24. Не стало Василя

Улас Самчук

На другий день Володько їде до дому сам. Оратори залишилися на селах. З села в село підуть і обберуть, мов липку обдеруть гречкосія.

Їде Володько, перегортаються рідні поля, он село – одно, друге і вітряки і обрій сивий, звідки вилазить кілька брудних хмарин. Стерні наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилі, посивілі полукіпки. Недоораний загін і забута борона, на якій ворона голосно карчить, ніби лається.

І чує Володько виразно, що земля почала відступ. Вона ніби охолола. На ній, мов на мерцеві, щітина, стерня, аж дух її, той жорстокий п’янючий дух здійнявся і, хто зна, куди відлетів.

Ні, не буде вже більше тих завзятих коханців землі. Ні, не буде весни, ріллі, великого неба і сонця для орача, що піт, кров, душу разом з Богом згорне, бувало, в одно зерно і віддасть земляній груді на пожертя. Ні, не буде більше таких. Ті, що були, ображені, побиті, обдурені. І та образа передасться вперед на всі покоління, і кожне з них із приємною жагою бразне плуг, і скаже: ганьба моїх батьків – моя ганьба! Я і син мій, і мій онук хай росте, як хижак, у лісі, в лузі, в землі під скибою. І хай день і ніч рахує від початку, бо наш час піде від того дня вперед, від котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так буде!

Біжіть, коні мої, по рідній дорозі. Несіть мене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти пічну роботу. Всі дні, а їх буде безліч, вставатиму бадьоро і ні одного не віддам у марне. Пічну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну і хай приймає гарт і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя – в Тебе, в Батьківщину, в Працю.

Ідуть дні. Літо хилиться до спаду. Величне літо, яке було один раз на трист літ. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того літа, той скаже: так! Істинно велике було. Бо того літа народилися нові люди, міліони нових людей і між ними Володько Довбенко. І він гордий з цього. Бо земля, від котрої він узяв силу свою, барву крови й огонь серця, нарешті дістала – одних, що пішли і впали, других – що родилися і живуть. Їх очі бачать і вуха чують… Їх молоді барви формуються так, щоб взяти на себе страшний тягар в ім’я Бога, чести і слави землі своєї…

Син Володько і батько Матвій привчають покинуту большевиками молоду булану лошицю. Вона шарпається і стрибає в плузі, мов спутана блоха. Але Матвій заціпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулаці сирицевий повід. Лошиця зводиться дуба, мотає запіненою мордою, хвицає задніми копитами.

– Нічого! Нічого! Підеш! Підеш! – Через заціплені зуби промовляє Матвій: Володько тримає чепіги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий, мокравий чорнозем. Уночі лив дощ, небо котило хмарами, мов горами і тепер ще он валуни по синьому розкидані. Вітер дме і булана грива лошиці шарпається на всі боки, а бурштинові її очі почервоніли.

– Підеш, підеш! – крізь зуби говорить Матвій. – Мусиш!.. Вьйо!

Булана рушила і потягнула плуг. Плита верне скибу, тне коріння, тріщить пирій… Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на кусні. Раз, два обійшли, на буланій піт виступив. Стала, прискає пружнім диханням. Їй три роки. Струнка, пружня, мов стріла.

– А тепер впряжем до неї Шпачку, – зазначує Матвій. – Хто сказав, що вона не піде? Піде! Тільки треба вміти її заставити…

В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнані до останнього. Не помагає ні матюк, ні нагай.

– Стой! Вон пашет челавєк!

Плигнув у грязюку дороги, женеться через свіжу скибу.

– Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!

Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.

– Стій! – крикнув Матвій. – Ти куди? Твоє?

Большевик висмикнув з кобура нагана.

– А вот!.. Не хошь в лоб?

Очі його, мов шротини.

– Падайді толька, кулацкая морда! Ето тебе не старий режім…

Матвій наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху. Великі його чоботи злилися з землею і, видається, ніби він вгруз в її поверхню, ніби виріс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров’ю і, здається, видно, як б’є вона чіткими, сильними ударами.

– Ха-ха-ха! – зареготав большевик, тримаючи в лівиці повід буланої, а в правиці нагана. Його вип’яті, мов бараболини, вилиці, скісні чорні очі, твердий, низький лоб, мов литі зі старої бронзи. Піски, пустиня, кінський піт. Номад, думає Володько.

