21. Прийшли більшовики

Улас Самчук

На другий день Володько в школі. Він блідий і похмурий. На його чолі, в очах сліди якоїсь особливої пожежі. Гаалбурда хоче з ним розмовляти. Ні. Володько не бажає ніяких розмов. Ось висидить години, здасть останній іспит, в якому закони Бойля й Маріота на хвильку повздержать інші закони. А після піде собі. За тиждень він все одно покине все…

Галабурда натякував на Наталку. Вона ніби згадувала Володька. Розуміється. Прошу вас… Вона не буде згадувати такого виняткового ідіотства. Що ж тоді згадувати.

Ідучи до дому, Володько наскочив ще на одну дурість. Так. Наперекір усьому. Він таки напише їй листа. Хай принаймні знає.

А може ні? Сміх, кпини? – Хай. Хай сміється. Хай кпиться, – скільки їй хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тільки як? Читав, бувало, романи, дивувався, що герої такі безпорадні у зовсім простих справах. А тут і не роман. Тут життя, саме оголене і саме правдиве. Все ясне, як те сонце, як небо. Кожний предмет у твоїх очах і ти можеш дивитись на нього, як хочеш. Ніхто не сміє перешкодити тобі.

Але ж ні. Кожний предмет у твоїх очах це лиш обставина сцени, а ти, приятелю дорогий, актор, яким керує незнаний тобі режисер. Він хоче, щоби ти писав листа. Добре. Сідай і пиши. Хай це сміх, радість, сльози, розпука. Сцена твоя – страшна сцена і цілий світ у міліонах сердець хай несе тони твоєї великої гами переживань у вічність. Пиши!.. Я твій режисер.

Хіба ж Володько може ставити опір наказові вищої волі? Ні. Він сідає, бере перо, дивиться на його кінчик і зовсім свідомий, що з того кінчика може сплинути його щастя чи ганьба. Але що в дійсності – як може він знати?..

Кохана Наталю! – Цей заголовок і навіть великий знак оклику запозичив він у якомусь романі. Так мабуть треба. Раз люблять, раз хочуть щось сказати – треба перш за все кохати. І на це є деякі слова, що з роду в рід передаються, вічно свіжі і вічно недоторкані.

«Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже перші ці слова, Ви вибухнете Вашим відомим сміхом. Але я рішився на все. Смійтесь, лайтесь, розповіджте всім, який я дурний хлопчисько. Мені все одно. Раз я полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмішнице, бо любов моя ані Вам, ані нікому іншому на нашій планеті незнана. Вона така велика і така криштально чиста, що про неї можна говорити навіть у храмі, у святая-святих, куди мають право вступу тільки вибрані. Мені хочеться написати Вам про кожний відрух моєї думки…

Я боюся кінчати речення крапкою, бо мені здається, що безліч дуже цікавого і, можливо, найважнішого я Вам не сказав.

Мені хотілося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлів кожний нерв моєї істоти. Мені хотілося б оповісти Вам про кілька радісних хвилин, коли Ви разом з сонцем, з цвітом яблуні, з метеликом і сміхом своїм вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листина, кожна билинка, кожна пташка і все живе любить, бо так треба і не смійтесь, коли скажу: найбільше щастя – щастя любити.

У мене, Наталю, болить голова. Час вір часу я кладу на чоло свою ліву долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальці рук моїх також холодні, хоча вуха, щоки і особливо місця на вилицях і попід очами – палають.

Бачу, бачу… Ви іронічно зложили Ваші уста і підняли брови. Хай. Все одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тоді на вечорі? Чого питати. Певно пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби, помилки, людські слабі місця, коли вони спотикаються, завжди пам’ятається. Їх підхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна які скарби…

Найближчі люди, що часом звуть себе навіть друзями, з якоюсь особливою насолодою підкреслюють ваші хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди люблять у своїх ближніх бачити більше тінну сторону, як соняшну. Дивно. Ні?

Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як усі. Ви моя та, яку я вибрав собі для сповіді. Мені здається, що Ви мусіли б чомусь зрозуміти мене, або бодай не одважитись підняти камінь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є надто молодий. Так. Це знає всякий і це не гріх. Але думаю, що я вже маю право вимагати чогось від життя. Бо ж хіба я ніщо? Хіба не подобається Вам оце, що пишу? Хіба це не правда? Хіба не зворушує воно Вас, не хвилює, не викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за Вашою машиною? Правда ж!

