10. Наступ москалів

Улас Самчук

Чорний простір без початку і кінця, сірі клуби туману в оприсках стрільних іскор, що вириваються і зникають. Земля була не влаштована і дух Божий – всеможний шум, несеться в середині всього і лишає по собі творчі початки.

Як ділилось світло і тьма. Як радів і яснішав ефір. Як завертався перший раз хаос, задзвенів у пружніх руках Великого Майстра, що дув на прискаючу вогнем масу своїм надхненим подухом творчості. Клались гори вправо й ліво, океан вздовж сяючим плесом опав, відбив блакить і жбурнув в далечінь і ширінь.

Родилась людина. Брав Майстер першу частину землі – як основу. Брав Він також частинку від дерева живого і від мертвого каменя. Брав воду солону і не забув барву від лілей, і від рож пахучих, і від фіалок весни… І ще не все. От стоїть твір перед очима Творця, має вигляд, барву, але не має того, що зветься кров. І тоді брав Творець частинки вогню, та ділив їх на барву і тепло. Зачерпнув роси, з піднебесних височин, що впала була на лист рослин, змішав з барвою вогню. Далі все запалив. І вийшов твір прекрасний. І сказав Творець: насолода творчості хай буде вічною. Хай ніколи не буде віднятий мені мій різець. Я буду безконечно нищити тебе, мій великий твір, щоб мав змогу безконечно творити наново. На ось і вложи у груди твої цей червоний зліпок. Барви його – барви вогню. Йому властиві властивості хижого звіря і невинного ягняти. По цій стороні його добро, по цій зло. Вони є тим коромислом, на котрому спочиває тягар життя.

Увага! Відкрий свої очі і вуха! Бач і чуй!

Шум океанів, пралісів, співи птахів, рокоти грому брязнули зі всіх боків. Небо дивилося синім оком і відбились у нім квіти, дерева, мов у дзеркалі.

І сказав Майстер:

– Збери всі шуми, співи, вигуки і вибери з них найліпше. Це буде твоїм словом. І всі барви, які є, які я складаю в число днів мого творення хай будуть доступні оку твоєму. Я так хочу!

Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло світ. Найбільшим даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко – людино…

Полем іде Матвій. Західній вогкий вітер протискається до чорної плоті землі і жере хрусткий соковитий сніг. Гарматні рокоти тріпотливо мішаються з першим співом жайворонка. Повітря крає літак, що прямує над жолобецький ліс. Там тупонуло кілька вибухів, на котрі відповів дрібним цокотом скоростріл.

Маршові роти, що вилазили з лісу, лягли, мов кошена трава.

А літак все кружляє. Ось він над головою Матвія. Став чоловік, задер голову:

– Дивись, різун його ма, гармидер… – і не договорив.

Щось неймовірне брязнуло в його вухах. Дикі дзвони дзвонили навкруги, пітьма з блискавками линула у порожнечу світу і вже не хотілось йому більше нічого. Клякнув до чорної лати землі, що вилізла з-під снігу, руку праву відкинув від себе, на лівій лежала голова. З-під рідкого волосся на чолі виступила червоної барви роса, збилась в струмок, стікла чолом, через перенісся, ліве око і покапала на землю.

– Та-а-ату-у-у! Та-а-ату-у-у! – Женеться і гукає Володько. Біжить через поле, грязюкою. Земля рветься за його чобітлятами і розлітається закарвашами навкруги. Він вже не чує ні літака, що все ще кружляє у блакиті, ні вибухів, зривів, ні криків, що несуться з-під ліса. Здалека бачить він, що там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух і серце його йокнуло таким різким болем, якого ще не відчував ніколи. Тисячі тисяч вибухів шаленими рокотами згучали в його вухах, але всі вони не торкались його нутра. Цей один тріпонув ним цілим. Затремтіли руки, ноги. У очах чорний дим вився дивовижними клубами..

– Та-а-ату-у-у! Та-а-ату-у-у!

Прибіг.

– Та-а!… – впав на батька. На руках, на ногах, на тілі купи грязюки. Дивно і страшно лежить голова. У горлі Володька засікся віддих і він не знає, що робити. Судорожно стискає батька, а коліна його вгрузли в землю.

– Тату, тату! – вирвалося нарешті з нього. – Ой, тату?! Що з вами?!

Він знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола і на ній лишилась одна пляма. Він швидко тернув нею об штани. Ой! – вирвалось у нього, ніби йому пекло. А батько непорушний…

Але переляк, окам’янілість змислів, від чого, здавалось Володькові, окам’яніла також ціла природа навколо, одним штовхуном зрушило в рух один удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей і навіть затримавсь. Чує… Так!… Б’ється! З неуявної глибини доходять, удар за ударом, – кроки батькового серця і Володько переконаний, що це б’є рівним боєм могутня чорна земля.

