17. Січовики

Улас Самчук

Прокинувся в досвіта. Ледь світ побіг до монастиря. Там уже рух. Щойно привели полонених «петлюрівців». Привів їх Скиданець. Цей подібний на справжнього рубаку. В кожушку, на рамені револьвер, через плече карабінка, при боці шабля. Здається, його куций зріст створений на кіннотчика. Просто вростає в сідло.

Полонені, мабуть, старшини. Одяги все нові. Чоботи зі жовтого ременю. Їх долучили до тих, що привели перед парою днів.

Вістки, які привіз Скиданець, підняли дерманців. Успіх повний. Здолбунів зо станцією в руках повстанців. До них підходять усе нові і нові ватаги. Захоплені цілі потяги зброї та набоїв. Завтра вимарш на Рівне.

Під вікнами «корпусу» мітінг. Захоплені вісткою дядьки вимагають «повної мобілізації всіх до п’ятидесяти літ». Хто не послухає – під полевий суд і амба!

В полудень прибуває начальство. З’явився Комаров, Каміняка. Серед полонених перевели ревізію і все, що знайшли, включно до чобіт, конфіскували на потреби армії дерманської республіки. Пішли чутки, що конфісковано двадцять п’ять тисяч гривень, які знаходяться на схованці у Комарова та Каміняки.

Одночасно перед «корпусом» почали все більше і більше прибувати й гуртуватися учасники походу. Коли і як встигли вони вернутися – невідомо. У декого при поясі бомби, через плече кулеметні стрічки. Чоботи, руки, обличчя заліплені грязюкою.

Почали ширитися нові чутки, що успіхи дерманців зовсім не такі блискучі, як це видавалося Скиданцеві. Кажуть, той сукин син навіть і не бачив бою. Він крутився з конем позаду, а коли на станції зупинили поїзд, що вирушував саме на Рівне, в якому затримано вісьмох старшин, так Скиданець першим кинувся шугати по вагонах, чи не знайде чого. А після визвався провести полонених.

Дома, куди Володько прибув на обід, застає Василя. Він тільки що вернувся разом з кількома сусідськими товаришами. Усі від ніг по вуха в грязюці. Усі лаються останніми словами.

Комаров! Брехун, самозванець проклятий. Людей без оружжя під «пулємьот» післав, а сам у Здовбиці з лярвами цілу ніч пиячив. Ми вночі підійшли під Здолбунів. Зо станції саме рушає поїзд. Нам подали команду, хто має «вінтовки», смали по поїзду. Сипнули кілька «залпів». Поїзд став. Кинулись до нього. Найшли один вагон «вінтівок», але всі без «затворів».

Корній і ще кількох вдерлися на перон. Там стояло кілька «орудій» і скриньки «снарядів». Корній одразу за комір, обернув її лицем до цементового заводу і почав кресати по комину. А там петлюрівці. Засіли в заводі і строчать, сукини сини, з кулємьоту. Наші крикнули ура, але що онте ура, коли ми без вінтовок. Ми тільки за залізничий вал показались, а тут по нас як сипнуть…

Ми назад. Один Корній кашляє та кашляє по заводському комину. Ми ж прилипли до землі і лежимо. Холодно, мокро. Нарешті над ранок чуємо десь крик: Сла-а-а-ва-а-а! Післали кількох хлопців у розвідку. Через пару мінут ті летять: Хлопці! Спасайтесь, хто як може. Від Здовбиці «цепю» наступає петлюрівська піхота. Сучої матері! Ще погибнемо тут, чорти знають за що. Зірвалися і в ноги.

– Гади! – закінчує Василь. – Розстріляти мало. Все Каміняка чортова заволока, збурив людей, а тепер, хто знає, що буде. Прийдуть, спалять село і все. Бо ж якого диявола ми туди йшли? То армія, регулярна, вооружена, а ми, як барани, з голими руками… Тьху, бий тебе всі громи!..

– А я хіба не казав! – підхоплює Василеву злість Єлисей, забувши те, що сам радив іти на Здолбунів. – Казав я: не йдіть! Не знаєте, проти кого і за ким – сиди один із другим у запічку і не рипайся. Ні, пішли, всунули голову в багно й от маємо. Йди його тепер одного й другого вкуси за зад. Комарова й Каміняку під народний суд. Під суд їх!..

Надійшов вечір. У кожній хаті мітінг. Село гуде і буриться. Невдоволення, протести, вимоги кари на «верховодів». На другий день усіх скликають на велику сходку. «Верховоди» будуть виправдуватися за свої вчинки.

