11. Революція

Улас Самчук

– Ну, діти, – сказала одного ранку матушка-учителька. – Сьогодні не будемо вчитися. Прийшла телеграма, що наш цар Ніколай Алєксандровіч відрікся престолу.

– Що-о-о? – став над дітьми довгий запит. Голови всіх звернулися на стіну, де висіли в позолочених рямцях два портрети: царя з добрим ласкавим поглядом і червонощокого наслідника у вовняній шапці.

Діти принишкли. Ніхто нічого не каже, але погляди розгублено бігають по класу з невідомими запитами. Не віриться! Кажіть, що хочете, але не віриться.

Після ж учителька сказала сторожові зняти портрети царів. Незграбний, у величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю і мовчки знімав не тільки царя і наслідника, а також «царя-миротворця» Александра Александровича і «царя-освободителя» Александра Ніколаєвича.

Всіх їх сторож Євмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далі один за другим заставив за грубку. На стінах залишилися тільки місця, які ще довго нагадуватимуть про портрети.

– А тепер усі ставайте парами і підемо до церкви. Помолимося за «нізверженіє» царя, що так довго тримав Росію у кайданах неволі. Тепер засяє над нами сонце свободи і наша Росія буде зватися республікою.

Навіть Володько дивився на все витріщеними очима. Решта слухали так дивно і разом так байдуже, що сама учителька ніяковіла. Сторож Євмен обтер руки об «палаткові» штани і також ніяково запитав:

– Так, я, матушко, можу вже йти? – і обернувся до дверей. У дверях чомусь зупинився і кинув: – вірте, матушко, мені, чи не вірте, але ото все, що ви кажете… Ой! Боюся я, що тут щось не те… Цар штука собі, кажіть-не-кажіть, не така проста… – і вийшов.

Матушка, як могла, пояснює, чому цар відрікся престолу. Мабуть тому, що покаявся, бо чує за собою велику вину, але як же тепер без царя? Хто буде правити? Добре собі сказати – республіка… А що то таке? Що каже душі і серцю те дивне слово, від котрого мало язик не поломиться?… Хто в ній буде царем, бо ж без царя, кажіть-не-кажіть, а жити таки не можна… Хтось мусить правити народом…

Так розважають селяни. Так говорять вони, зібравшись того дня на колодках. А школярі йдуть з прапорцями до церкви, кричать ура, слухають «благодарствений молебен».

Матвій з приводу всього того заявив:

– Но… Я казав і кажу: не був він хазяїн… Росії не такого царя треба.

– Ну, а хто ж тепер буде? – питав Володько.

Це по-перше зацікавила його політика. Матвій не має з ким поділитися своїми, з цього приводу, міркуваннями. Ні Стратона, ні Івана Кушки. Один Володько.

– Хто ж, – каже він. – Государственна дума. Хто ж інший? Народ виборний. Від нас також там є. З Людвищ один чоловік там… Ех, і платять їм… Каплицю збудував…

– А що ж цар? – питає Володько.

– Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торік москалі… Невдовольствіє пішло. Як не захочуть воювати – фронт у нутр Росії рухне.

А село жило далі своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов фуражири за вівсом, за сіном, за соломою. Гнали людей на стійку, але ще далі, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на місце царя стало «Временноє правительство». Згадувалося часто Керенського, Гучкова, Мілюкова, але що і хто вони, годі розібратись. Кажуть, вони ніби за народ. Кажуть, землю у поміщиків відняти мають і працюючому людові роздати.

О, це так! Землі треба. Це справедливо.

– За що я кров на всіх фронтах проливав? – дорікає інвалід Степанко. – Землі давай!

Влізли до вжитку слова: буржуй, революція, республіка, земельна реформа. Ще далі все частіше згадували Распутіна.

Одного разу потрапив Володькові в руки часопис «Шіповнік». Там намальовано в дуже смішному вигляді царя, який зовсім придушений тяжечою царською шапкою. Під малюнком напис: «Ех і тяжела ти, шапка Мономаха». Распутін, Мясоєдов, Сухомлинов, Штюрмер, цариця… Зрада, розпуста. Всі ці прізвища все більше і більше вилазять на поверхню народного моря. Їх діла і подвиги дивують селян. «Святий старець» Распутін переходить з уст в уста, виростає у народній уяві до величі чорного духа царської держави… Це він винен! Повісити катюгу!…

– То його вже бекецнули!… Князь Пуришкевич з великим князем…

Брехня. Не віримо, щоб такого чорта розстріляли… Напевно десь зі шлюхами людське добре пропиває.