Дикий і розгублений побіг в напрямку своєї оселі, з подвір’я котрої, не зважаючи на небезпеку, бігли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всі бліді, всі окаті і вітер, як на те, пружно б’є проти них.

Коли добігли, батько вже дивився. Дивився рівно й спокійно. Очі темно-сині й ясні, а Володько перший раз надмірно звернув увагу на той погляд, що дивився просто у вічність неба.

Земля мокра. Коліна Матвієвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надія, благання Бога. Ні, це не родина. Це сам один Матвій у своєму великому продовженні. Це він, – безперечно він. І той жахливий рев «Юнкерса», що летів з висоти, і ті вибухи, що гулкою луною стрясали лісом, не в стані стлумити непереможного бажання жити… Він жив, хоч не раз, бувало, виривалось з уст його:

– Чесна людина смерті не боїться. Страшно хіба те, що ти переконаний, як ще багато діла не довелося довести тобі до кінця. А решта…

І правда. Матвій не брехав. Спокій, який спочивав на його обличчі, підтверджував силу його душі… Так. Такі люди, як Матвій, не кидають своїх слів на вітер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання і замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом сторчало воно в думці.

Мати пізніше казала:

– І от, кажуть, що нема чуда. Хіба ж то не чудо?… А підіть- но, людоньки, та подивіться… Яму таку вирило, що кінь сховається, а «його» тільки приголомшило і дещо на лобі дряпнуло. Кому не суджено – не вмре. От дивіться… казали: – е-е, що йому… Він старий, його на «позицію» не заберуть… А тут нечиста сила «ароплана» принесла і на тобі позицію…

Матвій кілька днів лежав. Володько не відходив від його леговиська. Видумував, щоб батькові дати поїсти. Бігав до «лавки» і приніс булки. Матвій усміхнувся. Володько безперечно ніколи не забуде тієї усмішки. Вона розвіяла той чорний липкий острах, що твердо заліг у душі хлопця.

– Е-е-е, цим мене не накормиш. Булка – пінка, а мені щось поживного треба, – сказав Матвій.

Мати зарізала двоє курей.

– Не першина мені, – говорив батько. – Як зірвав грижу, живота різали, кишки на місце впихали. Три тижні одною юшечкою жив. Як подумаєш… Ціле життя – одна війна… Руку вибив… Ет… Видно, інакше годі.

На дворі сильно вигравало сонце. По кількох днях Матвій звівся і дибав під клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися і впиралися цілим тягарем пахучі проміні. Рій ранніх мух, мов струни, бренькали по дилях. Поля висихали. Брость дерев оберталась у бруньки. У Крем’янці бовхали «зінітки» і рев літаків нагадував осінні гармидери молотилок. Але це ж весна. Так. Особлива, але все-таки вона – та сама, що викликала квіти з чорнозему і небо барвила наново.

Маршові роти йшли тепер ночами. Але йшли без кінця. А скільки, кажуть, залізною дорогою перли їх. О, весна зрушить «їх». Не будуть вони далі стояти на місці. Кажуть, генерал Брусілов за діло взявся. «Тамті», видно, пронюхали також. День по день літаки пускають, нишпорять, скидають бомби. Парки все стріливо підвозять.

«Біловусий фуражир» і безліч інших силою видирали в людей те останнє, що десь лишилось. Видирали солому, навіть гнилу. Сіна ніхто й не питав.

– Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австріяку трохи туди далі, – говорить Матвій.

– Виб’єм, атєц, виб’єм… Ти толька саломи нє жалєй. У Карпатах єщьо нє такіє дєла бивалі. Камандір наш, бивала, как наставіт батарею – лібо лєс рубі, лібо гори раскапивай. І рубілі, і раскапивалі. Да, да… Снасілі гори, а снєгу бивала аршін аль два. За ночь всьо снєсут. А сосни там – что чудо одно. І кто тєбя такую пасаділ здєсь? – ругаються салдати… А здєсь… Пустякі…

Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рванулася й розлилася океаном по садах, полях та лісах. Птацтво всіляке хоралами бризкає, та кому то потрібне? Хто тепер зверне на це увагу. Все в огні, все в русі, все у праці. Матвій видужав і знов по ріллі тупчиться. Володько в полі, Василь у полі, Катерина в окопах, мати на городі.

Спали знов у клуні. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На ній покотом спали солдати, воюючи покищо з легіонами бліх.

Забирали також худобу. Цікава історія з Рогатою випала. Її мобілізували останньою, бо більше по закону не мали права мобілізувати. Лишилася одна тільки корова. Рогату потягнули силою. Ні одна тварина так вперто не змагалася, як вона. Не хотіла виходити з хліва. Москалі били її нагаями. Настя залилася слізьми. Матвій краще пішов собі геть, щоб не бачити.