Тьма-тьмуща народу посунула до монастиря. Там уже знов зібрано роту війська, переважно зі сусідніх сіл – Бущі, Борщівки, Будаража. Вони не втікли до дому, а лишилися при штабі.

Першим виступив Комаров. Говорить з ганку «корпусу».

– Товаріщі салдати й крєстьянє! Да здравствуєт робоче-крєстьянская повстанческая армія. До нашіх свєдєній дашло, что вєдьотся протів нас пропаганда. Гаварят, что ми проігралі пєрвий бой. Какой бой? Кто гаваріт? Виступай, кто гаваріт, что ми проїгралі. Дєзєртіри, труси, хами, бужуазниє прихвости так гаварят. Но ета явная лож! Ми імєєм ваєнний атдєл лучшіх революціонних сіл. Ми імєєм плєнних петлюровцев, над каторимі сейчас устроїм наш народний салдатско-крєстьянскій суд. За намі сіла народа! От Бєрдічева наступаєт руская рабоче-крєстьянская красная армія, которая смєтьот всю петлюровскую сволоч з ліца землі. Кто тепер скажет, что ми проігралі? Виступай, сукін син! Я сам пєрвий вганю тому мєрзавцу пулю в лоб вот с етаво нагана…

І Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя його люте, червоне. Говорить різко. Дикий крик разом із бризками слини виривається з його широких розтяжних уст.

Це впливає на юрбу. Помітне схвильовання. Каміняка зібрав гурт бабів, вимахує перед ними револьверами:

– Щоб мені до завтра був тут хліб! Зрозуміли? А ні, куля в лоб!

Комаров піддає думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести їх у залю в семинарії.

– Під суд їх! Правильно! Чого лазять по наших селах і обдирають народ!.. – почулися вигуки…

– Що там з ними довго цяцькатись! На дзвіницю їх – вниз головою і амба!..

Комаров знайшов вихід для народного обурення. Все захоплюється новою подією. У кожного заграли очі.

Полонених вивели з «корпусу», – завели в залю семинарії і примістили на театральному підвищенні. Юрба хильнулась в залю. Через пару хвилин велика заля набита людьми. На сцені коло полонених прокуратори – Комаров, Каміняка і весь штаб. Стіл. На столі револьвер і кусень паперу. Секретарює Сергій Корнійчук.

Юрба хвилює, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з ними. От виведемо на могилки і дрючками їх!.. Поб’ємо і все!.. Ні! Ні! Розстрілять! На дзвіницю! Вниз головою.

Виступає ще раз Комаров. Він з’ясовує провину контрреволюційних прихвостів буржуазії. Він вимагає для всіх петлюрівців кари смерті.

– Правильно! – реве юрба. – Бий їх! На дзвіницю і вниз головою! Смерть їм!..

– Хто проти смерті петлюрівців? Ніхто. Секретар. Прошу запротоколувати одноголосний присуд.

Полонені тихо сидять купою на сцені. Деякі хвилюються, інші спокійні. Один високий і стрункий більше всіх виявляє неспокій. Хвилюється, поривається щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж коли запротоколовано смертний присуд. Комаров звертається до людей:

Чи маємо дати останнє слово тому петлюрівцеві?

– Дати! Ні! Дати! На останнє слово має кожний право! Хай говорить!.. – заревла юрба.Неспокійний полонений зривається з місця, вибігає на край сцени перед стіл і запальним, гострим голосом починає.

– Люде добрі! Українці!.. Чи знаєте, кого судите сьогодні? Чи знаєте ви, що перед вами сидять найліпші сини таких саме людей, як ви, які так само говорять, як ви, так само моляться, як ви! Ми не є петлюрівці, а вояки української армії, яка бореться за нашу хату, за нашу державу, за нашу землю і волю. Ви не знаєте, що ми боремося не за поміщиків та буржуїв, а за Україну, за цю землю, на якій тисячі літ живе наш народ. Але наш народ був цілі століття в московській неволі. Ним правили царі, що звели нас на хахлів, на гній, на підніжків, на отаких от, як ви дурнів, баранів, що слухаєте кількох оцих каторжанів…

– Стой! – гримнув Комаров.

–…Які ведуть вас на загибель… – Не слухає, а ще сильнішим голосом кричить полонений. – Ви нас уб’єте, але знайте, що завтра прийде сюди…

– Стой! – гукає Каміняка і хватає револьвер.

– Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить… Кожний має право на слово! Слабода! – вибухнула юрба. – Слово! Слово!

