14. Прийшли німці

Улас Самчук

Цієї самої ночі пограбували монастир. Відчинили всі льохи, вигнали з келій послушників. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п’яні большевики. Наджорився один з другим ханжі, самогону, зібрались бандою і хотіли на «приставлєніє» влізти. Семинаристи виперли. Так вони до монастиря. Сушену, сливи, пшоно – все, як є, під ноги. А після у приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Дві години босого на снігу потримали і дарма.

– І де вони в чортяки набралися оті большевики? Яка халєра породила їх на світ?

– Каторжани! Не знаєте. Всі каторги повідчиняли. Он зі Сибіру, кажуть, сто тисяч їх суне.

– Катаржан?

– А що ж. І спину їм нема, бо ж їм все ніпочом. Моє-твоє. Для такого жизня все одно сплювак. Кулю в лоб і шлюс.

– А де ж власть? – грізно питає котрийсь. – Он у Довгощика також були, п’ять тисяч стягнули і молодицю споганили. Олійникові записку підкинули: таки-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп заженем і баста. На Горбаях цілу ніч свиню смалили і стріляли в небо.

– Какая тепер власть! Вон у Києві Центральна Рада, кажуть, войсько собірає. А какой сознатільний чоловєк пойдьот сьогодні воювать. За кого, спрашується?…

– Чому ні. Пішов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не піде.

Народ. Затиснуті, спраглі уста, напружене кантате чоло. Очі впоєні в каламутну далечінь, ніби очі божевільного, що зненацька наткнувся на неймовірно яскраву ціль. Але як пізнати її? На очах сіра шкаралуща. На душі вируючий накип їді, що збірався там впродовж століть. Стрясає дико і нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавілу думку.

Одного дня оголошують, що на Шинківцях будуть роздавати тараню. Десь там залежалося багато тарані й її порішили роздати народові. Кажуть, буде велика зборня. Йдуть усі чоловіки. Цікаво. Володько також не промине такого видовиська.

Пішов. Перейшов через двірський сад. Сила народного буревію залишила тут виразні сліди. Пошарпані будинки, повиривані вікна позіхають у простір. По алеях розсипані папірці. Володько підіймає один такий папірець. Писано латинкою. Сховав до кишені. Пригодиться. Дома розбере, що там написано.

На Шинківцях тьма-тьменна народу. Ось мурований з червоної цегли і критий смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовгані мідяні клямки, витоптані пороги, забруджений поміст. Махорчаний дим розводить у просторі фанаберні викрутаси.

Здається, сто тисяч дядьків прибуло за таранею, їх жінки, їх діти. Цілі покоління скупчилися ось тут. На них шинелі, фуражки, папахи. На плечах не позаростали, не злилися зі загальною сіриною сліди від пагонів. На обличчях загар окопів, у очах вибушні вогники.

Не за таранею прийшли вони зо всіх своїх «кутків» сюди. Порядний мужик за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться. Зібралися, щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гурті виразніше чути силу свою.

– Власть. Давай тверду власть! – Гукають вони. Он по селі гасає п’яний москаль і топчеться, по чому попало… Он ступають страшні матроси, які не забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю їм хочеться. Пороти твердінь непіддайності мужика.

Той он оповідає, що такий-то кум і сусід Тодосько за яблока дві тисячки лупнув. У ночі прийшло до нього п’ятьох з «ружжами».

– Руки вверх! Дайош генгі!

Тодосько вийняв тисячки і віддав. Жизня кожному за гроші дорожча. За неї віддаси все.

А знаєте, як Бурачиха Санька за «своїм» побивалася. Лисий тесть Марко не давав їй проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снігу до сусідів. Казав перед людьми:

– Ну, люди, сестрички, братчики і всі православні! Я на віру вашу (був католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в триста пудов спорядив, батюшці чисто-шовкового підрясика справив, але «їй», невістці, моїй скусі не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця, все одно… Як княгиня, тільки трон дай. І дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав перед нею, мов карти. Ні. Не взяла, сатана. Одвернулася. І цим, клята, ще більше прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не візьму її…

І почав пити. Пив, пив… На раз дві літри перваку виджорив. Баби з другого кутка на руках притягнули, мов стерво яке, пробачте. Саме син Ясько з кавалерії при шпорах прибув. Батько пізнав його аж на другий день. А на третій, вчера серед ночі, якісь люципери застукали у вікно. Ясько жінку в постелі лишив, зірвався.

– Хто там?

