3. Перші жертви. Перші проліски

Улас Самчук

Осінь проходить майже спокійно. Розпочалася школа. Учила сама учителька, бо учитель пішов до Крем’янця, щоб висвятитися на диякона. Кажуть, щоб не йти на війну. «Псаломщик» також почав частенько їздити до Крем’янця і також в короткому часі почав відпускати коси та одягати довгий з широкими рукавами одяг.

Наука Володькові одна забава. Ходить уже з ним і Хведот, пішло двоє дівчат Тарасових – Устя і Мотря. Пішла Кузьмова Ганна, Іванів Хведір, Хомів Олексійчик… Ціла армія школярів з одних дерманців.

Володько «старий» школяр – другогрупник. У нього вже не порожня торбина, як у першогрупників. О, ні. У нього торбина набита книгами. Там «Закон Божий». Там читанка, рік II. Там «задачнік» з мудрими задачами на додавання, віднімання, множення і ділення. Там навіть «Граматіка рускаво язика» зі «склонєніями і спряженіями». А щоб більше було книжок, так Володько завсіди брав у книгозбірні якусь «інтересну» книжечку почитати. Бо що йому наука? Чистий тобі плювак. Сів, прочитав і є…

Робили школярі війну. По виході зі школи ділилися на германців і «наших» і давай. Поки ще був учитель, то за війну суворо каралося. Учителька також не любила давати попусту, та хіба ж тут справишся з отими бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.

Спочатку були це «бої під Львовом». За германців одерадівці. Ті засідали за хатою старого Соловея і підходь тільки. «Наші» ведуть наступ. Львів готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й «наші» не дармують. Снігові кулі заліплюють стіни, двері, вікна. Ось бренькнула тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромишляку і, як є у одній білизні з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовиків.

Ті розсипаються, мов розірвана шрапнеля.

– А-а-а, руки б вам покорчило! – трагічно урочисто проголошує старий. – А-а-а, сто-сот чортів ув вашу ма’!..

Стоїть, очима сірими водить навкруги, розчухрана його сива грива має на вітрі.

А ті кляті, ті розпрокляті… Доганяй їх. Але коли б тільки піймав кого… О, Соловей жартів не знає. Як звезе кого через спину коромислякою, як обамбурить… Клякнеш одразу до землі.

Але завзяті вояки цього не лякаються. В скорім часі Соловеєва хата перетворилася у неймовірну фортецю Перемишль. Воєнні операції набирають особливого гарту. Збивають снігові «укріплєнія», стягають «крепосні орудія». Одерадівці готові життя своє віддати, а не піддатися. Соловей безрадний. Не хватає добірних побажань, босий ганяє по снігу з коромислом… Навіть до старости зі скаргою звертався.

– О-о-ота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в’язи позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..

До справи встряває Соловеїв син Овсій. Цей з батьком «на ножах», але далі терпіти нема сили. Бої набирали таких розмірів, що їх жертвою ставали всі плоти.

Овсій скидає попругу, засідає десь за кутом і коли «наші» входять в запал наступу, а германці вперто захищаються, вибігає зненацька з засідки. Горе тому, хто попався у його цупкі, жилаві руки. Все одно, хто – германець чи «наш». Не розбирав. Ліпше буде Содомі і Гоморі в день страшного суду, ніж хороброму оборонцеві «Перемишля» у Овсієвих руках.

Одначе це не дуже впливало на хід боїв. Овсій врешті-решт також діставав досить. Одно те, що його плоти уявляли собою дуже сумну картину на землі, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з хоробрим воїнством.

І нарешті Перемишль «впав». Школи в той день не було. Учнів поставили в пари, сказали взятись за руки, втицьнули кожному в руку клаптик трохкольорового паперу і повели «слухати благодарственний молєбен».

О. Клавдій говорив про «наших непобідимих героїв», які здобули найбільшу твердиню ворога.

Володько слухає з надхненням промову священика. Він уявляє собі ту твердиню такою, як та у Дубні, яку здобув колись зі своїми козаками хоробрий Тарас Бульба.