І Ви не дивуйтеся, що я дещо комічно поводився. Люди, що сильно люблять землю, батьківщину і щоб то не було, завжди дещо комічні. Некомічні лиш ті, які так само не можуть бути комічними, як риби не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днів думав я про свою велику любов. І от пишу Вам про неї. Дивіться і… (закреслив). Я не знаю, що дивіться. Все одно що. Я боюся тільки одного: Ви напевно покажете цього листа комусь… А це ж не мусить бути. Як можна сміятися чи кпити собі з моїх слів, стрічок чи ком, коли в кожній з них тече жива кров і кожна боїться дотику розкладового бакциля. Пожалійте їх. Від цього і Вам колись буде приємно».

На цьому скінчив лист. Подумавши, закреслив останню стрічку. Він не бажає її жалю. Тепер треба якось лист відіслати. Згадав, що сусідська дівчина Ганна ходить до Наталки вчитися шити. Добре. Це і буде той історичний листонош. Віддав і чекає цілий день. Але мало чекає… Його мучить сумління й острах. Пишучи листа, він був у якомусь трансі. Ціла сила його почуття, мов повінь, рвалася, щоб її висловити. Слова і речення низалися одно до другого всупереч власній волі, але скінчив, віддав, пройшовся, прохолов.

Предмети і думки вияснилися. Проза життя виявилася в розкішних тонах, як тоді і весь ефект його захоплення видався йому безмежно наївним і смішним. Безперечно вона посміється над ним, порве дорогі листочки і викине. І як можна бути дійсно таким некритичним.

Але вже пізно. Зробленого не повернеш, і «Кохана Наталю», і знак оклику, і гарячі слова – все вже пішло в світ. Широкий дивний світ.

Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається тим самим способом. І не треба знати, що думає Володько.

Вечір. Сонце зникло. Захід ще горить, схід гасне. Тут то там появляються зорі. Володько чекає Ганни на стежці в садку. Чекає довго і вперто. Он хтось рухається в темноті. Вона. Ні. То Іван. Був у млині й запізнився. Перед святами завізно. Зрівнявся і добрий вечір сказав.

– А ти ж чого тут?.. – питає.

Йди, йди, чоловіче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, які тебе не торкаються. О, ні. Іван стане, постоїть, скрутить папіроса, попросить огню, не дістане і знов сховає його. А за той час оповість, що там люди толкують.

– Он, кажуть, що тікають вже ці… Женуть їх з-під самого Києва. Ох, кеб-то вже скорше ті большевики!..

– Большевики? Де вони?

– Йдуть! З-під Києва йдуть. Ці тікають – страх. Все кидають. Кажуть, он за тиждень і зміна влади. Знов «наші»…

Від захоплення Іван зручно чвиркає кутком рота. З кіньми треба «осторожно». Кажуть, ці вже по дорозі забирають. Скажи там свойому дядькові.

Володько слухає і не слухає. Большевики? Ці тікають? Б’ються? Ціла Україна в огні? Все в огні. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть большевики і знов пройдуть по селах, містах нові порядки, нові закони, нові слова. Знов.

Ага. Ганна.

– Ну як? Що?.. Дала їй?

Ганна виймає щось і подає Володькові… Лист! Відповідь! Ні. Це не відповідь. Це Володьків зімятий листок у тій самій рожевій коверті.

– Прочитала, каже Ганна, – і вернула.

– І більш нічого?

– І більш нічого. Тепер у неї безліч праці. Он, кажуть, большевики йдуть…

Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов… Ах… А як же Наталка? Що вона?..

Знак запиту і точка. Нема відповіди. Йди Володьку. Йди геть. Шовкова тепла ніч і зорі поволі плинуть. А там десь у просторах ідуть большевики. Володько знищений. Він може записати собі цю хвилю, як першу лекцію. Отвертим і щирим не завжди безпечно бути. Зрозуміння твоїх почувань не шукай у когось, а силою фактів приневолюй признати їх. Жінки. Не помічав їх існування у справжньому їх вигляді. Перший зудар з ними вплинув на хлопця мов струм холодної води на гаряче залізо. Любити їх без ненависти не можна. І тут, як і скрізь, найнебезпечнішим місцем – легковажність.