Груди Матвія знімаються і опадають. Він дивиться на кулак з наганом, корчиться, ніби бажає плигнути на свого грабівника, але в останній хвилині з силою вириває себе з такого стану, круто повертає і без єдиного слова йде в поле.

Володько дивиться за батьком. Вітер розкидає поли його куцана. Ноги його ступають рівно, широко й рішуче.

А большевик випряг одну коняку, прив’язав її ззаду тачанки і впряг булану.

– Садісь, маладєц, са мной! В Жолобках другою лошадь дастанєш!

Володько плигає на тачанку. Большевик сів на сидіння.

– Вьйо! – гукнув сердито і шмигнув нагаєм булану.

Та пальнула задніми ногами, шарпнулася і сп’ялася дуба. Большевик закотив трьохповерховий матюк, завинув на лівий кулак віжки, а правою схопив за цівку рушницю, що стояла коло нього і зо всього розмаху гепнув прикладом по буланій… Та витягнулась, рванулась і зі страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.

Гналася, мов вітер. Колеса брискають закарвашами грязюки. Тачанка, мов дитяча забавка, плигає по нерівній дорозі. Мигають поля, ліс, село. Долина, вигналися на гору і розгонно вкотили на панський двір.

– Стоп! – натягнув віжками большевик. Булана стала. На ній нема сухого місця. З рота, ніздрів рвуться кусні піни. Живіт, спина й зад в милі. Ноги тремтять.

– Відал? – звертається до Володька большевик. – Вот так с вамі нада!

Обличчя його – купа багна. Сива вовнянка закотилася на потилицю. Помахом рукава розвіз на чолі піт і грязюку, плигнув на землю, кинув Володькові віжки, а сам пішов в напрямку великого будинку з оббитими стінами.

Вечоріє. По небі летять клубаті хмарини. Навколо рейвах, нелад, ніби тут панував землетрус. Он якісь хліви, чи стайні. Тинка на них упала. Гонти на стрісі прорвані, ніби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка, обламки грабель і ржаві вила. Далі купа недосушеної з будяками конюшини. Коло неї стоїть кілька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.

З будинку чути крик большевика. За мент він виходить зза рогу хати, плюється, лається в Бога і підходить до Володька.

– Сукини сини! – кидає він Володькові, хоч той не розуміє, в чім справа. – Бєрі вон ту клячу і атвалівай ко всєм чєртям!

Володько біжить до коней і бере ліпшого.

– Нє ту! Другую! – кричить большевик. Володько бере ту, яку показує большевик, вискакує на її гостру спину і верхи клигає в село.

Матвій ішов у поле. Не раз ішов він по цій землі. Не раз болів він над її долею, але сьогодні, в цей страшний день, він виразно став лицем в лице з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Ніколи, ніщо не перемогло його. Він не лякався війни. Він готов був зустріти смерть на полі бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в своїх пястуках свою зброю.

Але сьогодні… Ні. Він чує ще той регіт, той зневажливий лютий погляд. У-у-у, ти, косоока тварино! Почекай. Між нами нема рівності! І ти, і я – ми станем ще і буде тоді останній бій. Матвій бачить поле своє, як лежить воно перед ним доступне, мов раб. Ріки поту пролив за нього. Сина в бої послав. Цілі ночі продумував і брилу по брилі складав цитаделю своєї сили. І мабуть ще мало. Так. Мало. Не одного, а міліон Матвіїв треба. Сто міліонів синів треба послати в бої. Інакше прийдуть з наганами, випряжуть твого коня з плуга і посміються.

Матвій пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вітер б’є крилами в його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що після завтра мав би відійти Володько до школи. Але хто дома?.. Сіяти. До чорта. Піде.

Западає ніч. Матвій вертається до дому. В хаті порається Настя.

– Господоньку, Господоньку! – журиться вона. – І куди той хлопчисько з отим каналієм поперся? Ще возьме там у лісі… Бахне і буде по ньому. Що такому катаржанові.

Матвій мовчить. Їжа його не бере. Посидів мовчки, а опісля вийшов на двір. Ніч, темна і вітер. Пішов на дорогу і слухає в напрямку жолобецького лісу. Минають хвилини, години, а Матвій не сходить зі своєї стійки. Навкруги все німе, чорне, мовчазне.