– Чуєте, Керенський, кажуть, також не зовсім з народом. Кажуть, князя Орлова держить, капіталіста Родзянку. А вже, як буржуазія залізе, не чекай наш брат добра.

– Е-е, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самі заберемо. Оберенемося зі штиками проти поміщиків і давай землю. Нам вона належить. По десять десятин на душу!

Ей, стягаються на обрію тяжкі хмари, гураган буде. Народне море почорніло і пінити почало. Хвилі на поверхні кошенятами збігаються, аж нутро бурхливо підносить свій тягар. Буревій буде!

Ось хтось приніс до села: «Кто такіє большевікі?», «Волинскій гвардєйскій полк», «Релігія опіум народа», «Керенскій і керенщіна».

Володько перший накидається на ті неохайні в червоних палітурках книжечки. І довідується, що велетні волиняки збили царський трон. Довідується, як охороняли вони царя, як вникали до них агітатори «вічної правди», як бурилися гвардійці… Бачить Володько офіцерика в золотих окулярах з їдкою гадючою усмішкою.

– Смі-і-ірна-а-а! – кричить він, вганяючись в казарму. Гвардійці муром мовчать. Ні одна брова не моргнула.

– Бунт! Разстрєлять!

– Далой! – ревуть вояки. – На вулицю!

Рванулось море і роздалися береги. Повінню рухнув солдат на вулицю. Червоні прапори: – «Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!» – горять лютим огнем. Офіцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його сочиться кров, а окуляри відкотилися під ноги маршуючої воячні. Гей!

«Вєдь ми работнікі єдінай,

Вєлікай армії труда

Владєть земльой імєєм право,

А паразіти нікагда»…

Далі і далі читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!

Ці слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожні уста, що промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке написати, мусить відсохнути, відлетіти від тіла і розсипатися на порох. А от ні. Тут чорним на білому написано: релігія народна отруя. Її видумали вороги народу, щоб краще володіти ним, щоб тримати народ в страху і покорі. Пости вбивають народ. Чуда і мощі неймовірний обман. А сам Бог, сивий дід з білою бородою і добрими очима, виставлений, як посміховисько, як шмат мальованого паперу, як поганський ідол…

– Боже! – виривається у Володько само з себе, так як тоді, коли його зненацька вдарила коняка копитом в око… Глянув на образи, глянув на матір, на батька, які працювали собі, хто з чим і зовсім не знали, що там читає їх син. Правда то? Ні?… Боже! Хто мені скаже правду? А що, як це є дійсна, всемогуча, всесильна правда, яку цілими віками заковану тримали під царським троном. А що, як їх усіх темних, забутих працівників, дітей землі, дійсно дурили?..

Але одночасно… Володько згадує Дермань, монастир, шипучі смереки і бамкання вечірнього дзвону. І згадує також церкву, де сяють ризи образів і пламеніють тоненькі воскові свічечки, порскаючи світлом і тінями по обличчях людей, що он грузнуть у темноті між товстючими колонами. І бачить Володько там матір свою зі зложеними працьовитими руками, як хитається вона поволі, ніби її гойдають хвилі приємного співу. Очі її майже закриті, а уста шепочуть…

«Світе тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного…» – ллється з-під зводів склепіння чернечий спів. І Володько чув, що в душі його загорявся дійсний огник могутньої віри у великість Бога. Він же це чув так виразно, ніби сам той Бог десь стояв над ним і дихав на нього своїм життятворним диханням. Невже це був обман?

Але червоні прапори лопотять. Літери їх горять і сліплять очі гірше як сонце. Спів несеться з нутра Росії, шириться мов пожежа, захоплює село за селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у ній віру, святість, захоплює і батюжить бажанням невідомого, пре у безвість…

І Володька захопило. Закрадався сумнів: монастир, чернечі співи, матір – чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повіяв з далекого сходу, що пече, п’янить. Чи правда не в ньому? Залізна, різьблена страшним різбарем правда, чи хто відважиться протиставитись їй?…

Але Матвій… Ні. Цей послухав, що пишуть і прорік:

– Хай то буде сто раз правда, а по-моєму – це брехня.