Корову витягнули на шлях і погнали. Вона вперто оглядалася, жалібно мукала. Але яке здивування постало в усіх, коли вечором перед дверима хліва знайшли Рогату. Прибігла і так протяжно, ніби людина, заголосила своїм добрим коров’ячим голосом.

Настя одразу пізнала її голос і вибігла. Бідна тварина. Уся в багні. На спині раз коло разу брудні пруги від нагаїв.

– О, ти, моя мила корівка! – сказала Настя й обняла корову за шию. Тварина незграбно тернулась головою об її запаску.

Корову пустили до хліва, але другого ранку за нею все одно прийшли і забрали.

Настав травень. На полях вже хвилі гарцюють. Фронт ніби затих. Сонце горіло по-літньому й обіцяло перші майові сльоти.

Тієї ночі, як і завжди, Володько спав у клуні. У куті, коло задньої стіни приробив собі полик і це дещо спасало його від бліх. Батько спав у другому кінці. Москалів якраз не було.

Серед ночі Володько прокидається. Через шпари дилів видно захід, що горів пожежою. Звідти рвались дрібно вибухи, ніби хтось бубонів у якийсь велетенський бубон. Земля виразно тремтіла. Скорострільна тріскотня злилася в один звук з лопотом рушниць.

Володько зірвався і вибіг на двір. Над селом пролітав цепелін. Шляхом гналися вершники, а після промчало авто. І цепелін, і верхи дерев відбивали відблиски рефлекторів. Здавалось, там горить і валиться у безодню земля.

– Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! – сіпали серіями гармати. Чути, як стрільна довбали поверхню планети.

«І там впакували всіх тих, що цілий місяць гнали», – думав Володько. Але видовисько, якого ще направду не бачив, і хто знає, чи не навмисне він родився в такий час, щоб бути свідком заповідженого Страшного Суду.

А це ж він і був. Он змії рвуться у чорну небесну глибінь, вигинають барвні хвости, плюють іскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преісподньої і порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дудніли гирла сталевих потвор…

Матвій також прокинувся, вийшов і зупинився у дверях клуні. Володько помітив довгу білу постать і підійшов до неї.

– Бачите, тату, що там робиться? – приляканим голосом питає син.

– Бачу, бачу, сину! – на диво спокійно відповідає довга біла постать. – От так виглядає війна. Затям, а виростеш, розкажи іншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати.

І більше батько не сказав нічого. Стояв і мовчки наслухував, як дудніла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.

– Здорово пражить, – сказав він. – Кажуть, австріяки у цементові ями позалазили… Але і там їх дістануть.

А Володько виразно уявляв собі тих австріяків, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрільна. Раз коло разу б’є. Ті гнуться, припадають до землі, кривлять тремтячі губи, очі лізуть на верх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрільно, проривається в яму і – гу-у-ух! Під саме небо вульканом летить земля, а в ній руки ноги, голови австріяків.

Стояли так мовчки довго. Нарешті рушив рукою батько:

– Ну, – сказав він. – Все одно, нічого ми не зробимо звідсіль. Це не війна, а правдивий Страшний Суд. Ходімо.

Пішли всі три до клуні. Але хіба ж можна в таку ніч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день приніс перші наслідки бою. З села чути глухий гамір, який весь збільшується.

По короткому часі за клунею справжній Вавилон мов. Через шпари стіни клуні Воолдько пізнає тих самих австріяків. Пригнали чомусь аж сюди за село і лишили, видно, відпочинути. Під клунею і по обох сторонах дороги повно чужих вояків, а між ними проїжджають козаки.

Володько зірвався швидко, натягає на себе штани і бомбою пре на шлях.

О-о-о-о, скільки їх. Які дивні люди… Вони всі звідти. От, дійсно, дивно. Ще вчора, ще цієї ночі вони були там. Які чорні їх лиця і як багато на них навантажили всякої всячини.

– Хлопчику! Може б ти мені приніс кусник хліба? – встає з мокроватої землі і звертається до Володька один австріяк.

Володько оторопів. Очі не хочуть вірити і вуха мабуть помилилися. Він так гарно сказав по-нашому, що Володько дійсно мусів здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрії наші люди є, але що вони і воювали за неї і вмірали, цьому ніяк не хочеться вірити. Як може наш чоловік битися за якусь мадярську Австрію?

Володько зірвався і побіг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хліба в руці. До нього піднялося зі землі безліч полонених.

– Глєба, глєба!…

– Хлапечку! Дай коусечек!

– Брот!… Гиб мір…

Боже, скільки тих рук. Долоні все. На кожній з них гроші, годинники, ножики. Деякий ковдру простягає і тиче під самий ніс.