У скорім часі з’явилися у школі великі барвисті картини з написом «Бой рускіх под Перемишлем». Володько ще більше переконався про хоробрість рускіх. На картині купа москалів, які буревієм, майже один другому по головах, мчать у «штихову атаку». Лиця їх суворі, сильні. На плечах гора вояцького знаряддя. Напроти них в купі, де намальована потрощена гармата і забитий ворожий кінь, в неладі втікають австріяки. Рускі колють ворогів «штиками», з боку наскочили козаки, які січуть їх шаблями, мов капусту.

Одночасно з цими картинами з’явилися книжечки про хороброго донського козака Кузьму Крючкова. Сам вісімнадцять німців забив. Коли напали на нього прокляті нехристи, Кузьма Крючков сік їх шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кіннотчик. Хоробро відбиваючись від ударів, козак колов ворогів списом. Не стало списа, козак стріляв. Шістнадцять ран дістав могутній герой, але ворогів знищив.

У «госпіталі», де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всі хочуть побачити неймовірного козака. Сама цариця довідалась про чини хороброго і забажала його відвідати та обдарувати подарунками. Козак дістав з рук цариці святу ікону і портрет царя з власноручним підписом. Коли цариця запитала, які він має ще бажання, козак відповів:

– Скорєй на фронт, чтоби умєрєть за вєру, царя і атєчество.

Читали ці книжечки у школі, читали по хатах. Жінки слухали і жахалися, чоловіки кліпали очима і довго розмахували руками, вихвалюючи такого надзвичайного козака. Навіть Матвій зворушився, але чомусь у нього вирвалось: «е-е-е, може такого козака зовсім і не було»…

Володько аж гнівався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так докладно написано. І станиця, де родився, і ім’я його батька та матері. Якби то так дурили…

– Дурять, – не згоджувався батько. – Багато дурять. Он у японську війну тільки й писали, що «наші» б’ють, наші беруть в полон, наші наступають, а що вийшло… А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити… От воно…

Такі розумування батька Володькові не зовсім до вподоби, хоч він проти них не може нічого сказати. Може й так… Хто його знає… Війна – річ не проста, раз там стільки людей убивають.

Ще перед Різдвом прийшла звістка «що Кузьмів зять Василь поляг у первих боях». Також дуже прикрі відомості про Єлисеєвого Василя. Матвій навмисне їздив до Дерманя і те, що почув, було дуже сумне. Хто його знає, чи жиє. Пішов у бої під Варшаву і не відомо, де подівся. Про Хомового Мирона було «звєсно», що «впав». Під Варшавою у атаці від німецького «штиха» погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власні очі це бачив. А про Василя невідомо нічого. Чи погиб, чи в полон попав. Це було ніби в лісі, так десь над ранок. Кажуть, німці несподівано напали. Сім лав скосили кулеметами, але вони йшли без кінця. Василь, ніби, знаходився у «зводі», який пішов у протинаступ. Це було на взліссю і німці оточили їх. Василь ніби сховався у дуплявій липі, але невідомо, що далі, бо від того «зводу» осталося тільки двоє людей.

Володько ніколи не плакав, але слухаючи оповідання про Василя, не міг стримати сліз. Йому було надзвичайно шкода Василя. Він виразно уявляв собі його в бою, де «свищуть кулі, рвуться снаряди». Навколо купи мертвих, а між ними певно і Василь. Той, який колись найбільше пестив Володька, той, який колись, коли Володькові вдарив кінь у око, казав: «Ну, все було б добре, тільки кепсько, що так знівечило нашого Володика. Ти мій маленький цвяшечок»…

Володько добре пам’ятає ці слова. О, він їх ніколи не забуде… Ні, ні!

І Мирон упав. Шкода і цього. Колись мало не бився з батьком за гній, але то було колись. А тепер… Боже… А таки здоровило був… Рудоватий, міцний карк зі срібними волосинками. Великий хвалько… Але все-таки, як писав колись Василь: «на одной кроваті спалі, вмєстє за родіной дальокой тужілі». Дивно, що за «родіной тужілі», ніби Саратов їм не «родіна», нібито не за неї цілу, велику, безмежну вмирати йшли.

Сам Хома почув вістку, мовчки підняв правий кулак і витер очі. А лівою шапку зняв. Після за великого морозу коні запріг і п’ятдесят верстов до Дерманя поїхав, щоб з «очевидцем», як було діло, поговорити. Очевидець Кулешник, однорічник Мирона, і оповів усе, що знав про німця, про штиха, про кров, що ротом і носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад і голова його посивіла подвійно.