Висипався ячмінь. Замовкли соловії. Зачервоніли і налилися соком черешні. Скінчилася школа.

Володько не міг перемогти в собі свого почуття. Ходив, мов ранений. Юначі його очі засвітились небезпечними вогниками ненависті. Хотілося б на комусь помститися. На пальцях відчуває замість нігтів звірячі пазюрі, що час від часу показуються на світ, то знов ховаються, мов у молодого тигра.

Збирався йти до дому, але майже несподівано налетів буревій большевицького наступу. Чутки і розмови про це не вмовкали, але ніхто не думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподівалися і раділи.

– О!! Чекайте! Як прийдуть ті!.. Вони цим покажуть!..

– Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Ленін і Троцький все по-старому повернули. За комунію ні слова.

– За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там взяв курку. Мужик поскаржився і большевика розстріляли мов собаку.

– Не твоє, не бери. Хочеш мати – купи!..

Такі розмови чути на кожному місці. Ніякі слова, ніякі противні докази не мають успіху. Так допекли «ці», що нікому не може прийти на думку, щоби були ще гірші.

Одного ранку зненацька по кутку чутка:

– Тікають!.. Ховайте коні!

Всі, хто має коні, пре ними в ліс та хащавини. Володько схватив дядькові лошаки і пігнав «у Хвищик». Густий грабовий молодняк. Побіч рів зарослий калиною, терном і дикими черешнями. До самого рову і далі через ліс глибоким проваллям врізалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.

У гущавині рух і життя. Скрізь поприв’язувані коні, а коло них гуртами молодь і старші люди. Коні нагодовані. Як тільки що – за повід, махнув на коня і гайда далі. На взліссю і на полі варта. У лісі також вартовики.

Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища від всіх дерев і звідсіль видно польову дорогу, що йде від Верхова. Видно також чеську колонію Борщівку, поля, луг. Десь на сході раз за разом чутно гарматну мову. Між листям кругом Володька спілі ягоди. Не можна втриматися, щоб не рвати їх. Він їсть їх і спльовує кістки на землю. З-за горбка на схід по дорозі з’являється якийсь гурт людей. За кілька хвилин Володько бачить, що то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник.

Вояки не йдуть, а майже біжать. Варта з-під лісу подає сигнал. Володько також свиснув умовленим посвистом, щоб там у низу були готові. Кілька людей має зброю і коли б ворогів не багато, їх можна зовсім легко підстрілити.

Майже одночасно з протилежного кінця дороги з’являється якась підвода. Вона доїжджає до тієї дорожини, що збігає в низ «до Хвищика». Вершник, що їде з утікаючими вояками, помічає підводу, наганяє коня і чвалає їй назустріч. Підводчик раптом зривається, обертає батіг пужалном, гараздить по втомлених конях, звертає на дорожину і пре в низ у провалля…

– Стуй! Стуй, пся крев! – крикнув вершник і пустився через овес навперейми за підводою.

– Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Сту-у-уй!..

Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вівсом. Вершник погрожує, що буде стріляти, але не знімає з плечей рушниці. Піхотинці, що біжать дорогою, теж погрози не виконують.

В той час із лісу чути кілька стрілів. Це селяни. Вершник відразу зупиняється, круто повертає коня і тікає назад вівсом на дорогу.

Пак! Пак! Пак!.. – впало ще кілька стрілів. Вершник зо всієї сили острожить коня, але відразу щось з ним сталося. Він випускає з рук повід, деякий час ще незграбно підгицує на сідлі і далі падає на землю.

В той час з-за гори, звідкіль вибігли вояки, вигулькнуло ще кількох вершників. Пригнувшись до кінських ший, вони навзаводи пруть вперед. Піхотинці, що біжать спереду, починають нервуватися і нараз розсипаються по полю. Знов чути кілька стрілів. Деякі попадали просто на дорозі. Але вершники пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблі.

– А-а-ай! Матка Боска! – виразно вчув Володько і побачив, що піхотинці позривались на ноги та попіднімали вверх руки… Але шаблі вершників замигали над головами піхотинців. Їх все меншає. За хвилину вершники кидають усе і з місця пруть далі. Ще хвилина і вони сховалися за могилою.