–…А завтра, – продовжує полонений, – прийде сюди полк українського війська і ваші хати зрівняє зі землею. Але мало хати… На вас і дітях ваших лишиться вічна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша молода Українська держава веде смертельну бортьбу з одвічним нашим ворогом, москалями, виступили проти свого війська, своєї власної Держави Української… Подумайте, що це значить! Подумайте!

Тут Каміняка не видержав, напнувся і, як тигр, плигнув на промовця…

– Малчаать! – ревнув його страшний голос.

Але промовець, видно, не бачив перед собою нічого крім люті, жаху смерті і безодні людської темноти… Всі сили його досягли найбільшого напруження. Блискавичним помахом руки він вибиває з руки Каміняки револьвер, який летить між публику. Сотні голов ревли невиразними голосами.

На допомогу Каміняці кинулись Комаров і секретар, але проти них муром, як один, стали всі полонені, які зовсім забули про небезпеку.

Постава і вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цілу юрбу. Кілька десятків чоловіків ринуло до сцени.

– Стой! Не смій піднімати руку на плєнного! – Гримнув дебелий дядько Сидір, хватаючи Каміняку за руку.

– Раз свобода – всім свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так люди?

– Правильно. Хай говорить далі! Далой Каміняку!.. – реве народ.

Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у силу. Він відчув вагу слова свого, відчув голод отих усіх, що стоять перед ним, на правдиве щире слово. І коли Каміняку з Комаровом відзброїли і посадили збоку, промовець почав говорити далі…

– Люди добрі! Я, ми всі і ціла Україна не обвинувачуймо вас. Ви є може ті найліпші сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете шукати «твердої влади». Ви хочете порядку і ми розуміємо це… Але вас обдурюють і бунтують усякі темні продажні типи на подобу ось цих, що судять нас ось тут в мурах цієї української учительської семинарії… Нас, старшин української армії! Нас, що несуть життя своє за визволення цілого нашого народу з неволі московської, нас, що хочуть привернути цілій Україні спокій, владу і порядок. А ці мерзотники обдурюють вас. Вони ограбували нас, забрали наші одяги, гроші, а чи знаєте, для кого вони то забрали?..

– Правильно! Гу-гу-гу! Ага… Де, сукини сини, гроші – заревіла юрба.

Це влучає в саме серце народу.

Дядьки приходять до притомності й один, той саме Сидір, вискочив на сцену, високо здійняв п’ястука і крикнув:

– Люди! Прошу слово!..

– Говори! – крикнула юрба.

– Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собі поставити товарищеві Каміняці і товаришеві Комарові слєдуюіций вопрос, де, спрашується, ті денгі, які ви забрали в оцих людей?

– Нема! Забрали! Пропали! – загомоніло скілька голосів.

– Стоп, люди! – підняв руку Сидір. – Ще вопрос.

Каміняка зірвався і почав кричати:

– Я тебя, сукин син, на місці вб’ю!.. Як собаку!.. Ти!..

Але Сидір стоїть непорушно, мов кам’яний стовп. Старшина промовець за ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далі. Вони чують, що більшість у залі на їх боці. Виразно помітно гнів народу проти Каміняки…

Комаров уже не пнеться більше наперед. Ціла його хоробрість погасла, мов свічка. Блідоватий прищулений, він забився під самі лаштунки сцени і звідтіль визирає… Сидір розтягнув широкі, барви буряка, губи, внизив зір у Каміняку.

– Ти-и! Як ти не замовкнеш,, – зашипів він люто. – Досить із тебе, зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. У-у-у!.. Де гроші дів?.. Народе! – звернувся Сидір до людей. – От моя думка… Всіх оцих плєнних товаріщов відпускаймо на всі чотири сторони. Хай ідуть собі, звідки прийшли. А щоби вони не наробили нам у селі какіх бешкетів, то виведемо їх за село і пустім… Кто желаїт, може пригласітся в конвой. Тольки за село і досить… А оцих – показав на Каміняку і товариство, – маємо посадити на їх місце, бо вони не отвєтіли на наш вопрос… Чи не правильно я кажу?..

– Правильно!.. Само собою… Де дєнгі народниє?.. Хай відповідають…

Виступив Каміняка.

– Товарищі крєстьянє! Дєнгі єсть!.. Я прі себе не імєю, но ані сховани на потреби войска… Плєнних можете відпустіть… Як хочете… Але дозвольте нам з товаріщом Комаровим піти до штабу і принести всі наші отчети.