– Та-ату!…

– О, ти ще побачиш… Мовчи ліпше…

Він це сказав, мов невблаганий суддя чи пророк. Навіть правиця його з розгорненою долонею простягнулася і придушила Володьків спротив. Володько хитнув головою, а слова з уривками слів лишилися в устах. Кутики уст опустилися, а на юному чолі збігли пінно-ніжні хлоп’ячі зморщки.

У селі колись не було ні книжки, ні газети. Звідки пливуть вони тепер? Хто пише їх і хто друкує стільки, щоб нагодувати ненаситний голод мільйонів? Хто, яка сила пригадала отой «народ», що подібний на лютого звіря, але разом на ягня? Його голодна душа і тіло, мов губка воду, пили все, все, що попадалося, бо треба було, бо він жив і горів. І той, хто перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непідкупну нічим мужицьку душу. Темнота, що тяжіла над ним віками, була тяжча для нього за всі біди на світі і він, хоч нерозумно, та рішучо пробивав мури тьми до ясних і соняшних просторів.

І дивно… Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говіркий, але не було для нього Бога. Так. Не було. І в церкві порожньо. От старенька бабуся церківця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою… Піст, поклони. Володько ж так любив ці дні, які ніколи не видавалися йому сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з надзвичайних Великдень, вдарять дзвони… Спів «душе моя, душе моя – возстані» кликав прокинутись і зустріти якийсь особливий кінець. Може отой «страшний суд» з трубами архангелів, з громами і блискавками, коли то сам Бог засяде на престолі і розділить усіх «яко пастир добрий розділяєт козліща от овець».

Хіба ж не найбільше щастя було б пережити таке видовище, коли то ціла земля поставиться на суд вічності. Володько сміло з розбудженою душею може стати на такий суд. За тата і маму йому також нічого боятися. Бог напевно скаже їм: «Я алкал і ви наситили мене. Я хворів і ви прийшли до мене, був у темниці і ви відвідали мене. Ідіть до царства вічного, приготовленого для вас мною».

І от… Все те зникає. Він, як і завжди, стоїть у своїй церковці на крилос’і і співає. Тут також співає і батько. Страсти. Батюшка читає дванадцять євангелій. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим, свічки. Голос священика, як і колись, повідає про муки Розп’ятого Галилеянина, про Петра, що відрікся, поки «алєктор не возопів троєкрати», після чого відречений «ісшед вон і пла-а-акася го-о-орько» – закінчує священик.

Хор співає. Співає і Володько. Співає він свою улюблену «Єгда славнії ученіци на умовєнії вечері просвіщахуся». І бачить він ще раз перед очима чорний облик «Іуди злочестивого», що «сребролюбієм во помрачахуся і беззаконним судієм Тебе Праведного Судію предадє»…

Ах, революція, революція! Дух мій є з тобою. Але я кричу, як пес, як божевільний! Я люблю свого Бога і не руйнуй мені Його святості!… – так кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його блідуватому обличчі бігали: тіні, сяйво, радість і мука. Очі горять, як ніколи перед тим. Чоло вже в напруженні думки, що хоробливо працює, кипить, топить в собі біжучі події, мов огонь залізо, і ллє з них закони, яким прийти на землю пізніше…

Одна мати незрушна. Так, як і «бувало», так і тепер Вербниця, Страсти, Плащаниця. Так, як і бувало, десь розшукує своє знаряддя до писання писанок, цю найулюбленішу Володькову процедуру, до якої з запертим диханням придивлявся. З’являється мацюпенький обвощений горщик, кісточка, зроблена з тоненької бляшки з образів та патичка, вирізаного з березового віника. Так, як І бувало, вечором, як топить у плиті чи в печі, бере вона на череп’яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском і коли віск розстає, мачає у нього кісточку і виводить по злегка підогрілому яйцю свої невибагливі, але чудові візерунки.