– Отвори! Свої! – Засвітив і тільки відхилив двері…

– Ба-ах! Куля просто в кишки пішла і вирвала спину. А Буряк, ніби в другій хаті спав і нічого не чув. Сьогодні он усіх попів звозить, тисячки на похорон сипле. Такий великий, гидкий, страшний злочин, що взиває пімсти з неба, а суду ніякого. Бо хто буде судити.

Зі семинарії прибуло кількох учнів. Наліплюють оголошення. Дядьки, слово по слову, добирають толку.

– Ага. Землю без викупу обіцяють. Додумалися. Знають, що коли не дадуть і питати не станемо. А ну списки робити. А ну доста з таранею возитися. Застав’є доки буде лежати.

На фаціяті банку хтось почіпив червоний «хлаг». Небо грізне, сіре. Хмари, мов з олова литі. Очі дядьків прудкі, мов шріт.

Аж коли зложили комітет і зробили списки «бєдного малоземельного класа», Володько порішив покинути Шинківці. Мав ще важливу справу до Галабурди, який мешкає під могилками. Задумав роздобути «перший сорт обріза». Хтось там десь продає. На це мистець Галабурда. Молодший дядько Перхвен в літку привіз австрійську «вінтовку», але вона тяжка, як халєра, і б’є, мов грім. Легкого, доброго обріза Галабурда обіцяє за три копи волоських горіхів і за чвертку самогону роздобути.

Іде Володько через пригірок Плоске. У низу, коло Харитонового займиська, якась очмана з рушниці пахкає. Одна куля під самим Володьковим ухом пролетіла. Якийсь сучий пасинок напевно жарти строїть, на мушку ловить з далека. Краще зійти в долинку, а то ще зловить. Ба-ах! Д-з-з! Володько присів. Після він швидко біжить в долину. Навздогін продзичало ще кілька куль, але плювати йому на них. Все одно ні одна не вцілила.

Коло приходської церкви знов натовп. Володько міркує, що це мабуть похорон. Яська. На дзвіниці б’ють у щити та рейки. Зайшов.

На хорах виспівують протяжне «Господи помилуй». Розсвічено всі свічки, велике й мале паникадило. Повно ялівцевого диму. Править кількох у чорних ризах батюшок. Братчики й сестриці оточили підковою відкриту домовину і тримають у руках горіючі грубі воскові свічі. Старий Буряк схилив своє, в довгій вичовганій від клякання холяві, коліно перед чорною домовиною. Обличчя його не видно. І так стоїть непорушно, мов тесаний з каменя.

А побіч бліда, мов стеаринова, стоїть непорушно його красуня невістка. Стоїть рівно і тримає через хустинку палаючу свічку. Зо свічки капають воскові окапки, з очей сльози. То і друге попадає на її загорілу з довгими пальцями руку. Але вона цього, мабуть, не помічає. Її очі спрямовані просто вперед і невідомо, що бачать вони.

У домовині прибраний і вдягнений у військове мрець. Голова його відкрита. Покрита відрослою золотавою щітиною, його борода задерта догори. Очі заплющені й опалі. Чоло плитке і жовте, ніби виліплене з воску.

Правлять панахиду, але панахидного настрою не помітно. Люди спокійні. Зігнутий у чемерці Буряк. Видається, ніби він прикидається. Навіть заплакана красуня невістка не прозраджує повної глибини болю.

Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снігу. Ах, ні. Це певно не його. Той панськоватий, делікатний піп, що має матушку в ракових окулярах, виглядає як і колись. Його уста такі ж насмішкуваті, як і тоді, коли Володько зустрів його у школі. Править сміливим голосом і певне вимагає від Господа Бога «убєнному рабу Божому воїну Йоану» місця на лоні Авраама й вічної пам’яті.

Церква не така тепер, як колись в ті часи, коли привозили сюди Володька хворим. Нема святості, урочистості. Революція і сюди внесла свої тони, настрої. Ті самі візерунки на стінах. Ті самі святі. Он під самим зводом куполи той самий суворий з розіп’ятими руками Бог-Саваоф і навіть ті самі смугляві по кутах бані євангелисти. Лишень не так тепер радісно тут, не так затишно, не так тепло. Все це носить на собі сліди скритої, холодної байдужості. Один спів торкає Володька так само як і колись.

І це Володько дуже виразно відчуває. Цей час має свій запах, свою барву. Храм не має тепла. Опустів. Весь жар і тепло забрала вона, революція. Вона ограбувала святині, образи, позолотку їх риз. І навіть кадильний дим не пахне ладаном, а ялівцем.