Володько швидко злазить з черешні і, розгортаючи галузки кущів, біжить до коней.

– Большевики! – гукає він. – Але там уже всі знають про це.

Зі села прибігло кількох розчервонілих і засапаних дядьків:

– Вертаймось до дому! Большевики!

– До дому! – подається далі ланцюгом чутка. Прибігли також ті, що стріляли, з рушницями «на пасі». Вони вдоволені своїми успіхами. Все-таки не даремно «патронів» висмалили.

– Це я його так, – хвалиться Іван Сурко.

– Нє-є… Бре’, брате! Он і Мифод свідок. Я! їй-бо я!..

– Та не бреши!..

– Хрест на церкві, комин на хаті, що я…

– Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай там – і тикнув пальцем у небо – на тебе його й запишуть.

– А в селі – захоплено оповідає відомий ентузіаст «зміни влад» Терешко, – по-о-овно! Повно! – з притиском зазначує. – В’їхали й одразу: Гдє староста? І різнув матюком. Кавалерія з «красним хлагом» пролетіла… Кажуть, сам Будьонний…

– Ну… То «наврат»… – сумніваються скептики. – Який-небудь з менших.

– Але кавалерія! Ех! Кожний, як вогонь. Сорочки розхристані, шапки набакир. «Ті» ще в селі з маслом та сметаною розправлялися, а ці, грім їх убий, як з неба! Ох же й наклали їх. Ні одного «в плєн»… Всіх – на місці…

– Здорово! Звісно пани. Сметаною захопилися.

– А баби після, знаєте, оджогами їх, коцюбами! А це тобі, Яську, сметана! На, на! їж!..

– Ай, да баби! – гукають будьонці. – Так їх, панов, сукіних синов!..

Всі вдоволені такими вістками. Більш нетерплячі хапаються вести коні до дому.

Обережніші втихомирюють:

– Почекай. Не прися на рожен… Чорт ніколи не спить. Нарвешся на такого, заметуть тобі коники, як стій…

– Ні чорта. «Ці» не чіпають…

– Не чіпають. Почекай – побачиш. Уже «їх» досить було. Хто не прийде, не скаже – на, тільки – дай… Ні?

– Звісно.

Дядьки вичікують. Аж над вечір розвідка приносить остаточну вість, що все тихо. Виїхали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На дорозі лежать розкидані «Яськи», але на них не звертається уваги. Завтра накаже староста й підберуть. За Осовцем там, де Мизоч, заходить велике червоне сонце. Навкруги тихо. Хтось затягає пісню. Решта підхоплюють і в її звуках никнуть усі події дня. Ніби нічого й не сталося. От водили собі коні на пашу, а тепер вертаються до дому.

У селі повно чуток, але ні одного большевика. Увірвалися, наїлися самі й коні, і далі. Здається, то не люди, а буревій. Коні їх загнані, вічно в милі, що, змішавшися з порохом дороги, творить ніби шкаралущу. Одяги різні. Англійські, старі німецькі, російські. Зброя також різна. Одні шаблі справжні козацькі і вони самим своїм виглядом наводять на людину неприємне почуття. Вигляд їх – вигляд диких. Чорні від сонця і вітрів обличчя. Груди розхристані, сильні, оброслі волоссям. Мова їх рішуча, коротка – наказ і лайка. Перечити їм небезпечно.

Володькові пригадалися оповідання про татар, Пугачова, Стєньку Разіна. Це вони – душі минулого, мешканці безмежних степів злетілися в орду і під зручним керуванням ханів пруть на захід.

Минає кілька порожніх днів. Спіє жито, ячмінь. У селі спокій. Одної суботи парний вечір. Над заходом у нерішучості зупинилася отара хмар. Поволі вони піднімаються по небі. Дійшовши до якогось місця, бризнули вони теплим дощем і розтопилися. Сонце сховалось. Показався молодик і кілька зір. Дерева ніби спітнілі. З землі піднімається легкий теплий туман. Віддзвонили на вечірню.

На полях «за Поповим» крики. Полями від Мизоча біжать люди і кричать. Що сталося? Від крайніх хат добігають неймовірні вістки. З Мизоча прибігли люди і перелякано оповідають, що з лісів вийшло дуже багато поляків. По дорозі вони нищать усе.