А про Василя ніяких чуток. Навіть Кулешник нічого не знав. Знав, що первий «звод» пішов у контратаку, а що далі? Хто може сказати. То ж, чуєте, війна.

Одарка всі ночі проплакала. То ж був її перший, добрий, працьовитий, розумний. Люди його любили і він людей. Може в полон попав? О, Боже! Та ще й до німців. Чому якраз до німців, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привітливого з синіми ясними очима хлопця, який навіть нікого поганим словом не назвав, худобини не образив.

Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав їй навіть ввижатися. Боялася у темноті сама лишитись. Ввижався їй обвішаний торбами, як жебрак, обдертий, голодний з впалими очима. Мамо! Так і чула це слово. Ти родила мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!…

А Єлисей недільними ранками старого дідового, у шкіряних палітурках, «Каноніка» до рук брав і тремтячим протяжним голосом акафист Ісусу Сладчайшему вичитував. Читає книгу, а сльози по рудій бороді спадають. Давав і на молебен, але хто знає, чи живий. Навіть не знаєш, чи записувати в «Грамотку», чи ні. Сестра Палажка від плачу червоні очі мала, чорні одяги носила. Після очі розболілися і мусіла звернутися до лікаря.

– Останній раз, люди мої, бачила в Здовбунові, – оповідає крізь сльози Одарка. – Перед Різдвом пише він, наш голубчик: «любі і дорогії мої папаша і мамаша. Наше ученіє уже скінчилося і ми, такого-то й такого числа, будемо через Здовбуново на германський фронт їхати. Приїдьте, то зобачимося».

Як же не поїхати. Напекла я, що могла – мазурків на маслі, курочку, (тут Одарка сякає у запаску носа і витирає очі), Боже, Боже! Взяла, чуєте, ковбаси, шинки, запріг старий коні і нас троє «він», я та Палажка, виїхали. До Здовбунова 16 верстов, а тут заверюха така знялася, що світа не видно. Дорогу замітає, свище, реве… Конята ледве, ледве тюпкають. Приїхали ми туди…

А на станції москалів… Господи! Ані стати нема місця. А поїзди все їдуть, все їдуть. А «їх» там сердешних повнісінько понабивано. Одні туди, а другі назад. Тяжко ранених везуть… Ох, що я там надивилася. Серце окипає, як згадаєш. А на дворі аж пече мороз. Москалі їдуть, руками вимахують – прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий тупцяє валянками по морозі. Людей, як і ми, з усіх сіл понаїздило. Матері падають.

І що то там за «позіція», і нащо та, чуєте, війна? І нащо там того народу стільки – тьма тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву.

Дивимося ми, розпитуємо, коли то 151 полк їхатиме. Чекаємо, день тягнеться, мороз дошкулює, ноги одмерзають… Боже мій милий! Вечір приходить, ніч, а його нема. Нема та й нема. А я цілісінький день рисочки в устах не мала, і не кортить нічого… Навіть забула, що їсти тра… Все очікую, все жду. Цілісіньку ніч в товкотні, в тісноті на зачовганій підлозі просовались. Світає, день… А його нема…

А що, як вони вже проїхали? А може в дорозі задержались. Хто його знає. Старий все розпитувати ходить. Кажуть чекати, приїде і 151-ий. Але коли. Ми вже й стояти не маємо сили. А додому не хочеться. Здається, до смерті чекала б на нього, хай краще вмерти, аніж не бачити.

Ждемо ще день. Вечоріє. Старий турбується за коні. Овес вийшов, сіно вийшло. Ще померзнуть на морозі. Почав він розпитувати скрізь у вищого начальства, кондукторам у руку – тому карбованець, тому два… Кажуть почекати ще і перевели нас до якоїсь теплішої хати, а коні також десь там під накриття затягнули.

Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: – Ваше високоблагородіє! Скажіть, прошу вас, чи буде сьогодні 151-ий полк їхати. Та три рублі йому в руку тикнув. Взяв той три рублі і десь побіг. Каже – зачекайте. – Побіг, думаємо, і три рублі побігли, але ні… Видно якась чесна людина, (хай йому Бог дасть здоров’я)… Вернувся і каже: – 151-й полк скоро приїде. Він мав приїхати ще вчера, але через сильні навали глибоких снігів спізнився.