Нарешті над’їжджає Володько. Матвій здалека помітив його і коли сни зрівнявся, зупинив.

– Стій-но. Що то приволік? – каже Матвій.

– Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.

– Не тре було брати. Все одно завтра за рівчак витягнеш. А та не лопла?

– Ні. Але зірвалась напевно. Як не витягне до завтра ноги, буде добре.

– Халєра чортова. Все зжере і сама здохне. Ех, коли би не той наган. Не хотілося напоротись на кулю, а то би… Але поживем, побачим. Завтра доскородиш отам, а після завтра до школи.

– А як же ви самі?..

– Не журись. Тут вже я досію, а ти вчись деінде сіяти.

Завели коняку до стайні, дали їсти, а самі повечеряли й поклалися.

На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допріг до неї Шпачку. Придивившись, помітив, що новому коневі вибито око. На місці ока – струп. Нагаєм, видно, смальнув.

Скородив мало не до вечора. Думав, докінчить, приготується до завтрішнього походу. Але над вечір несподівано з села виволікся якийсь обоз, Дядьки, дядьківські коні, вози, а на возах ранені. Безліч ранених. Лежать по два, по три на возі. Пообв’язувані і так. Стогнуть, кричать.

– І де їх стільки наклали?

– А хто їх знає. Дістали.

Підвода за підводою сунуться ходою, на цілу дорогу від села до лісу розтягнулися. Кілька вершників, кілька підвод санітарів. Одна з таких підвод зупиняється чомусь коло Матвієвого подвір’я.

По часі до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний, опалий, тихий.

– Випрягай з борін коні, бо поїдеш, – каже він, ніби не своїм голосом.

– Куди? – питає Володько.

– А от, – кивнув головою на большевика.

– Тільки до Шумська, – каже той по-українськи.

– Але ж коні цілий день у запрязі були.

– Ну… Довезеш до Шумська і вернешся.

Матвій мовчить. Він раптом чогось змінився.

– Ах одвези вже їх. Все одно, – каже він і, повернувшись, іде до дому.

Володько швидко розпрягає коні з борін, запрягає до воза. Він сердиться. Чорт зна, куди на цілу ніч їдь. А завтра конечно хотів вийти в дорогу.

Виїхали. За Жолобками починає вечоріти. Обоз повзе ходою. На возі коло Володька сидить большевик. За ними якісь лантухи. Наганяють і переганяють вершники. Коні загнані, обтріскані багном.

– Ну как там? – питає большевик одного з вершників. Той тільки махнув нагаєм.

– Паніка? – питає ще.

– Чорт єво разбєрьоть. Всьо смєшалось!

Володька нашорошився.

– Що там таке? – питає большевика. – Та відступаємо. Знов будете під панами. Франція цілу Варшаву жене.

Володько мовчить. Що має казати. Одні відходять, прийдуть інші. Чи не все одно? Пригадав тих, з якими пішов Василь. Де вони. Пішли туди десь к Поділлю і не чути більше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули і зникли. Нагадали якийсь сон, щось неймовірне і відійшли. Десь туди все йшли к Поділлю. Хлопці веселі були, у сірих чемерках, у кепках, у шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть – все молоді, молоді, мов діти. Катерина вийшла і стоїть на порозі.

– Ей, дівичино! Дай Боже, чорнобривко!

Катерина сміється собі на них. Це ж ті, що нікого не зачіпають. Петлюрівці. Славні хлопці між ними. А як увігнався Василь. Що ж, не був то гарний козак? Ніхто би не сказав, що то був той самий Василь, що виріс десь на хуторі в Лебедщині, що любив собак і коней, що кпився з Володька. Коня ж мав. Ех, і був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так і бачить, як розпускає підпруги сідла. А остроги побренькують, шабля при боці. Руки міцні, жилаві, довгопальники зі злотосрібними волосинками.

– Ех, – виривається у Володька. Большевик подивився на нього.

– Чого зітхаєш, козаче?

– От так собі. Думав, завтра піду до школи. А це не близько.

– А то ж куди?

Так і так. Володько оповідає.

– Тепер пропало, – закінчує.

– Чому? Сказав до Шумська так до Шумська.

– А не до Житомира?

– От дивак.