Сидір на таке не погоджується, але юрба ділиться на двоє. Одні дозволяють Каміняці й Комарову піти до штабу. Інші ні. Врешті всі годяться відпустити їх. Полонених відпустається також на волю. В допровід зголошується знов таки Скиданець…

Вечоріло. Люди наговорились і почали розходитись.

– Е-ет… Чорти зна що… Хай про мене один другого живцем зжере… Халєра їх бери всіх разом.

– Одні так, другі отак… Одні за Ордія, другі за Овсія і розберися в них. Чесному чоловікові спокою не дають…

– А все-таки той «Петлюра» здорово того… Молодець!.. Я покметив, що він рехтельний чоловік. Коб заслати отаких на села більше і знав би чоловік, за кого і що держати… А то ж стовпотворенія. Чи ж не ганьба, щоб отакий Каміняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зіркатим бахуром без штанів, цілою громадою кермував. Де ж таке видано? І батько його не був господарем і дід, кажуть, зі Знахорцем кінською політикою через Бущенщину управляв. Хіба люди забули, як його дідові по смерті Доманиха зуби коцюбою вибила. – Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А це за намітки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою і поки люди бабу відволокли – у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нічого не сталося. Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибір не заслали. Бо що, кажуть, Сибір. Завезуть туди, поціляється між каторжниками, набереться ще більше злодійського ремесла, вернеться і знов біда. Кажу. То вже кров така. Большевики… Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними такі Каміняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилізе…

– Ну, а куда ж?.. За ким підемо?..

– Куда. Нікуда! Пока незвєсно, хто управляє – нікуда! Коли темно навколо – люди сплять… От і все… Просвєщеніє треба людям дать… А з Каміняками нам не подорозі. От забрали у людей гроші й уже, один з другим, у кулаці затиснув. Дідова кров… Твойо – мойо, а мойо – не твойо!..

– Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матері.

Так гуторять дядьки і поволі розходяться. Каміняка з Комаровим і рештою штабу подалися до «корпусу». Полонених з місця вирядили в дорогу. Скиданець миттю з’явився з конем і повів їх. Дорога мокра. Поволі розтає сніг. У деяких місцях земля випнулась на зовні чорними м’якими латами.

Полонені почвакали виміняними чобітьми в напрямку Мизоча. За ними на коні бундючно їде Скиданець.

У приходській церкві ударили в рейки та щити на вечірню…

Володько вернув до дому і не встиг доїсти своєї вечері, як до хати увігналась Тетянина Харитина і крикнула:

– Петлюрівці!

Всі – Єлисей і ціла родина, зірвалися мов опарені.

– Де?

– На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрільбу… Люди вибігають на поле і бачать: від Мизоча наступає на Дермань видимо-невидимо петлюрівців! Тікайте, хто куди може!..

– Чорт зна що! – виривається у Василя. – Куди підеш в ночі? В Бущенщину!..

І Василь побіг на двір. За ним вибігли всі. На дворі рейвах. На всіх подвір’ях люди. До Володька прибіг Петро…

– Ну, що?.. – питає Володько…

– Петлюрівці! Наступають… Від Попового!.. Біжім до монастиря…

– Ні! – каже Володько. – Вибіжім «під гору» і подивимось.

– Добре!

Володько гукнув, що він з Петром женуться на розвідку… Вибіжать за Тетянину хату, подивляться, прибіжать і скажуть.

Добре. Раз-два і хлопці за селом «під горою». Темно. Повіває західний вітер. Під ногами мокро. Засапані зупинилися. У грудях сильно калатає серце. Заперли дихання і слухають… У темноті за ровіцькими хуторами чути біганину, рейвах. Хлопці присідають до землі.

– Бачиш? – питає шепотом Петро.

– Ні.

– Не бачиш! Дивись… Отам… Отам… Лавами… О-о-о-о! Встають, біжать і падають знов… Наступають… Бачиш?

Володькові виразно мигнули в очах якісь чорні постаті на ровіцьких полях, що зриваються від землі, біжать і знов падають… Саме в той мент з Тихонівських займиськ виривається і розноситься в темноті вечора протяжне:

– Ряту-у-у-уйте!.. Ряту-у-у-уйте!.. Гва-а-алт!..

Нема ніякого сумніву. На село напали петлюрівці. В очах хлопців мигнули страшні картини. Підпалені хати, стрілянина… Тікати! Бігти до монастиря. Бити на сполох. По цілому тілі, мов блискавиця, пробігає жах, сила й бажання життя. Де рятунок?..