А може це недостача віри. Володько не завдавав •собі цього питання. Не було коли. Тепер не ті часи. Тепер і смерть не така. Хто сьогодні жахається смерті. Звикли.

Коли скінчилася панахида, було досить пізно. До Галабурди вже не пішов. Пішов до дому.

Зима швидко приходить. У м’ясниці прийшли німці. Володько побачив їх по-перше коло монастиря на масляну. Прийшли, у шоломах усі, багато кулеметів. Розташувалися коло монастиря на вулиці, пів дня постояли і відійшли. Не чіпали нікого. І чого їм когось чіпати. Кажуть, вони хліба потребують. Кажуть, голод у них.

– Господоньку, Господоньку, – тошніє Одарка, – і «наш» там десь бідує. Коли б хоч побачитись. Коли-то він вернеться.

– А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою і хоч би що…

– Бо ж не чули хіба, що Центральна Рада мир заключила з ними.

– Щось я не вірю… Тоді чого ж вони прийшли до нас.

– Контрибуції хочуть.

– А халєри ясної не хочуть? Їм ще контрибуції захотілось.

– Коли тільки за помєщиків і за буржуїв стоятимуть, біда їм буде.

– Ага! Коли тільки… Хіба он не чули, що у Верхові зробили? Людей на сход зібрали і казали все помєщицьке вернути.

– А Центральна Рада ж як? Чого мовчить?

– Хіба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають своїх командирів.

– Ну ще побачимо.

До села прибувають все нові й нові фронтовики. Нема вже фронту, зо всіх усюдів вертаються розсипані по цілому світі люди. Кожний, де б не був, де б не ходив, місця того, де вперше світ побачив, шукає. Багато не вернулося і вже не вернеться.

Наближається весна. Великдень цієї весни радісніший, ніж минулих весен. Цілий піст працювали куби, тому самогону не бракує. Роскішні соняшні дні. По гаях, лішниках витикаються перші весняні квіти. Бруньки дерев набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френзлями.

Володько шалено любить такі дні. По полях, гаях, яругах, здається, ходить якийсь невидимий, дбайливий господар і приводить до порядку все, що попсували зимові веремії. Там підбарвлене все свіжими яскравами барвами. Там непомітно знесена брудна снігова замета, і навіть висушене та засіяне квітами те місце, де вона лежала.

Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарні, живі, веселі, працьовиті люди. Ось ще кілька днів і захлинеться все навкруги, як глянеш оком, білим цвітом садовини. По лішниках розіллються співи солов’їв і тоді ніхто не знатиме, що значить смуток. У ширінь і далечінь, по пагорбках, розляглося чудесне, з білими хатами, прадавніми церквами, пишними садами-гаями село Дермань.

Але Володька гнітить весна. Як тільки виїхав дядько Єлисей переший раз у поле, Володько пригадує дім, пригадує хворого батька. Він уявляє собі, як батько встає ранком, довго розворушує закляклу потрощену спину і поволі ступає на поле. Протрахло воно. Сонце ллє та ллє водоспади променів. Над чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по синьому чистому склепінні над землею і радіють безмежно. До дому! До батька! Допомоги йому треба.

Але й школа тримає міцно. Не можна ж отак: розпочав, не докінчив і пішов. Сам батько так не дозволить. Скаже: то вас уже розпустили? І тоді бреши, а ні то на другий день назад пожене. Одначе Володько дуже добре розуміє, що батькові допомога потрібна. Не буде ж він сам і за плугом ходити і сіяти і скородити.

І як тільки минув Великдень, почав Володько міркувати, як би і школу скінчити і батькові допомогти. Всі предмети науки знав добре. Цілий курс майже пройдено. Лишається тільки дочекатися розпуску та дістати свідоцтво. Та коли це буде.

Хлопець вирішує звернутися до учительської ради, щоб дозволила йому скорше лишити школу. І несподівана радість. Йому дозволяють це. Йому видають свідоцтво і з Богом. Свідоцтво гарне. Таке свідоцтво не осоромить його перед батьком. Прийде, виложить: дивіться! Даремно не стратив часу. Батько подивиться але не здивується. Чого б там дивуватися. Його син і не сміє дістати інше свідоцтво. Інакше, хай іде не «на школи», а свині пасти. Нічого даром не дається.

Так. Володько лишає Дермань. Лишає дядька, своїх приятелів. Його вже тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрі хлопці зі школи, прощаються і просять навідатися до них у літку. Аж тоді десь, як садовина поспіє. У Тилявці напевне нема таких садів, як у Дермані. Добре. Володько не промине навідатися, а в осени, як Бог дасть здоров’я, знов прибуде до школи.