А помовчавши, каже:

– А ти хіба мене не знаєш?

Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не може. А той посміхається й мовчить.

– Ні. Не знаю.

Уста большевика щільно, смішливо стулені. Мовчить. Володько не питає також. Їдуть поволі за ступом на схід. Ніч там. І хмари туди женуться. От туди, у ту щілину між небом і землею затискаються. А небо тяжече і, коли би не вітер, рухнуло би і завалилося би отак просто на все. Грохонуло би і вкрило би горами поля, і були би скрізь, як глянеш, гори одні. Краще хай провалиться, щоби море стало з хвилями.

Щоби буревій, щоб рокіт хвиль і вітру отак вдарив і відбився, вдарив і знов відбився. І так от щоби билось все навкруги, повне бурхливого життя, повне сатанської борні. А ми, щоб отак на кораблях, всі як один. Очі струнко вперед, брови напято стягнуті, а груди проти всіх хвиль, проти всіх буревіїв.

Ні. От в очах тягнеться низка возів з потрощеними, хто зна чиїми, синами, що стягалися сюди зо всіх степів, зо всіх пралісів. Напняте небо і поля, поля – ген аж туди десь поля.

Вітряки під Рохмановом стоять. Розставили свої довгі руки і борються з напором вітру. Містечко Шумське втикане жаріючими світляками. Широкий став прибиває під греблю хвилю за хвилею, а взад і вперед через міст обози. Туди йдуть, назад ідуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають шиї, дядьки байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи вперед.

Вечір, мов чорний кіт. Поволі, крадькома крадеться, замотуючи вози, коні, тачанки таємничою оманою. Руїни млина Райха, дебелі мури, за котрими засідали з кулеметами повстанці і строчили отуди по той бік стависка в очерети.

Отам тарахнула на лід німецька бомба, від котрої вмерло з переляку кількох жидків. По греблі машерували «гелєрчики» в синіх рогатівках і награвали французькі марші. Після їх кілько ж впало до бруку, прошиті наскрізь кулями. Боже, скільки гармидеру було! Горіли села і трупи сипались, мов спілі грушки. Земле моя! Країно моя!

А обоз усе сунеться греблею. Ось перші хати. Вікна заставлені ставцями. Блідо жаріють елекричні грушки. Вітер зо ставу розгонно вдаряє в телефонічні дроти і вони дзирчать тривожно. Кілька – раз, два, три, самоходи ллють сяйво своїх рефлекторів, а на них стрижені, в кепках жінки з санітарними опасками на рукавах.

– Стой! Куда прьош?

– Разійді-і-ісь!

Дебелі, цибаті коні, мов вуглево-чорні примари, вириваються, плигають через вози, через дядьків. Підкови копит цокотять об камінь і крешуть іскри. Вони проносяться як вітер і зникають. Ніч живе, ніч страшна, неповторна. Мов глибина морська, таїть у собі життя, смерть і буревій. Ці неймовірні люди народжені ще вчора, сьогодні пишуть хаос своєрідного, перекрученого Апокаліпсу. Сюди люди, туди люди. Одні до других лицем, грудьми. Дороги нема. От упав хтось і по ньому проїхала тачанка, бо був слабий. Отам на полях фронт. Там сто п’ятьдесять тисяч. Дві тисячі ранених, тисяча трупів. До чорта співчуття!

Але Володькові все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дістав посвідку, що їздив три тижні, відкинув задок воза в рів, вьйо! – і поїхав.

За Рохмановом порожньо. Вітер назустріч і ніч. мов антрацит. Коні намацують копитами шлях, що ліг тут взад і вперед. Пройшло ним людей, заплющь тільки очі і дивись: всі народи, всі мови, всі барви. Йшли, минали, падали далі від куль, та знов ішли, втомилися і спалахнули гнівом. І от горять…

Всі горять. І нема кінця. Мов навмисне вітер дме і земля, оця українська смоляна земля, дихає на всіх п’яним жаром приваби. Ах, як найти слова, щоб розповісти і щоб знали всі про дні та ночі, коли люди, коні й тачанки йшли отак через поля, мов збиточні діти, а вмирали на городах, там, де ростуть гарбузи та цвітуть безсмертники.