Мов шалені, хлопці біжать до села і кого не зустрінуть, гукають:

– Спасайтесь! На село наступають петлюрівці.

Люди метушаться. Баби в плач.

– Бач! Не казала я… Сидіть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачіпають. Ні! Що то ви, дурні баби… Ми ось вам!.. І бачите. Послухали отого катаржанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу… А тепер їх халєра найде, а ми за все покутуй!..

Молодші, особливо учасники славетнього здолбунівського походу, накинувши на себе, хто що мав теплішого, дали чосу в Буденщину. Поважні дядьки хапаються за палиці і палкують до монастиря. Володько з Петром поперли також туди.

Коло монастиря Содома й Гомора. Перед «корпусом» велетенська юрба дядьків. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все нові і першим питанням є:

– Де той, сукин син? Де він?..

– Втік! Втекли всі. І гроші забрали…

– А хто вартував? Такі ж собаки, як і ті, кого вартували. Давай їх! З підземлі давай! Он село в «опасності». Підпалять село, а ті катаржани втікли. Давай їх!..

Але крики дядьків даремні. Каміняка і вся чесна кумпанія встигли щезнути, як віск від лиця вогню.

Дядьки ввірвалися до «корпусу», рознесли на тріски штаб, розбили машинку. Сидір, який і тут виявив найбільше притомності духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо він просить слова. Поволі втихомирились. Сидір пропонує вислати напроти петлюрівців депутатів від села з білим «хлагом». Не татари ж вони. Зрозуміють нас.

– Добре! Правильно!

Наскоро вибирають депутацію, але як тут серед ночі йти з білим «хлагом». Все одно, не побачать.

– Ну, а що ж тоді? Зложити руки і чекати Божого змилування? Село! Люди! «Обчество!» Я вам кажу… Коли ми такі будемо, коли: а що? а як? А… а-а!.. Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всі, кому тільки захочеться. Бо ми гречкосії, хлібаки, борозняна черва… Ось пожалуста!.. Явиться вам такий паскуда – ось із тамтого кутка, надягне тобі матроське кльош і вже йому ціла громада в ноги… Проше пана капітана! Веди нас баранів хоч у прірву… І ми ліземо в прірву… Найшли рай! Рай! Земля даром, море по коліна, груші на вербі… От що! І вже ми роздявили рота і вже повірили. І вже дайош Здолбунів, батарею, ароплани. Вже готовий у прірву. – А шубовснув з головою, попав у халепу – розум тоді вилетить з макітри на плечах і хоч патиками його бери… Ради нема…

Сидір аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Після виривається один із натовпу:

– А куди підеш? Не бачиш?.. Ніч навколо… Тьма! Тьма-тьмуща!.. Гадаєш, вийдеш, на горби, станеш і гукнеш: сонце, зійди! Освіти нас і наш «хлаг», білий, невинний, чистий «хлаг»! Діти ми Ют що! І ще раз кажу: діти! І сонце нам не зійде, а поки, не дочекаємся його сходу. Бог сам піднесе його і з ночі стане день. Кричиш, Сидоре… Ми всі кричимо, а крик криком і є… Справа, зліва, звідти, звідци наступають – петлюрівці, большевики, Каміняки всякі… А от ти вийди і крикни нам так, щоб одразу пізнали ми: це ваші, а це не ваші. От ти господар пєрвий сорт, а Петлюри од Леніна не розрізниш… Не є це, скажете, саме главне?..

– Чекай, поки воно зійде… Поки Бог його сам піднесе… Роса очі твої вигризе…

Ніч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всі, хто чувся молодим і винним, покинули свої хати і подалися в Бущенщину. Там ліс, яри, є де знайти притулок у цей терпкий час. У вікнах хат блимають слабенькі вогники світла. Жінки ломлять руки, нарікають на нерозважних своїх чоловіків. Всі сподіваються: ось увійдуть, оточать, запалять першу хату від заходу, пустять огонь з вітром і не стане Дерманя на цих пригірках, ярах, лугах. Згинуть сади, а працьовиті люди кинуть селище і підуть на всі чотири боки шукати місця, де би притаковити свою голову.

Ніч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевність, рейвах, виття собак… Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як Содома й Гомора, на пожертя вогневі пекельної помсти.

