20. Прийшли поляки. І кохання

Улас Самчук

Минуло дві неділі спокою, безвладдя, непевності. І от одного дня до села почало йти якесь військо. Мундури на них німецькі. Спереду їде кількох кіннотчиків з ручними кулеметами. В деякій віддалі від них товстючий начальник. Кінь під ним сильний, гнідий. Ступає повільно. За начальником піхота.

Володько прислухається до їх мови. Не розуміє. Одяги німецькі, мова невідома… Зовсім не так уявляв їх собі Володько. Це мали бути дивні в рогатих шапках з пір’ям люди. А тут і не рогаті шапки, і не пір’я. Якісь кругленькі шапочки, які навіть можна було купити в Крем’янці. На них бляшані крилаті орли.

Ідуть рівними лавами сотня за сотнею. Багато їх. Звідки вони прийшли, де взялися? З яких лісів, з яких болот? То ж там у них самі ліси, піски і багна. Пригадуються Володькові оповідання, як то колись по лісах виловлювали мужики їх ворохобників. О, ці вже не подібні на ворохобників.

Справжнє військо. І невже вони будуть панувати в нашім краю? Ні. Це неможливо. Це ніяк неможливо. Хто-хто, але не ці. Це якось не підходить, не вміщається в голові. Це ж не їх край і не їх люди. Яке їм діло до нас?

Перейшли сотні і потягнулися гармати. У-у-у, це сила. Але де вони були до цього часу? З таким військом, з такою силою вони могли б уже давно вигнати большевиків?.. Боялися. Дуже обережні. Знають добре, що нікого тут нема, хто б ставив їм спротив, а йдуть боєвим ладом. Полями он ідуть чати. Бояться…

– Снився мені колись сон, – заговорив Матвій. – Ну й дивіться… Не справдилось?.. А то ж було ще перед війною. Росія була… Хто б таке подумав…

Настала нова влада. Дивний і незрозумілий настрій. Ніхто не хоче вірити, що це вже не «петлюрівці» і не «большевики», не «наші», а чужі. Бо всі, що були до цього часу, були «свої». Одних хотіли одні, других – другі, але все-таки якось зрозуміліше було. Декому здавалось, що от поб’ються одні з другими, якось помиряться і стане знов Росія, або Україна. Так і говорили:

– Чор їх знає… І защо вони ото б’ються? І ті за землю, і ті за землю. І тї за народ, і ті за народ. Большевики за «комунію», петлюрівці проти комунії. Ну, так просто: хоч ти комунію – йди в комунію. Хто не бажає – будь сам собою, сиди й працюй. Ех, народ, народ! Б’ються, б’ються, а тут, дивись, хтось чужий користає…

– Бо нема настоящого сознанія! – певно добавляє якийсь небудь Семен. – Кеб то один з другим повоював чотири годи, як я на настоящій позиції в окопах – не захотів би більше по світі шлятися і підстрілювать один другого.

– Но… А дивіться он поляки… Хто про них колись путнє слово чув? Тільки лаялись. А вони он військо яке зігнали. Що? Скажете, не військо?.. От прийшли, заняли і все… Поїхав я ото до Кременця… Тільки й чуєш: цо та цо… Всі тобі цокають. Жиди тобі – не пізнаєш. Всі вивернулись… Чую один: пане! Купцє чапке…

– Ідзь, пся крев! – каже йому той… Вже, чуєте, мацєювок нашив і продає… А що ж… І вивіски скрізь не наші. Не розбереш ні слова.

– Ет! І ці довго не всидять. Поженуть! – заявляє якийсь скептик, не думаючи над тим, хто пожене і як пожене. Хтось з’явиться і пожене. Чи ж мало їх, всяких вояків наплодилося.

Минають дні за днями. Минули жнива. Зібрали жита, пшениці, вівси. Підступає обережно осінь. Дні соняшні, мелянхолійні. По стернях стеляться струни бабиного літа і, здається, хтось виграє на них ту саму жовту, шелестючу пісню, подібну на золотий спадаючий листок клену, на вигляд безсмертників, на горіючі барви настурції.

На полях виорюють бараболі. Горять вогнища.