О-о-о, виравалось у мене. Хвала тобі Боже! А холод, аж до кісток допікає. Але вже не йдемо до ждальні. Вже стоїмо і ціпнемо на пероні. Старий десь окропу роздобув і ми з Палажкою трохи цукрованої води випили. Стало дещо тепліше.

А поїзд за поїздом, поїзд за поїздом – все сунуть і сунуть. Деякі зупиняються, інші їдуть не зупинившися. Все обсніжені такі. Видно, в полях метелиця.

Коли смеркло, приїхав довгечий, обліплений снігом, поїзд. Паровик шипить, прискає парою. Дивимось – висипають москалики… Озираюся навкруги, чи не узрію і «його». Ні. Не видно. Питаємо одного чи це не 151-ий полк? Так, так, мамо! Це він… Боже мій! Я підскочила, як на огні, і оглянулася. О, сину мій… (Тут Одарка уриває оповідання. Сльози не дають можливосте говорити)…

О, кажу, сину мій! І… більше… не могла, чуєте, нічого вимовити. У горлі голосу не стало, язик занімів… Ми всі ніби постовпіли. Він обнімає нас, довгий такий, високий. «Шинеля» на ньому довга, на плечах торба. Усе московське… Ми стоїмо і не знаємо, що далі… Старий почав гроші доставати, а руки йому пограбіли і навіть пуляреса не відчинить. – Звідки ти, кажу, прилетів? Де ти був? О, сину мій, сину мій! – одно тільки і вимовлю. Засвистав поїзд.

– Їдемо! – каже він.

– Їдеш? Вже? їдеш? Мій милий, мій дорогий, мій одинокий! Куди їдеш?… На Варшаву? На Варшаву? Господи! І нащо тобі та Варшава? Він отак, чуєте, хвилечку постояв.

– Ну, бувайте здорові! – каже. – Може не по… ба… чи… мо… же, каже, не побачимось… Я, чуєте, вчіпилась за один рукав, Палажка за другий… А поїзд рушає… Пустіть! – просить. Пустіть, мамо… Мушу! Будьте здорові! Вирвавсь і побіг… Хліб, хліб! – кричу. Хліб ти забув! Поїзд їде, їде… Старий за мішок, біжить за поїздом, пхається між людьми, не догнав… Де там доженеш машину. То, сила… То, сила… То, чуєте, страшна сила… Кинув торбу з хлібом між москалів, а ті тільки зареготали… Поїзд пролетів, як вітер…

І не було від нього ні одного листа більше. Поїхав і, як у воду канув… – закінчувала Одарка.

Так минула зима. Василь, хоч і молодий, парубкував. Старших парубків не було. Дівчата, молодиці – московки, а чоловіків нема. Василь уважно русявого чуба оливою намащує, виглянцовує холяви-бутилки і що вечора в село. Там зберуться тичбою і заведуть:

Развєсьолиє ребята,

однім словом маладци…

Царю вєрно і пакорно,

А на службє всє праворно!…

Або:

«Сербія, Белгія, жаль мне тєбя…

Проклятая Германія побєділа тібя…»

На весну вдарив новий «набор». Пішов цим разом Іван Кушка аж у Бахмут… Покинув дома п’ятнадцять десятин, четверо дітвори та підтикану вагітну жінку.

При відході казав:

– Візьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб’ють мене, візьми доброго приймака, але гляди… Дітей моїх не обідь, а то з могили проклену.

І пішов. Зінька лишилась сама.

Весна якось раптом прийшла. По холоді нагально вдарило тепло. Перед Великоднем почало протрахати поле і забажало праці і поту.

Війна не війна, а робота не сміє стати. Матвій цупко тримав у руках стерно господарства. Ціна на збіжжя, а особливо на овес, значно піднялася і новоселенці мали нагоду навіть перед умовленим терміном вив’язатися зі своїх не легких зобов’язань.

Матвій збирав на нараду товариство і вперто налягав якнайскорше сплатити борг у дворянському банку. Всі пристали на це, випродували пашню, зайву худобу і одного разу Матвій зі Стратоном віднесли купу банківок панові Іванову.

Того не було дома. Десь у дієвій армії служив. Справи його вів заступник – нотар Гулянський.