Та все це скінчилося значно простіше. Переляк і рейвах зчинили ж тому, бо товариша Скиданця, того «морового» кавалера і відчаяного революціонера, спіткала дивна пригода. Він привів зі Здолбунова полонених і визвався їх провести назад, поза володіння дерманської республіки. Коли опинилися на полі, полонені легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зі сідла, зняли з нього все, до сорочки включно, і пустили стрибати босоніж по примерзлому різучому сніжку через ровіцькі поля до села. До всього котрийсь халамидник пустив за стрибуном кілька шворких куль з його власної карабінки. Кулі продзичали під самим вухом Скиданця, але наміри їх були виключно виховничі та заохотливі. В той час в очах Скиданця повстали лави, полчища петлюрівців, що ринули на нього зо всіх сторін. Він не жалував ніг своїх, гнався через поля, мов божевільний і прибігши до першої хати, наробив шелесту на ціле село.

А Каміняка, Комаров, весь штаб і хоробре воїнство республіки залишили свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:

– Ех, коли б так одного з другим розклав на стільці та вилічив кожному пів сотню шомполів… Отоді знав би, як чесний народ з пантелику збивати.

Минула ніч, а село стояло собі, як і до цього часу. На помацьки вертаються втікачі. Деякі одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю. Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на віз міхів, всунув під солому «люшню» і пособкав до мостиського млина.

Приїхав, зніс міхи, зважив і очікує на чергу. Стоючи коло воза, Грицько бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось ніби знайомий. Іде, зрівнявся. Сіра вовнянка на потилиці. Комаров! Їй-Богу, він… І як він сюди в це глухе село попав?

– Ей! Товариш Комаров? Куди? – гукнув Грицько.

Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Він же знає, як радо поговорили б тепер дерманці зі своїм проводирем.

– Стой, Комаров! – крикнув Гриць рішуче.

Комаров почув, але одразу в ноги. Гриць висмикнув із соломи «люшню», приложив до плеча, прицілився – бац!..

Влучний був той бац… Комаров пробіг ще кілька десятків кроків і клякнув до мерзлої землі, влучений під саму лопатку.

Зчинився рейвах. Повибігали з хат, із млина люди. Он на дорозі на мерзлій гноївці лежить чоловік. Він вовтузиться. Ноги його совгаються по землі. З грудей вириваються ті звуки, в яких не чути вже ні гордощів, ні злоби, ні любові… Це ті звуки, якими людина ловиться за останню можливість, щоби втриматися на цьому світі. Він не хоче вмирати… Ні, ні. Зовсім навпаки. Йому неймовірно хочеться жити і, почувши коло серця дотик смертельних щупок, він згадав усіх, хто б тут не був, і кличе на допомогу своїм стогоном…

Гриць сам отетерів. Він і не думав, що за чотири воєнних роки, його зір навчився так непомильно вціляти. Кинувся до коней, поправив їх і під’їхав до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивні і Грицько повіз свою здобич на вічний суд.

Вечоріло, коли Грицько довіз Комарова до Дерманя. В останнього ще жевріла іскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною піною, що переливалася кутками уст і стікала по щоках до вух. Шкіра його обличчя набрала барви чищеного воску і відрослі волосинки неголеної бороди сторчать наїжено…

– Комаров! Комаров! – загули ті, що чапіли коло «корпусу». – Давай його! Давай, сучого сина! Втік! Обдурив, обікрав і втік!.. Ууу!

Кілька десятків дядьків хижо кинулося на Комарова, муром оточили залубні Грицька. Здавалось, вони всі накинуться і розірвуть Комарова на шматочки…

Але Комаров уже не боїться. Він лежить горілиць у залубнях, ворушить губами, повільним рухом язика випихає з рота кров. Він силиться щось промовити.

– Та-ва-рі-щі! – зовсім тихо виривається з його кривавих уст. – Та-ва-ри-щі!.. Атвє-зі-тє мєня к Гна-тю-ку!..

Мур дядьків миттю холоне і німіє. Вираз облич міняється…

– Вмирає! – хтось, майже пошепки, промовив…

– Може б кликнути попа?.. – додав другий.

– Куди там… Цей в Бога не вірив. Каманіст же… Не знаєш?

– А все-таки, хто знає… Може б його й… – слова останнього дядька не вийшли на зовні.

Комаров якось особливо захарчав…

– Ей! Хто там привіз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, він просив… – голосно і зненацька гукнув один дядько і тикнув пальцем на Комарова.

– Проступіться! – поганяючи коні, заговорив Грицько.

Всі, без одного слова, разступилися. Обережно рушили коні, сани поповзли по мокрій голольодиці дороги. За ними пішли дядьки…

– А… знаєте… Воно, як сказати правду… Хто його розбере… Може він і не був такий…

– Який?