Дим піднімається догори, або клубато котиться землею. У ніздрі тиснеться запах згорілого бараболиння. Чути пісню. Це безперевно виспівує Христя. То в неї такий теплий, ніби гармонія, голос. Це ніхто інший. Вона любить працювати і співати одну з любих своїх пісень, яких знає безліч. Вона вже давно дівочиться. Ходить, як дівка, сміється, як дівка, навіть воду на коромислі, повні відра, носить, хоч стан, мов у оси, тоненький і гнучкий.

Всі працюють у ці дні. Ступає повна осінь над землею. Ступають ріллею мужицькі ноги. Сіють і сходить озимина.

Матвій з Володьком і цілою родиною також у праці. Ось уже час Володькові до школи йти, але чутка прийшла, що цього року школа пізніше пічнеться. Між тим ось бараболю виберуть, досіють і піде.

У цій тиші, в музиці осени, в запаху бараболяного згару чаїться нове горе.

Одного дня – туди десь у сторону Людвищ затарахкотіли зненацька кулемети. Матвій з Володьком були саме на полі і переорювали бараболисько. За тиждень Володько має відійти до Дерманя…

З Жолобок навзаводи пре якась підвода. На возі видно чоловіка з рушницею. Зрівнявшися з Матвієм той розмахує рукою, показує на село і гукає:

– Гей! До села! Повстання!..

І не зупиняючись, женеться далі. В селі того вечора зібрався сход. Почали радити, кричати. Хтось говорив палку промову… Всі, мовляв, повстають. Людвищі, Жолобки, Титильківці. Всі, як один. Он на Ляхівцях забили трьох жандармів…

Але Тилявка вагається. Одні – за, другі – проти. Перемогли другі. Агітатори поїхали. На другий день рано з південного сходу почули гарамтне бовхання. Хто і на кого стріляє, не відомо. Донеслися чутки, що то бій з повстанцями. У Шумську на греблі засіло кількох хлопців з кулеметами, які випустили кілька стрічок по «галєрчиках», що саме входили до містечка. Але зле. Не видержали. Ті засіли і випалили кілька сальв з рушниць. Хлопці втекли.

У Людвищах ніби гурт хлопців з рушницями напав на відділ війська. Кількох підстрілили. Військо втекло. Що буде далі, невідомо. Всі чекають і сподіваються, що прийдуть петлюрівці. Кажуть, вони десь там за Ямполем.

Минає ще одна напружена ніч. У деяких місцях чути стрілянину. Ранок приніс уже перші наслідки. Над тим місцем, де стоїть село Людвищі зненацька починають здійматися тяжкі чорні хмари. Час від часу чути рушничні стріли.

До Тилявки прибігли перші втікачі.

– Палять! Біда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..

– В ліс! В хащі!

А димові хмари все ростуть, піднімаються, сягають сонця і закривають його. Робиться моторошно. З-за пригірка і садів виривається вогонь. Небо подібне на розжарений метал. Вряди-годи виривається від землі і б’є в височінь новий стовп огню. З’являється, з початку легкий, далі все сильніший і сильніший вітер. Димові хмари колотяться, розтягаються і, розчепіривши дико довжелезні кострубаті крила, летять на схід.

Здається, в тому місці провалилася земля і весь огонь її нутра вирвався на зовні. Шириться навкруги гострий запах згару. Гора, ліс, сади, верхи смерек окутуються димом. По стерні стеляться кусники чорної ватри.

Всі люди навкруги лишили свої хати, свою працю. Людвиськими полями біжать якісь люди, добігають до долини і зникають. У Тилявці ширяться чутки, що по Людвищах те саме чекає Жолобки, Титильківці, Рохманів і Тилявку.

Матвій кинув працю на полі, пішов на подвір’я і почав швидко зносити до льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одіж, посуд. Настя винесла з хати майже все, навіть образи. Коні й корови Володько з Катериною погнали в ліс.

Пополудні до села увірвався якийсь відділ війська. Майже всі вояки в довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комірами. Люди пізнають ті кожухи. Це знані людвиські кожухи.

Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана відчинили свининець, випустили поросята і кількоро з них підстрілили, мов дичину. Шукали сметану та яйця, але всі хати порожні. Декому дісталося скоштувати нагаїв.

У лісовій хащавині на Угорщині повно людей з худобою. Коні, корови. Всі перелякані, стурбовані. Володько також тут. Він сидить під великою липою на купі скиданого труску і думає. Дивні, виняткові думи. Нема на них слів. Вони родяться з глибини нетрів людського я, ростуть у гнів, у лють, у велику душевну рану, яка не знає ліків і не знає забуття. Вона ятритиметься ціле життя і дошкульним болем вічно викликатиме спогад цих винятково дивних днів.