– Гетьте! – кричить Володько. – Ей, ви! Наш! Нате!…

«Наш» ледви продерся наперед і дістав хліб.

– Є то мадяри? – питає Володько.

– Всякі, хлопче. Всякі… Ось на тобі… – і тикає кілька ніклевих монет.

– У нас таких грошей не потребують, – сказав хлопець. – Можете їх викинути. Прокляті мадяри! вирвалось у нього мимохіть… Це ж вони вішали наших людей! – добавив по коротенькій перерві.

Полонений наш пакує у рот хліб. Інші заздрісно дивляться на нього… В той час підходить до Володька якийсь цибатий вояк…

– Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех…

Це останнє Володько розібрав зовсім виразно.

– Чех? – сказав він. – Не вмію по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони вміють…

Але чех видно не зовсім розуміє Володька, щось говорить словами, з яких Володько чує дуже багато твердих і шипучих звуків.

В той час Настя винесла в решеті кілька бохонців розкраяного хліба і роздає, кому попало. На неї сипнулися всі і сотні рук тяглися наперед. За хвильку розірвали все. Примчав козак.

– Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх карміть. Всєх нє накорміш.

Насті віддають, хто що може: ковдри, нові запасні черевики, плащі, шатра і навіть заячі муфти…

– Тоже воїни, чьорт бєрі! – зауважує козак. – Їх нє ваєвать, а на багамольє паслать би… Іш сколько на ніх барахла. Навючілі, словна аслов…

Але що Насті до того, чи вони можуть воювати, чи ні. Вона знає одно:

– Люди їсти хотять, аж почорніли… То ж «там» творилося… Боже, Боже… Як ті люди стільки видержать…

А Володько згадав солдата, що повідав про «них». І ось він між «ними» сам, ходить, бачить, чує їх, до речі прикрий, запах. «У них, що вояк, що офіцир – все одно»… Може і так. Все в них не так, як у нас. Он їх муфти… Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо їх кличуть солдати згірдливо «пан»…

– Ей, ти пан! Імєєш часи? Тащі, разтаку твою!..

«Пан» і годинник віддає. Нащо йому оті «часи».

Тут у Росії хто по «часах» живе, коли тут стільки сонця. А що тоді робитиме сонце?

– Падніма-а-айсь! – на ціле горло кричить спереду козак і показує нагайкою, як підніматися. Люди поволі рухаються зводяться і йдуть… Ідуть, ідуть і йдуть. Здається, кінця нема.

Гармати ще бовхають, але, видається, вже далі. В полудень пригнали ще одну партію полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скільки їх тисяч було. Йшли, як хотіли. Деякі пристають, падають на дорозі, дещо вилігуються і йдуть самі далі. Скидають все зайве, непотрібне і кидають, де попало. Діти біжать після й підзбирують, але не так всякі речі, як набої, яких також багато валяється по дорозі.

Минуло ще дві ночі. Шляхом від Жолобецького лісу потягнулися перші обози. Це знак, що «наші» відігнали австрійця. Їдуть пекарні, парки. За ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гірше за все, що від’їжджають козаки. Їх кучері, променисті очі, лампаси лишали міцний слід у серцях селянських красунь і не одна проводить свого коханого, тримаючись за стремено з останньою надією, «що вернеться і візьме на Дон».

Але гай, гай! Скільком це говорилося, скільки їх носили цю гарячу надію, зрошену не менш гарячими слізьми. Легковажне дівоче серце палає силою великого життя і в радощах палких пестощів без вагань дається у владу непереможного гону.

Минає скоро тиждень після великого бою. Гармати ущухли, полонених перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами і розпочалася сльота.

У селі наказ всім іти на окопи. Староста оббігав кожну хату. Брали самих хлопців до праці на бувшій позиції. Кажуть, там збито – ногою не ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать і гниють. Кажуть, поле всіяне нерозірваними стрільнами, які при найменшому доторку рвуться. Кажуть, мадяри полишали піроксилінові цигарнички, ножики. Оповідає один:

– Товариш мій цигарничку знайшов. Гарна така – любуйся. Закурив і тільки кілька разів потягнув – трах! – і череп злетів з голови.

І от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усіх хлопців, які були, мало не десяти років, аби тільки рослішим виглядав, загорнули. Погнали й Василя. Володько стояв на дворі.

– А етот! – кивнув головою козак, що ходив зі старостою. – Бальшой парняга, дайош!..

Батько думав перечити, мати тошніти.

– Нічаво. Вон уж гляді парень, что женіть нада…

А Володько й не думав перечити. Він піде. Він навіть охоче піде. Піти, стати власною ногою на тому гарячому місці, кинути погляд на поле смерті…

Хіба це не варт того – раз поставити хлоп’яче життя на карту небезпеки і відчути в глибинах душі приємно – страшний лоскіт шаленої гри?