Виводить «зірки», виводить «ключки», виводить «кривий поясок». І ще, і ще виводить всілякі назви писанок, все відмінні, все одна краща від другої. І при тому виглядає вона натхненно. Очі її звичайно заклопотані, повні смутку, починають тепер горіти тихим, рівним і дійсно теплим огнем. Уста її щільно затиснуті, а чоло майже непорушне.

Революція? О, ні. Маму революція не торкається. Мама йде рівно вперед по простому, знайомому шляху. Мама священнодійствує, мама працює, мама страждає… Це міняється, як міняються часи року, як міняється місяць. І яка тут революція…

І прийшла свята ніч, москалів у хаті нема. Гармат не чути. На столі білий настільник, кіш із паскою, крашанками, ковбасою, сиром і маслом. Під образами, тими самими, що були й у Дермані, і в Лебедщині, такими знайомими, що за сто років людина виразно пам’ятала б їх облики, горить та сама червона лампадка й у хаті від неї той самий спокій, розведений теплою радістю.

Але коло церкви другого дня мітінг постав. По розговінню зібрався народ – старе й мале. Приліз один-другий інвалід, що в первих боях стратив щось від себе, прийшли підлітки, прибули «діди-обозники», що стояли в селі.

З дзвіниці винесли стару бочівку, на неї вилазить салдат і говорить:

– Таварищі салдати й крєстьянє! – так починалось.

Обличчя салдата віспувате, кругле і добре. На ньому сіра з поганого сукна шинеля, підперезана витертим ременем, на голові сіра папаха, заламана на бакер.

І говорить той «салдатішко» так певно, ясно і переконливо, що ніхто в світі не зміг би встояти проти правди, що живою опроміненою сонцем, виривалася з його уст. Володько не слухає його, а впиває кожне те слово, що проймає його глибини душі. Він же нарешті почув, що хтось упімнувся за нього, за ціле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це правдиво. Той, хто працює, має повне право бути паном життя. Ледарям, кровопийцям, білоручкам, розпустникам нема між нами місця. Хай щезнуть з лиця землі!

– Да здравствуєт Революція!

– Да здравствуєт рабоче-крестьянская власть!

– Мір хіжінам і вайна дворцам! Ура!

Володько геть чисто забув Страсті, писанки, розговіння. Він реве «ура» цілими грудьми, кричить до хрипоти і готовий кинутись на вісповатого добряка салдата й обняти його міцними мужицькими обіймами. На дзвіниці б’ють у рейки. Дядьки, що «бачили ще не таке», скептично попльовують і не виявляють того, що виявляє Володько. Ет, що вони! Хіба вони взагалі колинебудь чимсь проймалися? Темнота.

Але Володько… Ні. Він не з таких. Він не може не зрозуміти того, що ясне, мов сонце. Тож подумайте: хіба ж справедливо, що батько його мусів тяжкою працею здобувати собі шматок землі, щоб могти свобідно, безмежно лити на ній свій власний піт, а другі он мають маєтки, «імєнія», на яких вони ніколи не працювали і яких ніколи не купували. Бо хіба ж так має бути, щоб він, малий хлопчина, не міг дозволити собі на цілий олівець, зайвий шматок чистого паперу, на плящину чорнила, на якусь книжку? Як же так? Це він переносив, бо не розумів, бо думав, що так треба, що інакше не може бути, що сам Бог так хоче.

Але тепер… О, тепер це не так буде. Тепер він буде жити свідомо. Він знає, що він син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлібом, що в нього міцне, невибагливе, не розніжене тіло і суцільна проста душа. Він думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землі, хто не бажає чужого, але й не дозволить, щоб і його використовували. Згадав Смірнова. Хіба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину «візьмуть на штихи»? Ніколи. Хай за рубля – все одно. Як смів він витягнути в Володькової кишені отого самого рубля? Як він, мерзотник, смів?

Тої весни Володько мало сидів у хаті. Гасав по полях. Вертався зі школи, де готовився до кінцевих іспитів і йшов одразу в поле й ліс, щоб там вітати віднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що може не додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палітурках. І від читання її хмари по небі міняли свою барву, вітри гострішали і рвались не так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом і кров’ю.

Володько не втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в кайданах люду, якого до цього часу не бачив ніколи, але який все-таки десь був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану поміщицьким нагаєм. І бачив виразно всіх тих гнаних, переслідуваних, катованих, а серце наливається правдивим гнівом. З уст виривалися надзвичайно піднесені слова, які вергли громи на тиранів.

Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не клени, не липи, а оті справжні катовані буржуазією страдники. Вони напевно проголосили б його своїм ватагом і рухнули б залізними лавами визволяти світ з-під влади кровожадних буржуїв.

– Ні, ні, тату! – сперечався він дома. – Що ви мені не кажіть, а так далі не може бути. Пани мусять бути винищені. Скільки вони випили крови з працюючого люду. Скільки вони загнали революціонерів на Сибір, скільки вони винищили люду.

– Но, – казав спокійно Матвій. – Я цього не бачив. Я прожив вік, але в нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть… А у нас, хвалити Бога, пан був пан, а мужик сам по собі, як кожний чесний чоловік. Коли мужик добився – мав, не добився – не мав. А пани… Візьми он наших… Та кого там вони катували. Мізерія, не пани… Та я тобі кажу: коли б наш чоловік до «управлєнія» такого «імєнія» став, той би доказав, а пани…

Тьху, та й тільки! Хіба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та Петербургах. Що вони там учились, це тільки вони й знали. «Імєнія» їх запускалося, закладалося раз, другий, часом і третій. «Управляющий» їх обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обікрасти, коли ж той пан нічогісінько, от як той пень, не тямив. Так він тобі не вмів пшеницю від жита роз-того… розпізнати…

Я бачив пана, що плакав, коли побачив, що мужик косив його пшеницю і сів спочивати. Каже: дядя! Тяжоло работать!… Ех, каже, ви одні маєте право жіть, а ми должни уйті… От так, дурило, розважав… А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долоні і давай далі шмагати грабками. Пан не відстає… Все: а дай дядя, я спробую…

Відійдіть, каже дядько, ні, то вкошу! Ви не подужаєте… А пан, як нанявся. Дай і дай. Той йому дав. Мах, мах косою, б’є по вершках, штурхнув у низ, загнав у землю косу і трах – розламав… Ех, каже дядько, вам не косити, а гуси пасти… Пан вийняв двадцять рублів і дав за косу. Дядько тільки усміхнувся… Так… А ти – кровопийці. Та які в чорта вони кровопийці. Дурні, виродки – от що вони. Ти дай мені такий маєток, так я гори озолочу, а вони гнили в них що рік, що день, поки не зогнили…

А земля, правильно, не сміє гуляти. Земля належить тому, хто працює, і хто хоче працювати. Так і має бути. Даром ні. Не хочу даром, коли можу купити, а той, хто не може – в рострочку, на виплат. Знаю і тобі заповідаю: дароване завше боком вилізе. Тільки своє, працею куплене, солодке й дороге. Не поважся робити інакше.

І Матвій вмовк. Висказав усе і точка. Що більше казати? А Володько хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.

Сталася ще одна подія. Володько не забуде її, не забуде, бо не може. Приємно і радісно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотіло, коли обидві черешні, що коло школи, обліпилися білим цвітом. Приємно і ще раз приємно.

До іспиту готовиться їх троє: Володько, Юдків Мошко й Антін Трохимів. Ці дійшли «до кінця». Решта розсипалася, хто куди, бо «нащо їм той ікзамен». Вони на попів не будуть вчитися, а мужикові й так вистачить.

Володько, Мошко й Антін – приятелі. Найстарший Антін, наймолодший Володько. За першенство змагаються: Володько і Мошко. Перший бере «Законом Божим» і «руским язиком», другий «аритметикою», хоча і Володько не відставав у аритметиці. Антін клегає позаду, хоча три роки гризе ту нещасну третю групу.

Вчить їх добренька матушка. Готує їх до іспиту і тремтить за них. Деякі вірші, як «Смерть Сусанина», «Слався, слався» викинули з читанок і з приємністю забули. Лишилося досить і без того.

Цього ранку сонце у змові з цвітучими черешнями. Свіжо, чисто, радісно. Хлопці не можуть всидіти в класі. Винесли лавиці на подвір’я під черешню – сидять, «зубрять» завдання та очікують на матушку-вчительку.

Але вона сьогодні не прийде. Ні. Ще раненько виїхала високо вимощеним возом до Крем’янця. Натомість прийде її син, студент-панич. Приходила німа служниця і сповістила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозуміли її.