Він думає також, що вже час іти до школи. Але як залишити в ці дні своїх рідних і хату. Підеш і може в останнє попрощаєш ті будови, які коштували стільки тяжкої праці. А зима не стоїть. Старі люди, діти… Куди з ними? Де порятунок?

На другий день прийшли й до Жолобок. Тилявку обминули. Але Жолобки стояли одною пусткою. Хатки приготовані на пожертя вогненній силі. Одначе впала кара на п’ять господарств. Решту пощадили.

Дні минають. Непевні, чорні. Дими поволі розгортаються по долинах і легким дотиком, ніби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючі чужинці в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять із лісів, оглядаються. Он хати їх… Он попелища… Он там на ріллі вдовиця з гурточком малих. Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кілька разів обійшов Карпати і десь «за царя і отєчество» з життям розпрощався. Обікрало воно його, нерозумного сліпака, а ти, матір, і ви, діти,сидіть на ріллі під голим небом і плачте, плачте, плачте!..

Плачте, бо ваші сльози ще танші, як роса, як вода морська. Ніхто не прийде до вас і не запитає: за що вас карають? За дідів своїх, за батьків? За царя і отєчество, якому вірно служили, і за ті століття, за які з ваших душ не вийшов ні один терпкий відрух, ні один спротив, ні один протест. Плачте, бо ви закопали самі себе в підземелля, де пекло на землі і де скрегіт зубів.

П’ятниця, субота. Завтра неділя. Село чекає вас, люди. Он хати ваші стоять. Ідіть і займайте їх знов, бо це ж ваші. Чуєте? Ваші, і ніхто на землі не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на ній, як і завжди, жаріє в сяйві вечірніх промінів. Але на дзвіниці ніхто не турбує великого дзвону. Тихо навколо… Йдіть, люди, і займайте ваші хати і вашу церкву.

Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули ліси, печери, вогнища і вернулися під стріхи свої. Пережили ніч, а на рано село вже оточене ланцюгом завойовників. Нема виходу. Зігнали малих і старих, матерей, наречених…

Зі сотень вибрали тільки шіснадцять самих молодих. Виставили під панським парком на вигоні і з кулемета висікли. Після на купу скидали і приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата під самим цвинтарем вкінці села, не боялася до сина свого підійти. Він лежав на купі з відбитим куснем голови і не міг вмерти. Мати сама власними руками підтримувала його голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої крови через її старечі пальці.

Варта відійшла. Розібрали своїх синів ті, кому вони належали. Коло цвинтаря виросла велика могила, на якій заборонено поставити напис.

От які дні. Матвій переживає їх по-свойому. Ціле його єство знов, мов слимак, згорнулося само в собі й скам’яніло. Чоло вкрилося знаними зморщками і кожна з них наллята виразним гнівом. А все-таки він не забуває свого.

– Тобі, Володьку, на школу час! – завважив раз. – Мусиш пішки, бо ж як тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчі…

Катерина забажала й собі навідати Дермань. Добре. Значить, підуть удвох.

Вийшли раненько. Пішли шляхом у напрямку Жолобок. Минули ліс, увійшли до села. Онде свіжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дійшли до вигону. Володько звернув з дороги і знайшов те місце з виразними слідами події. Земля ще не встигла впити рештки розлитої крови. Володько зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенські осокори. Онде палац. Он хати і коршма. Онде, навіть, пасуться гуси. Небо сіре по-осінньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи шумлять, чй, Бог їх знає, як звуться їх тихі різні звуки, що не мають ні початку, ні кінця. Затям собі, Володьку, те все. Доторкнися щупками пальців ще раз цієї латки гарячої барви землі й іди далі. Йди і вчися…

І він пішов. Довга знана дорога через поля, ліси, гори і доли рідної землі. Йти по ній, чути кожний відзвук твого кроку, бачити барви неба і землі приємно, але боляче. Західній вітер жене хмари. По полях зграї вороння і шпаків. Десь-не-десь видно орачів. Скрізь розсипані барвисті рухливі плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття і гріються. Дим стелиться низом, не торкаючись землі.

Цієї зими Володько ще з більшим завзяттям пустився здобувати твердиню знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомітними рисками, що надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бій. Переможець той, хто має силу і вміє володіти ним. Життя наглядно дає йому жорстокі лекції.