Володько разом з іншими ходив до школи. Вчиться добре. Читає книжечки і брошури. Учителька пестить його, як може, і дає йому багато волі. Тепер ніхто б не посмів прозиватись з нього. Він перший, він скрізь. Де ділися ті Родіони, Євгени Фони? Нема їх. Він товаришує з третьогрупниками, помагає їм рішати задачі, ходить з ними навіть потай на вечерниці.

Також ходить до дяка на співанку. Співав спочатку дискантом, але після перейшов на альт. На співанці збирається уся сметанка села. Гуторять, жартують, грають оброку, оповідають про війну.

По співанці більші хлопці на вечерниці махнуть, менші до дому. Володька часом також потягнуть такі гицлі, як Трохимів Антон, або Гнат Дерешів. Вони значно старші за Володька і товаришують з ним тільки тому, що він часто помагає їм у школі.

До дому вертавсь пізно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною між дерманськими хуторами і селом. Тут якраз ота проклята яблуня – яцівка, під котрою, кажуть, кам’яна плита з залізним кільцем закопана. Під плитою заклятий скарб, який горить яріючим огнем на Великдень, поки не заспівають «Христос Воскрес».

На тій самій яблуні і Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повісився. На співанці не раз про це оповідалось. Казали, як то під яблунею часто огники мигають, як чорний кіт з блискучими зеленими очима не одному дорогу переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз. Кажуть, їхав жид пізно візком-одноконкою. Кіт той на Євгенових черешнях сидів. Як тільки жид з яблунею зрівнявся, кіт сплигнув на нього і зажер.

Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але проходячи серед ночі, коло дванадцятої, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно. На спині їжиться шкіра, на чолі виступає піт. Хлопець летить як стріла і боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всі чорти хапають – все одно… Аби не бачив їх очима. Біжучи потихеньку «Да воскреснєт Бог і расточатся вразі його» – вичитує.

Саме в той час, коли ще сніг не згинув, померла баба Івана Кушки. Сина вже дома не було. Прожила стара сто і три роки і мала, кажуть, ще усі зуби. Дочка її – Іванова мати, мала також десь коло сімдесяти…

Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним, мов за старим – сама господиня Зінька. Володько пішов і читав. Дістав за то книша.

Також Володько читав і відписував Зіньці листи. Кожний раз закінчував: «кланяється тобі глибоким, до самої землі, поклоном твоя вєрна жена Зіновія, а за неї неграмотную власноручно росписался – Владімір Довбенко».

Після стали його й інші кликати листа читати. Володько йшов угору. Він вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Він майже парубок. Ще тільки вирости дещо, та вусиків дочекатися. А тоді…

Коли весна вдарила і, мов вогку дергу, зняла снігову накривку землі, одного дня учителька влаштувала прогулку до ліса за пролісками.

Вже не всі ходили до школи, але ті, що ще зісталися пішли до ліса дуже радо. Через попівський город, сад, поле, вийшли на зруб. За зрубом ліс, у лісі невеликі яри, де літом ростуть малини та суниці. Далі Угорська долина й озеро.

У лісі майже сухо. Прибите снігом листя вкрило землю тонкою сірою плінкою. Через неї проверчують впертими носиками дірки проліски, що весело та задавакувато біліють на сонці. Брость на гіллях дерев нагадує окапки воскових свічок і пахне соком. Берези гойдають косами – піднімають та опускають довгі фаї, ніби дівки при купанню.

Школярі скоро розсипалися і змішалися зі стовбурами дерев, кущами ліщини та пташачим співом.

Володько подався просто на взлісся над Угорщину. Коли приложити до чола долоню, видно звідсіль ціле плесо озера, що жахкотить зливою проміню.

Під ногами було досить квіток, але рвати їх не хотілося. Зійшов на край лісу, оглянувся – сам. Так, він сам. Побачив поблизу дубового пеньочка, який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присісти… І Володько присів. Чому, дійсно, йому не присісти. А присівши, голову по звичці підпер і задумався. Згадав Василя. Він вже в полоні. Це всі знають. Дістали від нього подвійну, зі зворотною адресою листівку. Писав: «жів, здоров, чево і вам від Господа Бога желаю». Просив «посилки». Володько не раз – багато, дуже багато разів згадував свого доброго Василя.

У великій задумі Володько не помітив, що хтось коло нього ззаду стоїть. Почув сміх і оглянувся – Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи. Досить висока, струнка. Рівний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком носик. Сині розумні очі, русяві довгі коси. В руках у неї великий пучок пролісків.