Так. Він он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всміхається до хлопців, ніби приятель і несе під пахвою кілька книжечок.

Прийшов. Хлопці встали, як звичайно.

– Добрий день! – сказав він по-простому і всміхається. На ньому студентський одяг. Кажуть, він десь у Києві чи в Одесі у високих школах обертається. Високий, блідий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить по-простому, так, як у всіх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама, чи сама найпростіша жінка. На всіх «викає»…

– Ваше прізвище як? Ага. Добре. Сідайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.

Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, він би й до нього викав. Володько і всі хлопці бачать, що ця людина побувала в світі і то не близькому.

Ну от і гаразд, – (останнє слово для Володька новинка) – каже панич. Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви, Гольденберг, що значить ваше прізвище?

– Ну, почему ні. Золота гора, господін панич, – відповідає Мошко. – Гольд значить золото. Берг – гора, – додає для більшої ясності.

Панич сміється, Володько також всміхається. Небо і цвітуча черешня дивляться на них ясними очима. Подихає вітерець. Кілька наївних білих пелюсточків зривається десь там і сиплеться просто на лавицю, на голови й куди попало. Але ніхто їм не перешкоджає.

Панич заявляє, що він сьогодні не буде питати хлопців. Він краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це «Малий Кобзар». А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Ні. Ну, то він розповість їм про нього.

Хлопці слухають: Моринці, ягнята, пан. Викуп з неволі. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млині на Лебедщині дядьків-завізників.

«І він умер. Ще перед смертю написав він своїм приятелям такий заповіт:

Як умру, то поховайте

мене на могилі,

серед степу широкого

на Вкраїні милій.

Щоб лани широкополі

і Дніпро і кручі

було видно, було чути,

як реве ревучий.

Поховайте та вставайте,

кайдани порвіте!

І вражою злою кров’ю

волю окропіте.

І приятелі сповнили заповіт Шевченка. Викопали його домовину, що була похована на кладовиську в Петербурзі та перевезли її в Україну. Тут поховали його над самим Дніпром на високій горі, яку здалека видно навкруги. І на могилі його поставили великий білий хрест. Під тим хрестом, на горі, над Дніпром-рікою лежить він, наш великий кобзар, наш співець слави колишнього, теперішнього і будучого» – закінчив панич.

Хвилина глибокої тиші. Обличчя хліпців поважні, непорушні. Ні небо, ні цвітучі черешні не рушать їх захоплення. Володькові очі вже давно бачать і степ, і гору високу, і ревучий Дніпро. А над усім білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій незнаного, чудесного Шевченка.

Далі панич читає ще кілька Шевченкових пісень.

Якби мені черевички,

То пішла б я на музички,

горенько моє…

Черевиків не має,

А музика гра-а-ає, гра-а-ає

жалю завдає…

Чоловічки Володькових очей зовсім змаліли. Але в них уже виник образ. Близький, зрозумілий, рідний.

Ой, піду я боса полем,

Пошукаю свою долю,

доленько моя…

І як він це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хіба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко і про це не забув. Знайшов прості, теплі слова, вложив до них частину своєї душі і дав образ.

Дівчаточка на музиках,

У червоних черевиках…

Володько бачить тих дівчаток у червоних черевиках і парубків, що лицяються. Одна тільки з карими очима, боса, нудить світом. Вона не може на музики. В очах її карих ясні сльози заздрощів. Володько чує її. Ах, коли б він міг допомогти їй.

Ще й ще читає панич пісні. Ясно, просто і разом так, що хочеться любити, хочеться встати, вирівнятись і стати отвертими грудьми проти дійсної неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо злилися в них і все горить, все палає яскравим сонцем любови.

Володько просить, щоб панич позичив йому до дому «Кобзаря». Той зичить. Руки тремтіли, коли торкнувся ними тієї книжечки. Біжить до дому. По дорозі зупиняється і читає. Дома заліз у малини за хату і знов читає.

Степ. Сонце заходить. Безмежна до обрію ширінь і безлюддя. Одинокий віз, а під ним чумак. Товариші покинули його. Круторогі воли хилять голови, з далекого степу летять гайворони. Вирвалися з отієї далекої щілини, куди недавно засунулося сонце, і летять. Мають широкими, чорними крилами просто до чумака. Але той не лякається. Він просить їх не торкатися його трупа. Він не бажає, щоб і вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.