І черговою з них була та, яку пережив він цієї зими в непокірному, гордому Дермані. Одного ранку зненацька вступив до цього села відділ війська. Брали з вулиці всіх мужчин, кого зустрічали, і зігнали до залі семинарії. Школу розігнали. По селі заповіли суворий наказ, щоб зійшлися всі молоді мужчини на сходку. Хто не з’явиться – смерть.

Зібраних у залі клали по черзі і навчали гумовими кишками так довго, поки жертва була притомна. Така наука залізним прутом випекла в душах цілого покоління спомин і параграф закону, який передадуть з покоління в покоління, як обов’язок і осторогу. Деякі говорили:

– Так нам і треба. Не вміли шануватися в свій час – рік минув і заплата виявилась.

Єлисей з приводу цього говорив:

– Но… Злушпачили не одного… Але коли б не цих два дні, наше село стратило б десять років. Сумна це правда, але правда.

У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все нові і нові датки. З’явилися отари жебраків. Повернулися на свої місця біженці війни, знайшли на місці своїх хат руїни, або ями. Прийшла зима, а з нею голод. Цілі ватаги торбоносів подалися на східні села по хліб. І от ідуть з хати до хати з торбами молодиці, дівчата. На них подерті свитки, самі взуті в постоли.

– Дайте, людоньки добрі, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас від голодної смерті. Дома дітки наші мруть. Ні хати, ні хліба. Смерть одна…

І так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг. Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступня. Хотілося вбити в свою голову все, що створив людський розум, пізнати всі глибини, всі висоти. Кожний день – нова сторінка велетенської книги життя і Володько не тільки перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всіх її місць і переживав цілим своїм єством повноту її многогранного змісту.

Зовсім не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом із сонцем вставав, ішов по звичці у садок оглядати, як цвітуть дерева. Коли піднімається сонце, вони хрусталіють і блищать. Хлопець не знає, що йому робити. Співати, танцювати.

Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають також.

Одного дня по Великодні Володько пішов відвідати свого приятеля Володька Галабурду. Соняшний пахучий день. Черешні відцвіли, вишні осипаються, яблуні та груші в повному розгарі. По горах і долах, скрізь – там і там біло, прозоро, пахучо.

Хата Галабурди в садку. Вікна відчинені і віти яблуні-виноградки сягають серпанкових занавісок.Володько входить до хати. Дома – нікого, крім сестри Галабурди, Наталки. Сидить перед вікном спиною до дверей і шиє на машині. На шиї у неї висить сантиметр. Сонце ллється просто на її каштанові кучері і кожний волосок світить, горить і відливає бурштином.

Володько по своїй звичці ніяковіє. Несміло привітався, запитав, де Володимир і що ж далі? Стоїть і невідомо: тікати, стояти далі? Очі його в таких випадках надто синіють, а щоки пашать жаром.

Наталка оглянулась і чогось зраділа.

– А-а-а! Моє поважання! – проговорила вона так весело свій новий привіт. Крутнулась на свому округлому стільці і зірвалася на ноги.

– Уу, як давно, страшенно давно вас бачила. Сідайте! Трохи приємно помовчимо. А наш шибеник нажерся і хто зна, куди подався. Кажуть, ходить у луг ворони дерти. Такий парубій і ворони. Як вам це вміщається в голові?..

При цьому Наталка заклала свої нагі руки за потилицю і міцно натягнулася. Її пружні молоді груди виразно округлились.

Володько часто бачив Наталку, знав її звички, але ніколи не завважував ані її грудей, ані темних вогких очей. Це відкриття ще більше занепокоїло його. А тут ще сонце, яблуневий цвіт.

– Ух, як втомилася! Така весна, а я, мов каторжна. Шию й шию!.. Дивіться, Володьку. Дивіться, скільки в мене праці. І все мушу перешити. А це ще від свят. Мене вже там ла-а-ають… Ех!.. Але ну його!.. Не розірвуся я! Ні? Там весна така… Що в те вікно влізе весни. А вийдіть лиш отуди на гору під цвинтар і гляньте в низ. Страх – стільки того цвіту! Мама казала Володькові: висип палісадник. Де там. Повіявся і лекцій не вчиться…

Але сідайте ж! Боже мій! І чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну, як дівчина. Такий парубок. Ви вже напевно якусь симпатію маєте. Що, ні! Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви спалахнете! Знаєте… Ні. Вам таких річей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?