Виходить Володько в далеку дорогу зовсім раненько. Ледь на світ благословляється, ледь обарвилось небо на сході, а Володько вже палкує. Ось знайомі хати, сади. Люди ще не скрізь повставали. Свіжо. Повіває сухий, східний вітер. Ах, далека та клята дорога. На пішака аж надто далека. А чекати, поки приїдуть, ніколи. Речей своїх не забрав зі собою. Колись приїдуть і заберуть.

Знов знайомі ліси, піски, самота. Ніхто в цих лісах не ходить, ніхто не їздить. Лише час від часу якийсь зачовганий полячок проповзе пісковою дорогою своїми череватими конятками. Дубовий ліс ще не розвився. Лиш по землі зеленіє трава та розквітчались весняні квіточки.

Володько йде швидко. Не зупиняється, не роздивляється навкруги, як тоді в осени. Нема часу. Хотілося б ще цього дня дістатися до дому, але ледь чи вдасться це. Коли б яку підводу нанесло. Присів би і під’їхав би. Ноги відпочили б, а тоді хоч цілу ніч іти.

В полудень на Зелений Дуб дійшов. Сів на пригірку під сосною коло колодязя і пополуднував. З’їв кусень старої паски, що лишилася від Великодня. З’їв шматок сира. Після витягнув з колодязя відро води і все те порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховітер обпікає їх і вони засихають та репаються.

Ноги також промовляють за себе. Поки йшов – нічого. А сів, посидів і вставати не хочеться. Так би й сидів тут до ночі. Ах, як приємно було б тепер присісти до когонебудь і під’їхати.

Як на-то-те з гори затарабанив віз і з-за кущів виїхала якась підвода. Володько зрадів. Подивився на коні. Здається, шустрі стригуни. Ще зовсім молоденькі, але нічого собі. На возі дебелий обвітрений дядько.

На більше Володькове щастя дядько під’їхав до колодязя і почав напувати коні. Володько визвався витягнути води. Дядько недовірливо зпід насуплених брів подивився на хлопця і мовчки погодився на це. Володько запрацював, викрутив кілька відер і налив повне корито. Коні п’ють, а дядько посвистом піддає їм смаку. Дядько все ще мовчить, загнуздує коні. Володько також не знаходить відповідних слів для розмови, хоч розмовитися необхідно.

Нарешті дядько питає:

– А ти звідки будеш?

– О, з далека. З Тилявки.

– З Тилявки? А де то є? – байдуже, поволі питає далі. Володько коротко і ясно вдовольняє його цікавість. Дядько поправляє на конях шлеї і сідає на віз. Підвезе? Не підвезе? Треба сказати. Ні. Не повертається язик. А дядько вже рушає.

– Чіпляйся там зі заду, – вже на ходу кидає дядько. Володько миттю використовує нагоду. Підбіг, підскочив і присів зі заду на голій дошці. Колй хлопець уже сидить, на дядька находить сентимент. – Сідай, чуєш, зручніше. Тягни он опалку під себе.

– О, мені й так добре. Дуже добре. Оце трохи під’їду. Чортові ножиська болять, знаєте…

Але дядько видно наговорився вже вволю і більше не має бажання. Дорога саме йде в долину і дядько нагнав коні. Володько рівно ж не виявляє великого бажання провадити розмову з таким насупленим типом. Їдуть трусячком. Дорога м’яка пісковата. Володько вдоволений. Не знає, куди їде дядько, як далеко відвезе його. Все одно. Коли дядько звертатиме туди, куди Володькові не подорозі, хлопець зіскочить з воза і все.

Переїхали долину. З обох боків дороги поруб. Ще перед війною почали тут рубати ліс, наставили гелеток, стосів, кіз і так залишили. Вже засіявся і підріс молоденький запуст. У запусті безліч рясту, співають птахи. Дорога зводиться під гору. Коники звільнюють біг і йдуть ходою. Дядько щось міркує, киває головою і звертається півзворотом до Володька.

– А, того… Ти ж звідки того… Йдеш? То ж Тилявка аж десь отуди… під того, під Крем’янець.

– Я йду з Дерманя.

Перерва. Мовчанка.

По хвилі:

– А-а-а! З Дерманя. То десь того… отуди, як до того… Отуди під Здовбуново.

– Еге. Коло Мизоча.

– А того… А що ж ти там… робив?