Вечором при лампі Володько розповідає про Шевченка батькові. Той натомлений вернувся з поля, поволі їсть і слухає.

Коли Володько скінчив, батько каже:

– Все то добре. Але я не вірю, щоб він коли такий був.

– Хто? Шевченко? – дивується Володько.

– Певно. А хто ж?

Володькові аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далі окремі, тверді слова:

– Так. Напевно видумали. Коли б був – усі б про нього знали.

– Але ж, та-а-ату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На ціле життя в москалі його запер.

– А який такий дурний цар був? – гостро додає Матвій.

– Та ж той… Миколай первий…

– А все-таки мало він розуму мав. Як так не давати народові про таких людей знати. Ет!… – Матвій не знаходить більше слів, щоб висловити своє невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вірити в такі очевидні речі.

Кобзар приносить Володькові нову віру. Перед ним починає жити щось таке, чого до цього часу не розумів. Він не дає йому спокою. По іспиті їде до міста, заходить до книгарні і купує собі свого власного «Кобзаря».

Революція йде далі. Перед самими жнивами прийшов на відпустку Василь. Скорострільщик. Вирівнявся, поздоровшав. На плечах «пагони». Він прихильник Керенського і війни «до побєдоносного канца». Володько до нього з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.

– Але ти, Василю, тільки послухай. Я тобі нічого не перечу.

І Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом і слухає.

За байраком байрак,

А там степ та могила,

Із могили козак

Встає сивий, похилий…

– читає Володько. Голос його рівний, дзвінкий. Слова вириваються виразно і вкладаються у струнку колону.

Стрепенувся байрак,

Провалився козак

І могила стогнала…

Тут Володько підняв свій голос. Очі його блиснули. Чути, як здіймається висока могила і сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберігає в собі великий, страшний скарб. Над ним вітає сторож, який що ночі встає і що ночї провалюється.

Василь вислухує.

– Да-а! – виривається з його уст.

– Зачекай, Василю. Я тобі ще прочитаю. – Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим більше Володько читає, тим більше стає Василь слухняним та уважним. І коли б не батько, який нагнав обох піти вкосити вики, хто знає, як далеко б вони зайшли.

На дворі сльота. Сіє дрібний дощик. Жита похилені. Небо затягнуте сірою поволокою і вітер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечі свою перешиту «на елєгансько» шинелю, Володько напинає на голову кропив’яника мїшочком і, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспівує під ніс своє улюблене «Било в мєня два друга, товаріща родних», але по всьому видно, що думка його не в пісні. Вона десь далі вітає, тільки Василь тепер ще більше впертий, як був, і Володько не витягне від нього ні одного слова.

Дія цього розділу відбувається навесні – улітку 1917 року.

Людвище – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 30).

Керенський Олександр Федорович (1881 – 1970), Гучков Олександр Іванович (1862 – 1936), Мілюков Павло Миколайович (1859 – 1943) – російські політичні діячі, міністри Тимчасового уряду, лідери основних революційних партій Росії, відповідно соціалістів-революціонерів, октябристів, конституційних демократів (народної свободи).

Мясоєдов Сергій Миколайович (1865 – 1915) – полковник російської армії, страчений за звинуваченням у шпигунстві. Штюрмер Борис Володимирович (1848 – 1917) – російський чиновник, в 1916 р. недовгий час – голова Ради міністрів.

Князь Пуришкевич з великим князем – так в народній уяві трансформувались імена убивць Распутіна: князя Фелікса Феліксовича Юсупова, великого князя Дмитра Павловича, чорносотенця Володимира Митрофановича Пуришкевича (1870 – 1920).

Орлов – такого міністра у Тимчасовому уряді не було. Мабуть, князь Георгій Євгенович Львов (1861 – 1925), перший голова Тимчасового уряду. Він був єдиним князем у цьому уряді. Неясно, чи це описка Самчука, чи відбиття народної уяви про уряд

Родзянко Михайло Володимирович (1859 – 1924) – останній голова російської Державної думи. То Тимчасового уряду не входив.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 173 – 188.