– Читав, – кивнув він головою.

– Ви? Винниченка? Ви Іван Царевич і читали такого автора? От вам і моє поважання.

Наталка прижмурила свої чорні очі так дивно, що Володько спустив свої до долу.

– А сонця, цвіту скільки! Боже, скільки цвіту і вже напевно починають співати соловейки. Ні? Напевно!

Вона підстрибнула до вікна, відщипнула срібно-рожеву квіточку яблуні і протягнула Володькові.

– Нате, Іван Царевич. Прошу. Це від мене. Найбільше люблю ці і ще конвалії. Такі порцелянові, холодні, але… – і вона цмокнула.

– Ну… я вже б пішов… – несміло заявляє Володько.

– Я вже б пішов… – кривиться з нього Наталка. – Це чудесно. Посидів, намовчався, начервонівся і все думає, як би драла дати. Ну, йдіть, йдіть, вельмишановний Іване Царевичу. До побачення…

Володько встає. Знадвору подихає вітер. Гілка цвітучої яблуні ворушиться, й її тінь на лутці вікна тремтить. Серпанок занавісок надувається, мов вітрильник. Десь вискіпався метелик. Його платинові крильця мигають і торкаються цвіту. Думка хлопця посилено працює. Йому надзвичайно приємно й одночасно хочеться кудись сховатися, втекти. Відчуває, як його істота двоїться, стає в суперечність сама собі.

Він напружено вслухується в саму суть цього виняткового для нього менту і намагається знайти йому якусь назву. Якісь натяки, знаки, півслова. Цвіт, серпанок, метелик, голос Наталки – все одно, що прудкий вітер з різучим снігом в обличчя, від чого воно горить огнем. І от знов злилося все. Серце тремтить. Не розуміє нічого зокрема. В очах барвисто, на душі тепло, в грудях боляче.

Дівчина використовує його захоплення. Вона не думає, не розуміє, лиш чує і регочеться. Він прокидається, очі наливаються теплою синьотою.

– У вас чудові очі! – викрикує вона. – Ніколи не думала, що у вас такі чудові очі!

Це вже занадто. Все має свої межі. Володько зривається, кидає «до побачення» і біжить геть.

Наталка лишається сама. З неба ллється сонце. Ллється на цвітучі сади, квітники, на золочені хрести церков. Повно весни і хвилювань. Під ногами м’яко. Стежка вється лугом, на котрому зеленіє трава і барвисто горить безліч квітів. Над вільхами вертко шугають щебетливі ластівки.

Від цього дня Володько сам не свій. Світ його обмежився до дуже малих розмірів, але ціле пережите недавнє минуле не хвилювало його більше, ніж ця незначна подія.

Наталку виминав. Вчитися вже не має сили. Після лекцій не йде одразу до дому. Він іде в семинарський сад, обходить гору цвинтаря, минає гай і зупиняється над Галабурдовим садком. В його пінній глибині втопився будинок хати і лиш черепяна сіра стріха тримається поверхні. Над усім, виблискуючи сріблистими крилами, літає зграя голубів.

Тут якраз і камінь з землі виступив. Хтось колись висік на ньому серце і стрілу, але зачовгане його чоло мовчазне і таємниця серця та стріли напевно не буде зраджена. Володько сідає на камені і сидить непорушно. Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхів отих далеких смерек на панському – вечоріє.

У монастирі бамкає дзвін. Треба вставати, треба йти, але камінь із серцем та стрілою тримає його. Нема сили відорватися. У душі велика солодка мука. Перший раз переживає її таку. Були вже натяки на це, але все те не проймало його так, не тисло, не путало його волі. Боже! зроби так, щоб вона відчула мене, вийшла з пінного саду і своїми пальцями торкнулась мого палаючого чола.

Дома перебирає книжки, перегортає їх сторінки, але їх запах, їх барви, їх слова стали йому буденними. Нема в них нічого цікавого. Нема тієї соковитості, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад його душі значно більший і в ньому тоне все, що оточує його.

– Тобі щось сталося? – питає його Василь.

Володько ні то всміхається, ні то кривиться.

– Нічого. – Певно і коротко відповідає.