Того самого вечора в Бущенському лісі розпочалася гарматня канонада. Раз за разом бовхали гармати і робили довгу й гомінку луну. І не відомо, хто з ким б’ється. Де вороги. Село приншкло і мовчить. Люди виходять у садок. Місяць, зорі, тіні на землі, легкий теплий туман і гарматні вибухи з лунним шумом.

Аж ранком прийшли вістки: Бущенщиною на захід сила-силенна поляків просунулась. Мов злива. Без доріг, без ладу, отак просто, хто кудою, під розлогим прикриттям ліса. У деяких місцях зупиняться, обернуть кулемета, сипнуть у небо «по кавалерії» і знов втіки. А будьоновці, мов чабани, зо всіх боків на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде і лупить у саму гущу.

На другий день народ коло церкви. З’явилися набундючені «хлюсти» при французьких шаблях з острогами. Це все ті, що «з первих днєй революції под красним знамєнєм кров пролівають». З Дерманя їх чимало таких пішло «туди», а тепер вернулись, щоби показатись усім, що з них вийшло та й кому треба носа втерти. Тепер вони пуриси великі. Тепер їм море по коліна. Тепер «твайо-майо, а майо нє твайо». Захоче – з поповою дочкою в танець піде. Дудки відмовить, коли вся власть савєтам, коли хто був нічим, той усім.

В понеділок рано «заказали» коні вести «на прийом». Повели. Кіннота коней потребує.

Від самого Києва без відпочинку пруть. Впав кінь – покинув, другого давай. Буревійним маршем пролетіли Україну і «дайош Варшаву».

Через село «коло Попового» пройшло того не мало. Обоз. Київці, волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорні люди з червоними ганчірками. Скриплять немащені вози, тріщать колеса, падають коні. Матюки, курява, поржавілі рушниці. Реве гармонія:

Я на бочкє сіжу,

А пад бочкай слізка,

Утєкайтє палякі,

бальшевікі блізка.

Хрипить гармонія, хрипить забитий курявою голос. Іде орда зі сходу на захід.

Український степ, Дон, Волга. Далека Азія, жагучі вітри, сипкі піски. Очі бронзові, скісні, а на чолі шарпає вітер зруділе волосся. Все то під барвою Маркса. Все то слухняні й п’яні слуги великого «пророка». Хто визбирав їх таких якраз, як треба, таких, один на другого подібних, таких хижих і таких спрагнених перемоги?

Буржуй без разсуждєнья,

Давай-ка міліони…

Тєпєрь наше правлєньє,

Тєпєрь наші закони…

Так. Це їх «правлєніє». Це також їх закони писані не чорнилом, а живою кров’ю на живому тілі конаючої імперії.

Ех, яблучко, куда котішся?..

Хто знає, куди. Хто скаже, яке заборонене дерево зродило тебе і який гріх зірвав тебе та пустив котитися. Маркс? Царі? Сатана, що збурив пекло, щоб на його місці поставити сатанський рай?

І, здається, нема ні кінця, ні краю тому обозові. Хто кормить їх? Земля. Аджеж вони «за землю і волю кров ллють». Хто має їх кормити. Он на полях вівси зелені. На возах коси. Он пасуться селянські корівки. Село «самообложиться» і дасть. Не дасть – «реквізиція лишків». Не хватить – «все на фронт»… І тоді не запитають і не попросять. Візьмуть, а хоч, то й кулю в лоб додадуть.

Володько йде в село. Близяться жнива, але село святкує. Приїхав і зупинився якийсь штаб. Ні. Не штаб це – цирк. На всіх парканах, стовпах, воротах, скрізь, де тільки знайшлося догідне місце – плакати. Ось бородатий кацап сохою оре поле. На нього нападають здоровечі пси з написами: Дєнікін. Петлюра. Колчак. Юдєніч. Врангель. Кацап хвицає постолом, лупить Дєнікіна в зуби, Петлюру в бік, Юденіча в зад, Врангеля піймав за хвіст, розкрутив і вишпурнув за Чорне море. Ось там нарисовано, як Пілсудський навзаводи кидає Київ. Його воїнство з «яйками», сметаною, курми, «квасьним млєкєм» пре за ним навздогін. Баби з коцюбами женуться за втікаючим воїнством. Під усім підписано: «До лясу, панове! До лясу!»