І пішов. Пішов разом з братом і іншими хлопцями.

Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопці йдуть і ревуть, хто що і, звалось, вони співають. Через Башківці, Три Кінці, попід Крем’янцем. Заночували на Веселівці.

Другий ранок засірів, зігнав галасом хлопчаків. Окріп, чай. Вирушили попід горою дорогою, що моталася рівною долинкою між вербами. Перші розторощені будови. На сході над горою і лісом зводиться затуманене сонце, ніби золяний камінь в паруванні окропу. Соша. По ній колись гараздали стрільна, а тепер лежить нікчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у ранковий туман, що висить над річкою Іквою.

Хлопці йдуть полями. Між ними Володько чи не найменший. Москаль кладе йому цегляну руку на плече.

– Ну, малий! І тєбя ваєвать пагналі? Астарожна тольки, ніто напорешся і все твої патрошкі рознєсьот…

– Нє-є-єт! – відповідає певно Володько.

Влазять у туман Ікви. Грунт здовбано. Раз коло разу лійки. З лівого боку туман відкинув полу.

– Сапанів! – хтось каже. Володько дивиться на той беріг річки і не бачить Сапанова.

– Де?

– А онтам. Там він був. Пригадуєш Івана Штуку? Оповідав, що в них дуже добре родила капуста. Капустник його до самої Ікви дотягав. Може он…

– Нєє! Який чорт. То австрійські окопи…

– Ей там! Нє зєвай! Астарожна! – Кричать спереду. Річка. Переправа. Здовж зборхані купи колючих дротів, що погрузли в жовтовату, ніби бронзову, воду.

За річкою вся земля вросла колючим залізним чагарником. Вузька доріжка просічена поперек до окопів. Туман довгою палькатою рукавицею розпився над річкою, ніби бажає згрібнути її, щоб линути на запаскуджені поля. Зі землі піднімаються випари, що б’ють на мозок, пригадують трупи, яких поки ще не видно. Навколо мертво, ніби тут ще не було людей, ніби це місце на якійсь новій планеті, де віками панували одні гурагани.

А чи хто дивувався, цікавився цим мертвим місцем? Ледви чи так. Хіба Володько, цей гусак з витягненою шиєю, який здавалось, хотів заглянути кудись у щось вище і більше за нього. Решта принишкли і, обережно один за другим, дибає вже несвіжими ногами, певно з різними думами: одні бажають знайти гроші, інші офіцирські плащі, ще інші мріють про годинники, розсипані тут панськоватими австріяками, у котрих, як відомо, годинники, мов картопля, родяться на полях. Далі… Хто знає їх, ті злободенні, рухливі, сміложиттьові думи, що рояться у тих головах на полі великого бойовища цього вогкого соняшного ранку.

І нарешті роздовбаний цементняк. Так от він, отой недоступний чортяка, на котрому поламало зуби не одно стрільно… Але, все-таки, дивіться: он бабахнув, видно, «чамайдан» розколов цемент і химерно, на право й на ліво, розгорнув його щелепи. Кілька куснів людини, у вигляді погнилих ганчіряк, валяється навкруги. Таке побачив Володько по-перше, кликнув Василя і вказав. Але хіба Василь сам не бачить.

– Когось розірвало, – каже він, – але де голова.

– Ей, рєбят! За работу! – репетує прищоватий москалисько. Ніби з неба впали ноші, рискалі, сокири. Не з неба, а з-під землі. Земля ця родючою стала на такі речі. За окопом он невеличке шатро і коло нього вовтузяться «нєхлюдки» у велетенських чоборниськах з попідв’язуваними австрійськими попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а в ньому притаковилося кілька «котьолків». Щось вариться. З боків, тут і там купи знаряддя – руского й австрійського. Робітники підходять і беруть. Москалі ділять їх на партії.

– Ви, десяток, шінелі, сапагі і всякое такое барахло снасіть… Да, сукіни сини, не варавать, ні то кантрабьошкі всипем…

– Ви, п’ять десятков, трупов іскать. Больше вон там! – тикнув рукою на поле, що збігало до річки, засіяне колючими залізними ожинами, що розповзались в неладі, куди їм заманулося.

– А ви, кто посмелєй і умней, сюда! Аружіе сабірать, но, чорт бярі, єслі каторий башку потєряєт. Ти, малиш, – кивнув репаним носом на Володька – до первой групи ступай. А ви руж’я, шашкі, патрони – всьо, аднім словом, сберіте, нє дайте сирой земле етіх прекрасних вещіц… Понялі?

– Понялі!

– Все понялі?

– Все!