– Я там учився. Там є школи. Там є семинарія, – не проминув похвалитися Володько.

– Семинарія? Ого! То мусять бути того… великі училіща. То ти, значиця, з отих, як його… Зо студентів. Ой ті студенти… Я б їх коли б узяв. А добре, що німці прийшли. Їй-бо добре. Там люди того… скаржаться, а я кажу: добре і шлюс.

– А тож чому?

– Порядок зробили. Чому? Він ще того… чому питає. Я б, коли би був яким міністром, чи там урядником, то того… зібрав би отих самих скубентів та всипав би кожному по двадцять п’ять нагаїв і май.

– А тож чому ви так на студентів? – осмілюється запитати Володько.

– Чому. Він ще того… питає. А революцію хто робив? Хто, спрашується? Студенти, каторжанє. А ще соцілісти. Тож нація. Скинули царя і порядку нікакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархія повна. Вилізе тобі на бочку такий горлатор, розверне ротиська і репетує… А до роботи візьми, то його, не бійсь, і гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на каторзі. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле, орати, сіяти. Там сів собі, закурив дилікатну папіроску і попльовує. А наш брат, землю верни. Наш брат, піт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук подорожний. От яке то правлєнія. А коли ти чого добився, так він тобі в очі твоїм трудом цвіркає.

Дядько зовсім розійшовся. Кострубата, тяжка його мова, розгладилась, набрала міці, вогню. Володько просто захопився.

– І добре, продовжує дядько, що прийшли німці. Вони б’ють наших хахлів. То істина правда. Вчора, кажуть, у Шумську стоїть на греблі їхній патруль. Іде мужик. Гальт! кричить той. Це, ніби по-їхньому все одно, що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понімає. Йде собі, тай годі. Німець, як підбіжить, вихопив з такої кабзульки якогось патика і давай молотити дядька. Збив, збив і ще на гавпвахту потяг. Так-то. Але порядок завели. Тепер тобі от не підеш, куди очі бачать. Тепер гальт, цурік, то роби, а то не роби. Їде клятущий конем, під’їхав до криниці, вийняв градусника і воду міряє. Каже, щоб коневі в зуби зашпари не зайшли, щоб не дуже холодна була вода. Воно-то в нас у криницях води не гріють, але дивись, сто чортів його матері, який тобі порядок. І нам того треба. От чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був порядок. А тепер що стало? Каторга пішла порядок робити, а тож звісно…

Володько й собі переймається розмовою. З початку легко, далі все певніше і певніше починає перечити дядькові. Він, мовляв, тієї думки, що порядок потрібний… Це признає кожний. Але щоби вміти порядок робити, треба вчитися. Не всі вчаться тільки на те, щоб закурити делікатну папіроску й попльовувати. Були й такі, але вони приносили більше шкоди, ніж добра. Тепер учаться на те, щоб вміти краще жити, краще господарити, краще уряди вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який. За царя мали право тільки одні. Ті могли вчитися, ті могли уряди займати, а інші нічого. Десь там якийсь мужик міг достукатися чогось ліпшого. Але то коштувало його багато праці та намаги, бо мусів сам, своїми силами пробивати собі дорогу. А за дворян, за багатих людей гроші робили.

Дядько слухає уважно. Після зазначає:

– Воно то як розсудити сознатільно, ти маєш правду. Але зачем робити революцію.

– Революцію роблять для того, щоби дати право всім без розділу. Всім класам народу.

– Е-е-е! – махнув рукою дядько. – Када нема порядку, то й право нипочом. Перш треба навчитися порядок робити, а тоді право давати. Так я думаю.

Їдуть все далі і далі. Володько вдоволений, що може стільки під’їхати. Ось уже Гісерна. Ще один великий переїхати ліс і там Москалівка. А далі поля, бита дорога. Дядько переходить з політики на господарські справи. Питає Володька, хто його батько. Дивується, що той такий самий господар, як і він, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить. Він намагається пояснити дядькові, що він зовсім не збирається вчитися на пана, а тільки, щоби бути розумнішим, щоби вміти ліпше господарювати.

– Е-ет! – Для того вчитися не треба. Дай мені тільки досить поля, то я тобі без науки докажу, який з мене господар.

Володько знов перечить. Він згадує отих самих німців, яких дядько так вихвалював. У них, мовляв, усі люди вчаться, тому вони й порядок знають. Дядько, видно, признає Володькові рацію, але перечити не перестає.

– Не кажи. А я тобі скажу. У них вже то в крові. Так!