– А ти ж що тут робиш? Володьку! Де твої проліски? Що скажуть «госпожа» учителька?…

Володько схопився і від несподіванки не знав, що відповісти. Винувато дивився на свої порожні руки і ніби дивувався, що вони таки дійсно порожні.

– А де ж ти нарвала стільки? – нарешті вирвалось у нього щось подібне на запит.

– Там! – тикнула рукою на пригірок Ганка. Там їх стільки, що Господи… Я занесу учительці…

– Учительці? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Ні. Я-то знайшов. Були якісь під ногами, але я, Ганко, хотів гарних, великих, отаких, як оця твоя, зібрати. Йшов і ось найшов… Там озеро…

Ганка глянула в долину і кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся має від вітру над її очима.

– Умгу! – сказала вона. – А хоч, то я дам тобі цю квіточку? Може назбираєш ще таких… Ти ж знаєш цю долину?

Ще б ні. Ми дві літі тут з угорщанами билися. А знаєш, ті чорти «здорово деруться».

При цьому показав шрамик на чолі.

– Бачиш? Це від каміння. Як мазнув зволоч… Але й я його цільнув… Аж підскочив і сів. Ха-ха-ха! Як сніп звалився, їй-богу!… Ми пасли, знаєш, отам… Там за лісом. Там наші поля. Я, Німий і Хведько з Ільком. На нас напало… Ну… зо-дванадцятеро… О, так. Дванадцятеро напевно було. На Німого троє, на мене троє. А Хведько що? А я як почав… Ах, коли б ти тільки бачила… Ех, як почав їм мастити… Але до них на поміч підбігли ще і один як цільнув каміньчиком… Так просто й поставив мені отут печатку.

– А боліло?… – запитала Ганка, широко дивлячись на нього…

– Е-е-ет! – махнув він рукою. – Ми ще не так билися. Ми в осени порішили віддячити їм… Як піймали у двох з Німим одного постолячника… Я мав отаку довгу «піку» з вільхи. Збив на цорупалок… Кров’ю вмив його…

– Ого! – похитнула головою Ганка.

Цю останню історію Володько видумав. Навіть не видумав. Щось подібне оповідав йому Трохимів Антін. Але нащо і чому він бреше? Він зловив себе на брехні і виразно почервонів. Одначе в той самий мент сам повірив у свою брехню.

Ганка витягнула зі свого пучка ту найбільшу, на яку Володько вказав, квітку.

– Ну, то хочеш цю, чи може цю?…

Володько подивився байдуже.

– Все одно, яку… Але тільки одну? Що я з нею буду робити?

– Назбираєш ще! – майже викрикнула Ганка. – От який ти ледачий… – і засміялася. Володько зауважив також її зуби. Рівні і білі. Узута вона у великі з широкими холявами чоботи.

– Тобі, Ганко, треба, щоб купили черевики… – зненацька сказав він.

Вона кинула погляд на свої чоботи…

– Хто мені купить? Тата забрали і може вб’ють, а дід не хочуть. Кажуть, грошей нема. Але чекай… Побачиш, які я матиму черевики в літі…

Далі Володько оповідає, як він з Німим минулої весни на отих он дубах шулічі кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шуліки хижі птахи. Як злетить на людину, очі може виклювати. А що ж… Але він не дурний з голими руками лізти. Він узяв собі в Німого ремінного нагая, за пояс застромив ніж тесак і тоді підлазь, коли хоч.

Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лісі шукати доброї берези на сік. У дерманських лісах нема беріз, а на чуже – не то щоб боялися… Не хотіли мати клопоту… Ну його… Так він і каже: «Німий! А прорубай но зарубину в клені. З клена також добрий сік». Німий рубає, розмахав сокирою і саме, як на то те, підлазить Хведот. Німий розмахнув узад сокиру і як пальосне Хведота.. Просто в зуби…

– Ах! – скрикує Ганка. – І не зарубав?…

Не зарубав, бо на щастя не попав лезом. Обухом мазнув… Геть чисто губи розм’ягчив…

Далі Володько згадує кілька геройських випадків з війни з угорщанами… Скрізь Володько герой, скрізь хоробрий, скрізь перший…