– Ну… Отакий.. Хто там бачив, чи він ті самі гроші того…

Дядьки виразно розчулились. Вечір все сміліше огортає землю. Над хрестом приходської церкви сторчить серп молодика…

Всі дні триває одлига. Небо обложило. Дме вітер заходу. Верхами садів котять хвиля за хвилею вогкі подихи далеких морів.

Комаров сконав. Знайшлися теслі, що збили йому домовину зі соснових півторачок. Два дні простояла вона у «корпусі». Сходилися дядьки, гуторили так і так, міркували. Нарешті прибула жінка покійника і забрала його. Не в щасливий, мабуть, час прийшов він до цього дивного села.

Ще через пару днів, у суботу над вечір, з північного сходу, там, де за пригірками та лісами села Лебеді та Гільче почулися перші сотужні вибухи гармат. Люди виходять з хат.

Бу-у-ув-в-ш-ш-ш! Фі-і-і-і! Па-а-ах!..

Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила і відбилася від семинарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повітрі свистить стрільно. Чути, що неухильна його дорога та мета.

З Іванової пасіки біжить Трохим. Він без шапки. Вітер патлає його волосся.

– Б’ють! – гукає він, не дивлячись на те, що всі бачать і чують, як у лузі та під семинарською горою лускають усе нові і нові стрільна.

Метушня. Люди з долини біжать на гору. З гори в долину.

– Це вони в семинарію б’ють. Ні. В корпус. Е, ні. В монастир. Кажуть, дзвіницю зсадити хочуть…

– Та нащо?

– Нащо? Щоби показати… Ясно… Он завтра в село прийдуть і каменя на камені не лишуть.

А стрільна все виють над Дерманем. Рвуться і рвуться. Володько з Петром з цікавості біжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стріляють. Коли в повітрі засвистить, хлопці зупинаяються, напнято вслухуються в посвист і вгадують, куди паде.

– В лішник, в лішник! – викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в лішнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з демонічним рокотом бризнуло стрільно. Хлопці самохіть дали сторчака і припали до пня коронатого дуба. Черешні, клени, берези шарпнулися назад, ніби дістали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрільно, наполовину вилетіла в повітря.

Хлопці бачать, що це не жарт. З гори через городи біжать парубки. Вони шукають кращого місця для сховки. Володько і Петро зриваються і женуться до монастиря.

Там повно народу. Вже вислано до Гільча посланців з білим «хлагом». Через деякий час стрілянина вмовкла. Коло семинарії в саду лишилися дві лійки від зриву стрілен і вікна другого поверху висипалися.

Рейвах, розгубленість. Молодих нікого не видно. Самі старі і жінки. Люди йдуть на вечірню. На обличчях острах і непевність.

Володько і Петро знаходять своїх товаришів. Ці не виявляють ані найменшого страху. Вони навіть вдоволені, що от нарешті прийдуть в село справжні українські вояки. Бачили салдат-москалів, бачили большевиків, бачили німців, а українського війська до цього часу не бачили, хіба тих полонених… Але полонений ніколи не дає повного образу вояка…

Тому хлопці тішаться, що прийдуть «петлюрівці». Хтось розніс чутку, що вони приймають до себе молодих хлопців і поміж учнями зявилося одразу кількох, що виявили бажання «повоювати».

Майже ціла ніч у непевності й журботі. Як розднілось, до монастиря пішло все, що не хотіло ховатися в Бущенщині.

Рано до села, вулицею від «Лисів», увійшов перший січовий полк. Молоді, веселі, у сірих чемерках, хлопці. На головах кашкети з тризубами. Спереду твезуть кулемети.

При вході в село поставили заставу. Коло монастиря на перехресті вулиць кілька «максимів» з приготовленими стрічками. Але дуже суворого вигляду в цих вояків непомітно. Проходять святочно одягнуті, дівчата сміються, жартують…

– Ей, дівчата! А куди?.. – питає молоденький січовик…

– А до церкви. Ходіть і ви з нами.

– А воювати нас не будете?..

– Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дівчат?

– А де то ваші хлопці?..

– Наші хлопці такі, як і ви… В лісі…

– Ну… Попадуться вони в наші руки…

І дівчата пішли. Володько і гурток його приятелів підходять до вояків. Помнявшись, Володько несміло виявляє бажання вступити до «петлюрівців».

Ті регочуть.

– А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. – питають…

– Воювать… Воювати будемо! – горда відповідь.

– Кого?

– Та всіх, хто проти України…

– От так-так! А де ж ви були, коли ваші он на Здолбунів ішли?..