Краще зійти з посторонніх очей. Іде в лішник і тут під дубом думкою мандрує в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не жиє. А казала: тебе будуть любити, Володику. Ти гарний… Гарний. Як смішно. То-то й є, що негарний і любити таких не полюблять веселі дівчата. Згадав і Юхима. Чи жиє він ще? Навіть не знає. Це ж гріх. Той чоловік зрозумів би його навіть тепер. Напевно зрозумів би. Хто не носить в душі зла, той відчує в людині завжди те, що якраз треба відчути. Зло і заздрість стоять на перешкоді, щоби зрозуміти й бути приятелем.

Тим часом Володько уявляє собі себе в будуччині. От він росте. От він скінчив семинарію. Але це не кінець. Ні, ні. Такі, як він, на половині дороги не зупиняються. Він іде далі. Там десь у Києві чекає на нього ще школа. Він скінчить її і стане великим адвокатом. Його виступи і промови чарують слухачів. Тисячі народу добиваються місця в залі, щоби хоч здалека послухати його. Його слава гримить на цілу Україну. Всі, що ненавиділи його, впадуть до його ніг і він дарує їм їх провини. «Приятелі» наперегони повчатимуть його, оберігатимуть перед можливими і неможливими річами.

– Стійте! – скаже він їм. – Замовчіть! Хто не вірив у мене, хай далі не вірить. Хто заздрить, хай виступає з ним на чесний герць. На отвертій арені хай поміряється з ним своїми силами, а не робить потайки за плечима капості. І не буде йому рівних у змаганню, бо сила його душі неймовірна…

І тут саме десь візьметься Наталка. Він уже давно не хлопець, що червоніє від кожного її погляду. Вони зустрінуться на балу. Він запросить її на танець.

– Наталю! Даруйте мені, але я кохаю вас! – скаже він їй тихо. Вона здригнеться, почервоніє. Танець скінчиться. Він візьме її за руку і виведе в сад. Тут під відомим горіхом на лавчині присядуть. Наталка мовчить.

– Я кохаю вас цілим єством. Будьте моєю!.. – Наталка починає плакати. – Наталю! Моя Наталочко! Люба, моя Наталю!.. – йому не стає слів, не знаходить таких якраз, як треба. – Ну, що? Чого, Наталю? Образив вас? Я знаю… Я не заслуговую на таке щастя, але даруйте мені!.. Ох, Наталю, Наталю!..

Останні слова вириваються в голос. Володько прокидається. Світ дивний, не той, в якому тільки що мандрував і в який вірив. Яке щастя обдурити себе і вірити в ту брехню. Яке щастя носити в собі жагучу любов, подібну на весну, на молодість, на сонце, що в маєстаті ранку пускає стріли свої і ранить все живе великими ранами любові і краси.

Перед кінцем шкільного року семинарія улаштовує виставу з танцями. Володько давно вже не бачив Наталки. Та дівчина ніби з вогню. Вона танцює безупинно. Її сміх лунає у всіх кутах просторої залі. З Семенюком, Янушевським. Кожний підходить і прошу! – Взяв і пішли ходором навколо. Легко, свобідно. Вальс буревієм гримить, хвилює море, а вона, мов пінна сирена плаває навкруги. Недотепа, ведмедисько Семенюк. І що в ньому може їй подобатись? Але як вони чудово витанцьовують вальс…

І знов їдка заздрість мучить Володька. Ну, чому він не подібний на того самого Семенюка? Чому Бог обідив його таким непоказним виглядом, непевністю, соромливістю? Станеш, вона дивиться на тебе, а ти, мов дурень, не знаходиш ні одного влучного слова. Стоїш, паленієш і блимаєш посоловілими очима. Препогане становище.

Танець кінчається. Володько у відчаю. Врешті в нім родиться інше переконання. Що в дійсності, як подумати тверезо, в ній такого особливого? Звичайна дурна міщанка. І ніколи він її не любив. От прочитала два-три романи якого-небудь Винниченка і чваниться. І чим там чванитись. Хіба соромитись!

По-десяте підходить до Володька Галабурда.

– Чого ти сьогодні таким Дон-Кіхотом напузився? – питає він.

Володько отетерів. Нема часу на вибагливі відповіді.

– А ти не корч зі себе Санчо-Панча.

Семенюк і Наталка роблять останній зворот і зупиняються. Володькові видалось, що це прокотилась огненна куля й опекла його. Серце стрибнуло і сильно стукотить, мов переслідуваний втікач у зачинені двері.