«Ми на горе всєм буржуям міравой пажар раздуєм!»

«Мір хіжінам, вайна дворцам!»

«Да здраствуєт красная армія защітніца слабих і угнєтьонних!»

«Пралєтарії всєх стран – саєдєнайтесь!»

«Релігія опіум народа!»

Крик, барви, музика. На семинарському подвір’ю концерт. У залі мітінг. Почався від ранку. Міняються вуличні продавці. Вони невтомні, невгомонні. Сотні проморців, сотні одноголосно ухвалених резолюцій. Всі на фронт! Всі, плече в плече, в лави червоної армії! Червона армія обідрана, голодна, несе в обличчя цілому світові сліпучу правду. І нема їй спротиву. Від тайги, від Білого моря рветься цей гураган.

Тремти, Європо! Червона армія, це початок і кінець, це альфа й омега, це вінець сили мужності! Червона армія, армія робітничих синів, синів селян, синів праці! Червона армія це кара за кров, за піт, за працю виссану ненажерами капіталу з працюючого люду! Хто є проти неї? Де той жахливий зрадник великого діла? Смерть йому на місці! Без милосердя, без співчуття!

Сонце хилиться до хреста приходської церкви. Там далі за коронастими черешнями його захід. Володько цілий день чапить коло монастиря. Йому хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Він забув за обід. Він забув і за Наталку. Щось неймовірне твориться на його очах. Не хочеться вірити, що це дійсність. Думки розбігаються, збігаються, купчаться. Хочеться охопити весь змисл події, найти їй назву, усвідомити собі її закони. Це ж твориться на землі, що дала йому початок буття. На його землі, землі його батьків, його дідів.

Володько виривається з крикливого натовпу і йде в сад. Тепер скрізь відчинено, скрізь вільно йти. Онде обтрощені семинарські вишні. Он обдерта пасіка. Ферапонт Яковлевич мабуть забув за неї. Деякі вулії лежать на землі і бджоли літають навкруги. Видно, поки у залі одні промовці громили мірову буржуазію, другі громили бджоли.

Володько йде в гору до цвинтаря, минає його рівною дорогою. На право й на ліво могили близьких рідних. Он стара каплиця. Тут тихо. Сонце ще світить і бє промінем у стіну каплиці. Рій мушок літає перед носом. Володько на хвильку зупиняється, оглядається навколо. Йому хотілося б, щоби тут не було нікого з живих людей. Він хоче думати і хоче знайти себе. Його душа розшарпана промовцями, поняттями, плакатами. Він ще надто молодий, щоби знайти справжню віру свою, тверду, мов камінь і непохитну, мов гори. Він мусить чути, бачити і пізнати істину.

Тим часом зійшов на другий схил гори. Перед ним на північний схід у сяйві вечірнього сонця розклалися луги, річка, стависько. Ага. Це царство, в якому колись царював Володько, той, що ходив шукати місця, куди тече річка. Це ж Лебедщина. Це місце, де родились перші думи, де пережив перші пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.

Володько вже пройшов кусень життєвого шляху. Він знає, куди тече річка. Але його мучать ще інші сумніви. І хто підскаже, де істина? Хто вкаже дорогу? Так як і колись, так і тепер іде Володько сам ногами по землі батьків і дідів, іде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку очевидну, але таку тяжку для розгадки.

І раптом Володько пригадує собі діда Юхима. Боже мій! То ж він отам за тим лісом мешкає. Може ще живе. Не було чутки, щоб помер. До нього! Послухати, що скаже він. Може й є на цій старечій нашій землі люди, що бачать будуче, що промовляють так, як чує душа. Промовляють не мовою отих промовців, а мовою землі, мовою предків, мовою сущих і прийдучих.

Володькові так привабливо яскраво уявився дід Юхим, що захотілось бачити його. Він виразно почув його голос, що в соняшній тиші промовляє: «…не бійся нічого, що треба буде перетерпіти тобі. От диявол буде шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас… Будь вірним до смерті і дам тобі вінок життя».

Чому вірний? Що має цей молодий юнак у душі своїй такого, за що треба змагатися до смерті?