Під Жолобками знов обоз. Знов дядьки та коні. Вершники подібні до привидів. Під горбком стовковисько. Кілька підвід з’їхалося в купу. Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далі під гору не в стані. Сили її вичерпані. Вона дійшла до тої границі, за яку вже не зважилася переступити.

На неї накинулися з нагаями і, як звичайно в таких випадках, били. Але коняка не встала.

З низу над’їхали тягарові самоходи. Пружне світло їх рефлекторів освітило большевикїв, дядьків, вози і коняку.

– Добей єйо і канец! – гукає хтось. Один виймає револьвер. По дорозі ворушаться густі тіні. Ба-ах! Коняка ще кілька разів хитнула головою, але до її решток вчепилося кількох і стягнули в рів.

– А-а-а, вот прекрасна! Стой! Праварачівай! Паєдеш с намі!..

– Даро-огу, трам-та-ра-рам! – Ревуть шофери.

Володько бачить, що не виверне. Коло воза з права й з ліва освічені обдертуси з рушницями цівками вниз на животі. Він проситься, що з’їде ось туди в низ і обернеться. Протискається повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у темноту. Дорога в низ порожня. Пустив віжки, віз попхнув коні і вони погналися в низ, в глибину, в чорну ніч.

Гналися довго й шалено. Земля все опадала і спини коней втікали від зору і не могли втікти. Парк Калиновського вперто змагається з вітром, осокори, мов скелі гір, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За ним шумлять ялиці, клени пусткають лист за листом, що летять по вітрі, мов телеграми. Дошки мостику затарабанили під колесами, підкинули сердито воза і лишились.

Вже на другому боці долини, на горі, коло церкви коні перестали слухати батога. Але далі нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить. Кожна хата принишкла, причаїлася в темноті ночі, приплющила вікна, замкнулась заверткою і хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують великий ворохобний світ. Нема іншої ради, як брехати. І вони брешуть – завзято, безупинно.

Дома розпряг коняки, витер перевеслом змилені їх стегна і накрив дергами. Приходить батько.

– Таки приїхав? – питає. Голос його змінився. Тихий голос, не Матвіїв.

Володько швидко оповідає й спльовує. Після йде до хати, п’є кварту молока. Мідяне світло лампочки лазить по його загорілому лиці, але нічого не помітно з того, що перед годиною переживав. Матвій мовчить. Настя готовить на завтра торбу, бо ж «він» все-таки піде.

– Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батькові, геть рихтик по ньому, пішов. Задумав і, хай тут гори вернуть, хай валиться земля… Пішов і вже. Рід такий, бачте…

Обличчя Насті таке, як і завжди, що до нього хочеться побожно молитись. На ньому та вічна тепла скорбота матері, в очах той тихий смуток і ті завжди готові сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть ті очі. Породила їх, а тепер сто крат дужчі за неї і біжать – куля не куля – не зупиниш. Лиш любов тобі, мати. Лиш ночі довгі і молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у широкому світі, на чистому полі, в далекій дорозі, під вітрами, під дощами, лицем в лице з небезпекою.

Володько добре знає матір і знає її думки. Вони ж бо виписані на її чолі, очах, устах. Але він не встане, не візьме за сухенькі плечі і не вимовить: мамо моя!

І не подивиться в її безодню очей, і не осушить ті сльозини, хоча ціла його істота обнята пожежою великої любови. Не вчило його життя пестощів. Було завжди шорстке й холодне і всі очі дивилися вперед насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні, сину чорної землі! Тобі не лестощі, тобі мовчазним бути. Тобі горіти страшною думкою і в серці, в м’язах тіла складати силу. Схід і захід сонця несуть на тебе вогонь, потопу, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій широкій землі, ніхто не розділить тягарів твоїх. Сам один, по коліна в твердій землі, ти здвигнеш налитими пружніми м’язами і струснеш планетою. Так буде.

Батько. Він сидить на лаві, погрузлий у думи свої. Не торкайте його. Коли він думає, хай все мовчить. Сьогодні дума його насправжки особлива. Обличчя його закрите туманом і тільки невиразні контури брів, чола, носа, бороди. Здається, він далеко серед широкого поля вкопався в землю і головою торкається хмари. Чорні, густі мраки налітають, закутують його, колотяться і рвуться далі. Володько не одважується озватися до батька свого. А слова є.

Слова самі гуснуть у горлі й печуть. У хаті порожньо. Катерина й Хведот сплять у клуні.