Але Ганка вірить. Чому б їй дійсно не вірити, коли вона в зимі сама бачила, як Володько Фонові Гарбузі морду набив. А Фон же на цілу голову вищий за Володька, має п’ятнадцять літ і ходить другий рік у третю групу. Бо Гарбуза не мав права… Карпів батько Фанасько їхав до Гершка січку різати… Кулі на санях зв’язані старими посторонками. Один кінець посторонка з петелькою теліпався ззаду. Зі школи йшли школярі і почали чіплятися до саней. Назар, молодший брат Фона, якось попав ногою в петельку. Шабелян нагнав коні, петелька зашморгнулася на нозі, шарпнула і Назар проїхався від Польонової хати аж до магазину на власній сіданці. Коли б ще дорога рівна, то ще сяк-так. А то груда замерзла… Кричав, як скажений.

А Фон-халєра підбіг до Володька. То ти, каже, його пхнув і він попав ногою в петельку.

– Брешеш! Я його не пхав! Він сам, шалапут дурний, вліз у петельку.

– Нє! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобі наклав?… – і замахнувся на Володька. А Володько як підскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А Антон, що любив такі видовиська, на ціле горло репетує: бий! бий! бий Гарбузу! Ну й було сміху…

Це ж Ганка на власні очі бачила.

– Але ж, Боже! Сонце не стоїть на небі. Володьку! Вже час до школи.

Бігли під гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились на рожево. Сині очі такі ж, як і небо. Піт на чолі, на носі… Фу!… Скільки не втирай рукавом, сочиться, мов з розсохлої бочівки.

Прибігли до школи. Увійшли разом. Очі всіх дітей направлені на Володька і Ганку. Учителька серед класу стоїть і сміється. Вона щойно роздала дітям старі часописи, пуделка з пасти та коробки від пушок, як нагороду за квітки. Всі раді, всі вдоволені.

На кожній лавці велетенські барвисті паперові шмати з картинами війни, рекламами годинників, музичних інструментів, книжок, зубної пасти, колонської води…

А Володько з Ганкою стоять коло порога і учителька навіть не каже їм сідати на місце. Ганка така засоромлена, що зовсім забула за свої квітки. Володько руки спустив, у лівиці кашкета мне, обличчя палає, очі бігають по стелі, по старих вітхозавітних картинах на стінах, по помості…

– А-а-а! Ну, мої мандрівники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут радимося, щоб карету за вами післати.

– Ха-ха-ха! – регоче дітвора.

А онде-о Антін впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися, каже, що батько ніби на Трійцю женити його збирається.

Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотілося провалитися в землю. Він лиш незграбно тупає на місці.

– Ну, ну! Сідайте вже, прошу ласкаво, на місце, але за спізнення не дістанете нічого з подарунків.

Володько пішов і мовчки сів, його уста суворо і вперто затиснуті. Часом пробігає по них ледь помітне здригання, а зуби так міцно заціпнуті, що їх ні то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також і лиш час від часу хлипала.

По лавицях розложені коробки, пуделка, старі часописи, квіти, брудні дитячі руки. Учителька оповідає про війну, з її мови постають картини далекої карпатської баталії, де в снігах, скелях, проваллях кладуть свої білі кості наші брати і батьки. Дитячі обличчя горять, очі світяться жаріючими іскорками страху й здивовання.

Але що у Володьковій душі творилося, того не розкаже він нікому й ніколи. Картини війни, присмак сліз, барва сорому, тремтіння соняшного проміню, зродили й визвали на кін його буття велику тайну тайн – незрівняну з нічим в красі і силі…

Дія цього розділу відбувається у восени 1914 – навесні 1915 року.

одерадівці – із села Одерадівка, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 26).

Перемишль – облога фортеці Перемишль (нині в Підкарпацькому воєводстві в Польші) російськими військами тривала від 5 листопада 1914 до 23 березня 1915 р., коли фортеця здалася росіянам.

дістав з рук цариці – як не дивно, але російська імператриця Олександра Федорівна (1872 – 1918) під час світової війни справді працювала сестрою милосердя, про що достатньо свідчать спогади сучасників. Хоча в цілому історія Крючкова – вигадка, але подарунки з рук цариці солдати реально діставали.

Здовбунів – місто, нині Рівненської обл. (на карті – 28), великий залізничний вузол.

Бахмут – місто, нині Донецької обл.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 37 – 52.