось і чапить на холоді? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з зору й вернеться.

Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снігу і не дозволити вкрити себе заметою, поки серце його чітко 1 міцно тукотить у дзвінких грудях, що ніколи, ніколи не відмовляли місця і простору отому метушливому куснику м’яса.

Матвій вже зник. Тільки сіра завіса від неба до землі окружена чорним рубцем лісу. І там десь по тому вже боці і батько Володька. Хлопець вернувся…

Але так трагічно не було, як це видавалося. У штабі і своїх справ «до чортової матері». Хто там, особливо за якісь «барські» стільці та бебехи, буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самі до носа вчепилися, питав Матвія, покартав, що, мовляв, не до свого діла старий брався. Натомість старий делікатно, уважно та докладно вияснив, що «ото жінка і малий полізли» туди, а він сам «Богу – душу винен» і хай який суд прийде, то він на хрест присягне, що ніколи в житті чужої соломини для себе не взяв.

Той в окулярах і не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.

– Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. Іді, старік, домов і сіді на пєчкє.

От і все. Вернувся Матвій і все до слова розповів. Володько й очима, і ротом, і вухами впиває слова і з кожним згуком з душі його сповзає тягар великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки якогось намулу…

Дія цього розділу відбувається у восени (в жовтні – листопаді) 1915 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 123 – 140.