Хлопці вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволені. Володько знаходить одного земляка з Крем’янеччини. Той картає дерманців. Таке чудове село, а таке несвідоме…

Після церкви проголосили велику «сходку» в залі семинарії. Покликали старостів обох частин села. Гострий наказ, щоб зявилися усі господарі.

Заля набита. Прибув полковник. Молодий, меткий і рухливий вояк. На обличчю великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галіфе. На ногах жовті елегантні чоботи.

При його появі в залі народ розступається на дві лави. Посередині лишається порожнє місце. Не входячи на підвищення, полковник починає з місця енергійним, різким тоном свою промову:

– Селяни! Не бачу між вами ні одного молодого обличчя. Це добре. Добрі з ваших синків герої. Заварили, мовляв, каші, а ви батьки розхльобуйте. Дуже мені прикро, що я, полковник українського війська, мушу знімти свій полк із фронту проти москалів і обертати його проти своїх збунтованих, збаламучених несумлінними агітаторами селян…

Бо чи ви знаєте, проти кого ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили і ллєте ви воду? Ні. Напевно не знаєте. Ви не знаєте, що пішли ви зі зброєю в руках проти свого ж війська, в якому служать такі ж саме українські селюхи, як і ви…

Ви не знаєте і ваші проводирі вам напевно цього не сказали, що те військо, проти якого ви виступили, боронить вас, ваших дітей і ваш добробут перед большевиками, московськими бандами, які напирають на нас із Московщини і які хочуть знищити вас, як господарів…

Вони хочуть заперти вас усіх до комуни, забрати од вас усе і зробити з вас слухняних рабів своїх, наймитів, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комуністи розпускають скрізь своїх агітаторів, які бунтують народ проти нас…

Але ми докажемо, що маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська влада по головці вас не погладить. Вона покарає вас і то покарає суворо. Ми вимагаємо від вас, щоб на протязі двадцять чотирьох годин ви видали в наші руки всіх своїх головарів, яких список ми маємо зі собою. Інакше ми знайдемо спосіб, як віддячитись вам за наші сьогоднішні у вас відвідини.

Я не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вічними невольниками чужих влад, які розмовлятимуть з вами іншою мовою. Я маю великі повновласті і можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться камінь на камені. І це собі зарубайте на носі. Всі ті люди, що списані на ось цьому папері, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! – скомандував полковник.

Від такої мови селяни споважніли. На кожному обличчю з’явився острах. Обидва старости, ці вічні мученики революції, без єдиного слова спротиву виступили наперед перед очі сердитого полковника. Очі їх широко відчинені, чола напружені думкою. Полковник енергійно підступив до них і рвучко запитав:

– Видасте нам оцих харцизяк?

– Господин… Ваше високоблагородіє! – заговорили обидва старости нараз. Вони не знають, як їм говорити. «По-мужицькому» ніяково, а по-русски зле. Пан же перед ними і то справжній, бо сердитий.

– То пожалуста. Очінь радо і даже з приятністю видали б ми вам отих сволочів… Але змилуйтесь. Вони ще пере кількома днями втікли. Одного, дякувати Богові, підстрелили, а решта повіялись… А куди – хто його знає… Ось людей спитайте!..

– Правда, правда… Правильно! – загула сотня голосів.

Полковник не здається, хоча бачить, що мова і вираз їх облич щирі. Вони знають, що зробили помилку, але як її направити. Та й вчора мали нагоду безпосередньо відчути, що то значить, коли над твоєю хатою, де твої жінка та діти, прогуде ота пекельна і страшна видумка.

Нарешті полковник зменшує свої вимоги. Він заявляє, що в скорім часі селяни помітять самі свою помилку. Він не буде нищити села, але вимагає якоїсь нагороди за втрати, спричинені цими подіями. До другого ранку до монастиря мусять знести таку то й таку кількість сіна, вівса та інших необхідних для війська продуктів.

Селянам нема іншої ради, як погодитися. Слава Богу, що хоч на тому скотилося. Могло бути значно гірше… Багато поміг випадок Грицька коло млина на Мостах і та кулька, що одним доторком перетяла биття серця, зараженого страшним трунком зловонної ідеї…

За пару день зі школи зник один з Володькових приятелів. Кажуть, він «подався в петлюрівці». Також кількох парубків зі села пішли до Здолбунова і там зголосилися до війська.

Дія цього розділу відбувається узимку (січень – лютий) 1919 року.

Здовбиця – село, нині Здолбунівського району Рівненської обл. (на карті – 36).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 271 – 289.