– Володьку! Голубчику! – каже Наталка до свого брата. – Побіжи, братику, і принеси від Степана Павловича мій редікюль. Ааа! І ви тут! – вирвалось у неї захоплення, що відноситься до Володька. – Але чого ви такий екстра-пуф?

Гидке слово. Кров, світло, очі… Все мішається і крутиться, мов у карузелі. Поміст помітно хитається й окремі хиткі крижини ледь втримують палаючого хлопця. Уста ганебно тремтять. Язик пручається з навалою звукової сировини, з якої на силу Божу вилазять сякі-такі слова. Горло пересихає. Мозок вилетів з черепа, а на його місце лягло щось тяжке і гаряче.

Семенюк, Наталка, Володько. Он сунеться ще якийсь тип. Всі вони навмисне сходяться надивитися на Володькову ганьбу, щоби після навипередки рознести її по цілому селі. І що тут дивного? Над чим, прошу вас, сміятися? Якого чорта шкірить отой свої осоружні скалозуби? А Наталка здивована. Де ж таки… Їй нічого не відомо. Вона сьогодні цяця. Вона зовсім у нічому невинна…

– Що з вами? Що таке?

Фу! Осоружні, бридкі запити! Нікчемне кокетство. Володька злість росте, мов бальон, що його надувають.

– Нічого! – випалює він. – Нічого зо мною. Це все він, Володимир. Він назвав мене Дон-Кіхотом!.. Я зрештою… Мені все одно. Я не маю приятелів, знайомих, друзів. Всі мене якогось чорта цураються… Але не думайте, що мені на цьому так залежить!

Далі вже нема що казати. І це, що сказане – дурне, гаряче й зайве. Це він розуміє. Але раз розігнався – рів не рів – плигай! Ніхто не сміє подумати, що Володимир Довбенко боягуз. Він сказав їм те, що треба і тепер до побачення.

Обернувся на місці кругом і відійшов. Як одягався, як гнався коридором, як летів вихідними сходами ганку, цього не помітив. Свідомість догнала його аж під вікнами помешкання Ферапонта Яковлевича, з котрих сіється м’яке світло просто на купу цівтучого бозу. Десь взявся дрібний дощик. Відчув відомий його шепіт з листям. Володько прорізує кілька світляних стовпів і кулею вгрузає у глибоку пітьму теплої маєвої ночі з дощиком.

Біжить «коло Яна» в долину. Повертає на стежку «через береги». Он ставок. Дощ густішає. Його краплини дрібно сіються по воді. Листя осокорів шелестить. Небо – прірва залита чорною тушою.

Володько женеться далі. Йому боляче, соромно, тісно. Хотілося б знищити себе, або принаймні порядно назнущатися над собою. Згадав Бога і викрикнув у голос: Боже! Поможи мені!

Чорне небо, куди спрямований його вигук, бризнуло в гаряче обличчя жменю води. По дашку його кашкета біжать струмки. Стікають на вилиці, на ніс, на бороду і скапують вниз. Біжить далі. У Ляшовому займиську зупинився знову. Це тут якраз місце, де темними ночами переходить людей страшний бувший власник займиська вішальник Ляш.

Он купа осик, куди гепнув колись «снаряд». Вирив яму, вирвав осички, зібрав їх, створив із них хащавину. На тому місці поросла глуха кропива і кінський щавій. А в хащавині гарний притулок для ранених звірів. Володько скористав зі звірячого пристановиська. Забув Ляша. Найбільший страх його – він сам. І коли б міг, лишив би себе і втік би. Він підліз під кущі і присів.

Тут зовсім гарно. По листі шелест дощу, але каплі його не доходять сюди. У темноті вище ледь помітні косаті старі берези. Кілька дубів і кленів стоять осторонь. У траві розмокають дозріваючі суниці. Десь над самою головою прокинувся й лунко задзвенів соловейко-нічняк.

І хіба гріх у таку ніч трошки збожеволіти, стати на грань добра і зла і десь далеко, далоке від стороннього ока крапля по краплі пити трунок великого келиха життя. І хай ллються тоді чисті юначі сльози, хай кільчиться й зростає перше бажання зірвати квітку щастя, що завжди росте тільки на місцях недосяжних.

Дія цього розділу відбувається восени 1919 – навесні 1920 років.

Ямпіль – містечко, нині Білогірського району Хмельницької обл. Від Тилявки це – 30 км в напрямку на південний схід.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 322 – 336.