Володько не пішов, а побіг в долину. Не хотів обходити навкруги дорогою чи стежкою. Махнув рукою навпростець і подався. Болото, іржава вода, що чвиркає з-під кожного ступу. Зовсім так, як тоді, того холодного осіннього вечора. Тільки Хведота нема. Сам один. Річка. Яка вона тепер маленька, мілка. Стрибок і на другому боці. Ще кусник болота і сухо. З боку млин. Це той самий, де Володько вислухував перекази дядьків. Змінився він, побільшав. Уже не видно його коліс. Вони забиті дошками. Десь зникли старі верби. Але трепеток стоїть. Така сама чепурна, одинока над дорожиною деревинка. Срібно-зелене її листя так само, як і колись, дрібно тріпочеться, навіть при зовсім спокійній погоді.

А де ж хутір? Нема. Ні саду, ні огорожі, ні грабового висаду над дорогою. Тільки на тому місці, де стояла хата, темніший і більший кущем овес. Володько зупиняється, стоїть, вслухується в оточення. Дивиться, як сонце сідає за Дерманем. Чи так, як і тоді? Зовсім не так. Не ті відчування. Не так впливає все навкруги. Може Бога забув. Може менше безпосереднього, того, що єднало з землею.

Володьку! Не стій! Далі. Йди далі в той клапоть соснини, де колись клав багаття, молився і пік бараболі. Шукай Володьку і найдеш, дивись і побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха твої заліплені липкими словами, принесеними з далеких чужин. Очі твої заслонені плакатом крику і ненависті.

Володьку, увага! Замкни свою душу і не впусти бацили розкладу. Впади на тому місці, де горіло перше вогнище твоєї свідомості, цілуй землю ту, в якій корінь твій, і бийся за неї зо всіма Марксами, в яких би одягах не прийшли вони до тебе.

Так говорить Володькові рідна земля. Яке щастя, що він послухав голосу душі й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовірне щастя. Тут Володькові стало легше. Голос землі втихомирив дещо голоси карикатур, плакатів і промовців. Він згадав Василя, згадав дні минулого літа і йому стало до болю прикро.

Через ліс і поле пішов до Юхимового хутора. Сугоніє. На хуторі тиша. Замість одної хати десь взялося дві. Не світиться. Не бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.

Увійшов до хати. Там якась незнайома жінка.

– Добрий вечір вам!.. – проговорив Володько.

– Дай Боже здоров’я! – відповіла жінка ні то злякано, ні то сердито.

– Не бійтесь. Я прийшов навідати діда Юхима. Я звуся Володимир. Мій батько Матвій. Ми жили колись отам у Лебедщині.

– А-а-а! Чула. Вони вийшли. Я зараз… От шкода, тазу не маємо. Нема чим світити. Сідайте. Вони зараз прийдуть.

І жінка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кімнаті мабуть хтось спить. Чути тихе сопіння. Коло комина дзичать мухи. Пахне кислим молоком.

По хвилі в сінях рейвах, рипнули двері й увійшло дві постаті.

– Нічого не бачу, але чую, прийшов Володько… –проговорив живий знайомий голос. Як щиро, як приємно.

– Так, дідуню! Це я!

– Ти? О-о-о, як тішуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Світла, бач, не стало на нашій землі.

Володько підійшов до діда. Той поклав йому на плечі обидві руки.

– Виріс. Ну, пора. А як батько? – зробив наголос на о. – Ніколи навіть не загляне… Постарів?.. А як же це ти так?.. Заблудив, що?..

– Може й заблудив. Тяжко в наші часи не заблудити.

– Сядь. Ось тут. Принеси, невістко, чого там… Тяжко, кажеш? Так. Весь народ блудить, але Матвіїв син хай батьківських слідів тримається. Ніколи не зійде на манівці. Хай робить – що робить, завжди дійде на справжнє місце.

Володько не бачить Юхима і видається, це говорить молодий хлопець. Голос ясний, дзвінкий. У такій пітьмі приємно щось ясне чути. Увійшла невістка і принесла кисле молоко.

– От трохи зле, Володьку, що нічим вгостити. Нам не повезло. Хутір-біда. На днях тільки третій раз обібрали. Минулого року на Великдень то таки чистенько нас обшкрябали. А до того і сина… вбили…

– Клима?..