Володько знов переконує, що й німці не завше в себе мали порядок. Були й у них заколоти і революції. Але вони вчилися, всі вчилися і тепер вони у всьому толк мають.

Переїхали Москалівку і виїхали на поля. Піски лишилися в лісках. Знов чорнозем. Зі сходу дме прудкий вітер. На полях вовтузяться люди. Орють, сіють, скородять. Ніде не видно революції. Ген на південь у соняшній далечині біліють якісь хуторі. Під’їжджають до Васьковець. У селі неймовірне болото. Колеса грузнуть по маточини. Конята ледь тягнуть воза. Дядько лається. Нарешті вилазять із брудних Васьковець і наближаються до Шумська. Якось дивно. Володько найбільше знає ці місця ще з тих часів, коли тут було скрізь повно люду, обозів. Тепер порожньо, тільки з далека видно на головному мості греблі, стоїть німецький патруль у шоломі.

Виїхали на шлях, що йде на Крем’янець і дядько зупинився.

– Ну, каже він, тепер ми розминемось. Я їду отак через місто, а тобі, здається, сюди на Кремінець.

Володько дякує і злазить. Дядько зовсім подобрів і шкодує, що не може далі підвезти. Але може хто буде їхати з міста і Володько знов попроситься.

Нічого. Володько і так вдоволений. Він зовсім відпочинув і, коли прийдеться йти пішки, також не біда. Ще раз подякував і йде.

Сонце ще досить високо. Хотілося б йому до заходу сонця добитися до дому. Йде через село Рохманів. Дорога тут ліпша, виложена дерев’яними кругляками. Побіч здебільша жидівські, обідрані хати. Виходить у поле. Вітер сильнішає, напирає зі заду і помагає йти. День, хоч весняний, але непривітний, холодноватий, сірий. Уста зовсім порепалися. У роті й у носі висихає. Ноги відпочили і тепер майже не чути втоми.

Як завжди, так і тепер, Володько виразно помічає зміну країни і людей. Там, за лісами, коло Дерманя, йому значно більше подобається. Якісь яскравіші, виразніші люди. Ціле життя якимсь дзвінкішим видається. Тут сіріше. Села тут і не бідні, але вигляд їх надто простацький. Люди здебільша байдужі. Тут і революція не так помічається. Нема тих великих сходок, нема промовців. Землі і тут домагаються, але не так пристрасно.

Де причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дермані школи, монастир. А тут. Ті маленькі під солом’яною стріхою хатини, що звуться школами, хіба то школи? А он Жолобки, Угорське і багато інших подібних, скільки стоять на землі, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сірі, лишайні, розчухрані, мало не дикі.

На вечір Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик і вибіг назустріч. Зворушливі обійми, пестощі. Он рідний хуторець. Садочок розростається, а навкруги поле. Вітер свобідно шугає, б’ється об мури хліва і хатини, на клуні місцями позривало сніпки і, майже зовсім, зірвало стропа.

Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привітався, поцілував матір у руку. Стара заметушилася. Вона зовсім не сподівалася, що той прибуде.

– Яка низенька хатина. А плита. Зовсім низька. Мало не по коліна, – каже Володько.

– Бо ти вигнався, – радісно зазначує мати. – Було таке кордупленя, а то дивись…

Володько аж тепер помічає, як багато він за зиму виріс. Тепер він мало не парубок. Справжній «скубент». І делікатносте набрався. Все тобі так зручно в нього виходить. Навіть мова злагідніла. Не така уривна, кострубата.

Зовсім смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще ходить до школи, а після школи пасе товар.

Батько побачив Володька і першим його словом було:

– Ну, так уже прийшов? Розпустили?

Володько привітався з батьком так само, як і з матірю. Поцілував брудну батькову руку. Він боявся одного, що застане батька дуже слабим. Але тепер нічого такого особливого не помітно. Батько ходить що дня в поле, працює.

При вечері коротка розмова. Володько показує свідоцтво. Батько взяв папір у руку, подивився і зараз повернув. Не сказав нічого. Володько вдивляється тільки у вираз батькового обличчя. На цей раз усі прикмети вказують, що батько вдоволений. Далі відпочинок, гасне лампочка. Володько аж тепер чує свої ноги. Але нічого.

Другого ранку Володько вже в полі. Знов вітер, рілля, жайворонки. Знов простір і рідна, чорна земля, а Володько син її, справжній син найсильнішої з матерей.

Дія цього розділу відбувається у навесні 1918 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 220 – 233.