– Так, кажеш, і ці відступають? – виривається з батькович уст.

– Дуже спішно, – відповідає Володько.

Мовчазлива перерва. Батько хвилюється. Син і мати дивляться на нього і не розуміють його.

– А той… – починає поволі продовжувати мову батько. – Нічого він тобі не згадував?

Володько не розуміє. Дивиться на батька широко відчиненими очима.

– Хто, тату?

– Ну, а той, що з тобою їхав.

Володько думає й хитає головою.

– Питався, тільки, чи не пізнаю його…

– І більше ні? А до мене прийшов… – Тут знов перерва. Матвій змагається сам з собою. Слова не ідуть на язик. – Прийшов і каже: знаєте, дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Ні. Не можу, кажу, вас знати. Народу стільки перейшло. За сто літ стільки не перейде, як за ці роки. Були й такі й сякі. Були добрі, були злі. Шлях, кажу, коло нас і земля наша для всіх вітрів одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.

Матвій перериває мову і дивиться в землю. Права його долоня спокійно лежить на коліні.

– А після… Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього і сам відгадав усе. Нема нашого Василя.

– Нема?

Володько звівся на ноги. Очі його широко відчинені. Він не вірить. Це не можна повірити. Ніяк не можна. Он і мати не вірить, але й вона встала. Всі повставали й дивляться так, ніби між ними сам Василь. Ніби він, і не він. Не можна, щоб його не було на світі. Всі ж бачать його перед собою таким, як того літнього дня, коли він примчав каштаним конем до дому. А може то був тільки сон. Може не було Василя, ані того дня, ані взагалі нічого того на світі не було. Сон був і всі не вірили в нього, бо не сила було вірити. А може це тепер сниться. Ніч темна і глибока. Навколо, як широкий наш край – ніч одна, а тоді все ж таки всі бачили ясне сонце.

Матвій, мов з каменя різьблений. Він завжди такий, коли треба. Тоді на його чугунних долонях ще виразніше випинаються галузки жил, а очі металем горять. І, видається, навколо громи б’ють, а він грудьми проти всіх сил. Вража куля десь там на полях стяла його сина.

– Ну, – сказав Матвій. – Більше ми не могли зробити.

А Володько повний подиву, як і колись. І тоді, і тепер він любить батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовірна вістка з большевицьким обозом прилетіла. Хата погрузла у глибину, у прірву, лиш батько один над усім. Хай. Так сказала земля, так хотів її Бог.

Прийде ранок завтра і другий син разом з сонцем встане і піде. І понесе спомин про Василя над полями, над селами і містами. Мов книгу велику кладе пере очима і бачить, що було. Від дошки до дошки перечитає її. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за думою і складав їх у відповідні місця.

Полями, довгими шляхами, через села та міста проходили не люди, а тіни того що прийде. Проходили міліонами. Отам далі падали, мов у прірву. Не було їм ніяк вороття, бо треба було йти і треба було впасти. Яка безодня облич, яке число очей. Потом всіяні їх куті з металю лиця.

Полки, дивізії – їх безліч, мов гнані вітром сюди й туди пройшли. Тяжкі копита з підковами і дужі грудниці і посторонки круті і хомути. Колеса двоколок крають шляхи. І батерія за батерією – жерла барви в’ялої трави в чохлах. Поволі йдуть вони, поволі обертаються велетенські колеса, поволі ступають копита, а земля вгрузає. Кокарди, патронташі, тесаки, за ними салдати.

Минулось. Натомість встала легенда, якої ще не було. Предки вийшли з могил і на тачанках пройшли степами. Вони боролись і побороли, вони шукали і знайшли. Хай будуть благословенні дні, коли сонце світило їм. Хай пам’ять про них во віки царствує. Он їх сліди і по них ідуть, все йдуть, все нові, все спрагнені перемоги. І коли ті, що увійдуть у землі свої переможні, стануть до сходу і до заходу – на всі сторони великого світу, вони засвідчать: землі ці куплені за піт і кров поколінь. Во віки хай живуть на них вільні люди. Чуйте глухі і бачте сліпі! Ми кажемо це вам усім – навіть тим, що ненавидять, і тим, що не вірять.

Дія цього розділу відбувається у вересні 1920 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 385 – 398.