І «нєхлюдка», що несе своє пригноблене тіло, спереду, і десять молодих хлопчаків за ним розлізлися по ходах, сполученнях, бліндажах. Володько не відстає. Ось він у глибокому бліндажі. Причі з дротяних сіток. Стіл зі селянської хати. Під столом пляшки, кілька пар черевик, бляшанки з консерв, рушниці. Сиділи тут, кинули все і вивтікали десь до другої ями.

Але люди ті були працьовиті. Гляньте, чого тільки не понаробляли. Он вихід, сходи з різьбленими поруччями. Далі перебіжка, ще далі майданчик для невідомих потреб, здьобаний стрільнами, які розкидали білі березові кілочки. Ніби діти бавились тут, поки не посварилися і не розкидали…

Онде-о Василь. Він, ще з одним дричить на ношах купу прогнилого м’яса. Володько підбігає…

– Не підходь! – кричить Василь. – Хай він згорить, як смердить! – Володько не потребує близько підходити. Він і здалека бачить те, що колись звалось австріяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму.

Фу! Яку бридку дістав Василь роботу.

В обід не міг їсти, все плював.

– На них черви, як борозняки, лазять, а ти… Тьху!… В отих он «загражденіях» півсотню підібрали.

Натомились всі за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте село, де ще стояло кілька розбитих хат. І пісні навіть не лізуть на думку. Клякнути десь, схилити голову і спати. Всіх контролюють, бо хто сміє «казьонне» добро по домах розволікати.

Прийшли всі гаразд, але одинокий старший зі шлаковатою головою дядько Польон втяв штуку. Чорт знає, де він того пильника на свою голову дурну вискіпав. Приніс у малій кишенці блузи один револьверовий невистрілений набій, зсунув на потилицю заялозяну, подібну на стару капицю, шапку, присів і давай пилувати.

– Що робите, дядьку Польон?…

– Папіросницю.

– Дивіться, щоб воно вам не приснуло під ніс.

– Скорше йому очі виприснуть…

І не договорив. Бах! Польон сидів на камені й полетів навзнак.

– Ой, ой, ой! Рятуйте!

Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка відкотилася, з пальців на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана.

– Сукин син, старий дурень! – лається хтось. При котрий за санітарем!…

Але санітар біг сам. Польон лежить на землі і янчить. Підняли його і шапку й понесли. Після довго всі гуторили і лаялися.

Володько, звичайно, коли приходив звідкись додому, любив розповісти матері про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповідати. Все тут таке якесь, що в голові не вміщається і хочеться тільки байдуже, ніби лінивий дядько, що ледви коли витисне слово, махнути рукою.

Ліг, а сон обертається другою стороною і сниться далі, тільки в інших барвах та тонах. Ранок знов вертає вчорашнє. Зубате коло скреготно чіпляється часу і повертає його незграбними рухами. Одно сонце таке, як і завжди. Опаляє собі навкруги товсту землю, що рветься з руїн, щоб воскреснути та крикнути всім величезну знану пісню.

Хочеться скинути одяг, пружньо розставити до нього руки, випнути груди, щоб аж видно було ребра і кричати:

– Обіймемось! Ти і я! Ми обоє потопчемо смерть. Ось вона під моїми ногами, бо я чую виразно її кістяк під підошвами. Над нею певно воскресає трава і квіти відкривають променисті очі.

Другого вечора Василь оповідав дивні речі. Шкода, що Володько того не бачив. Михалків Карпо провалився у глибоку яму, де сиділи мертві австріяки. Карпо з переляку онімів, а поки розкопали та витягнули його, був непритомний.

Третього дня ще одна пригода. Купа людей зі села Жолоби напоролася на «фугас». Як чмихнуло – п’ять молодих хлопців вилетіло під хмари, а назад вернулися куснями.

Поле, річка, місця, де купчилися колись села, вкрилися віспою і ходили там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землі, щоб знов оговкати лік на рани її.

Коли вертались хлопці до свого села, видавались старими. Кількаденний побут на місці смерті поклав на них знак, який вже не зійде з них. І Володько також дістав той знак, можливо, сильніший від інших, бо торкнувся він його душі, коли ще та шукала лиш форми. О-о-о, не дивуйтеся виразові його очей, в яких радість подібна на смуток, а смуток зовсім відійшов за «ланштуки». З нього буде також людина, але не сподівайтеся бачити в ній себе, ваших батьків – розгорніть минуле далі, де в тінях стоять ваші пращурі і в них хіба шукайте Володька. І ще можете дати волю уяві – будучність розсікти простими лініями і на ЇЇ шахівниці в шаленій грі пристрастей узріти молодого партнера. Це може бути Володько – тихий хлопчик, що виріс у затушкованій Лебедщині з вербами, з річкою, з чорногузами під соняшні співи птахів… і попругою батька.

Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Він ще жиє, але він сам не пізнав би тепер Володька, який пройшов щойно вступ до першої капітолі.

Стало легше й простірніше. Таки вперлися й війну пхнули назад. Пішли собі обози, зникли розхижілі фуражири, гарматні стогони втихли також, лиш час від часу «тилякі-земці» розлогими гарбами турбували шляхи.

Матвій за зиму і весну стоску «бамажок» склав. Між рублівками з’явились і «четвертні» і «катеринки» навіть. Складав їх уважно, щоб не заломити кінців і не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля – бо ж хіба рости це гріх? Ой, ні! Мабуть так писано там, звідки походять всі скрижалі заповітів.

І так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корівка з ялівкою. Пара конят. А де ж решта? Відомо. Ненажера-війна лишила чіткий слід, але сила землі і мужика все направить. Всі рани, всі руїни залиже, знесе, зведе, поставить хоч що…

Жнива вичавлювали з Матвія останній піт. Після контузії ще гірше бастувала спина і найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у височінь, кожний її суглобчик болів окремо вишуканим болем.

Але старий встав. А як же. Брав грабки і йшов класти пшеницю. Настя підтакувала, закачувала рукави… Її руки висохлі, мов копустки, барви тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями – «оті западющі тарани, і для кого він таке витесав».

Василь також косою шмагав, покоси рівняв, мов дядько з бозна яким досвідом. Катерина, хоч до пізнього вечора вистоювала з милим під вербою, але ранок є для всіх ранок і праця безжалісна, мов суд. Земля тоді тягне гаками, тяжечі вії спадають на очі, ноги іноді мліють і підгинаються… Ну, але молодість є безоглядний пан і рабство його і в болях має насолоду.

А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечорі, погода чи сльота – все одно. Поля скинули одяги, зашуржіли під плугом стерні, зійшов опар. Корови гуляють, бо розходу, як оком глянеш.

Знов закипіли бої з угорщанами. Лісами, запустами, ярами ходили армії, обтяжені тяжкою зброєю. Напади, протинапади. Вогні тут і там жеруть шелестливе листя, а диму повно – колотиться дикими пачосами долиною.

В ці часи Володько затвердів, обвітрився, помудрішав. Голова його не займалася «дурницями», як це було колись, коли хворів, коли було стільки вільного часу в лежні, в болях і стражданні. Тепер він пружний мов тятива. Чоло і лиця бронзові, очі ще синіші, пружні з гострими скалками погляду.

Коли вів у бій своє воїнство, у думці його було одно: перемога. Пер шалено з гори, а обличчя ріже прудкий вітер. За ним решта, назустріч угорщани. Збігалися і каміння з палицями йшли в роботу. Гулі, синяки, кривава слина… Е-ет, що то значить. Зате радісно йому прогнати «чортових постолячників» на їх гору і заволодіти їх просторами.

Незрівняно-величний інстинкт боротьби. Чари влади і сили найбільші за всіх. Лишень неміч і страждання рівнозначні їм по силі, тільки нерівнозначні в наслідках.

Сніг застав Володька в лісі. Перший незабутній, м’який, мов кіт, сніг непомітно крадеться до землі і вкриває її. Он вогонь ще димить. Кілька дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попеліє і в ньому лишаються на зиму недопечені картоплі.

– Гей, гей! – кричать пастушки. – До-до-му.

Всі йдуть по снігу до дому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрі хвости попадають між ноги і бомбаються по колінах. Хлопчики й дівчатка в останнє цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохіть озирають місцевість, де все замовкає, глохне, згортається. Дерева, ніби баби перед сповіддю, стоять понуро, каються і бються в груди.

Он граб «Перегуда», що розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза «Дудля» звісила коси і легко хитає сюди й туди. Сніг обтяжує її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що «стогне ночами», по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грім по-третє бив його, та не збив. Там і стоїть на втіху нечистому. І липа-дупланка з дикими бджолами незугарно-товста, мов баба-сидуха, криво усміхається і плющить поволі очі. Спи, спи, стара!

Але другого ранку староста заповів до школи… Їй-богу? Правда це? Хіба ще існує десь на світі школа? Он Володько і читати мабуть забув. Він вже давно роздивився в лісі за добрими полозками з коріння і мав намір одразу вирвати їх з землі. Навіть сокиру в батька вкрав і деякі долота погострив.

Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пішло до біса. Торбу нап’яв, опалка кусень засунув до неї і гайда в саму третю групу, де і чорт йому не рівня. Тепер провались ви усі Родіони. Вони й ще десь позаду плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засів і дістав, уявіть собі, навіть «закон Божій – вєтхого і нового завєту». Наука неабияка. Ну, а Володько, цей просто вже бозна які премудрощі витинає. «Задачник» – часть III. Там уже й дроби і ще більші математики. Для нього, зрештою – парубка, хоч сватай – все то рівно раз плюнути, а всі ті «стіхотворенія», як «Смерть Сусаніна» чи «Вєщій Олег» лепетів, мов скоростріл.