– Ні. Молодшого. Івана. Гарячий був…

– А-а-а. Я чув. Говорили.

– Обросли дещо, прийшли інші, забрали, що найшли. В зимі, як ото на Дермань накинулись, і мене якось кінцем сягнуло. А оце перед трьома днями то таки зовсім дотягнули. Навіть Боска не лишили. Наїхав отой обоз і все рознесли…

Далі Юхим розпитує, як поживається Володьковому батькові. Володько оповідає.

Повечерявши, йдуть спати в сіно на вишки. Тиха натхнена ніч. На небі майже прозорий місяць. Густі тіні будов та дерев непорушно лежать на землі.

– Гарно на дворі, – проговорив Юхим. – Завжди гарно.

Полізли на вишки. Юхим витяг з-під сіна військову рушницю, клямцнув замком, загнав у магазинок п’ятку набоїв і поклав коло себе.

– От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порішив собі: підлізе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп і все.

Володько ліг на сіні горілиць, розклав натомлені ноги і руки. Старого не видно, тільки з темноти чути рішучі слова.

– Так, так. Програли ми, сину. Вміли гречку сіяти та бджолу плекати… Але не вміли боронити себе. Я не нарікаю. От все мав. Повні обори, повні клуні, повні засіки. Все пішло. Але не шкода нічого. Бог дав, Бог і взяв. А от шкода тільки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидів отут на свому хуторі і думав: моя хата з краю… Ой сину, ні! Ой, ні, ні! Ми всі дістали науку… І кажу тобі: ви, молоді, ті що будете… Ви, хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всі. Весь рід наш згине. На наших місцях сядуть чужі і осміють не тільки нас, а й могили, честь нашу… Тям це, сину! Я вже старий щоб неправду тобі радити. За землю нашу треба вміти не тільки піт, а й кров лити… Битись треба!

Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так говорити. Володькові хочеться тільки запитати кілька слів, але не знає, як… Нарешті відважився:

– А як же по-вашому ці?.. – запитав.

– Ота лая?

– Еге ж…

– Згине! Кажу твердо: згине! На нашу землю не раз нападали татари. Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так і живемо. Бо в нас справжня сила, а в них заздрість. Заздрістю жити не можна. Але ми куцозорі і терпеливі. Ми сиділи й перечікували, поки хмара перейде, а тоді вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по ній вічно орди грасували.

Останнє речення вимовив піднесеними словами. Володько виразно напнувся.

– Знаю, – продовжує старий. – Вони там золоті гори обіцяють. Рай. Лєктрику… Блазні диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу Анцихристові дали і перекреслили себе тричі… Вони збудують рай. Блазні, катаржани, шарпатюги, злодії рай дадуть… Поцарствують вік і згинуть!..

– Вік?

– Ну да. Вік. Сто літ царство їх буде. Сто літ голод, мор, нужда буде.

– А чому ж вік? То ж все загине…

– Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залізом з його місця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже. Навчиться битися за себе. Цар був і не з нами, і не проти нас. А ці протів усіх. Бо ці з чужим духом. З татарським…

Володько хотів перечити. Все, що говорить старий, дивне й незрозуміле. Але хіба ж він знає, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Він не вичитав її з книг, але вичув своєю душею. Як не вірити йому. Треба вірити.

Володько ще довго не міг заснути. Йому не вірилось, що це він лежить у Юхима на сіні. Не вірилось, що він своїми вухами чув ті слова… Ті – там у залі, і ці – тут у темноті на сіні. Хто з них має правду і за ким піде Володько. Володько – син Матвія і Насті, син села і землі. Син неба свого і своєї природи.

На другий день Володько покинув Юхима. Не хотілось дивитися на зруйнований, колись цвітучий хутір. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторів шукає він своєї правди.

Перед відходом Юхим сказав:

– Дякую, що відвідав. Думаю – більше не побачимось. Я вже старий. Ходжу, але… Ет… Все одно, а вмирати не хочу. Хотів би бачити, що далі буде. Підеш до дому – батька здоров. Славний він чоловік. Так і скажи.

Дія цього розділу відбувається влітку 1920 р. (наступ большевиків – серпень).

Осовець – такої назви на картах нема, можливо, потічок.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 336 – 353.