Как нинє сбєраєтся Вєщій Олег

Отмстіть нєразумним Хазарам…

Ах, як це велично. І малюнок. Лицарі у гостроверхих шоломах та кольчугах. Олег спереду і темний ліс стіною, з котрого з палицею дід-характерник виходить. Довга біла борода, хитон підперезаний широким поясом, при котрому висить якийсь ріжок.

Скажі мнє кудєснік, любімєц богов,

Что збудєтся в жізні со мною?!

Наказом і благанням згучать слова. Брови спадають на очі, дружина завмирає.

Открой мнє всю правду, нє бойся мєня,

В награду любого возмьош ти каня!…

Характерник непорушний, мов викут із каменя. Дума виразно сходить на його чолі й очї впираються в далечінь безмежну. І раптом відчиняються його уста і пливуть з них слова, що пророчать князеві велику славу. І щит на воротах Царгороду і багатство, але все-таки смерть його чаїться в його коневі.

І Володько виразно бачить, як потьмарились князеві очі, як подивився він на свого улюбленця білого гнучкошийого стрибуна, заніс ногу і став на землі.

– Візьміть його!

Дружинники беруть коня і відводять. І дають йому іншого. З місця у чвал рушає князь і дружина, дуднить сира земля під твердими ударами копит. Лише кудесник старий стоїть на своєму місці на взліссі і довгим світлим поглядом проводить комонну валку аж ген до обріїв.

Володько не раз аж скрикує від ясності і краси картини. Війна, смерть і знов життя. Бувальщина, що ховається за всім, зникає. Приходить хтось, каже слово. І слово те, мов огонь, мов ясність сонця. І все, що далеко було, виразно підступає, вдягається в шати, переливні барвами і промінем. Горять очі від краси, а розум каже: найважніше, Володьку, жити. Жити і ще раз жити!

Он друга група і там Ганка сидить. Має червоненьку спідничину. Чи ж їй це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак підбере до личок своїх і до очей. Пружня така, краща від усякої панянки.

Коли Володько встає говорити своє «стіхотвореніє», то говорить одній Ганці. Учителька могла собі кивати головою. Він на неї не уважає, а говорить чітким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто і дивись: на тобі, Ганко.

Учителька вже не та. Стара добренька з солодким голосом «матушка». Тамта поїхала і не вернулась. Володькові пару днів не подобалась зміна, але в скорім часі матушка також стала його прихильницею.

У грудні забрали й Василя. Три дні ходив зі збитою на потилицю шапкою, як рекрут, а на четвертий батько запріг коні у гренджоли, мати торбу харчів взяла і хоч він пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не можна без сліз. От нащо вже Володько. Хіба ж він мало бачив, пережив? Хіба ж не тверде його серце, мов ота крем’яна галька?

Але Василь є Василь. У нього такі милі очі, такі задавакуваті і такі самовпевнені. І чуприна в нього ніби посріблена. На чолі, на носі і карку ластовинячко. Все те Володькові подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, більший, сильніший, а хто знає, чи й не розумніший від нього.

Тому й любив. Тому, коли відвозили Василя, примостився на мішку оброку і цілу дорогу аж до школи, ковтав тверді сучки, що кляті, невпинно підлазили під горло. А коли в останнє цілувалися, не видержав і соромницько спустив сльози. Ах, коли б принаймні всі зі школи не так витріщали на нього оті зірки. Ганка все-таки невесела. Може згадала, як проводила тата, що десь «поляг у первих боях».

У січні прийшли від Василя перші поклони. Кому тільки не кланявся до самої землі і чиїх не обцілував «сахарних уст і білих ручок». Так уже казав закон. Сам Матвій відписував йому «подробно», як і що. Підписував великим, чітким письмом: «твой отєц Матвій Довбенко» з добірним, лапатим гачком над и, який, здавалось, хотів на подобу шуліки здійнятись у височінь і бозна куди відлетіти.

… а у березні сталася революція.

Дія цього розділу відбувається упродовж 1916 року.

Брусілов Олексій Олексійович (1853 – 1926) – російський генерал, влітку 1916 р. командував успішним наступом Південно-Західного фронту біля Луцька (Брусіловський прорив).

Сапанів – село, нині Кременецького району Тернопільської обл. (на карті – 29).

чамайдан – «чемодан», поширена під час 1-й світової війни назва важкого снаряду (203 мм і вище).

Смерть Сусаніна – монолог Сусаніна з 3-ї дії опери М. І. Глінки «Жизнь за царя» (1837).

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 153 – 172.